Зміст
  • Біла безодня
  • Я тебе...

    • В пошуках тепла...

    Алекс Джейн Коул

    Біла безодня

    - Я кохаю... Тебе... Ти готовий, Джей?

    Я спробував подивитись в його темні очі і посміхнувся. Банальна фраза, але на душі відразу стало легко та спокійно. Усі сумніви вляглися, залишивши лише просте рішення. Юджіо розумів мене без слів. Він відповів мені поглядом. В глибині зіниць вже не палахкотіла нестримна злість, адже він розумів, що на нас чекає. Його погляд завжди мене зачаровував. Здавалося, він проникав мені в душу, відкриваючи всі таємниці, і ніби вирішував: чи розповісти їх світові, чи залишити собі, як трофей. Так само, як колись багато років тому він забрав моє серце.

    -1- Початок шляху -

    …Розповісти про своє життя справа проста і водночас складна. І не тому, що я давно перестав бути наївним вісімнадцятирічним ідіотом, який мріє про багатство і прагне довести всьому світу, а передусім батькові, що я чогось вартий. А коштував я тоді небагато. Залишившись без гроша в кишені і без підтримки сім'ї у величезному світі, де гроші вирішують все, колишній хлопчик-білоручка з фешенебельного району Нью-Йорка, я готовий був братися за будь-яку роботу, аби було чим набити шлунок, що постійно сідає з голоду, і десь переночувати. З останньої роботи мене з доброї долі викинули, господар нічліжки зажадав оплату вперед, але в кишені залишалося десять доларів, і я, надіславши цього жирного борова за відомою адресою, опинився на вулиці. Перехожі оберталися на мене, як на прокаженого. Занадто сильний був контраст пошарпаного одягу та приємної зовнішності. У свої неповні дев’ятнадцять років я був підтягнутим, високим хлопцем з волоссям пшеничного кольору, сіро-блакитними очима та правильними рисами обличчя. Одягни мене пристойніше, і відбою від дівчат не буде. Та тільки дівчата цікавили мене мало. У цьому й полягала вся біда…

    Зі своєю орієнтацією я визначився рано, ще у шістнадцять років, закохавшись у керуючого фінансовими справами батька - Мартіна Шерідана. Март був старший за мене на десять років і здавався холодним і неприступним. На мене він дивився зверхньо, з почуттям легкої зневаги. Як же, син почесного роду... А мені хотілося, щоб він посміхнувся. Щоб почув, як шалено стукає моє серце, як усе натягується всередині, коли я бачу його. Мартін був гей. Я дізнався про це випадково, коли застукав його з коханцем. Гидким, потворним шантажем я змусив Мартіна звернути на себе увагу. І як же я здивувався, коли мої почуття виявилися взаємними! Мартін довго сміявся над моїми потугами шантажувати його. Просто він не знав, як сказати мені про свої почуття. До того ж, дорослий чоловік та неповнолітній пацан - та ще парочка. Мартін був ніжний і розкутий одночасно. У ньому поєднувалися доросла мудрість та дитяча наївність підлітка, який знайшов найцінніший скарб. Ми годинами займалися коханням, так, саме коханням, тому що назвати просто сексом те буйство пристрасті, ніжності, довіри та кохання у мене не повертався язик. Притулком для нас став старий будиночок на краю саду, куди давно ніхто не навідувався. Я насолоджувався коханням у відповідь, не розуміючи тоді, яке мені випало щастя. І лише іноді мені здавалося, що щось турбує мого коханого, ніби він чекає на щось непоправне.

    Скандал вибухнув у день мого вісімнадцятиліття. Вранці Мартін зробив мені шикарний подарунок - італійський стілет у шкіряному чохлі. Домовившись зустрітися опівдні у нашому затишному місці, я подався вислуховувати численні привітання родичів. Зрештою на зустріч я запізнився. Март здавався байдужим і засмученим.

    - Що трапилося?

    - Алексе, нам треба розірвати стосунки.

    - Що?! Ти у своєму розумі, як це? Ти кидаєш мене, Мартіне?! У тебе є хтось інший?

    - Справа не в цьому, Олександре, мені треба виїхати на якийсь час. І потім, ти ж розумієш, що ми не можемо більше зустрічатися… твій батько, наше суспільство… вони нас не приймуть. Це буде великим ударом для бізнесу твого батька.

    Я слухав і не вірив своїм вухам. По очах Мартіна я бачив, що він бреше. Причина крилася в чомусь іншому.

    - Та плював я на суспільство! Мартіне, ти любиш мене?

    - Люблю, але Алекс ... у тебе все життя попереду, ти зустрінеш іншого, а я ... я і так вже затримався на цьому світі, - з незрозумілою гіркою усмішкою промовив він.

    - Що ти мелеш, тобі ще немає й тридцяти!.. Мартіне, перестань городити дурницю, сьогодні день мого народження, краще поцілуй мене, займися зі мною любов'ю. - Я обіймав його, цілував, не знаючи, як змусити розповісти правду. - Увечері я не зможу сюди прийти, у домі буде бенкет.

    - Добре, все буде, як ти хочеш, хлопчику мій золотий.

    Я ненавидів, коли він кликав мене так, але заперечувати не став. Через кілька томливо-ніжних, повних солодкої млості годин я покинув свого коханця, домовившись все ж таки зустрітися на бенкеті.

    - Джейсон-Олександр, ти не бачив Шерідана? - голос батька застав мене зненацька.

    - Ми бачилися вдень, він готував тобі папери на підпис.

    - Дивно, він мав з'явитися ще дві години тому.

    Несподівано мене охопила тривога. Я згадав дивні слова Мартіна, його незрозумілу поведінку. Вибачившись перед гостями та батьком, я покинув бенкетну залу і майже бігцем піднявся до кімнати коханого. Помешкання було порожнім. На ліжку стояла розкрита валіза, поруч безладно валялися речі, наче господар збирав їх у дикому поспіху. Серед одягу я побачив коричневий конверт із емблемою відомого шпиталю «Нью-Йорк медикал». Звичайно, я знав, що чужі листи не можна читати. Але ж йшлося про мою кохану людину! Я рішуче розкрив конверт і прочитав перші кілька рядків медичного висновку. Перша думка була "все це неправда, це помилка, цього просто не може бути!"

    - Мартіне… - кинувши листа на ліжко, я кулею вилетів з кімнати. Промчав через весь хол, розштовхуючи гостей, не звертаючи уваги на крики та кроки за спиною.

    Мартіна я знайшов мертвим на підлозі в нашому будиночку... я кликав його, цілував холодні губи, термосив - але все, зрозуміло, було марним.

    - Март! Март, це я, Алексе! Будь ласка, любий мій, розплющ очі! Март, чому ти нічого не сказав?! Не кидай мене, Мартіне! Я тебе кохаю! Мартін! Не йди...

    Що було потім, я пам'ятаю важко. Крики батька, звинувачення та претензії. Старий міський цвинтар і багато квітів. Білі лілії. Мартін завжди любив лілії. Я зрізав усі, що розквітли у нашому саду. Батько суворо підібгав губи, але нічого не сказав. Мені ж не хотілося жити, я сумував за ним. Пізніше туга змінилася гнівом і образою - як він міг нічого не сказати мені, як міг вчинити так егоїстично? З жалю?! Я не розумів такого жалю. Я хотів поділити з Мартіном усе до кінця, але він вирішив інакше. Прийняти його рішення, його право на це рішення виявилося дуже непросто... Деколи ми навіть не можемо собі уявити, як дорогі нам люди, поки ми їх не втратимо. Разом із Мартіном на небо пішла частина моєї душі. Частина мене, напевно, найкраща...

    ... Розмова з батьком не вийшла. Ми наговорили один одному стільки неприємних слів, висловили стільки звинувачень, що висновок був один: грюкнувши дверима батьківського кабінету, я поклявся, що моєї ноги не буде в цьому будинку. Результат був негайним - мій банківський рахунок було заблоковано. З університету мене вигнали, друзі відвернулися… Ну і чорт із ними...

    ...І тепер, через рік поневірянь, я стояв і ковтав мимовільну слину, дивлячись на апетитні рум'яні булочки в улюбленій кондитерській. Грошей, роботи, перспектив нічого не було. Поправивши сумку на плечі, я рушив далі. Я нічого до ладу не вмів робити, звідусіль мене гнали як зовсім не пристосованого до роботи. Все, що в мене залишалося, це моє тіло. Що ж, мабуть, і йому настав час попрацювати. З цією думкою я й подався до найближчого бару. Останні десять доларів пішли на вхід.

    - Мені потрібний господар, - звернувся я до бармена.

    - Хазяїн зайнятий, почекай ось там.

    Я вмостився за крайній столик і почав розглядати відвідувачів. Хтось був один, хтось із другом. Хтось уже пропонував себе багатенькому клієнту.

    - Гей, хлопче! - я озирнувся на хрипкий голос. Переді мною стояв пом'ятий на вигляд, неохайний латиноамериканець. Його сальні очі наче обмацували мене липким поглядом.

    - Чого треба? - Недружелюбно огризнувся я.

    - Заробити хочеш?.. Я власник цього закладу. Мігель Орсадос.

    - Не відмовлюся від приробітку, - я набивав собі ціну лінивою інтонацією.

    - Тоді…

    Тяжка рука раптом лягла мені на плече.

    - Зачекався, малий? Вибач, справи... - я шалено дивився на чоловіка, що підійшов ззаду. Погляд вихопив кілька яскравих деталей: гострі чорні очі, борідку «клином», що робила її володаря схожим на хижого птаха; бежевий мазок довгого кашемірового шарфа. Пальці на плечі стиснулися трохи сильніше, чоловік ледь помітно кивнув, просячи підіграти.

    - Я тільки приїхав, втомився і замерз, - примхливо продовжив я, киваючи у бік сумки, - і їсти хочу, дістав ти зі своїми справами.

    - Ну не гнівайся, кошеня, поїхали додому. Кірк, - звернувся чоловік до бармена, - запиши все на мій рахунок.

    - Буде зроблено, містере Заку! - відповів за бармена власник, і скоромовкою продовжив: - Я, їй-Богу, нічого такого не мав на увазі, містере Заку! Просто перекинулися з хлопцем парою фраз про погоду.

    - Я так і зрозумів. - Чоловік, не звертаючи уваги на Орсадоса, потягнув мене за руку, змушуючи підвестися. Тільки-но я встав на ноги, він сильним рухом притягнув мене до себе і нахабно цмокнув у губи, а потім, підхопивши сумку, підштовхнув у бік виходу із закладу: - Буде тобі вечеря.

    Ми вийшли з бару. Чоловік підвів мене до не дуже дорогої, але доглянутої машини:

    - Ну, то куди тебе відвезти, малюку? - незважаючи на грайливість його тону, погляд чорних очей залишався дуже серйозним. І в мене склалося враження, що я десь його бачив… тільки не міг згадати, де. По телевізору? У газеті чи журналі?

    - Не треба нікуди везти, я не маю домівки. І грошей я теж не маю. А мій заробіток ви щойно спустили нанівець.

    - Дурень! - обірвав мене містер Зак. - Скажи спасибі, що це був я, ти не тільки нічого не заробив би, але й добре, якби живий залишився. Як тебе звуть?

    - Мартін. Мартін Шерідан.

    - Скільки тобі років?

    - Дев'ятнадцять...

    - Гаразд, поїхали, розберемося на місці.

    Він вів машину сам, впевнено, явно знаючи ці нетрі, як свої п'ять пальців. Незабаром ми виїхали в більш пристойний район, а потім взагалі опинилися за межею міста. Дорога зайняла не більше півгодини. Ми зупинилися біля невеликого особняка у класичному стилі з досить високим парканом.

    - Виходь, Бродяга.

    - Де ми? Що вам потрібно від мене?

    - Ти, здається, хотів заробити? - посміхнувся чоловік. - Чи вже передумав?

    - Принаймні свою десятку я з вас вичавлю назад, містере, - я схопив свою сумку і рішуче рушив у бік будинку. Відповіддю мені було задоволене хмикання, схоже на сміх.

    - Заходь.

    Усередині будинок був обставлений дорого, але не химерно, скоріше стримано. Вхідні двері через невеликий коридорчик, де залишали верхній одяг та взуття, вели у просторий хол. Уздовж дальньої стіни йшли сходи. Праворуч була велика кухня-їдальня.

