Квест

Старе вікно зі скрипом відчинилося, пропускаючи легкий вітерець у кабінет слідчого. Чоловік сорокарічного віку витягнув з кишені штанів пачку сигарет. Здзенькнувши металевою запальничкою, він підкурив сигарету і, зробивши затяжку, солодко видихнув тютюновий дим на вулицю. Вечірнє місто все так само перебувало в постійному русі, як і вдень, і жоден злочин не зможе цьому завадити. Навіть той, який у нього забрали сьогодні нагору, мовляв «не його розуму справа». Так, звичайно, по самолюбству є удар, але з іншого боку, баба з воза – кобила в курсі справи. Варто тільки поглянути на справу і на сам відеозапис, знайдений на місці злочину, від цього пересмикує, наскільки витонченим і жорстоким може бути вбивця. Слідчий встиг зробити копію цього відеозапису, на свій страх і ризик, це він зі своїми колегами зібрав основний кістяк доказів, і він не міг допустити, щоб хтось інший розкрив справу, пройшовши половину вже протоптаної стежки.

Все почалося з того, що один житель, не найсприятливішого походження, поскаржився на специфічний запах, що доносився з одної занедбаної будівлі. Коли чуєш словосполучення «специфічний запах», нічого крім трупів на думку не спадає. Так і сталося. У зазначеній бомжем занедбаній будівлі, а це виявився знаменитий «Зелений театр», було знайдено труп дівчини. Тіло лежало на сцені, жодних тілесних ушкоджень не було виявлено, причиною смерті, став серцевий напад, проте, це досить м’яко сказано, серце просто вибухнуло в її грудях. На сцені знайшли цифрову відеокамеру, за записом якої і встановили особу дівчини. Її звали Катерина Хуторська, 20 років, студентка театральної академії, а також блогер в «Youtube». В основному вона знімала огляди на всілякі паранормальні явища і відвідувала занедбані місця з поганою, а часом і «нечистою» славою. Що тут сказати, в колах молоді персона дуже популярна, на каналі більше мільйона підписників. З запису камери стало відомо, що їй на електронну пошту прийшло повідомлення від невідомого «DG». Він запропонував їй взяти участь у так званому «квесті», виконувати на території міста певні завдання, нагородою за проходження було тридцять тисяч євро. Занадто вже космічна сума грошей для такого, однак, її це не збентежило. Вона припустила, що не одна вона в цьому братиме участь, і цілком може не впоратися з цим, але з цього може вийти цілий серіал, що в будь-якому випадку виграш для неї, і вона погодилася на це. У відповідь їй прийшло перше завдання. Їй було наказано прийти в лісопарк і шукати на деревах записки. Дівчина досить весела, вона відразу з цього приводу висловила надію, що вона не зустріне там Слендермена. У дівчини на все про все пішло години дві. Звичайно, весь цей час дівчина не давала глядачеві нудьгувати, вона вибудовувала свої припущення, розповідала різні історії, також попутно закликала всіх підписуватися на її канал і на її сторінки в соціальних мережах. Їй вдалося зібрати фразу: «Дзеркало посміхнеться тільки тоді, коли посміхнутися йому». Але вона нічого не могла зрозуміти, до чого веде сенс цієї фрази, і попросила своїх підписників висловити свої версії в коментарях під відео. І кмітливий таки знайшовся. Один з підписників припустив, що мова йде про кімнату сміху цирку, який нещодавно приїхав до міста. Про це блогерка вже говорила на початку наступного запису перед входом до кімнати. Звичайно, вона там була не одна, купа молодих батьків зі своїми маленькими дітьми: «Я тут як біла ворона». Коли вона увійшла в приміщення, її оточили дзеркала з усіх боків, і, природно, всі вони показували «спотворену істину». То у людини голова занадто велика, а все інше занадто дрібне, то навпаки. Деякі дзеркала спотворювали пропорції самого обличчя, деякі дзеркала блогерку все-таки розсмішили. Але її відвідало цілком природне питання, що їй робити? У посланні було сказано, що дзеркалу потрібно посміхнутися. Добре, якому дзеркалу потрібно посміхнутися? Їх тут не менше сотні. Дівчина неспішно ходила і дивилася в кожне дзеркало. Раптово, на задньому плані кадру двоє хлопців почали жваво махати руками і крикнули: «Катюха, ти найкраща, чекаємо нових відео». Хуторська витягнула над собою руку і зробила жест козла: «Це ви найкращі». А потім додала в камеру: «Ось вони, перші плоди роботи». Через двадцять хвилин блукань Катя все-таки натрапила на зачіпку. Вона побачила на стіні старовинне, але цілком звичайне дзеркало. «Ось це прикол, хлопці, зараз я посміхнуся цьому дзеркалу, сподіваюся, воно не оживе і не затягне мене в паралельний світ, а то я буду сумувати за вами. Гаразд, поїхали», - вона стала перед дзеркалом і посміхнулася. Нічого не відбувалося. «Може, потрібно посміхнутися певною посмішкою? - Вона вже вичерпала всі спроби посміхнутися, в якийсь момент вона взагалі почала кривлятися, але знову ж нічого не відбувалося. «Хлопці, це якийсь дурдом, у мене вже губи болять, знаю, дорогі хейтери, ви обов'язково використаєте цю фразу. Зараз я спробую оглянути саме дзеркало. Може, потрібно просто за нього заглянути?» Вона акуратно відсунула дзеркало вбік, у стінці був отвір. «Хлопці, я зараз спробую перевірити отвір, сподіваюся, в цей час дзеркало не впаде, а то нам не потрібні нещастя на сім років вперед». Дівчина акуратно просунула свою ручку: «Сподіваюся, мене там ніщо не вкусить, о, я щось намацала, схоже на папірець». І справді, вона витягнула руку і в ній, між вказівним і великим пальцем, стискала невеликий шматочок паперу, складений вчетверо. "Ось, схоже це те, що ми шукали з вами, хлопці. Іноді все занадто просто, і не потрібно було кривлятися як ідіотка. Давайте подивимося, що там, - дівчина розгорнула папірець, там були написані цифри. «50.447125, 30.546491.» Друзі, тут якісь цифри, але я не можу зрозуміти, що це може бути, на дати не схоже, напишіть свої коментарі, що ви думаєте з цього приводу?" Через два дні вийшло наступне відео, в якому дівчина завдяки підписникам з'ясувала, що цифри, які були записані на шматочку паперу, були координатами. Це був саме «Зелений театр». Наступний випуск на youtube не потрапив, а виявився речовим доказом. Те, що там відбувалося, було поза межами сприйняття звичайної людини.

