Хроніки Ардріана - Фенікс

Розділ 3 Походження

5857 рік від Світанку Епох

Повітря було важке від жару, але сповнене дивного спокою.

Усе довкола світилося червонуватим сяйвом — каміння, метали, навіть вода в резервуарах.

Кожен звук лунав, наче подих самого металу.

— Сьогодні я розповім вам легенду про Аштарона, першого з Ігнарі, — мовила пані Міріс, вчителька юних воїнів.

— Пані Міріс, а правда, що він був найсильнішим із усіх? — із захватом запитала Ліара.

Ліара була зовсім юною дівчинкою з Ігнарі — допитливою, палкою, уже готовою до шляху воїна, бо серед їхнього народу це ввееажалося найвищою честю.

— О, так, — усміхнулася Міріс. — Він справді був найвеличнішим із нас.

Ви готові слухати далі? — вона зробила паузу, і діти притихли. — Так ось, на чому я зупинилася...

Давним-давно, ще до Великої Війни, коли Арканіти правили континентом, один із них — Аштарон — був одержимий ідеєю створити вогонь, який ніколи не згасне.

— Пані Міріс, — перебив хлопчина, — це означає, що ми — нащадки Арконітів?

— Так, — кивнула вона. — Проте ми вже інший народ. У нас своя культура, своя ідеологія. Хоча перший із нас, найімовірніше, був Арконітом, ми стали чимось новим.

— Далі, учителько! — вигукнули діти, нетерпляче схилившись уперед.

Міріс продовжила, її голос лунав, немов пісня полум’я:

— Аштарон вірив, що у вогні прихована справжня душа світу, і що через нього можна доторкнутися до сутності богів.

У глибинах гір він збудував вівтар із розпеченого металу й провів Ритуал Єднання — поєднав власне тіло з серцем вулкана.

Коли інші Арканіти спробували його зупинити, полум’я вибухнуло, спаливши їх усіх.

Із того полум’я народилися перші Ігнарі, а сам Аштарон став істотою чистого вогню…

*** ***

— Мамо, нам сьогодні розповідали про Аштарона, — сказала Ліара, прибігаючи додому.

— І що ти запам’ятала, доню? — лагідно спитала жінка.

— Що він — наймогутніший!

— Так, звісно, — усміхнулася мати, та в її усмішці було щось дивне, ледь помітний смуток.

*** ***

— Любий, скоро прийде її черга, — промовила тихо жінка, коли полум’я вогнища відбивалося в її очах.

— Я знаю, — відповів чоловік твердо. — Але цього має зазнати кожен Ігнарі.

— Так, але ж це наша дівчинка… наша Ліара.

Тим часом сама дівчинка не спала. Вона чула їхні голоси крізь півтемряву й розуміла, що її чекає доля нелегка, проте бажана.

Бо вогонь кличе кожного Ігнарі — кличе пройти свій шлях і довести, що полум’я в серці сильніше за страх.

*** ***

5867 рік від Світанку Епох

Повітря розривалося від гуркоту металу. Арена горіла від спеки — не від сонця, а від самого каменю, який світився зсередини, немов живий.

Двоє воїнів у важких обладунках зійшлися в поєдинку. Полум’я відбивалося від їхніх лез, здіймаючи хмари іскор, що осідали на чорну лаву під ногами.

Один із них — велетень, удвічі більший за супротивника. Його броня мала колір розплавленого заліза, а кожен рух супроводжувався гулом, наче гупав молот у кузні богів.

Другий воїн був менший, гнучкіший — його кроки були легкі, мов тінь між спалахами. Клинок у його руках сяяв червоним світлом, мов відблиск серця вулкана.

— Ти слабшаєш, Ідрісе! — долинув крізь шолом спокійний, але твердий голос.

— Ще подивимося! — пролунав у відповідь виклик.

Іскорний вибух — і клинки зійшлися у сліпучому спалаху. Вогонь обвив їх, і здавалось, сама арена здригнулася від сили удару. Кілька митей потому гул стих — велетень упав на одне коліно, а клинок супротивника спрямувався йому до грудей.

Тиша.

Лише потріскування розпеченого каменю.

Переможець відступив, повільно зняв шолом.

З-під нього розсипалося пасмо волосся кольору розжареного міді. Обличчя — загартоване, але молоде. Очі — золоті, ніби в них відбивалося живе полум’я.

Її шкіра мала теплий бронзовий відтінок, з ледь помітним сяйвом, що виходило зсередини — це було притаманне всім Ігнарі, нащадкам вогню.

Це була Ліара.

Її броня, з чорного сплаву з вогняними прожилками, дихала жаром. Коли вона ступала, підлога під ногами лишала сліди, схожі на відбитки розпеченого скла.

— Вставай, Ідрісе, — мовила вона з легкою усмішкою. — Полум’я не визнає тих, хто лежить.

Ідріс розсміявся, важко дихаючи. Його обладунок димів, а очі світилися

бурштиновим блиском.

— Ти знову мене здолала, — видихнув він. — Може, хоч раз прикинешся, що тобі важко?

— Може, — відповіла Ліара, простягаючи йому руку. — Але не сьогодні.

Він схопився за її долоню — гарячу, але не пекучу, немов саме тепло життя. Вогонь довкола поступово стишувався, арена охолоджувалася, а над ними відкривався купол з темного каменю, прикрашений візерунками з розплавленого срібла.

Навчальний полігон Ігнарі розташовувався глибоко під землею, у самому серці Гори Сивар. Стіни пульсували червоним світлом — це текла Есенція, давня енергія, яку їхній народ умів приборкувати.

Усе навколо було живим: метали дихали, вогонь шепотів, а повітря пахло сплавом і сіркою.