    - Піднімайся на другий поверх. Ванна кімната - перші двері ліворуч. Все, що потрібне, там є.

    Я кивнув і кинувся нагору. Що б там не очікувало далі, я був вдячний містеру Заку хоча б за те, що він тактовно дав мені можливість упорядкувати себе. Як мало людині потрібно для щастя - гаряча вода та півгодини часу на самоті. Ретельно вимившись, я, не знайшовши відповідного купального халата, замотав рушник на стегнах і спустився вниз.

    - Вибачте, чи можна мені випрати свій одяг, містере?

    - Викинь його, більше ця старість тобі не знадобиться. Завтра вранці тут буде нова. Сідай за стіл.

    Я мовчки послухався. За вишукано сервірованою вечерею, яку господар будинку явно готував сам, копирсаючись у тарілці, я мовчки розглядав нового знайомого. Підтягнутий, спортивний чоловік невизначеного віку «за сорок», він цілком міг би бути моїм батьком. Обличчя цілком європейське, але смаглява шкіра, чорне, як вороняче крило волосся, злегка зворушене сивиною по скронях і виразні чорні очі видавали присутність якоїсь південної крові. Чоловік був, безперечно, гарний. Але це був не Мартін.

    Вечеря пройшла в тиші, він ні про що мене не питала, і я почав помітно нервувати. Нарешті чоловік відкинувся на спинку стільця і витріщився на мене вивчаючим поглядом. Давно я так не червонів, як дівчина на виданні.

    - Піднімайся нагору. Якщо ти був уважним, то вже знаєш, що спальня одразу за ванною.

    Я повільно підвівся і пішов у бік сходів. Спальня виявилася шикарною: мінімум меблів, м'які драпірування розкішних тканин і величезне широке ліжко, на якому легко могли вміститися як мінімум четверо. Я постояв на порозі, трохи зам’явшись, а потім рішуче ступив. Адже я знав, на що йду... Як був у рушнику, я ліг на покривало і почав чекати. Хвилини тяглися, наче жувальна гумка, я відчув, що поринаю в сон. І як це часто бувало після важких днів, мені знову наснився Мартін. Усміхнений, такий рідний і такий далекий.

    - Мартіне, не йди… не кидай мене, Марте! Не вмирай, Мартіне!..

    - Малюк, малюче, це тільки сон, тихіше, не плач, ну що ти? - містер Зак здавався засмученим не менше за мене самого.

    - Вибачте… я… не можу бути з вами. Не знаю, чим мені відплатити вам за турботу, але…

    Чоловік стиснув мене в обіймах, ніби наказуючи замовкнути. Теплі руки обіймали мене і заспокійливо гладили, немов немовля, неначе улюблене дитя. І нестримні сльози полилися з новою силою... Вперше я так плакав з часу похорону Мартіна. Зак обіймав мене, ні слова не говорячи. Потроху істерика вщухла, і я відсторонився від чоловіка. У спальні горів нічник, і я розглядав спокійне, трохи заспане обличчя з сумною усмішкою.

    - Ну що, заспокоївся? Ходімо, вип'ємо, є розмова, Бродяга.

    Я підвівся з ліжка, загорнувся в покривало, як у римську тогу, і спустився слідом за Заком униз. Він дістав пляшку віскі, дві склянки, хлюпнув у кожну потроху. З морозилки витяг відерце з льодом, додав.

    - Давай знайомитись, малюк. Мене звуть Зак. А тебе?

    - Мартін Шерідан.

    - Цю казочку я вже чув. Тож почнемо спочатку. Я Зак Лоуренс, а ти?

    - Зак Лоуренс? Закарій Артур Лоуренс? Той самий?

    - Ого, і звідки такі знання?

    - Ви володар найбільшого родовища алмазів. Ви довели, що в гирлі Амазонки є нікому не відомі поклади та запатентували свою знахідку. Ви співпрацюєте з найбільшими ювелірними будинками світу, а ваша алмазна крихта використовується у всіх галузях. Навіть у медицині.

    - Та ти, я дивлюся, цікавишся бізнесом, Бродяга?

    - Я вже нічим не цікавлюсь. А звати мене Джейсон-Олександр Коул.

    Тепер настала черга Зака здивуватися. Чоловік дивився на мене, як на привида.

    - Джейсон Коул? Син Пилипа Коула? Маля, а ти здогадуєшся, що можливо тебе шукають?

    - Ніхто мене не шукає. Це я знаю, напевно. Моєму батькові не потрібен такий син, так що ваш подив і радість не обґрунтовані, містере Лоуренсе, - чоловік злегка скривився, почувши це звернення.

    - Клич мене Зак. Я звик до простого спілкування... мда... - він запалив запашну сигару. - Як це не схоже на Пилипа... він рідко говорив про спадкоємця, але завжди пишався тобою. Міцно ж ти йому насолив, Бродяга. І дозволь запитати, що ти робив у цьому сумнівному шинку?

    - Намагався заробити грошей. Ну, у будь-який спосіб.

    - Це не спосіб, Джейсоне... Це розпач. І це не є вихід. - На кілька хвилин Зак задумався, пихкаючи сигарою. - Послухай, я маю до тебе пропозицію. Через два дні я їду, і мені потрібен тямущий секретар. Якщо ти не хочеш повертатись додому, я пропоную поїхати зі мною. Обміркуй це.

    Тоді Закарій Артур Лоуренс здався мені небожителем. Його пропозиція відразу вирішувала всі проблеми. Вона була надто казковою, щоб повірити в неї, тому я поспішно відповів:

    - Я згоден.

    - А як же подумати? - здивувався Лоуренс.

    Я стомлено заплющив очі. Нема про що тут думати... Краще відразу забути про все і обрубати всі кінці.

    - Я все обдумав і згоден, містере Лоуренсе.

    - 2 - Гірка правда рідкісних зустрічей... -

    Життя перетворилося на калейдоскоп подій, що пролітають повз мене. Працювати із Лоуренсом було цікаво. Зак посвячував мене в ази своєї роботи, наче власного сина. Він годинами міг розповідати про гірські породи і дорогоцінні камені, які на перший погляд здавалися звичайними каменями. У свій час я навіть працював, як звичайний різноробочий. Зак змусив мене знову піти вчитися, і я, буркаючи і обурюючись, все ж таки склав іспити і поновився в університеті. Навчався я заочно - поєднував роботу та навчання. Я так втягнувся, що паралельно вступив до факультету інженерінгу. Зак лише посміхався. Іноді мені здавалося, що він намагається змусити мене зробити те, що сам не зробив у мої роки. Ми часто розмовляли вечорами, і я нарешті зрозумів, що за вдалим бізнесменом ховається звичайна людина, яка шалено любить свою роботу. І лише проживши кілька місяців, я зрозумів, чому Зак так не любить, коли йому кажуть «містер Лоуренс». Закарій Артур Лоуренс не був багатієм і снобом, у звичайному розумінні цих слів, незважаючи на всі свої розробки та патенти. Він був простим трудягою, вихідцем із бідної родини. І якби одного разу всі його гроші зникли, Зак зітхнув би з полегшенням.

    - Гроші - це пилюка, Джейсон. Сміття. Сьогодні вони є, а завтра їх нема. Але з грішми чи без, я волію залишатися людиною, чия совість чиста.

    Того літа ми знову були на Амазонці. Зак з божевільним поглядом гасав по копальні, передчуваючи нове відкриття. І його нітрохи не лякало, що ситуація в найближчих районах була напруженою, і де-не-де навіть траплялися збройні сутички. Якось, рано-вранці, мене розбудили гучні голоси і, здається, постріли. Я швидко підвівся і одягнувся, намагаючись не галасувати. Вислизнувши на ганок будиночка, де ми жили, я побачив, як Зак, чортихаючись і емоційно жестикулюючи, щось намагався пояснити офіцерові у формі Французького Легіону. Нахабний тип із іронічним прищуром темно-синіх очей, здавалося, уважно слухав мого друга.

    - Що сталося? - я підійшов до тих, хто говорив.

    - Не втручайся, Алексе, - Лоуренс відмахнувся від мене, як від настирливої мухи. У мені почав закипати гнів - Алексом мене називав тільки Мартін, але все ж таки я зміг вимовити, приховуючи емоції:

    - Що трапилося, тату?

    Закарій озирнувся і пильно подивився на мене. За ці три роки, що ми прожили поруч, я не часто так його називав, мабуть, через те, що Зак справді ставився до мене як до сина. А на той факт, що я віддаю перевагу чоловікам, взагалі не звертав уваги. І коли в мене стався несподіваний напад, він увірвався у шпиталь і, схопивши за халат першого лікаря, буквально прогарчав: - «Допоможіть моєму сину!»

    І тепер, змінивши гнів на милість, він цілком звичайно сказав:

    - Все гаразд, сину. Все гаразд.

    Легіонер ковзнув по мені розмазаним байдужим поглядом і, кинувши недопалок на землю, промовив:

    - Так, гаразд. Якщо можна назвати порядком те, що на копальню напала банда озброєних людей, і ваш батько дивом залишився живим. Якби ми не опинилися поблизу, гора трупів була б забезпечена.

    Я вслухався в голос легіонера і розумів, що мене затягує у вир синіх очей. З того часу, як Мартін помер, я ні з ким не зустрічався. Біль і гнів від того, що він не сказав про свою хворобу і все намагався вирішити сам, поступово відпускали, залишаючи на душі образу та жаль.

    - Капітан Накамуро, я б попросив вас не втручати мого сина в конфлікт.

    - Пане Лоуренсе, - весь напускний спокій злетів з офіцера, як шовковий шарф з шиї кокетки, і я почув потік чудової французької лайки. - Як ви не розумієте, що вам час прибирати звідси свої дупи? Ці конфлікти продовжаться і добре, якщо без жертв!

    - Юджіо, припини негайно.

    Я побачив, як легіонер обернувся на людину його кликнула, і серце моє, зробивши останній удар, звалилося кудись униз. Накамуро посміхнувся хлопцеві, що покликав його. Відкрито, ніжно, так, що в глибоких синіх очах відбився весь світ. Так можуть усміхатися лише коханій і нескінченно дорогій людині.

    - Капрале Моррісон, ви порушуєте субординацію, - сказав легіонер, але в мене чомусь склалося враження, що ці зауваження - частина гри, в яку з великим задоволенням грають ці двоє.

    - Прошу пробачити, але вас розшукує підполковник Алішер Нуво.

    Капітан обернувся до Лоуренса:

    - Зак, я вас попередив. Вам потрібно негайно залишити це місце, якщо хочете зберегти своє життя та життя свого сина. Усього доброго. - Накамуро підійшов до Моррісона і, нікого не соромлячись, обійняв того за плечі.

    - Юджіо, ну скільки можна, - обурено промовив хлопець, скидаючи з плеча руку старшого за званням, - люди ж довкола.

    - Не бурчи, праведнику, - засміявся легіонер, а я нарешті згадав, що людям властиво дихати.

    Мене обійняли теплі руки, і глузливий голос шепнув на вухо:

    - Малюче, слину-то підбери, цей клієнт зайнятий. Джей, нарешті я бачу хоч якісь почуття, але повір мені, там тобі нічого не світить.

    - А я нічого і не чекаю, Зак, - так само тихо я шепнув у відповідь другові, все ще проводжаючи поглядом пару, що сміються та підначують один одного. Здається, я поплив. Ні! Все ще гірше, я закохався.

    ******

    - Заходьте.

    Я зайшов до невеликого кабінету. Усіх меблів у ньому було - стіл та два стільці, розташовані один проти одного. І відразу стало зрозуміло, що чекає на мене не світська бесіда, а важкий допит.

    - Сідайте.

    Я сів на запропонований стілець, підняв очі на співрозмовника і задихнувся від своїх почуттів. Я не бачив його більше трьох років, відколи загін, у якому він служив, був присланий на допомогу Заку. Він змінився. Під очима залягли темні кола. Він зовсім не посміхався. Він схуд. Тепер переді мною сидів хижий і небезпечний і, здається, смертельно поранений звір.

    - Ваше ім'я, вік та місце народження.

    Тільки голос залишився колишній, оксамитовий, трохи хрипкуватий, зі сталевими нотками.

    - Джейсон-Олександр Коул, двадцять п’ять років, Нью-Йорк.

    Накамуро підвів на мене очі і пильно подивився, ніби щось обмірковуючи чи пригадуючи.