Випуск починався як зазвичай, зйомка велася камерою нічного бачення, дівчина всіх привітала і нагадала про те, що відбувалося в попередньому випуску. Вона зробила панорамну зйомку камерою: «Бачите, це те саме місце, так, друзі мої, це Зелений театр. Знаю, раніше тут був навіть нічний клуб і багато хто тут був, але тим не менше. Клуб довго не протримався. Ці стіни все відштовхують від себе, не дивлячись на те, що це центр міста, це місце як виразка на тілі, і відторгає все добре. Тут відбулося багато крипових подій, і чесно кажучи, я не хотіла сюди йти. І все-таки я тут, друзі, так, все заради вас, мої дорогі підписники. І так, з вами я Катя Хуторська, і ми починаємо". Далі йде склейка, дівчина була вже біля входу на територію. Вхід на територію був зроблений так, як і личить місцям, де люди приходять подивитися на високе мистецтво. Стіна з парадним входом була побудована у формі дуги, пофарбована в блідо-зелений колір, сам вхід був у вигляді високої арки з дерев'яними дверима. Вона увійшла всередину, внутрішня частина стіни була у вигляді навісу з товстими колонами. Бачите, друзі мої, це місце - витвір мистецтва, але час нічого не щадить, - вона розвернула камеру в протилежну сторону і глядачеві відкрився вид на амфітеатр зі сценою. Старі дерев'яні сидіння були в жалюгідному стані, повністю позбавлені фарб, блідо-сірі, вкриті цвіллю.

