Montpensier

Бруд, холодний дощ та хвороби, ось що бачила Ганна в осені. Не залишилося в неї барвистого вбрання, її чарівну сукню зірвав різкий, нахабний вітер, залишивши її оголену, кістляву та нездолену. Повертаючись запізно з роботи, Ганна дріботіла своїми маленькими ніжками по старовинній бруківці невеликого міста. Струмки дощу линули між тонких шпаринок тротуару, математично вірними візерунками. Вже була майже дванадцята година вечора, місто було вже порожнім, дівчина відчувала себе неприкаяною душею, що блукає та не знає, чому так важко на серці. Батьки живі, робота є, від хлопців відбою немає, хоча з друзями вона майже не бачиться. Поглинута у депресивні думки вона раптом зупинилась, удари крапель дощу об її парасольку стали дуже чіткими та вивели її зі ступору, хтось намагався до неї достукатися. Збоку долинув протяжний, басистий нявкіт. Дівчина обережно подивилася ліворуч. В густій темряві вузького провулку вона побачила блиск пари жовтих очей. Від погляду кота, в дівчини пробіг мороз по шкірі. Раптом котячі очі поплили вбік та зникли з поля зору. Страх від темряви провулку вивітрився, жіноча цікавість приправлена інтуїцією вдарила Ганні з такою силою, що в провулку їй стало ясніше бачити. «Хоча ні, стривайте», - отямилась дівчина, - «це ж за поворотом провулка мерехтить світло». Вона сміливо ковзнула в темряву. Й справді, за рогом знаходився невеликий магазин. За скляними вітринами дівчина розгледіла якісь маленькі коробочки, над вхідними дверима в магазин була старовинна вивіска, що підсвічувалася старовинним ліхтарем «Montpensier». Дівчина задумалася, таке знайоме слово, крутилося в голові, але ніяк не вдавалося виловити його із пам’яті. В решті решт Ганна втомилася гадати на кавовій гущі, та вирішила просто зайти в магазин. Важкенькі двері, напрочуд, плавно відчинилися, у кутку над дверима лагідно дзенькнув дзвіночок.

- Ласкаво прошу, доцю, - мовив голос старенької жінки.

- Доброго вечора, - невпевнено мовила дівчина у відповідь.

А магазинчик виявився чималеньким, уздовж нього простягалися великі полиці, які були рясно обставлені металевими коробочками. Коробочки були надто різноманітними, зазвичай в магазинах товар поступає партіями, а тут… кожна була унікальна.

- Бачу ви трішки збентежені, - від раптовості запитання дівчина тихцем зойкнула, як мишеня, - ох вибачте, я не хотіла Вас налякати.

- Що в цих коробочках?

- Монпансьє, смачні, запашні.

- Цікаво, дозволите скуштувати?

- Не все так просто доцю, - з розумінням посміхнулася жінка, - дозволь спочатку ввести в курс справи.

«Курс справи?» - здивувалася дівчина, - «але ж це звичайний магазин, в мене гроші, в продавця товар, я купую, а вона продає». Тим часом старенька жінка, ввічливим жестом руки, попросила слідувати за нею. Ганна слухняно пішла. Вони йшли уздовж прилавку не зупиняючись, дівчина відзначила, що господарка магазину навіть не дивилася на товар, щоб знайти смаколик, який би точно вразив би її в самісінький шлунок. «Можливо вони в самому кінці», - подумала вона, адже вони дійшли майже до кінця приміщення, де дівчина розгледіла двері. Несподівано, жінка відчинила двері. За дверима виявилося ще одне приміщення таких самих розмірів, з таким самим товаром.

- О, то у вас ще є відділи.

- О так, в нас безліч відділів.

- В якому сенсі, безліч?

- Наших цукерок на всіх людей вистачить, і я не жартую, схоже ти вже замітила, що кожна коробочка унікальна. Унікальна як людина.

- До чого ви ведете? – Зовсім розгубилася дівчина.

- Монпансьє, які я пропоную, виконують індивідуальні бажання. Вони навіть підписані.

І дійсно, коробочки були не просто підписані, на них була ще й відповідна дата. Дівчина запримітила, що коробочки були ще й різні за розміром. Дівчина мельком угледіла знайоме прізвище, та різко зупинилася. Старенька жінка йшла не зупиняючись. «Діхтяр Євдокія Олександрівна 18.06.2013 р.н.», - напис свідчив, що ласощі були призначені дівчині восьми років. На гладенькій металевій поверхні, було зображене морське побережжя на якому стоїть дружня сім’я: тато; мама; та сама Дуся. Певно дівчинці хочеться на море. Вона поглянула трішки вище: «Колчак Назар Володимирович 01.12.2010 р.н.». На даній коробочці з солодощами був зображений зеленющий гай над яким безхмарне небо в якому летить повітряний змій, змієм керує хлопчик який зображений з широкою посмішкою та ніби біжить підстрибуючи. Тоді дівчина вирішила пройти трішки далі, до коробок дещо більших. Ганні одразу впала в око пара коробок: «Остапенко Дмитро Борисович 17.10.1994 р.н.» На коробці була зображена пара наречених, чоловік в гарному чорному костюмі тримає на руках дівчину в розкішній весільній сукні. «Чечельницька Олена Вадимівна 09.09.1992 р.н.», - зображена впевнена домашня господиня, яка готує смакоту своєму чоловікові, який ніжно обіймає її з-за спини та щиро посміхається через її плече. Щось змусило дівчину підвести погляд, вона втупилися в жовті котячі очі, які були в метрі від неї. В Ганни пробігли мурашки по спині. Дівчина готова була заприсягтися, що ще не бачила настільки осмисленого погляду, він ніби казав: «Не все так просто». «Доцю, не відставай!» - Пролунав голос жінки вже далеко за другими дверима. Дівчина ще раз поглянула на кота, той повів вухом в бік жінки. Зрозумівши натяк, дівчина побігла до неї.