    - Скажіть, Пилип Коул - ваш батько?

    - Мій єдиний батько Закарій Артур Лоуренс. Він помер у Нью-Йоркському хоспісі від тяжкої хвороби два роки тому….

    - Вибачте, я не знав…

    - Не варто вибачатися, капітан Накамуро. Ніхто не знав, це сталося несподівано.

    - Майор, з вашого дозволу, - поправив мене Юджіо.

    Я глянув у бездонні сині очі. Я ніколи не забував їх. Зак часто сміявся наді мною, розмовляючи про нерозділене кохання до бравого легіонера, що наздогнала бізнесмена-початківця. Спочатку я жартував, потім ображався, потім почав огризатися, мотивуючи тим, що він не має жодного права лізти в моє життя. А потім мені стало не до сміху. Зак звалився з невідомою хворобою, симптомів якої не могли визначити найкращі лікарі Нью-Йорка. Зак швидко згасав. І я разом із ним. І коли серце друга перестало битися, я чітко зрозумів, що залишився на цьому світі один.

    - Ого, вітаю, майоре, - я відчув, як у скронях почало поколювати, перша ознака нападу. - Якщо це всі питання, я можу бути вільним?

    Накамуро підвів на мене стривожений погляд. У темно-синіх очах завмерло не озвучене запитання. Здається, ця людина бачить мене наскрізь. Я стиснув кулаки. Біль наростав. Ще не вистачало впасти в непритомність прямо тут!

    - З вами все гаразд, пане Коул?

    - Так, все гаразд, - огризнувся я, але тут же змінив тон, - все гаразд. Вибачте.

    Юджіо невдоволено похитав головою і, підвівшись зі свого місця, підійшов до мене. Обережно взявши за підборіддя, заглянув у мої очі. У них вже плескався нестерпний біль.

    - Пане Коул, як часто повторюються напади?

    - Нечасто, - я заплющив очі.

    - Не намагайтеся мене обдурити. Я лікар. Військовий лікар. І вашу брехню я бачу наскрізь, тож повторюю своє запитання. Як часто повторюються напади?

    - За останні два роки це п’ятий.

    Юджіо опустив руку, а мені все ще здавалося, що я відчуваю його дотик лагідний, обпалюючий. Несподівано майор торкнувся своїми пальцями моїх скронь, трохи промасажувавши.

    - Це повинно зменшить біль.

    Біль і справді потихеньку спадав. Від похмурих думок мене відвернув шум дверей, що відкриваються.

    - Алішер! Що ти тут робиш?

    Я розплющив очі. Ще одне знайоме ім'я із минулого. Я відчув, як майор прибрав руки з моїх скронь. І знову це світло в очах і тепла посмішка, але з якоюсь домішкою гіркуватості. Що ж сталося за той час, що ми не бачились? Я помітив погляд, кинутий на мене керівником Юджіо. Такий собі, з не висловленим запитанням.

    - Пане Коул, на сьогодні ми закінчили, але наша розмова не завершена.

    - Як скажете, майоре. Дякую за допомогу, - відповів я підводячись і роблячи крок до дверей.

    - Не варто, - відмахнувся Накамуро, здавалося, він був незадоволений тим, що нас перервали. - І настійно рекомендую вам звернутися до лікаря.

    Я підійшов до дверей і, озирнувшись, усміхнувся. Я вже знав, що тут у цьому убогому кабінеті, за кілька хвилин, я залишаю все найцінніше і найдорожче для себе. Щойно я зачинив двері і притулився до стіни, біль накотив з новою силою. Я заплющив очі і прикусив губи. Тиша, здавалося, була приголомшлива, але все ж я почув уривок розмови в кабінеті.

    - Юджіо, він не винний. Це підтверджено.

    - Чорта з два не винен! І доки я не доведу протилежне, мене ніхто не переконає, що відомий бізнесмен і фінансист Джейсон-Олександр Коул ніяк не пов'язаний з невловимим Мартіном Шеріданом. Ніхто! Сам посуди, двадцяти-трирічний бізнесмен, власник фірми раптом виявляється втягнутим у махінації з наркотиками. Так, може, Коул і не знав, що в контейнерах є найчистіший героїн. І його компанія використовувалася як перевізник товару. Все ж таки ім'я Лоуренса ще має вагу в ділових колах, і Коул, як його спадкоємець, підтримує репутацію прийомного батька. Тоді як пояснити, що напередодні найважливішого судового засідання Джейсон Коул зникає із власної квартири у невідомому напрямку?! Викрадення, можливо. Його виявляють за два тижні в каліфорнійському хоспісі. З тяжким нападом мігрені. І з доказами власної невинності - мовляв, усі справи вів посередник. І тут на світ Божий випливає Шерідан, і у конкурентів Коула бізнес летить до біса. Посередник мертвий. Коул чистий, як ягня господне, а Шерідан зник. Після цього Коул продає свій бізнес, залишений Лоуренсом, і починає працювати, як фінансист (непоганий, до речі). За діяльністю він стикається з колишніми конкурентами. І в тих знову починаються неприємності, і знову замішаний Шерідан. Щоб ти не говорив, Алішере, але я чітко впевнений, що Джейсон-Олександр Коул і Мартін Шерідан - одне й те саме обличчя. І поки я не доведу це, доки не засаджу його за ґрати, я не заспокоюся і не впокорюся.

    - І все ж таки тобі доведеться з цим змиритися. Є нове завдання.

    Далі я не слухав. Невпевнено переступаючи, я поплемтав до виходу. Звідси настав час нести ноги, і чим швидше, тим краще.

    *****

    - У цьому Богом забутому місці є хоч один лікар?

    Голова боліла неймовірно. Чорт мене смикнув попертися у місто, коли перші ознаки нападу були в наявності. З нашої останньої зустрічі з Юджіо почастішали напади. І часом я вимикався з реальності в невідповідний час і в невідповідному місці.

    - Молодий чоловік, будьте ласкаві закрити рот. Ви знаходитесь у лікарні, а не у борделі. Лікар уже тут. То на що скаржитесь?

    Я обернувся на голос і завмер. Не часто доводиться зустрічати таких гарних людей, особливо жінок. Ця жінка вражала. Мініатюрна, явно давалася взнаки азіатська кров. З іронічним прищуром темних очей. Розумна, хижа стерва, яка до того ж добре знає собі ціну.

    - Прошу мене пробачити, міс. Іноді я забуваю про правила гарного тону.

    - Це помітно, то на що скаржитесь?

    Я дуже швидко описав дівчині свої проблеми. На мій подив, вона серйозно поставилася до мого прохання про ліки. Вхопивши за руку, потягла до порожньої палати.

    - Знімайте піджак, закочуйте рукав і лягайте. Я поставлю вам крапельницю, якщо відчуєте сонливість, заплющуйте очі і засинайте.

    Я виконав усі накази цього генерала у спідниці і, вже спливаючи у рятівний сон, запитав:

    - Як вас звуть, міс?

    - Агасута ...

    3- Несказані слова...

    Потяглися нескінченно-монотонні дні мого перебування на острові. Хоча робота мене тішила, я був непоганим фахівцем у своїй галузі і місце своє займав не дарма, навіть якщо врахувати, яким брудним шляхом воно мені дісталося. Але винним я себе не вважав. Як і оточуючи мене люди. Про це попіклувався Даріо Метьюз - детектив з агентства “Лао”, який зібрав про мене всю наявну інформацію і несподівано став мені найближчим другом на багато років. А тоді я, двадцяти-трирічний молодик, що залишився без підтримки, ще не зневірився в доброті людей, наївний ідіот. За що й поплатився. План був простий. Звинувачуючи мене у торгівлі наркотиками, забезпечивши мені не малий тюремний термін, плід багаторічної праці Зака виставляється на торги та рветься на частини. І осідає в руках місцевого сенатора, його огидного синочка та нечистих на руку товстосумів з Уолл-стріт . І тоді мені нічого не залишалося, як інсценувати власне викрадення. Колись Мартін розповідав мені подібну історію. Вона мені дуже стала в нагоді, під чужим ім'ям я зірвав угоду і як мені не шкода було, продав ліцензію Лоуренса державі. Той рік, що я прожив до зустрічі із Заком, познайомив мене з різними людьми. Стали в нагоді і мої кримінальні знайомства. Ними я і скористався. Підробивши документи і всунувши нечуваний хабар, я отримав місце фінансового директора банку на одному з островів Тихого океану, перекривши моїм колишнім конкурентам ще один доступ до відмивання грошей від продажу наркотиків. Помста - страва, що подається холодною. А я мстив, мстив безжально й нещадно виродку, що втягнув мене в продаж наркотиків і ледь не занапастив усе, що Зак Лоуренс створив з таким трудом і завзятістю. Зака я підвести не міг. Просто не мав права. Але ж я, як ніхто інший, знав: копни майор Накамуро глибше, і вся наша з Даріо фальш злетить як лушпиння. Зв'язавши ім'я Джейсона Коула з Мартіном Шеріданом, я назавжди закрию собі шлях у світ бізнесу. І прощаючись в аеропорту, я свято пообіцяв людині, якій врятував життя, що ім'я Мартіна Шерідана більше ніколи не буде маячити в кримінальній хроніці. І я тримав своє слово як міг.

    Власник банку виявився досить приємним малим, ми навіть примудрилися раз трахнутися в його кабінеті на столі. Але це, мабуть, і всі мої пригоди. У серці жила лише одна людина, яка самотніми ночами приходила в мої сни. Єдиною віддушиною стала Агасута Кіцуне, дівчина-лікар, що так чудово заткнула мені рота в день нашого знайомства. Як і я, Агасута любила ранкову каву, і мені було дуже приємно провести з нею час за філіжанкою у затишному маленькому кафе при лікарні. Агасута була розумною, начитаною зі своїми поглядами на життя. Чудовий співрозмовник. І я сам не помітив, як розповів їй усе своє життя, опустивши, щоправда, кілька найважливіших моментів. Про те, що я справді винний, і що моє серце вже давно не вільне.

    Мій будинок знаходився неподалік лікарні, і часом ми з Асою засиджувалися за пляшкою вина до глибокої ночі, сперечаючись і сміючись...

    - Джей! Джей, ти вдома?

    Я вийшов на ганок і спіймав в обійми Асу, що біжить мені назустріч. Очі дівчини сяяли, як зірочки. Так можуть сяяти очі у абсолютно щасливої і до чортиків закоханої людини.

    - Що трапилося, моя радість?

    - Джейсон, я виходжу заміж! Чуєш, я виходжу заміж!

    Я покружляв дівчину і поставив на доріжку перед ганком, цмокнувши в щоку:

    - Співчуваю цьому хлопцю, - я іронічно хмикнув.

    - Джейсон!

    Я засміявся, побачивши скривджене обличчя Агасути, отже, справа й справді серйозна.

    - Вибач, рідна. Я, справді, дуже радий за тебе і сподіваюся, що ти будеш дуже щаслива. І, можливо, він дійсно заслуговує на тебе, - прошепотів я, обіймаючи тендітну постать Аси.

    - Джей, повір мені, він чудовий. І я дуже щаслива, дуже.

    - Я можу дізнатися, хто він?

    - Звісно, я вас познайомлю. Він колишній військовий, також лікар. Працює у клініці, де і я. І, до речі, мені потрібний шафер на весілля.

    Агасута променисто посміхнулася, у темних очах затанцювали хитрощі. І щось мені нагадувало, що добром для мене це не закінчиться.

    - Джейсон-Олександр Коул, ви станете моїм шафером?

    Я здивовано подивився на дівчину. Так, звичайно, відколи ми познайомилися, минуло вже кілька місяців, і ми, як то кажуть, здружилися. Але запропонувати бути шафером людині, яку знаєш без року тиждень? Я взяв дівчину за руку і, проковтнувши ком, що підступив до горла, відповів:

    - Агасута Кіцуне, для мене честь бути вашим шафером, - Аса раптом перестала посміхатися, усвідомлюючи такий важливий для неї крок, а я не втримався: - і я з великим задоволенням передам вашу наманікюрену ручку в лапищу вашого обранця.

    - Ти невиправний, Джей! - Аса дзвінко засміялася. - І на покарання ти їдеш зі мною по магазинах, але спочатку я познайомлю тебе зі своїм майбутнім чоловіком.

    - Слухаюсь, мій генерале...