Крізь бетонну підлогу, яка була вкрита шаром неперегнилого листя і занесеним сміттям, проросли невеликі дерева. Вона почала спускатися по амфітеатру до сцени: «Мені здається, дорогі друзі, що потрібний нам ключ знаходиться на сцені... Ай!... « Дівчина спіткнулася і грубо вилаялася: »Чорт, треба буде це вирізати. Тут дуже небезпечно ходити вночі навіть без будь-якої містики, якою просякнуте це місце, впевнена, тут дуже багато битого скла, і, швидше за все, навіть використаних шприців. Так, точно, - дівчина наблизила камеру між рядами, де було видно два звичайних шприци з голками не першої свіжості. Раптово дівчина занепокоїлася, камера заметушилася з боку в бік, вона замовкла, і через кілька секунд прошепотіла: «Сподіваюся, ви це почули, друзі мої, щойно щось недалеко звідси завило, сподіваюся, це була собака. Знали б ви, як мені зараз тут, я з трудом долаю бажання звалювати звідси зі швидкістю світла. Дуже страшно». Але дівчина перевела подих і знову вирушила в дорогу. І ось вона вже була на сцені, в дальньому краї якої була стіна для декорацій, її, як і все в цій будівлі, знатно пошарпав час і люди. Металеві підпори були вкриті іржею, а стіна була поцяткована тріщинами, посередині стіни красувалася знаменита емблема «анархія» зеленою фарбою.

Пролунав гучний тріск, камера рвучко метнулася в бік шуму, камера зафіксувала розмитий темний силует схожий на людський, але чіткого зображення не було. Камера затремтіла в руках і випала з них, а потім записала жіночий крик сповнений неймовірного жаху, і на цьому запис закінчувався.

Від цього запису у детектива кров холола в жилах. Судово-медичний експерт також був досить збентежений, в його практиці було чимало жертв серцевих нападів, однак вибух серця: «… Матір Божа! Чого тільки смерть не вигадає». Ще й треба щось сказати батькам загиблої, детектив зі втомою потер пальцями очі. Цей вечір буде дуже важким. Детектив вийшов з відділку на вулицю, вечірнє місто зустріло його осіннім мороком, байдужими людьми та холодною сирістю. Детектив сильніше загорнувся у шарф та рушив у міський туман. До батьків дівчини довелося їхати у громадському транспорті, власний автомобіль був у ремонті. Йому було вже незвично, але іншим пасажирам було байдуже на нього як і до будь-кого іншого. Всі були поглинуті своїми справами: у когось не все гаразд із дружиною, у когось з чоловіком; у когось проблеми з несплаченим кредитом і колектори погрожують натягнути око на цікаве місце, а когось в Доті забанили. Проблеми, проблеми… все життя було цілковитою проблемою. І ось він вийшов з маршрутки, щоб вирішувати чужі проблеми. Він порівнявся з дверима до будинку батьків вбитої дівчини. Це не перший раз він приносить людям погані звістки, але цей випадок особливий. Палець продавив кнопку дверного дзвінка і той монотонно продзижчав як звук електрошокера по нервам, від такого одразу хочеться відчинити двері. Двері відчинилися: «Добрий вечір», - промовив чоловік трохи старший від середній вік. Детектив машинально привітався демонструючи своє посвідчення, але далі його слова застрягли в горлі і його думки в голові перетворилися в кашу. За чоловіком стояла вона – Катерина Хуторська. Жива живісінька, наче нічого і не відбулося. Наче це не її труп він бачив позавчора на столі у судмед експерта із характерним Y швом на тілі!

- Чим ми можемо вам допомогти? – запитав батько.

- А… а тут неподалік трапилася значна сутичка в якій постраждало чимало людей, і ми проходимо обхід, шукаємо можливих свідків, - детектив щосили намагався стримати свої емоції, він був у повному шоці, - чи можу я пройти щоб допитати вас.

- Добре, - відповів батько, - хоча, кажу наперед, ми точно нічого не чули підозрілого.

- Розумію ваше збентеження, - посміхнувся детектив, проходячи у будинок, - але ця паперова тяганина невід’ємна частина роботи.