— Ти винна мені вечерю, — сказав Ідріс, поправляючи шолом.

— Тоді молись, щоб кухня не розтанула після нашого бою, — усміхнулася Ліара.

Вони сміялися, й їхній сміх луною рознісся по кам’яних залах. У цих звуках було щось людяне — те, що збереглося навіть у народі, створеному з полум’я.

Бо хоч Ігнарі народжені з вогню, у їхніх серцях завжди жевріє щось більше — душа, що прагне жити, а не лише палати.

Ліара йшла поруч з Ідрісом, знімаючи рукавиці, а розпечений вітер розвівав пасма її темно-мідного волосся, що виблискувало, наче рідкий метал. На її обличчі — вогняні візерунки, властиві Ігнарі, що світилися м’яким бурштиновим світлом. Очі — глибокі, янтарні, у їхніх зіницях відбивався рух полум’я.

Її броня — темна, з металу, який здавався випаленим до самої душі.

Вони вийшли з тренувального залу. Перед ними розкинулося місто — величний Ігнар, вирізьблений просто у скелі, немов саме каміння схилилося перед вогнем. З висоти лавові ріки спадали вниз, створюючи сяйливі водоспади з розпеченого металу. Кам’яні мости з’єднували різьблені в скелі тераси, на яких стояли чорні вежі, прикрашені кристалами, що пульсували жаром.

Повітря було густе й гаряче. Кожен подих пахнув попелом і розігрітим залізом. Ігнарі звикли до цього — для них жар був тим, чим для інших світанок. На вулицях проходили воїни у броні, що сяяла, мов розплавлене золото. Діти тренувалися з вогняними списами під наглядом старших, а з храмів лунав низький спів — гімн Пророку, що відкрив їм силу полум’я.

— Кажуть, Пророк знову явився в снах жерцям, — промовив Ідріс, коли вони піднімалися кам’яними сходами.

— Може, це знак, — відповіла Ліара, — або чергова легенда, щоб підняти дух.

— А ти не віриш?

Ліара замислилась.

— Вірю у вогонь, Ідрісе. Він реальний, він палить і творить. Усе інше… побачимо.

Вони вийшли на широку площу, звідки відкривався краєвид на все місто. Внизу вогняні ріки переливалися, мов живі вени світу. Над ними, на самій вершині скелі, стояв головний храм — пірамідальна споруда, вкрита рунічними символами, що світилися червоним світлом.

— Одного дня я зможу стати поруч із вищими там, — сказала Ліара тихо. — У самому серці полум’я.

Ідріс усміхнувся:

— І я тоді стану твоїм охоронцем.

Вона глянула на нього й легенько штовхнула в плече.

— Ти вже мій охоронець, бовдуре.

Вони пішли далі вузькою дорогою між скель, і гаряче повітря співало навколо них, немов саме місто дихало — живе, величне, створене з вогню й віри.

Гарячий вітер підняв попіл, коли над містом задзвеніли сурми. Їхній звук, низький і гулкий, пронісся вогняними ущелинами й рознісся луною до самих верхів скель. Ліара завмерла — цей поклик знали всі Ігнарі. Так скликали лише у час великих змін.

— Це… — почав Ідріс.

— Так. Посланець, — промовила вона, і в її голосі забринів вогонь очікування.

З вершини храму, у сяйві лави, з’явилася постать вершника. Його обладунок був темний, ніби злитий із обсидіану, а за спиною тремтів плащ із живого полум’я. Він спускався містом повільно, кожен його крок відлунював на камені, і натовп розступався, схиляючи голови.

Він прибув від самого Верховного Ігнарі — правителя полум’я, якого бачили лише обрані. Посланець не говорив багато: лише оголосив, що рада старших та сам Верховний зібралися на світанку, і що кожен командир має явитися негайно.

Ліара й Ідріс мовчки глянули одне на одного — серця їх билися швидше. Вона відчула, як десь глибоко всередині спалахує те саме тепло, що колись кликало її до зброї.

Зала Ради була вирізьблена прямо в серці гори — стіни світилися червоним світлом, а знизу здіймалися язики полум’я, освітлюючи обличчя присутніх. Високо, на троні з чорного каменю, сидів Верховний Ігнарі — його броня здавалась частиною лави, а очі палали, мов дві зорі.

Поруч стояли генерал Ардрах — старий, але могутній воїн, з сивим волоссям, що нагадувало попіл, — та шість його командирів. Ліара стояла серед інших, підпорядкована одному з них — командиру Ксаріону, холодному й точному, як загартована сталь.

Генерал підвівся, і його голос, гучний і важкий, розрізав повітря:

— Ігнарі! Наші світи мовчали занадто довго. Палаюча Пустка рухається — і ми маємо зустріти її вогнем! Верховний благословив похід. Ми йдемо на Південний Край.

Серед воїнів прокотився гул. Очі блищали — від страху, жаги, гордості. Ліара відчула, як у грудях спалахнула хвиля сили. Вона чекала цього моменту змалку — моменту, коли її вогонь стане частиною полум’я цілого народу.

Ксаріон кинув короткий погляд на своїх людей:

— Ліара, твоя група буде в моєму авангарді. Готуй своїх.

Вона стисла кулаки, вклонилась і відповіла:

— Ми не підведемо.

Після ради вона стояла на терасі, звідки видно було все місто. Лавові ріки світилися, немов жили світу, а над ними здіймався дим — тихий, спокійний, перед бурею. Ідріс підійшов до неї.

— То ось він, твій момент, — мовив він тихо.

— Так, — відповіла вона, не відводячи погляду від горизонту. — І нехай світ запам’ятає ім’я Ліара.

Вітер підняв її волосся, і відблиски полум’я заграли на обличчі.

Ніч розгорілася, і місто готувалося до походу.