    Якби я тільки знав, чим обернеться для мене це знайомство.

    ******

    Легкий вітерець тріпав мою шевелюру. Я посміхався, підставивши обличчя вітру. З того часу, як я живу на острові, я обрізав довге волосся. Спочатку було незвично, і я раз у раз намагався їх поправити, але потім змирився. Я заплющив очі, вдихаючи запах океану, що здавався так близько. Поруч почувся тихий сміх Агасути.

    - Джейсон, та ти романтик!

    - Ага, останній на землі. А ти не знала? - Іронія і гіркота прозирала в кожному моєму слові.

    Перекидаючись жартами і сміючись, ми піднялися невеликими сходами до розкішного двоповерхового будинку. Власник явно не потребував коштів на існування. Я озирнувся на невеликий зелений лужок перед будинком. Мабуть, тут живе якесь літнє подружжя… але яке ж було моє здивування, коли нам назустріч вийшла пара, що обіймається.

    - Джей, знайомся - це мої друзі. Стефан, Дог - це мій близький друг Джейсон-Олександр Коул.

    Я побачив, як Дог зігнув брову. Так, зрозуміло, цей явно чув про мене, та й я багато про нього чув. Даніель Де Руж - відомий політик, який отримав своє прізвисько за бульдожу хватку, якою він тримав своїх політичних суперників. Кажуть, що він так само пов'язаний із кримінальним світом. Про супутника Де Ружа ходило багато різних чуток. Хтось казав, що він відомий у певних колах кілер. Хтось, що він нащадок найдавнішого роду аристократів, які займаються антикваріатом. Але одне я знав точно, Стефан Крон не просто гарний додаток до Де Ружа. Ця людина непередбачувана і небезпечна. Намагаючись запобігти потоку непотрібних питань і подальшого з'ясування стосунків, я чемно сказав:

    - День добрий, приємно познайомитись панове, Аса ніколи не розповідала, що в неї такі впливові друзі. Мені, право слово, ніяково.

    Дог виглядав здивованим від моєї тиради, Стефан же прикрив долонею обличчя, намагаючись вгамувати дикий регот, що рветься назовні. Нарешті, віддихавшись, хлопець промовив:

    - Браво, Коул! Ви таки зробили незворушного Дога. А це не багатьом вдається. Що привело вас до нашої оселі?

    - Одна молода і дуже симпатична леді надала мені честь познайомитися з її майбутнім чоловіком - я пафосно вказав у бік Агасути, що копирсала носком туфлі гравійну доріжку і червоніла як мак, - і запропонувала бути її шафером.

    - А ось і він, - я почув радісний голос Аси, легкий перестук каблучків, тихий шепіт двох. - Джейсоне, це мій майбутній чоловік, полковник Юджіо Накамуро, прошу любити і шанувати.

    Земля пішла в мене з-під ніг. Я повільно обернувся, сподіваючись, що це просто поганий сон. Або випадковий збіг.

    - Вже... полковник... - я тихо прошепотів, підводячи очі і зустрічаючись із розлюченим поглядом улюблених синіх очей.

    - Якого дідька лисого ти тут робиш, Коул?!

    Повітря раптом здалося сирим та вогким. На скроні натиснув різкий біль і, заплющуючи очі, я провалювався в таку рятівну темряву, вже практично не чуючи, як Аса злякано скрикує:

    - Джей!..

    Прокинувся я від розгніваних голосів, що долинали, як із туману. Відчув прохолодну руку, що раз у раз торкалася мого чола, поправляючи неслухняні світлі пасма. Права рука у вигині ліктя неймовірно боліла. А значить, я знову втратив свідомість, застуканий черговим нападом, у найвідповідальніший момент.

    - Агасута, ти не розумієш, - процідив крізь зуби Юджіо, - йому не місце в цьому будинку, йому не місце поряд з тобою. Він злочинець! Ти навіть гадки не маєш, хто такий Джейсон-Олександр Коул, і на що він здатний!

    - Замовчи, Юджіо, я чудово знаю, хто такий Джей! Він сам мені розповів. І, наскільки мені відомо, всі звинувачення з нього знято, - Агасута здавалася розлюченою не менше, ніж її обранець. - І потім, за стільки місяців, що я тут, це єдина людина, не рахуючи наших друзів, яка бачить у мені особистість, а не розмальовану безмозку ляльку.

    Схоже, пристрасті розпалювалися, і жоден з них не хотів поступатися іншому. Я почув, як Юджіо брудно вилаявся і навів, здавалося, свій найголовніший аргумент.

    - Він мені не подобається, не подобається, як він дивиться на тебе. Я нещодавно бачив вас у місті. Агасута, будь ласка, припини спілкуватися з цією людиною.

    - Полковнику Накамуро, те, що я скоро стану твоєю дружиною, ще не дає тобі права розпоряджатися мною та моїми бажаннями. І якщо тебе щось не влаштовує, можеш засунути це весілля...

    - Агасута, - тихо покликав я дівчину і, впіймавши її розгніваний погляд, заперечливо похитав головою. - Аса, рідна, ніколи не дозволяй гніву та емоціям брати в гору над голосом розуму.

    - Замовкни, Коул, - голос Юджіо був повний отрути, - і запам'ятай, якщо ти її образиш...

    Я різко підірвався з ліжка, на якому лежав, і, заслонивши собою Агасуту, послав Юджіо не менш розлючений погляд:

    - Залиш свої нагадування при собі, полковнику. Ближче за неї в мене немає нікого в цілому світі, і я сподіваюся, що вона ніколи не пошкодує, що пов'язала свою долю з тобою.

    Я обернувся до дівчини, мені було соромно, що вона побачила цю непотрібну сцену. Я взяв долоню Агасути і підніс до своїх губ.

    - Пробач, але, мабуть, сьогодні ми з тобою вже не зможемо здійснити своїх планів, мені дуже шкода.

    Агасута кинула на полковника ще більш розлючений погляд і обернулася до мене.

    - Ну вже ні, я від своїх планів не відступлюся, і якщо ти пообіцяв супроводжувати мене, будь ласкавий виконувати свою обіцянку, а деякі поки подумають над своєю поведінкою.

    Я зі співчуттям подивився на Юджіо. Агасута вміє наполягти на своєму. Ми вийшли з дому, подякувавши господарям за гостинність і вибачившись за цей бедлам. У машині ми з Асою не розмовляли. Кожен думав про щось своє. Зупинившись біля торгового центру і зачекавши на дівчину, я помітив знайому машину. «Не довіряєш, полковнику? І правильно робиш». Я ступив до Агасути і, обнявши, поцілував у губи.

    - Джейсон-Олександр Коул, що ви собі дозволяєте? - обурено мовила дівчина, з докором дивлячись мені у вічі. - Я думала, ти інший. Мабуть, помилилась… шкода.

    Агасута відсторонилася від мене і пішла в протилежний бік торгівельного центру. Мені стало соромно. Я ж тільки хотів подражнити Юджіо, що спостерігав за нами, але втрачати такого друга, як Аса, мені зовсім не хотілося. І я почав наздоганяти Агасуту, що понуро брила.

    - Аса, стривай! Вибач мені, - я взяв у свої руки тендітні, але сильні долоні Аси, - вибач мені. Це було підлістю з мого боку.

    - Так, це було підло, я думала, що можу тобі довіряти, - тихо прошепотіла лікарка.

    - Можеш, ти можеш мені довіряти, цього ніколи більше не повториться. Мені просто... Просто захотілося подражнити одного самовпевненого засранця. Аса, я люблю тебе, дуже люблю, але зовсім не так, як ти зараз подумала, - я посміхнувся, побачивши здивований погляд, - я люблю тебе, але так, як люблять молодших сестер, найрідніших і найдорожчих у світі. Тому що… тому що з усіх, навіть найпрекрасніших жінок у світі, я віддаю перевагу чоловікам. І ти це знаєш, Агасута.

    Дівчина уткнулася мені в плече і засміялася:

    - Не може бути! Я думала ти граєш за обидві команди. Що стовідсотковий гей?

    - Стовідсотковіше не буває, - посміхнувся я.

    Агасута підвела на мене свої дивовижні очі і теж посміхнулася.

    - Ось так нація і втрачає свій найкращий генофонд, ідемо вже, БРАТИК.

    Я обійняв дівчину, що досі сміялася, і ми увійшли до торгового центру. Ми мали дуже багато роботи і дуже мало часу…

    …З торгового центру ми вийшли обвішані пакетами, як новорічна ялинка. Я навіть сумнівався, що всі наші коробки влізуть у машину. Але я сумнівався даремно, і, зачиняючи дверцята авто, я милувався на сяючу дівчину. Хоча на душі шкрябалися кішки. Дві найдорожчі для мене людини, хіба я можу стати між ними? Ні, нехай усе так і залишається, я ніколи не зізнаюся ні йому, ні їй, скільки він для мене означає. Агасута здавалася втомленою, і я запросив дівчину в кафе, де за чашкою кави ми обговорювали майбутнє свято, коли Аса несподівано запитала:

    - Ти колись кохав, Джей?

    - Кохав. Дуже сильно. Але нам довелося розлучитися.

    - Чому?

    - Він мав слабке здоров'я, але вирішив це приховати від мене. Його звали Март. Мартін Шерідан. Тепер ти розумієш, чому у Юджіо такий зуб на мене. Просто збіг обставин.

    Несподівано для себе я розповів Агасуті про Мартіна. Я вже не був злий на нього, просто згадував із теплом та вдячністю за те, що він був у моєму житті. Аса уважно слухала мене, іноді робила ковток кави або брала нову сигарету.

    - А зараз? Чи є у тебе хтось зараз?

    - Ні, я вільний як вітер.

    Брехати грішно. Особливо близьким і рідним людям, але що я міг сказати, що вже багато років закоханий у того, хто скоро стане її чоловіком, супутником життя. І тому я жартував.

    - А ти, Асо? Ти любиш його? Зважаючи на те, що я бачив, він дуже не проста людина. Він колишній військовий, ти не боїшся?

    Агасута посміхнулася, наче я наївна дитина і вона розповідає мені великі істини:

    - Ні, Джей. Я не боюсь. І ти маєш рацію, він не проста людина. Він служив у Французькому Легіоні. І в нього теж була кохана людина. Кілька років тому, під час однієї місії Юджіо був тяжко поранений. Спогади про цю операцію досі мучать його душу та тіло. Тоді загинув його друг, капітан Моррісон. І Юджіо так і не змирився із цим. Але в мене вистачить сил, щоб зробити його щасливим, таким, як він робить мене. Ми будемо щасливі, повір мені.

    - Я вірю. Добре, коли мрії здійснюються.

    - Добре. Жаль тільки, що не всі.

    Я здивовано глянув на дівчину. У її голосі відчулася туга і розпач. Я взяв Агасуту за руку.

    - І про що мріє прекрасна леді, адже казковий принц уже біля її ніг?

    - Джей, я мрію про власну клініку. Але, на жаль, ні коштів, ні потрібних зв'язків я не маю. Тож це лише мрії.

    Мила моя дівчинка. Як же мені хочеться подарувати тобі весь світ, але ти ж його не приймеш. Гордість не дозволить.

    - Знаєш, Аса, іноді мрії збуваються, повір мені, я знаю…

    …Всі наступні дні я намагався сховатися від усіх і всього. Посилався на завантаженість по роботі, що й було правдою. Я збирався залишити острів, що став моїм будинком і подарував мені дві найнезабутніші зустрічі в моєму житті. І для себе я чітко вирішив, що, як тільки Агасута та Юджіо обміняються обітницями, я покину острів. Але життя вносить свої корективи та кардинально змінює наші плани. Якось пізно ввечері від справ мене відірвав писк мобільника. На дисплеї висвітлилося ім'я Аси, і я взяв слухавку:

    - Слухаю тебе, рідна.

    - Джейсон, я відлітаю.

    - Як? Куди? Що сталося? А Юджіо?

    - Ми відлітаємо разом. До Франції. Обстановка на острові стає напруженою. Сьогодні ввечері було захоплено будівлю лікарні невідомими людьми. Завдяки Юджіо та його старим зв’язкам все вирішилося, але залишатись тут ми не можемо. Джей, ти ж прилетиш до нас? До весілля ми оселимося на віллі Де Ружа. А потім як вийде, може, переберемось до Америки.