Він пройшов до гостинної кімнати, будинок був у прекрасному стані і далеко не дешево заставлений. Під однією зі стін була мінімалістична стінка білого кольору на якій стояв широкий телевізор, стіна навпроти була притулком для м’якого дивану та двох крісел, під стінкою, з широким металопластиковим вікном, стояв кавовий столик, цілком звичайна гостинна. Детектив розумів, що він не повинен викликати жодних підозр у того що видавало себе за дівчину. Насамперед він думками чіпко вхопився за аксіому, що Катерина Хуторська мертва і її тіло лежить у морзі, але він бачить те, чого бути не може. Він за сьогодні в наркопритулках не був, з наркозалежними чи баригами не контактував, тож це можна вважати не галюцинацією, поки що. А отже, йому потрібен зразок цього, що хоч якось дослідити його та зрівняти з тілом у морзі, але це треба зробити так, щоб це не запідозрило, що детективу щось відомо.

- Хоч це і звичайна формальність, але я вимушений допитати вас поодинці, такий порядок, свідки не повинні впливати один на одного, я хочу чути чисту думку та свідчення від конкретної людини. Почнемо з вас, - детектив вказав на батька сімейства.

- Як скажете детективе, люба, доця, ви чули детектива.

Матір та «Катерина» вийшли до дальньої кімнати та зачинили за собою двері. Детектив почав свій усний допит, допит був простим замилюванням очей, питання були поверхневими та майже ні про що на вигадану тему. Детектив думав як би йому взяти зразок псевдо Катерини не привертаючи уваги у останньої. Єдине питання яке мало сенс: «Який у вас склад сім’ї». І вд обох батьків детектив отримав одну відповідь, донька у них одна. Отже, гіпотеза про сестру близнюка можна відкинути, якщо вони кажуть правду.

Настав напружений момент, детектив засунув руку в кишеню, тихенько пролунав звук клацання, він покликав для допиту «Катерину». Дівчина сіла навпроти нього за столик.

«Що ж, давайте розпочнемо допит», - він щосили намагався стримати хвилювання, тому розпочав так само як і з батьками, подібний павуку, що виявляє характер здобичі по коливанню павутини. Як вона буде себе поводитись, чи буде приречено чекати на смерть, чи відчайдушно чинити супротив? Дівчина відповідала напрочуд бадьоро, весело. Така ж як на відеороликах в соціальних мережах. «Час підсікати»

- Де ви були шістнадцятого листопада в період часу з тринадцяти годин до кінця дня?

- Не пам’ятаю, - ця відповідь так різко контрастувала з попередніми, що в детектива все стиснулося в середині, її погляд був як в риби без емоційний, порожній, а потім вона різко посміхнулася «восковою посмішкою», - я така іноді розтелепа, я навіть не пам’ятаю що вчора вечеряла.

Раптом до кімнати зайшла матір, від несподіванки детектив підстрибнув.

- А ви ще тут спілкуєтеся, вибачте. Просто стало так тихо от я і подумала, що ви завершили, - детектив хотів щось сказати, але…

- Так, ми закінчили, ми ж нічого не знаємо, еге ж? – І знову цей погляд, детектива кинуло в піт. Як би ж він не знав, що справжня дівчина була мертва то він подумав, що вона просто з цікавинкою. Але це не все, треба взяти зразок, хоча б щось. Коли він переконався, що перед ним не справжня Катерина Хуторська це треба довести, просто необхідно!

- А, мало не забув, у нас є одна невеличка зачіпка, відбиток пальця, тому, якщо ви не заперечуєте, я хоті в би отримати ваші відбитки.

- Нам потрібно буде вимазюкати руки у чорній фарбі? – Запитала матір.

- Та ні, не переживайте, мені для цього знадобиться звичайний скотч.

Як не дивно, але з цим проблем не виникло, дівчина дивно не поводилась, навіть посміхалась, але все одно детективу здавалась ця посмішка дещо нещирою. Коли за детективом зачинилися двері, він усвідомив, що важко дихає, свіже повітря здавалося таким солодким. Він скоріше відійшов на декілька десятків метрів від будинку Хуторських і тільки тоді він заспокоївся. Він швидко зателефонував експерту.

- Слухаю вас детективе.

- В мене є дещо, що я мушу вам показати і ви неодмінно повинні це дослідити.

- З якого це дива я повинен? – В голосі експерта почулася образа.

- А диво в тому, що ви самі забажаєте це зробити.