- О знайшла, Пансер Ганна Олегівна 30.04.2002 р.н., - тим часом дівчина вже доцокотіла до неї, - поки що без змін.

- Що там?

Дівчина глянула на коробку, на яку вказувала жінка. Так, це були її прізвище, ім’я та по батькові, була її дата народження, але… що це? На поверхні коробки коїлися неймовірні речі, це було схоже на справжній калейдоскоп з художньою абстракцією, який танцював, переливаючись різними кольорами.

- Таке не часто, але трапляється, інколи людині важко сформувати свою мрію.

- Про що це ви, хіба в мене немає мрії? Та не може такого бути, адже так багато на світі, чого я ще не бачила, не торкалася, не відчувала.

- Не все так просто, моя дівчинко, сукупність багатьох бажань не може бути мрією.

- Але ж я бачила, бачила інші коробочки на яких є чіткі картини, і нічого в них особливого немає! – З майже помітним розпачем вигукнула Ганна.

- А ти зможеш мені їх показати?

Тепер вже жінку вела Ганна, вона швидко знайшла їх. Старенька жінка поглянула на них, і той погляд сповнився жалем. Ганна, не розуміла, чому такі гарні картини відобразили на обличчі жінки такі емоції.

- В чому різниця між мною та ними?

- Різниця в бажанні, для того, щоб знайти скарб – потрібно копати глибше і там де потрібно копати. Розпочнемо по-порядку, Діхтяр Є.О. – дуже гарна мрія, варто лише зазирнути за горизонт. Чому вона бажає саме цього? Вона бажає не стільки моря, стільки бажає, щоб вона була оточена своїми батьками, які посміхаються. Її батьки страждають хронічним алкоголізмом.

Колчак Н.В. він бажає не просто позапускати змія в зеленому гаю, він мріє це зробити самотужки, на своїх ногах. Зараз він перебуває в лікарні з травмою хребта.

Остапенко Д.Б., я вперше бачу таку чисту мрію в дорослого чоловіка, біда в тому, що його переслідують примари минулих відносин, в яких він був надто лагідним, що змусило його стати тираном для його громадської дружини Чечельницької О.В., яка мріє щоб її чоловік врешті-решт побачив, що їй не потрібні його гроші, не потрібна його нерухомість, їй потрібна його ніжна посмішка та обійми.

- Але ж це також бажання, - після заминки відповіла дівчина, - так вони більш чисті, осмислені, але все таки...

- Надія, бажання сповнене надії перетворюється в мрію.

- То що ж це виходить? Я безнадійна? – в дівчини в голосі забриніли сльози.

- Я вперше розмовляю з людиною в якої немає чіткої мрії, але цей магазин ніколи не відвертався від тих, кому насправді потрібна допомога. Ходімо за мною.

Жінка взяла дівчину за руку, коли вони разом пройшли через останні двері, то опинилися одразу біля вхідних дверей магазину.

- Нажаль, я не можу віддати тобі твої солодощі зараз, - жінка дістала з кишені звичайну коробочку, - але ж я не відпущу тебе звідси з порожніми руками.

- Дякую Вам, - Ганна всміхнулася жінці.

- Завжди рада допомогти.

Ганна вийшла з магазину. Жінка ще хвилину дивилася в слід зачинених за нею дверей. Її відволік чорний кіт який улестливо потерся об її ногу, задерши хвоста.

- І тобі доброго вечора, Пане Коцький, то це твоїх вус справа?

- Мааау, - горделиво відповів жінці кіт.

Раптово щось загриміло в дальній кімнаті, жінка заспішила в напрямку шуму. Вона відчинила перші двері одразу в потрібному приміщені. З одної з коробочок вирвався вихор калейдоскопу та обертався неймовірними спіралями, переливаючись веселковим світлом. Він розгортався як квітка, після чого різко втягнувся назад. Все затихло. Жінка обережно наблизилася до джерела вихору. Це була коробочка із солодощами: «Пансер Ганна Олегівна 30.04.2002 р.н». На коробочці була зображена вже знайома старовинна вивіска підсвічена старовинним ліхтарем з написом «Montpensier».

- Мау? – Здивовано поглянув на жінку Пан Коцький.

- Дякую тобі Ганночко, - в голосі жінки забриніли сльози радості.