    - Звісно, я приїду. Я ж твій шафер, не забула? - насмішкувато мовив я, на хвилинку уявивши, як на тому кінці острова Агасута посміхається моїм словам.

    - Це добре, і, Джей, у мене є для тебе новина, - радісний голосок дзвинів від щастя, - ти скоро станеш дядьком. Все, мені час, люблю тебе.

    Агасута відключила зв'язок, а я все ще перитравлював почуте. Я скоро стану дядьком. Поступово до мене дійшов сенс її слів, і я з розмаху запустив ні в чому не винний телефон у протилежну стіну.

    - Господи, ну за що...

    Кажуть, чоловіки не плачуть, у них просто додається сивого волосся і іноді ниє серце. Так ось - це неправда. Я вив, скорчившись на підлозі, вив пораненим звіром. Ні, я щиро радів за свою дівчинку. Тепер вона матиме свою сім'ю та дитину. Що ще потрібне для щастя? Тільки мені у цій ідилії місця немає. І якщо я бажаю їм щастя, то мені варто зникнути з їхнього життя, хай не назавжди, але хоча б на якийсь час. Коли в темних вікнах відобразились перші промені сонця, що сходить, я вже знав відповіді на всі свої питання і мій подальший шлях. Франція, Бордо. А потім куди вітер занесе. З цією думкою я нашарив у напівтемній кімнаті мій бідний телефон, який на диво не постраждав від знайомства зі стінкою, і набрав по пам'яті кілька цифр.

    - Рутгер, це Мартін Шерідан, мені треба зустрітися з тобою... Так, післязавтра я буду в Барселоні, в ресторані Ель Халет. До зустрічі.

    Коли сонце осяяло острів своїм промінням, я стояв на злітній смузі. Власник банку відпустив мене без жодних запитань чи вагань. Отже моя подорож почалася…

    …Франція. Бордо. Мальовничий куточок природи. Провінція Бордо швидко перетворилася на одну із столиць світового виноробства. Спочатку, щоправда, завдяки кількості виробленої тут продукції, а не її якості. Бордоські вина призначалися, головним чином, для простолюдинів. Аристократія воліла вишукані бургундські вина. Але поступово ситуація змінювалася, бордоські винороби теж почали виготовляти продукцію вищого класу. Про це мені розповідав Даніель, коли ми сиділи на терасі, смакуючи вино, виготовлене на виноробні його батьків. Я прилетів до Франції, коли до весілля залишалося два дні, і одразу отримав нахлобучку від Агасути. Дівчина просто світилася від щастя, і я помічав, як у задумі Аса іноді погладжувала животик, що ще не округлився. Як мало потрібне для щастя. З Юджіо ми практично не бачилися. Я відчував ту ауру недовіри та підозр, що оточувала мене. Де Руж тактовно не ліз із питаннями, хоча видно було, що розмова з полковником Накамуро в них була не спокійна. Я просто відмовчувався, з задоволенням підтримуючи розмови, не пов'язані з моєю персоною.

    День весілля я зустрів на світанку за письмовим столом. Востаннє прочитавши написане, я звернув лист і вклав у вже підготовлений конверт, до інших паперів. Мої почуття так і лишилися не висловленими. У мене знову боліла голова, і я всіма силами намагався придушити напад. Ось тільки його зараз і не вистачало.

    Церемонія проходила опівдні, у маленькій фамільній каплиці Де Ружей. Юджіо та Агасута, обидва в білому, з сяючими обличчями обмінювалися обітницями та обручками. Як би я хотів стояти на місці Агасути і вимовляти для Юджіо найцінніші слова у світі. «Клянуся любити… у хворобі та здоров'ї… доки смерть не розлучить нас». Я так замріявся, що не помітив стривожений погляд Агасути, якій Юджіо щось шепнув на вушко.

    - Джейсон, з тобою все гаразд?

    - Все добре, не хвилюйся, голова трохи болить, - я обійняв Агасуту, а сам подивився на Юджіо. - Полковнику, я довіряю вам найцінніше на землі, бережіть їх.

    Накамуро скривив губи в іронічній усмішці, даючи зрозуміти, що мої слова йому глибоко до зірок. Агасута ж, навпаки, щасливо засміялася, але потім серйозно додала:

    - Джей, ти все ж таки невиправний. Вирушай нагору, до вечірки ще є час, і ти зможеш відпочити.

    Я знову обійняв дівчину. Дякую, дякую, моя рідна, що даєш мені можливість так ганебно втекти, ні з ким не прощаючись.

    - Я люблю тебе, будь щаслива, - шепнув я на вушко новоявленої мадам Накамуро, і вирушив нагору, до своєї кімнати. Сумку було зібрано ще вранці. Машина, надіслана Рутгером, чекала неподалік особняка. Я почепив сумку на плече і вийшов у коридор. На моє щастя, там нікого не було, і я покинув дім Де Ружей ніким не поміченим. І вже в машині, востаннє оглядаючись на маєток, я згадував слова, написані для Аси:

    «Моя рідна. Мій дорогий, безцінний друг. Вибач, що йду, не попрощавшись, але справи на острові вимагають моєї присутності. Пам'ятаєш, ми говорили з тобою, що мрії повинні здійснюватися. Нехай же твої збудуться. У конверті ти знайдеш чек на досить круглу суму, не відмовляйся від нього. Я сподіваюся, що цього вистачить не тільки на будівництво клініки, а й на її повне обладнання. Також там є дозвіл на будівництво клініки на території Франції. Якщо ви залишитеся жити в цій прекрасній країні, він тобі стане в нагоді. Це мій тобі весільний подарунок. Будь щаслива, Аса. Подумки залишаюся з тобою.

    Джейсон-Олександр Коул».

    -4- Від ненависті до кохання… -

    Ні на який острів я не повернувся. Майже два роки мене носило світом як перекотиполе. Я ніде не затримувався більше двох-трьох місяців. І все ж таки знайшовся на старенькій Землі куточок, в якому я не тільки затримався, а й прожив майже рік. Відокремлений котедж у передгір'ї Швейцарських Альп. Я намагався втекти від самого себе, але незмінно повертався до зустрічі на Острові. Мабуть, вони щасливо живуть і виховують дитину. Я сумував за нашими вечірніми посиденьками з Агасутою. Але ще більше я сумував по бездонно-синіх очах чортового полковника. І коли туга ставала зовсім не виносною, я йшов до ущелини неподалік будинку і вдивлявся в білу засніжену прірву, розуміючи що просто божеволію. І тоді я знову втік. Я біг так довго і так відчайдушно, що мимоволі море життя знову винесло мене на береги Японії. Тут влаштувався Даріо Метьюз. Ось до нього я й попрямував із добрими намірами зробити сюрприз найкращому другові. Таксі з аеропорту швидко доставило мене за вказаною адресою і вже через півгодини я стукав у двері:

    - Даріо, відкривай!! Я знаю ти вдома!

    Двері моментально відчинилися і я побачив здивовану фізіономію друга.

    - Джейсон?! - гнівно вигукнув Метьюз. - Джей, трясця бери, тебе дзвонити не вчили?!

    Я розреготався на цю гнівну тираду і вже хотів обійняти друга, коли в глибині його помешкання побачив ще одну людину. Два роки великий термін. Полковник Накамуро. Юджіо. Пошарпаний життям і часом. Втомлений, змарнілий, трохи опухлий, так ніби останні дні він пив не просихаючи і тільки темно-сині очі, а зараз чорні від гніву, залишилися незмінними.

    - Ну що, стерво Коул, ти як, спецом чи що, стежиш за мною?! Чи тебе моя колишня надіслала? За старою дружбою?

    Я не сподівався побачити тут полковника, але почувши його слова в мені теж запалав гнів:

    - Даріо! Як він тут опинився? Це твій новий коханець? Ти з глузду з'їхав, Метьюз?! - я зиркнув на Юджіо, - Накамуро, бери свої манатки і мотай звідси по доброму. Ти вже зіпсував одне життя, ще одне я тобі не дам зіпсувати! Дуже тебе прошу, Юджіо, йди.

    Несподівано Накамуро ніби щось згадав і обернувся до мого друга:

    - Даріо Метьюз. Агенство «Лао» Нью-Йорк, чи не так... - чоловік перевів погляд на мене і тут немов наїжачився як пес та різко промовив: - Наші з Асою справи тебе не торкаються. Щодо твого офіцерішки, потрібен він мені як торішній сніг, забирай... Тільки, мабуть, йому цікаво буде дізнатися про деякі нюанси твого бурхливого минулого?.. Чи може, він твою дупу прикривав, поки ти свої махінації провертав?.. Так ви врахуйте обидва, я звичайно у відставці, але пов'яжу обох не скривлюся.

    - Ще як торкаються, чи тобі нагадати твоє весілля, а полковник!? Нагадати з ким твоя майбутня дружина ходила купувати вбрання, нагадати як чекала на тебе, виродка? То я нагадаю! Агасута не заслуговує на такого, як ти. А щодо махінацій. А не пішли б ви полковник за відомою адресою. Даріо знає, хто я і чим дихаю. А ось його ти звинуватити не зможеш. Тож не намагайся Накамуро, не варто. - Я озирнувся на друга. - І язик свій поганий притримай...

    Даріо слухав мене і нічого не розумів. Одне було тільки й ясно, що колишній полковник птах, того ще польоту і буде просто свято, якщо ми двоє не вчепимося один одному в горлянки.

    - Полковник Накамуро, - нарешті зміг висловитися мій друг: - Оскільки ви все ж таки у відставці, пропоную закрити рота. Сісти й усім заспокоїться. А щодо вашої заяви... то де вихід знаєте.

    Але Юджіо ніби не чув наших слів, може в ньому говорив гнів, а може ще алкоголь, що не вивітрився:

    - Угу. Чекала. Тому що ти сам чудово знаєш, чим я займався тими днями. У тому числі, і для твого ж блядь, блага, як з'ясувалося. А ти до чужої баби яйця так легко підкотив, зіграв на почуттях - типу, не чекай, твій більше постріляти, ніж з тобою. Так, Джей?.. Так Аса вільна, чого тепер ти до неї не лізеш, га?.. Перестала подобатися? Чужу дитину не блазить виховувати? Він же твій похресник чи ні?

    - А я просив тебе?! Ти... Господи! Та ти... Ти ревнуєш! І це все, на що ти здатний. - У мене свербіли руки прямо тут набити Юджіо фізіономію, але присутність Даріо мене стримала. - Ти дурень, Накамуро. Чи не вже Агасута тобі не сказала, що я вважаю за краще..., - я посміхнувся, згадуючи дівчину, - на неї це так схоже.

    - Та начхати я хотів, що ти там вважаєш за краще! - Юджіо повернувся до Даріо, - врахуй, ордер на його арешт у мене не закритий. Гаразд, хлопці. Щасливо залишатись. - Юджіо єхидно посміхнувся і неквапливо вийшов із квартири Даріо.

    Я глянув услід полковнику. Якщо згадати, що мені розповідала Аса, то зараз цей відставний полковник піде шукати собі пригоди на дупу. І знаючи його характер, він їх знайде. А цього не можна ніяк допустити.

    - Капітане, ключ мені залиш сам знаєш де, - кинув я біля дверей і не чекаючи гнівної відповіді друга вискочив слідом за Накамурою.

    Юджіо я наздогнав практично відразу і схопив хлопця за плече, розгорнув так, що ми опинилися в провулку, я притис його до стіни будинку.

    - Ну скажи мені, куди ти зібрався в такому вигляді, до першого поліцейського посту? Хочеш потрапити до в'язниці? - Я поправив пасмо волосся хлопця: - Полковнику, ти даремно ревнуєш і якщо бути чесним, то це Агасуті треба було б ревнувати.

    - Руки забери, - спокійно просить Юджіо. - Ненавиджу, коли так безцеремонно вторгаються у особистий простір. Що дбайливий такий раптом став? Я тобі ясно сказав, куди котитися. Кутузками він мене лякає, - полковник пирхнув, смикнувши головою від несподіваного руху. - Не ревную я тебе. Просто не хотів, щоб ти поряд з Агасутою ошивався. Та й їй з якого дідька мене ревнувати?..

    Я прибрав руки і повернувся, притулившись до стіни спиною, дістав сигарети і закурив. З-під навислого чубчика спостерігаю за молодим чоловіком.

    - Ну, з якого дідька? А самому що слабо здогадатися, ти підрозгубив свою хватку, полковник Накамуро, підрозгубив.