Старі, залізні двері ляснули за спиною детектива, залізне відлуння пройшлося по білим, кафельним стінам. Він не сказав би що морг лякав його, атмосфера цього приміщення тиснула на його душу, викликаючи щось опосередковане між жалем та відразою. Він побачив як в кінці коридору стояв чоловік високий, худорлявий, одягнутий на інтелігентний манір, через плече була перекинута робоча сумка. З далеку детектив помітив, що він був дещо схвильований, а коли він побачив детектива, його схвилювання перетворилося на щиру зацікавленість.

- Доброго ранку, детективе.

- Доброго, - вони обмінялися рукостисканням.

- Дозвольте припущення, чому саме цей морг, це через ту дівчину, Хуторська?

- Так, ви вгадали, ходімо, перевіримо тіло знову.

Тепер вже разом вони підійшли до великих металевих дверей, детектива завжди цікавило, чому ці двері такі масивні, щоб мерці не вийшли? Коли ці двері відчинилися в ніздрі вдарив той самий запах на якому і тримається вся атмосфера цього місця. Детектив називав це запах блідої смерті, запах людської плоті що розкладається змішався з мертвою водою, якою омивають тіла після розтину, навіть морозильна камера не може втримати його. Експерт провів детектива до потрібної шухляди, різкий ривок рукою і шухляда з тілом виїхала. Тіло дівчини було на місці, було видно, що тіло пролежало не один день, шкіра була білосніжною. Детектив дістав з кишені скотч.

Вийшовши з моргу, детектив дістав цигарку та підпалив її. Він солодко затягнувся, а потім видихнув ніби виштовхував з легенів свої проблеми. Не найкращий спосіб боротьби зі стресом. Про офіційний запит на дактилоскопію можна забути, він не веде справу, а отже просто не має на це право. Єдине що він може так це звернутися як цивільна особа, і просто з’ясувати чи ідентичні відбитки. Все краще ніж нічого.

В черговий раз він бачить перед собою це суворе, але таке прекрасне обличчя. Чіткі риси, загострені досвідом і нічними чергуваннями. Очі холодні, як крижані кристали вони бачили багато нечистого, однак зберегли чисте сяйво в середині. Погляд — спокійний який звик бачити істину крізь ілюзію. Її краса чітка та цілеспрямована, як світло лампи над її столом: не гріє, але дозволяє побачити правду. І це обличчя каже…

- Ні, ти вже мене дістав, - як завжди: холодно і чітко.

- Та годі тобі, Леся, невже це чимось мені загрожує?

- З лисої гори ти мені впав! Я за себе хвилююсь, останній раз як ти приходив до мене, як цивільна особа, мій відділ ледь не закрили через перешкоду «слідчим діям».

- Але ж все обійшлося, з них тоді полетіли голови, а мерзотник сів за грати.

- Тобі просто пощастило!

- Саме так, мені пощастило з тобою, - і він посміхнувся своєю найхаризматичнішою посмішкою які тільки міг зробити, протягуючи їй відтиски.

- І знову ти вляпався в чергову історію, - в цю мить її голос зробився таким м’яким та дбайливим, - як це в тебе виходить?

- Мабуть мені просто не подобається коли щось не правильно.

- Я не про це, як тобі вдається постійно мене переконувати?

- Мабуть це тому, що я неймовірний красень?

Вона наблизилась до нього, майже впритул, її аура залізної леді стала розпеченою, детектив відчув все полум’я її пристрасті яке казало: «Якщо не боїшся обпектися – я буду досить пластичною».

- Не перебільшуй, - зі спокусливою посмішкою вона взяла з рук детектива відтиски, - чекай мене через шість годин.

Вже сутеніло, детектив нервово закінчував палити цигарку, він чекав на батька покійної і хоч він проінструктував його, що йому доведеться пройти через болючі почуття від того, що йому доведеться побачити, детективу було дуже не спокійно. Особливо його підкосила фраза батька: «Моя сім’я зараз вся вдома, мені боятися нічого». Детектив не був сильним емпатом, але навіть для нього це було вже занадто. Ось він прийшов, хоч уже і сивина значна, проте, міцний чоловік, мужнє обличчя з легкою щетиною вкривала легка посмішка щасливої людини. Рукостискання і ось, почалося, ззовні детектив виглядав досить спокійно, однак в його голові все ще вирував вихор слів та речень. «Прошу за мною», - зірвалося з його вуст настільки машинально, що йому здалося ніби це й не він сказав, а його підсвідомість, альтер его. Знову він бачить цей білий кафельний коридор, тихий і страшний, по мірі наближення до металевих дверей вихор прискорювався ще трохи і він просто зірве дах, вирве мозок та закине його безвісти в забуття. Холодна дверна ручка обпекла долоню, також тихо але важко двері відчинилися, як надгробна плита. На обличчі батька показалось занепокоєння, яке було приховане здивуванням.