    - Дай курнути, - Накамуро відкинув з лоба пасмо волосся і я знову побачив неймовірну глибину очей, що часто снилася мені самотніми ночами. Полковник глибоко затягнувся і повернув мені сигарету: - Хотілося б подробиць щодо останнього пункту. А потім наполегливо рекомендую відвалити кудись подалі, - знову висловив свою думку Юджіо.

    - Подробиць, - я викинув недопалок і подивився на чоловіка. - Будуть тобі подробиці, полковнику, - я різко розвернувся, рукою ковзнув по шиї колишнього офіцера і вп'явся в рота поцілунком. Жорстоким, жадібним, вимогливим. Притискаючись до хлопця всім тілом, змушуючи Юджіо майже втиснутись у стіну. Пару секунд нічого не відбувалося, а потім Накамуро ніби прийшов до тями і запустив пальці в моє густе волосся на потилиці і сильно рвонув голову від себе. Моє підборіддя засвітило йому по губі, посадивши пристойну тріщину.

    - Думай, що твориш, фінансист!

    - Не хочу думати, а творю те що подобається, - зазирнув хлопцеві у вічі. Я побачив як з тріснутої губи виступила крапелька крові, я знову притягнув Юджіо до себе за шию і ковзнув язиком по губах. - Якщо тобі щось не подобається можеш йти, тебе ніхто не тримає, - і знову поцілував, обережно торкаючись губи, що тріснула, своїми губами.

    Накамуро відсторонився і підозріло примружився: - Тільки не втирай мені зараз, що ти потоваришував з нею заради того, щоб... - Юджіо не домовляє. Іронічно посміхнувшись, він тихо вимовляє: - Добре граєш, Джей. Це навіть кумедно...

    - Я не граю. Ти так нічого й не зрозумів, полковнику, - у моїх словах пронизує гіркота розчарування. Я розумію, що вкотре погнався за мрією, а життя знову мене гарненько тріснуло по морді. Але Юджіо здається мало того, що я відкрився перед ним, Накамуро взяв мене двома пальцями за підборіддя і дивлячись в очі холодно промовив:

    - Так може відсмокчешь мені, Джей?

    Моє дихання миттєво збилося. Блядь! Ну, що за непередбачувана людина. Я розраховував тільки на поцілунок, про більше і думати не наважувався. Але те, що він творить, просто зводить з розуму:

    - Як сам хочеш, - тихо шепочу у відповідь. - Тільки Юджі, ти волієш це зробити тут або, може, повернемося до Даріо, даю гарантію, що шановний начальник поліції вже згвинтив з дому, - я дивлюся в глибокі сині вири очей.

    - Знаєш, якби мені запропонували потрахатись на ліжку англійської королеви, я б і те не здивувався. Але як же спаплюжити ліжко самого начальника місцевої поліції? Як гадаєш, він не випише нам за це штраф?.. А якби він був третім, а Джей? - Накамуро проводить обома долонями з моїх боків, пестить, але сильними рухами гладить торс. - Ну гаразд, ходімо, заразом розкажеш, що тобі подобається...

    Я схопився за руки Юджіо, відбираючи їх від свого тіла. - На трьох це без мене Юджіо. А зі штрафом вирішимо щось. Все ж таки друзі. - Я відсторонився від Накамуро і знову притулився до стіни. Закинувши голову, дивлюся у вечірнє небо. “Ти ідіот, Джейсон, невже ти думаєш, що такий як він весь правильний до огиди купиться на такого як ти. Дурень”.

    Полковник уважно дивиться на мене.

    - Отже, хочеш тільки мене? Але навіщо я тобі, Джею? Завести ще один впливовий зв'язок, щоб провертати свої справи? Я психопат, алкоголік, що вже не займає того становища, що було кілька років тому. Навіщо я тобі? Якщо ти виразно відповіси на це питання, можливо, я зможу бути поруч. Але про кохання навіть не заливай.

    - Знаєш, я пам'ятаю тебе ще задовго до зустрічі на острові. Ти мені дуже сподобався. Але ти був такий недосяжний. І ти був не вільний. Коли я познайомився з Асою, вона мені дуже сподобалася: відкрита, весела. Коли вона нас представляла там на островах я бачив, якими очима ви дивилися один на одного і знову промовчав. У свій час я вмовляв Асу покинути тебе, боявся що ти зробиш їй боляче. А потім навпаки просив, щоби не кидала, бо ти пропадеш. Я хотів поговорити з тобою, але ти зник, поїхав, ви розлучилися. До мене доходили різні чутки. Повір, я зовсім не хочу, щоб ти знову потонув у пляшці. Це не вихід, Юджіо. І навіть якщо ти мене зараз пошлеш, скажеш, що це не моя справа, я все одно не відчеплюсь. Я просто не можу бачити, як дорога мені людина тоне в краплі віскі. - Я глянув на полковника. - Тепер можеш посміятися, і сказати, що я ідіот.

    - Мати Тереза, - Накамуро пирхнув, переварюючи почуте. - Ну що, йдемо до Даріо?

    Хвилин за п'ять ми піднялися сходами у вже знайомому будинку, я пошарив рукою в схованці і відчинив двері.

    - Заходь. - Сам пройшов на кухню. - Юджіо, ти каву будеш? - Мені треба зараз просто заспокоїтись. І розкласти по поличках своє життя. Якось у ньому все стало сумбурно. Я озирнувся на полковника.

    Накамуро сів на край столу, роздивляючись мою неоднозначну тушку. Так, я змінився. І впевненості в мені з часів нашої першої зустрічі на копальні Зака додалося. Але я так само губився і нагадував собі переляканого хлопчика, дивлячись в улюблені темно-сині вири. А він, от сволота, як відчуває це.

    - Ну, чим займемося, дорогенький? Відразу в постіль чи для пристойності побалакаємо?

    Я обернувся до хлопця і хитро посміхнувся.

    - Що, полковнику, так не терпиться спробувати мене на смак? Можемо і побалакати для пристойності, хоч я б спочатку зганяв у душ. Ну то я тебе питаю, каву будеш? Чи твій напій виключно сорокоградусний. Мдаа.., Накамуро, втрачаєш форму.

    Юджі зіскочив зі столу, в один рух згріб мене за талію, притискаючи до себе. Губами по щоці ледве торкаючись. Тихий шепіт у шию: - А що, коли не терпиться?.. Кава зачекає. - Злегка куснув за вухо, так начебто грайливо, але дуже чуттєво. - Хочеш, спинку потру? - Накамуро провів долонею між лопатками. - Ти весь такий правильний, Коул. Дуже хочу спробувати, який ти на смак. Мабуть, пахнеш цнотливою м'ятною жуйкою... - Юджіо несе відверту нісенітницю, покусуючи вже за шию, безцеремонно погладжуючи руками по тілу.

    Звучить привабливо та багатообіцяюче. Блудливі руки нишпорять по тілу, безсоромні губи палять шкіру. Я обійняв чоловіка у відповідь: - М'ятною жуйкою? Фу, полковнику, невже вам подобається ця гидота! - У голові лише одна думка: “Я волію пахнути тобою”. Стягнув з Юджіо майку і кинув на кухонний стіл.

    - Для хорошого траху наявність ліжка необов'язкова, - довірливо сказав полковник, запускаючи одну руку у волосся, а другу - за пояс моїх штанів. Я не можу стримуватися, стогін у поцілунок, поки руки Накамуро обводять вельми значні контури між моїми ногами. Пара секунд і він відштовхує мене, змушуючи спертися на обідній стіл, і легко опускається переді мною на коліна. Швидко розстібає штани, брякнувши пряжкою ременя, тихо жикнула "блискавка". Юджіо їх навіть спускати не збирається, просто відсуває край дорогих боксерів і ловить губами член, що майже повністю встав.

    “- Дідько .. ну де ти взявся на мою голову?!” Моє тіло зраджує мене, не скажу що я перебірливий у зв'язках, але вже кілька місяців у мене нікого не було. І тіло зрадливо видає мій голод. Юджі не церемониться і мені залишається тільки вхопитися за край столу, щоб не впасти. Груди важко здіймаються, мені б сказати тобі якусь гидоту, але я навіть рота відкрити не можу. Тільки облизую губи, що так раптово стали сухими. А далі нас зірвало у прірву. Я навіть не пам'ятаю як ми опинилися на підлозі. Поцілунки змінювалися укусами. Хто з нас домінант, хто підкоряється втратило сенс. Але все ж таки цей бій виграв я.

    - Ні!.. Так!.. Ні! Сволота! Гад! Вб'ю! Джей! Джеєєю!!

    Я бачу як ти губишся в п'яному мареві. Ти говориш про лікаря. Знаю який лікар тобі зараз потрібний. Різко, на розмах б'ю по обличчю раз, другий.

    - Ідіот!! - підхоплююсь із підлоги, беру Юджіо на руки і несу нагору, здається там у Даріо ванна. Запихаю під холодний душ. І коли в тебе вже починають стукати зуби, розумію, що все тепер буде легше, вимикаю воду, як немовля завертаю у великий махровий рушник. - Тільки спробуй заперечити, приб'ю!

    Спускаюся в кабінет, тут у Даріо шикарний диван і ми цілком вмістимось вдвох. Залишаю Юджіо одного. “Так солодкий гарячий чай та звичайний сон. А фізіономію я йому потім ще начищу”. Повернувся я за кілька хвилин з гарячою чашкою. - Тримай.

    Юджіо хоче щось сказати, але в останній момент замовкає і ховає очі за мокрим чубчиком.

    Я повернувся у кабінет, тримаючи в руках ще один рушник, швидко просушив його волосся, відкидаю рушник на журнальний столик, сідаю поруч трохи обійнявши за плече. Юджіо все ще тремтить.

    - Живий? Вибач за... - торкаюся руками щоки, - думати не було часу.

    Я мовчу, і коли Юджіо віддає порожню чашку, я все ж наважуюсь поставити таке важливе для мене питання. Обережно запустивши руку під рушник, я торкаюся рукою шраму.

    - Скажи мені правду, вони ще там? - Я чудово знаю, що ти зрозумієш мене, і я знаю, що Аса зробила все, що могла, але почути я хочу це від тебе. Бо я маю що тобі сказати.

    - Фігня. Я вже забув. Ні... Аса... умовила зробити операцію, - здається Юджіо злить це питання, схоже Агасута наполягла на своєму.

    - Ну, не збрехав і на тому спасибі. - Я підвівся, поблукав по кімнаті і знову повернувся до дивана. Уперши руки по обидва боки від чоловіка, я пильно подивився в очі Юджіо: - Тоді поясни мені чому? Чому, чорт тебе бери, ти продовжуєш вбивати себе!? У світі стільким ти потрібний! Твої друзі, твоя родина. Зрештою, у тебе є те, чого в мене ніколи не буде! Чому Юджіо?! - мої очі палахкотіли гнівом. - Що ви з ним зробили полковник?! Що ви зробили з людиною яку я стільки років кохаю?!

    - Джей. Ти щось собі нафантазував надто багато. Що ти можеш знати про потребу?... Ну так, можливо, я стану необхідним Марку коли він підросте і треба буде оплачувати школу, коледж і дрібні розваги...але з таким самим успіхом йому може стати потрібним інший батько... Друзі... ти ж нічого не знаєш. Джей.

    - Брешеш, ти сам собі брешеш. Я тебе знаю іншого. Повного життя, єхидного, цинічне стерво до мозку кісток. А зараз переді мною, слабкодух, що спивається. І це офіцер, якого ставили за приклад? Це та людина, яка була готова порвати мене на ганчірки. Знаєш Юджіо гнати я тебе не буду, ночуй тут. А зараз вибач, мені потрібно задовольнити особисті потреби. - Від збудження не залишилося і сліду, тільки всередині клекотіла лють. Лють і біль. Я пройшов на кухню, дістав свої цигарки і закурив. - Дурень ти, полковнику. Ти мені потрібен.

    Скільки я так простояв, я навіть не знаю. З задуму мене вивів голос Юджіо.

    - Джейсон-Олександр Коул, ти вже великий хлопчик, невже досі віриш у кохання? Ти не зробиш мені боляче, Джей. Я все вже в голові переварив. Випивка, звичайно, зло і напевно доведе до могили, але... якщо ти зараз швиденько скажеш мені причину, через яку я маю зупинитися, я зупинюсь. - Накамуро стоїть за моєю спиною. Я вищий на зріст, і його слова летять мені кудись між лопаток. Долонями він гладить мої плечі, ледве притискаючись оголеним тілом. Натяк на "особисті потреби" надто прозорий.

    - Знаєш, Юджі, боюся, що мої причини тобі здадуться не доречними. Ти колись віддавав своє серце людині, якій воно не потрібне. А потім, коли стало потрібно, було вже запізно. У тебе колись на руках помирала кохана людина, і ти сипав небу прокляття. А тобі всього вісімнадцять років і ти ще життя не бачив. А здається, що прожив сто років. Багато років ти не відчував ні до кого нічого, і раптом, раптом все змінилося, захотілося жити. Так, я дорослий хлопчик, і хоч як це смішно не звучить ще вірю. Бо я кохаю, - я спіймав руки моєї коханої людини, - не треба Юджіо, адже тобі це не приємно, а я не монашка в церковному хорі.

    - Уяви собі, знаю, Джей, все, про що ти говориш - знаю. Агасута сказала тобі про мої осколки, але природно не розповідала тобі всього. Втім, зараз це вже не має значення. Рокуелл мертвий, і його не повернеш. А я просто пам'ятаю про нього. Потім був Алішер - близький друг, він щиро любив мене, а я нічого не міг йому дати крім міцної чоловічої дружби. Потім був Стефан - ну, Крон це Крон, йому прощається все і сердитись на нього неможливо, - здавалося Юджіо усміхнувся, згадуючи рудоволосого чоловіка Дога. - Джей, раз так обертається, йди краще прямо зараз. Тому що я змучу тебе, повір, у цій справі я великий фахівець...а що до всього іншого... кохаєшся ти все ж таки суперськи...

    Я обертаюсь у його руках. Обіймаю міцно. Губами зариваюсь у верхівку. - Вже пізно, Юджіо, надто пізно, ще годину тому, я б сказав, що чорт з тобою, живи як заманеться, мовчки б спостерігав збоку. А тепер я не можу. Не можу. - Губами ковзаю по волоссю, вдихаю улюблений запах і розумію, що знову спливаю. - Іди .... ти.

    - Пробач, Джей... - Накамуро піднімає мою голову, легко цілує в губи. І відходить звільняючись з обіймів, виходить за двері, не обертаючись назад.

    Мовчки відпускаю, не кидаюсь у слід. Так, це правильно. Здригаюсь від ляпнувших вхідних дверей. Все. Ось і все. Знову запалюю, яка за рахунком, та Бог із нею. Потрібно вийти звідси кудись, аби не думати. Іду до зали, підбираю розкиданий одяг. Вдягаюсь. Так ключ у схованку. Напитися б… душа потребує розрядки. Ховаю за ремінь останній подарунок Мартіна.

    - 5 - Зробити крок - відпустити ... -

    Кілька днів я просто блукав ледь знайомими вуличками Токіо. Повернутись у квартиру Даріо мені не хотілося. Бравий капітан не встигнувши вискочити з однієї пригоди, тут же вляпався в іншу. І цього разу здається серйозно. Давно я не бачив його таким щасливим і сповненим надій. Тому я оселився в невеликому мотельчику на околиці міста, поряд із занедбаним парком. Ось у нього я якось і завернув, бажаючи трохи подумати.

    - Ну і якого біса мене занесло сюди. Від чого намагаюся втекти, - я дістав стилет, пальцями погладив тонке лезо. - Мартіне, ти не казав, що буде так боляче. - Я добрів до найближчого дерева, що впало, присів, сигарети в пачці стрімко танули. Посидівши так кілька хвилин, я підвівся і пройшов ще більше вглиб парку. Може знайду місце, де можна просто розтягнутися на траві. Так я добрався до галявини і тут…. привіт не чекали. Накамуро власною персоною, заливається віскі. Або що там у нього. Нечутними кроками підходжу, опускаюсь на траву, цікаво він одразу помітить мене чи ні. Юджіо лежить на боці, підперши голову рукою.

    - Читатимеш нотації, краще провалюй відразу, - застережливо каже Накамуро. - Давай краще закінчимо те, на чому зупинилися... я ж тебе так і залишив.

    - Мені більше зайнятися нема чим як нотації тобі читати, взагалі-то я не очікував тебе тут побачити, - так само лягаю на бік, підперши голову рукою, - ковтнути даси, чи ти в нас скупердяга?

    - Та будь ласка, - протягнув мені Юджіо фляжку. - Лайно коньяк, але це найміцніше що було. - Юджіо спостерігає як я ковтаю з фляги і морщусь. І справді лайно коньяк А потім він присувається ближче і кінчиками пальців гладить моє світле волосся. - Джей... іди сюди... - пальці ковзають на плече, проводять по руці.

    Обережно укладаю Юджіо на траву, дивлюся у неймовірні кольори очей. І тут же влаштовую свою голову на його плечі: - я і так тут... - Очі дивляться в небо, - ти коли-небудь бачив таку красу і тишу?

    Юджіо трохи зволікає з відповіддю, потім міцніше притискає до себе і говорить тихо.

    - Бачив... і не таке бачив... А було ще так, що довкола була майже пустеля, південна країна, +40 у тіні, війна навколо, а мені здавалося що я як мінімум на північному полюсі і так тихо. Джей... розкажи про себе. Адже я знаю тільки один бік твого життя.

    - Про себе... Мені було шістнадцять років, коли в будинку моїх батьків оселився Мартін. Тоді йому було двадцять шість. Він був правою батьковою рукою, вів наші фінансові справи. Він жив з нами, але іноді кудись відлучався. І одного разу я вистежив його в занедбаному будиночку у глибині нашого саду. Він був не один. І я почав підглядати за його ігрищами. І якось раптово зрозумів, що я хочу, щоб це мене він цілував і трахав, мені шепотів на вухо вульгарності. Якось, я побачив як він був... з черговим хлопцем... вони займалися сексом і в останній момент я почув, як Мартін кричить моє ім'я, ніби це мене він брав на тому столі. Загалом, мерзотним шантажем я намагався пролізти в його ліжко. Але все виявилося набагато простіше. Він і сам був закоханий у мене. Ми стали зустрічатися щоночі, та годинами кохалися. Мартін був ніжний і грубий одночасно, і я ще більше закохався, по самі вуха. Я й не знав, що може бути так добре та спокійно. Але це тривало недовго, в день мого вісімнадцятирічча я знайшов його в нашому будиночку мертвим. Він мав невиліковну хворобу, назви якої я вже й не пам'ятаю. Я кричав, я кликав. Просив не йти. Казав, що люблю. Був страшний скандал, мене вигнали з дому в чому стояв. Позбавивши грошей та майбутнього. Це все, що в мене залишилося від мого коханого, - я дістав стилет. - А далі…

    - Ти завжди носиш його при собі?.. І що далі?.. Невже через Мартіна ти стільки років ні до кого не торкався. Але... це ж безглуздо, Джей. Життя йде вперед, його не зупиниш, а наших мерців не повернеш. Я... знаю по собі. Розповідай, що далі, - здивувався Юджіо.

    - Так, завжди... - усміхнувся я, - так ні, у мене були партнери, так на одну ніч не більше. Далі, вісімнадцятирічний молодик без гроша в кишені, без зв'язків. Швендяв то там, то сям, поки не закінчилися гроші, мене вигнали з нічліжки, но роботу не брали і я зважився продати своє тіло в першому пристойному шинку. Мені пощастило. Я зустрів Лоуренса, і він запропонував мені роботу. Ми вилазили Південну Америку, вздовж і впоперек. Зак був мені щось замість батька. Він знав про мене все. І він знав, що ти запав мені в душу. І коли він помер, я виявився спадкоємцем дуже непоганого статку. Повернувся до Америки. Ще з самого початку наших пригод, Зак змусив мене вчитися. Я був непоганим фінансистом. Займався ділом Лоуренса, вів бізнес. Поки не потрапив у поле зору однієї родини з великими амбіціями. Звинувачення у торгівлі наркотиками. Фірму продав, розлютився. Помстився. А тут... мені на хвіст упав ти... ось і довелося кивати п'ятами. Мені було двадцять п’ять. І тоді я знову побачив тебе... легіонер.

    - Потріпало тебе життя. Що ж... моя черга... коли я став стежити за тобою, на той момент я вже вийшов з офіційного складу Легіону, перейшов у секретну розвідку. А в легіон потрапив взагалі випадково, просто не знав, чим зайнятися по життю... там я познайомився з Роком Моррісоном...ми були коханцями два з лишком роки, потім він загинув, а я, на жаль, залишився живим. Служити у чинних військах більше не міг. Перейшов у медслужбу… Все ж таки професію не проп'єш, як не намагайся. Потім ти знаєш... Острів. Працював у лікарні. Був роман із Кроном. Розбіглися за взаємною згодою. Потім Аса... - зітхнувши, Юджіо замовк. - Ну що ще розповісти…

    - Ти пам'ятаєш аферу з банком, у якій ти мене звинувачував? Людина, яка мала туди прийти працювати, підставила мене тоді з наркотою і гріх було не скористатися і не покарати ще раз. І ще Юджі, гроші, що я дав Агасуті на клініку у Франції, вони... вони чисті. Аса та Марк, вони для мене як сім'я. Тому я поїхав так спішно після вашого весілля. Не зміг, боявся, що видам себе.

    - Джей, краще мовчи про Асу. Інакше в мене виникає непереборне бажання дати тобі в табло. Нічого не можу вдіяти з цим, вибач... - Юджіо притис мене до себе. - Просто... не розумію. Чому саме я? Нічого такого, за що можна зачепитися... ось, Данієль Де Руж інша справа... а що я...

    - Не знаю, коли я тебе побачив перший раз, ти матюкався як швець. А потім тебе покликав Рок і ти посміхнувся, посміхнувся так що в мене затремтіло серце. Така світла сонячна посмішка, наче ти побачив янгола. Колись так мені посміхався Мартін.

    - Рок. Так. Тільки йому я міг посміхатися. Може ще Алішеру. І здається тобі, - прошепотів Юджіо, але я його почув. - Джей, скажи мені, невже це все правда?

    - Я б дуже хотів сказати тобі, що це брехня, вигадка хворого розуму. Туга за щастям, що завгодно. Але це правда. Якою б вона не була. Я кохаю тебе, ти мене ні, нам добре кохатися, але не більше. І все ж, - нахиляюсь над хлопцем обережно цілую в губи, що пахнуть алкоголем.

    - Я не хотів... завдавати болю... - Я лежу зверху, наші тіла буквально впаяні одне в одного, але відчуваю, що ти боїшся поворухнутись. Тільки тихенько перебираєш світле пасмо волосся і відповідаєш на мій несміливий поцілунок. - Коул... якщо хочеш... бери хоч так.

    - З глузду з'їхав Юджіо, так, я ж не садист. Довірся мені, полковнику, - я дивлюсь у його очі. Стилет та майка Юджіо летять убік. Я повільно знімаю свою сорочку та розстиляю на траві. Німе запрошення. Ну, готовий пуститися зі мною в чуттєву солодку подорож. Неспішно цілую вилицю, вигин шиї трохи проводячи зубами, виїмку ключиці. Язик ковзає по тілу, підбираючись до ореолу соска.

    - Я майже не відчуваю болю, Джей... так що можеш хоч порізати своїм стилетом... - єхидніча полковник, але я топлю його у своїй ніжності і він несподівано замовкає.

    - А хіба я говорю про фізичний біль, Накамуро, - я підняв голову заглядаючи в очі. Юджіо раптом заплющив очі, трохи подався тілом, на мою ласку, і я вже не стримую стогін, ми більше не ховаємося один від одного. Упираюся лобом у плече полковника. І знову язиком, губами ковзаю по тілу, дістався шрамів, став ніжно цілувати рубці, що загоїлися, звичайно Аса намагалася, але можна прибрати сліди на тілі, на душі - ні.

    Юджіо перекидає мене на сорочку, нависаючи зверху. Ми наче малюємо картини губами. Пристрасні та ніжні, Юджіо немов знає всі мої потаємні місця і я починаю горіти. Я хочу лише одного, щоб він узяв мене.

    - Юджіо ... не муч мене ... Трахни вже в кінці-кінців!

    - Терпіння чеснота, Коул, - сміється цей неймовірний чоловік.