- Що ми тут робимо, пане детектив?

- Тримайтеся, пане Хуторський, - детектив відкинув простирадло з обличчя тіла. Буревій слів та речень, в голові детектива, зник ніби й не було. Від побаченого Хуторський поточився назад та впав на сідниці, він виторочив очі та хапав повітря ротом наче щойно отримав удар в живіт.

- Це… це якийсь жарт, еге ж?

- Нажаль ні, саме тому я зняв відтиски пальців, - детектив важко зітхнув, - чесно кажучи, я тоді прийшов до вас щоб повідомити, про це. Уявіть моє здивування тоді.

- Що ви хочете мені сказати?

- Я хочу вам сказати, що зараз ви опізнали тіло вашої доньки, але я не знаю що за істота зараз проживає разом з вами.

- Що? Що ви таке верзете, це тіло просто дуже схоже на Катрусю, але це не вона.

- Тоді чому відтиски ідентичні, такого навіть у близнюків не буває, але це ще не все, було проведено ДНК-тестування, це тіло людини, а у вас вдома невідомо що.

- Але як, звідки у вас зразки?

- Відтиски пальців - це пото-жировий слід, він також містить ДНК. Я впевнений що вбивця вашої доньки живе з вами під одним дахом

- Що мені тепер робити?

- Ідіть додому і ні чого нікому не кажіть, залиште це мені. Я вийду, запалю цигарку, у вас є кілька хвилин.

Він вийшов за двері та знову покрокував уздовж кафельного коридору, окрім звуку своїх кроків детектив чув важкі, здавлені схлипи вбитого горем батька. В такі моменти він дякував Богу, що залишився зовсім один. Він ніколи не над ким на заплаче і ніхто не заплаче за ним.

Голова сім’ї Хуторських підійшов до хвіртки свого будинку. Будинок, як завжди, сяяв теплим, жовтим світлом навіть в листопадові ночі, але червоні від сліз очі вже не бачили цього. Скільки спогадів з ним було пов’язано і в усіх була маленька Катруся, така жвава, така весела, завжди усміхнена та щаслива. В черговий раз обличчя вмилося кривавими слізьми, різко обличчя батька перекосила маска праведного гніву: «Ким би ти не було, я придушу тебе та втоплю в Інгулі». Тільки він хотів відчинити хвіртку як почув несамовитий жіночий вереск, який різко обірвався, а вікно у вітальні щось темне залило товстою смугою навскіс, світло згасло. Чоловік похолов всередині, а тіло стало ватним, не відчуваючи себе він влетів у будинок, але на порозі так і застиг. Йому стало моторошно, він мусив розібратися в справі, але він боявся побачити нестерпну правду. Він почав обережно рухатися сантиметр за сантиметром, поки перед очима непроглядна темрява. Очі почали дещо звикати до темряви і він розгледів прохід до гостьової кімнати, це в ній щось облило вікно. Як тільки він пройшов крізь двері, його огорнув страх, майже відчутний як чорна ковдра, холодна та в’язка. «Ти знаєш що це було, ти знаєш чий то був крик, ти знаєш що облило вікно. Поступово, як білосніжна хвиля, у вікно пролилося яскраве місячне сяйво відкриваючи всю правду нещасному. Під вікном лежало тіло його дружини зі рваною раною від поперека до плеча, на обличчі бідолашної, застигла маска жаху. Чоловік у розпачі впав навколішки і розридався, йому вже не було страшно, найстрашніше вже трапилося. Але він відчув щось глибше за страх, первісна паніка ніби проникла в підсвідомість, волосся по всьому тілу стало дибки, як голки в їжака. У густій тиші оповитій непроглядною темрявою, що закрила місячне сяйво над лівим плечем він почув: «Тато».

Ранкова нарада в поліцейському відділку розпочалася, як завжди, з переклички, бо хто зна що може трапитись за ніч із поліцейським в цьому місті. Втомлені голоси озивалися на свої прізвища, а дехто не озвався бо був на виклику. А далі почалася хвилина журби, за інколи неякісну роботу, а далі слідувало нудне планування робочого дня. Детектив ліниво очікував кінця наради, у нього була лише одна невирішена справа, але його керівництво вже нею не цікавилося. Тому він вже уявляв як почує знамените...

- Якого дідька! Ти знову намагаєшся вляпатись?! — Начальник відділу намагався говорити спокійно, але в нього погано виходило.

- Та кажу ж тобі тут щось не чисто, згадай коли забрали в нас цю кримінальну справу?

- А я кажу тобі, зупинись...

- ДБР досі не повідомило сім’ю про смерть дівчини, навіть наші довбні знають що це потрібно було зробити перш за все!

- Можливо в них інший пріоритет, у них чимало справ.

- Шефе, вибачте, але ви себе чуєте? Вони майже одразу забрали в нас цю справу, щоб потім пончики в кабінетах їсти? Вони так не працюють.

- До чого ти хилиш?

Раптом пролунав дзвінок телефону, начальник дістав з кишені штанів мобільний та відповів на дзвінок: «Слухаю... зрозумів, він якраз поруч».

- Там по твою душу прийшли, черговий якийсь збентежений.

- Він не назвався?

- Ні, а в тебе, що черга? Таки вляпався в щось.

- Не гнівайся, шеф, має ж хтось робити роботу у відділку. Хоча, мені вже здається, що вже не в роботі справа.

Детектив накинув на себе свій плащ та мерщій побіг до чергової частини. Чомусь детектив не відчув себе надто здивованим, скоріше він відчув як сам собі докоряє: «Не треба було лишати «це» без нагляду». Перед детективом стояв Хуторський, він був увесь у крові, з численними подряпинами та в розірваному одязі. В тім, він не був наляканим, скоріше пригніченим, його обличчя було бліде як смерть. Детектив швидко запропонував йому піти з ним до його кабінету. Було не просто розпочати з ним розмову, але варто було лише почати, як страшна розповідь пролунала в стінах кабінету.

- Детективе, це було... щось... щось неймовірно лихе. Але це лихе зло... воно говорило її голосом, моєї маленької Катрусі. Я не збожеволів, хоча я відчуваю, що на межі.

- Тримайтеся, ви єдиний живий свідок.

- Триматися, Триматися?! — Хуторський зіскочив з місця та вхопив детектива за комір, - ти знав, як тільки увійшов, ти знав що це таке. Ми змогли б у трьох це здолати!

- Або всі разом там загинути! — Хуторський спустошений опустився на стілець, - звідки б я це знав, хто взагалі може про таке знати, звичайний детектив? Я відчув такий самий страх як і ви, я така ж звичайна людина.

- Такий самий страх? Я так не гадаю, - в кабінет влетіли декілька оперативників на галас, детектив дав їм знак що все добре.

- До речі, як ви взагалі вижили?

- Ця потвора, мене залишила для того, щоб я вам передав, що вона вас чекає в Зеленому театрі, де все почалося, після заходу сонця. Воно сказало це її голосом, голосом моєї донечки... моєї любої донечки, - Хуторський не зміг стримати свої почуття та беззвучно заридав, давлячись своїми гіркими слізьми.

Останній промінь сонця облишив цю грішну землю, а детектив ступив не неї. Увійшовши через парадну арку, він відчув ніби зла аура поглинула його, провівши холодним пальцем по спині. Вдень це місце виглядало не зовсім привітним, а в сутінках взагалі стало моторошним. «А ну, зібрав яйця в кулак і пішов, чортів ти ще не боявся», - заславши патрон в патронник, детектив пішов далі. Він завжди застосовував сарказм коли нервував, він почувався зараз як малий хлопак, що спускається в темний підвал. Детектив підійшов до актового залу, кожне місце викликало в ньому підозру, кишеньковий ліхтар боровся з театральною пітьмою, але виходило в нього не дуже добре. Пістолет щосекунди бачив фантомну ціль, але вона щоразу зникала. Детектив видихнув, та зігнув лікті рук, що тримали зброю щоб ствол спрямувати угору: «Заспокойся, тут нікого немає, поки що». Поступово він почав наближатися до сцени: «І як тут Хуторській не було страшно? Треба віддати належне вона була досить хороброю». Почувши шурхіт за спиною, детектив різко розвернувся, світло ліхтаря різко вихопило обличчя. Детектив скрикнув від неочікуваності, але встиг утримати пальця на спусковому гачку.

- Хуторський, якого чорта ви тут робите?!

- Ви ж не думали, що я залишу цю потвору без відповіді. Мені байдуже, які у вас з нею рахунки.

- Рахунки? Я її навіть не знаю.

- Що там таке? - вигукнув Хуторський і вискочив на сцену.

- Стій, куди ти? - стримавши неймовірне роздратування, детектив також вискочив на сцену, - ну от що ви в біса робите...

Детектив запнувся, він усвідомив, що Хуторський раптово застиг на місці і не рухається. Детектив зробив декілька кроків назад та приготувався: «Досить валяти дурня, ваша поведінка дуже підозріла і вона мені не подобається!» З різким вереском Хуторський зненацька розвернувся та побіг на детектива, він встиг побачити закочені під лоба очі, та швидко прийняв єдине можливе рішення. Пістолет не зрадив — постріл та мертве тіло на землі. Детектив не поспішав наближатися, хоча і бачив, що поцілив прямо в лоба. А далі сталося те, чого детектив зовсім не очікував — руки та ноги трупа різко стягулися до тіла виштовхуючи його у вертикальне положення, тіло почало дивно стрибати як маріонетка на нитках. Детектив не гаючи часу почав стріляти по трупу Хуторського. Складалося враження, що труп намагається ухилятися від куль, але в нього влучила кожна куля. Втім це зовсім не вплинуло на ситуацію ніяк, одна з куль навіть поцілила у шию, перебивши шийний відділ хребта. Голова безвільно повисла на тілі та тріпалася в такт «танцю», як ганчірка. Детектив почув звук який боявся почути, це був звук порожнього магазину в пістолеті. Труп сильно стікав кров’ю, але стояв, дикий танець припинився. Обвисла голова з хрускітом та чвакотінням розірваної плоті повернулася в бік детектива, спрямовуючи такі ж закочені до білків очі: «В чому справа детективе, ви наче живого мерця побачили». Булькаючий кров’ю голос пробрав детектива до кісток. Стародавній рефлекс наказав йому: «Біжи!» Він розвернувся в бік трибун, але зупинився, увесь зал був занятий «глядачами» серед них він бачив жінку та доньку Хуторського, навіть працівника ДБР, який вилучив у нього кримінальну справу. Він усвідомив, що з ним просто гралися.

- Що ти таке?! Покажися!

- Не потрібно тут кричати, я поруч, - знову пробулькало тіло біля нього.

Труп почав буквально скидати з себе шкіру, яка клаптями падала на стару сцену. Через хвилину мерзенного видовища перед детективом з’явилося не менш мерзенна істота, яка виглядала як бліде тіло без шкіри та статевих ознак.

- І ось ми тут на сцені, мені так сподобалася ваша гра, ви були просто неперевершені.

- Навіщо ти влаштував, це все?

- Я отримую від цього задоволення! — Істота вибухнула сміхом від якого кров стигла в жилах.

- Задоволення? Ти вбивця-психопат!

- Що ж, таких персонажів я теж зображав, хоча їх емоції та почуття досить гострі на смак. Мушу зазначити що ви на смак досить багаті, така палітра. Повірте, ви варті кожної поглинутої «вівсянки на воді», що була на моєму шляху.

- Досить з мене, - детектив, перезарядив пістолет та відкрив вогонь по істоті. Цього разу істота навіть не намагалася уникати куль, вони проходили крізь голову як через поверхню озера.

- Ох і знову, гнів з додаванням відчаю та щіпкою божевілля, як смачно!

- Що ти таке, тварюко!

- О не слід мене так жорстоко називати, я ніхто і кожен з вас, - після цих слів запала гробова тиша. Мені шкода але ця вистава добігає кінця, ці щирі оплески для вас.

Всі живі ляльки в залі почали аплодувати стоячи, а рука детектива з пістолетом раптом сама по собі піднялася до його скроні та пролунав постріл: «Завіса».