    Я лягаю на спину, дозволяючи полковнику керувати, робити все що заманеться, тільки дай цій пружині всередині розтягнутись, і тільки-но його пальці торкаються стиснутих м'язів, мене вигинає, - ах... Юджіо... не можу... - пальці рвуть траву, якби можна було я вчепився в землю руками. Тіло горить, дихання збилося, на очах пелена. Кожен рух Юджіо віддається моїм стогоном.

    - Джеєєю... - докірливо шепоче це бажання на ніжках з мерзенним характером, - ну хіба можна так мучити себе, а. Дай мені… дай… своє бажання. Покажи, - я зриваюся, з губ зривається стогін упереміш з лайкою і дивлюся. Дивлюся в сині вири, чорні від бажання та усвідомлення своєї влади. Кров закипає від його руху, я більше не можу стримувати себе. Вчепившись у плечі хлопця, я вигинаюсь дугою, вистрілюючи спермою в жаркий і такий чуттєвий рот, - Юджііі! - я почуваюся спустошеним, птахом, що впав з неба. Зламаним та розчавленим. - Я і забув, що означає віддаватися коханій людині. А ти нагадав. Навіщо? Краще б ти пристрелив мене на острові. - Я й сам не помітив, як промовив це вголос.

    - А з ким би я тоді зараз ебався, якби тебе пристрелив, а?.. - Накамуро говорить навмисне грубо, злизуючи останню крапельку з голівки. - Не дури, Джей, це лише мінет. Пристрелю тебе... зараз. - Полковник входить плавно, але до упору, і одразу починає рухатися. Підхопив ногу під коліном, піднявши зад. Так краще, так глибше, - Джейсон-Олександр... матір вашу... ви заарештовані...блядь... - я посміхаюся і знову часто дихаю. А він може бути ніжним.

    Обіймаю, притягаю до себе і шепочу в саме вухо, язиком ковзаючи по краю. - Тоді зачитайте мені мої права... офіцер, - це гра, але ми обидва приймаємо її правила. Мені важко розуміти, що коїться, але чому ж зараз, я самовпевнено думаю тільки про одне. «Я зможу, зможу зробити те, що не змогли інші, навіть моя обожнювана Аса. Я зможу витягти тебе з дна пляшки. Навіть якщо ти ніколи більше не торкнешся, не подивишся в мій бік. Я зможу... бо я люблю тебе». - Я кохаю... тебе... полковник.

    - Ви маєте право... не зберігати мовчання... кричіть же, чорт вас подери, Коул... - само собою, Юджіо вдає, що ніфіга не чує цих останніх слів. Він стискає дуже сильно, але без жорстокості. - Ви маєте право... на адвоката... яким так і бути...буду я... - Штурхається потужно, жорстко, відчуваючи, що між нашими тілами знову піднімається і міцніє моя плоть. Я задихався під ним, плавився, вмирав і знову народжувався. Зазирнувши у вічі я прошепотів: - Тоді виправдайте мене адвокат, виправдайте моє кохання до цієї людини, - вчепившись в плечі, я відчуваю як знову горю бажанням.

    Ще кілька сильних поштовхів і настає розв'язка. Оргазм був такий потужний, що я повільно сплив у небуття. Коли я заплющив очі вже вечоріло. Моє тіло вкрите моєю ж сорочкою. Юджіо ніде не було видно. Здається, бравий полковник переоцінив ступінь моєї відвертості. Ну, нічого. Ще побачимося, життя воно таке. Я підвівся, все-таки Юджіо натягнув на мене одяг. Благо парк покинутий і я нікого не налякаю своєю напівголою тушкою. Привівши себе в порядок і сховавши стилет, подався в мотель. Відчуття, що наша розмова не закінчена, не відпускало мене.

    ******

    А через кілька днів Доля чи Злий Рок все вирішили за нас, зіштовхнувши носа до носа в забігайлівці, недалеко від мого мотелю. Юджіо стояв посеред зали з розбитою пляшкою в руці і готовий до бійки.

    - О, у тебе нове розважалово? Напарник потрібний? - Розсміявся я дістаючи з-за пояса стилет і стаючи з Накамуро спина до спини.

    - Потанцюємо? - з радісною безбашенністю відповів мені бравий полковник. Найсмішніше, те що Юджіо був абсолютно тверезий. - Па за тобою, Коул.

    Месиво вийшло почесне. Але на наше щастя, хтось викликав поліцію, тож ми відбулися лише порваними сорочками та збитими кісточками на руках. Даріо Метьюз, що приїхав на виклик, матюкався наче навіжений, поминаючи всіх святих у різних позах і оглядаючи наші тушки. Нарешті, словниковий запас непристойностей закінчився навіть у начальника місцевої поліції. І недобро зиркнувши востаннє, Даріо погнав нас додому. Ми з Юджіо випали з бару і оглянувши один одного, почали реготати. Хто з нас кинувся цілуватися першим, я так і не зрозумів. Ми ніби з голоду пожирали вуста один одного, поки нас не перервали.

    - Кхм ... може хтось з вас пояснить, якого рожна тут відбувається?

    Ми з Юджі відскочили один від одного, все ще задихаючись після поцілунку і обернулися. За метр від нас, виблискуючи гнівно очима, стояла Агасута Накамуро, власною персоною.

    - Давно не бачилися, дорогоцінна, - єхидно відповів полковник. - Ми тут трішки…

    - Аса, - обірвав я словесний потік Юджіо. - Це… Так, це те, що ти подумала. Я хотів би все тобі пояснити.

    - Зараз, я не потребую твоїх пояснень, Джейсон. А ось з тобою, чоловіче, поговорити не заважає. Тож іди за мною, полковнику Накамуро.

    Юджіо скривився від тону Агасути і зробив крок у мій бік. Я шепнув йому назву готелю та підштовхнув до колишньої дружини. Юджіо наздогнав Агасуту. І мені на мить здалося, що так буде правильно. В них є Марк. Я відвернувся і пішов до мотелю.

    Полковник Накамуро з'явився на порозі мого номера за кілька днів пізно ввечері. Але то була зовсім інша людина. Чистий зручний одяг. Гладко виголене підборіддя. А в очах та сама впевненість, що й раніше.

    - Привіт, - тихо промовив Юджіо, заходячи до номера.

    - Привіт, - так само тихо відповів я. - Все гаразд? Вечерятимеш?

    - У ресторан не піду, - відразу відгукується Накамуро, - давай щось замовимо в номер.

    - Давай. Шампанське та устриці підійдуть?

    - Приб'ю негідника, - з почуттям обіцяє ця неможлива людина. - Шампанським розстріляю та устрицями доб'ю.

    Я сміюся та підходжу до внутрішнього телефону. Роблю замовлення на легку вечерю. На душі не спокійно. Ми неначе боїмося озвучити свої думки. І кружляємо один навколо одного, боячись зробити перший крок. І тоді я наважуюсь.

    - Іди в душ, поки принесуть замовлення, - підштовхуючи Накамуро у бік ванної кімнати.

    Юджіо здивовано підіймає брову, але погоджується. Щойно за ним зачиняються двері, я набираю номер телефону, який хотів би забути.

    - Рутгере, це я - Мартін. Твоя пропозиція в силі? Добре, коли мені треба бути на місці... вранці! Добре, я буду, до зустрічі.

    Вимикаю телефон, в нас залишилося кілька годин. Коли полковник виходить із ванної, то здивовано дивиться, як гарно накритий стіл. Свічки та напівтемрява.

    - Джей, ти просто чарівник, - усміхаючись, він сідає на край стільця, - і невиправний романтик.

    Я усміхаюся: - Є такий гріх. Невиправний.

    Я розливаю виноградний сік і простягаю келих Юджіо. Якимось шостим почуттям розумію, що пити спиртне Юджіо не буде. Другий беру собі. - За тебе, кохання моє.

    Кришталевий дзвін співає у відблисках свічок. Сподіваюся, ти ніколи не забудеш цієї вечері. Я відставляю свою тарілку, підводжусь із-за столу. Сідаю перед ним навпочіпки. Може, колись я почую таке важливе від нього «ти мені потрібний». Він дивиться мені у вічі, і здається, що він знає що цей вечір, ця ніч остання для нас.

    - Джейсон. Просто, щоб ти знав. Ти дуже важлива для мене людина. Я не знаю, як так сталося. Можливо, нам краще було залишатися з різних боків барикад. Ти дуже хороша людина. Я не хочу, щоб з тобою щось трапилося... - Юджіо підбирає слова, наче читає мене як розкриту книгу, - неправильне. Обіцяй мені.

    - Юджіо, ну кому я потрібний?! Я давно відійшов від справ. - Я притягую його до себе і цілую. - Обіцяю, нічого не станеться. Може ти маєш рацію, і ненавидіти один одного буде простіше.

    Озираюся на широке ліжко, до біса і вечерю і свічки і все інше.

    - Ти… потрібний… мені…- хрипкий шепіт Юджіо ріже по вухах. - Не зможу без тебе.

    - Зможеш! Мусиш! Послухай мене. Я кохаю тебе, я до божевілля кохаю тебе. Але якщо для того, щоб ти був щасливий, мені потрібно буде продати себе - я продам. Зв'язатися з Алішером і стати твоїм наглядачем - я стану. Відпустити до дружини… я відпущу. Ти все що важливо і потрібне мені в цьому світі.

    Я тягну його за руку в бік ліжка, роздягати нема ні сил ні часу, ривком розстібаю його штани і перекидаю на ліжко. Пощади не чекай. Впиваюся поцілунком у шию, прикушую шкіру. Руками чіпляю соски, трохи щипнувши. Зриваю одяг, його свій. Перевертаю на живіт, змочую свої пальці, торкаюся стисненого кільця м'язів. Різкий поштовх, кусаю за шию. Входжу глибоко та одразу. Я знаю, йому дико нестерпно боляче, але краще так, щоб одразу одним ударом розірвати цей вузол, «ти потрібний мені... ти потрібний мені». Господи, дай сил не збожеволіти.

    - Подобається, полковнику?

    Глибокі рвані поштовхи. Я цілую таке бажане тіло, залишаючи криваві сліди укусів та засосів. Юджіо не рухається, не намагається вирватися, тільки шипить крізь зуби. Ривком виходжу, перевертаю на спину і знову заходжу.

    - Подобається, продовжуй... - поцілунки жалять зміїною отрутою близької розлуки. Він не дивиться у мої очі, ховає погляд. Закушує губи, але, як і раніше, покірно терпить мої витівки. Я хапаю його за підборіддя і змушую повернути голову, очі в очі. Погляд у погляд. Ми читаємо одне одного, але, як і раніше, мовчимо. Жадібно цілую в губи, - не смій відвертатися полковник.

    - Не смій командувати мною... - зухвало, з викликом, намагаючись випробувати до нього злість. Не виходить. Очі в очі... і я тону в ньому. - Джейсон! Ми може і не зможемо бути разом, але якщо ти загинеш через мене...

    - Замовчи, Юджіо...

    Грубість змінюється ніжністю. Ласкавими дотиками до тремтячих століть.

    - І не кажи, що ми не зможемо бути разом. Я завжди з тобою, де б мене не носило. Краще обійми мене. І до біса все і всіх.

    - Так! До біса все, Джей ... давай трахатись.

    Я тихо сміюся йому у скроню.

    - Давай...

    Відчіпляю Юджіо руки, опускаю на свої плечі. Різкі поштовхи змінили плавні рухи. Який же він красивий, який неперевершений. І мій, лише мій. Навіть на цю єдину мить. Знову цілу в шию, у вилицю. Губами малюю його, запам'ятовуючи кожен міліметр.

    - Ні-ні-ні, - Юджіо мотає головою, - давай вже як почав ... жорсткіше ... ну що поробиш, люблю я коли наді мною злегка, а то і не злегка знущаються в ліжку. Жаль тільки, що не всі розуміють, що далі ліжка це виносити не варто, - відверто каже Накамуро.

    - Жорстокіше говориш, - сміюся в губи і відразу прикушую їх. - Буде тобі жорсткіше.

    Рука ковзає по тілу, залишаючи багряні смуги від нігтів. Зубами ледь кусаю сосок, змушуючи Юджі вигнути в моїх руках. Рука ковзнула вниз і лягла на член, що стоїть колом.

    - Так, так... добре... ааххммм... - полковник захлинається власним стогіном, коли я беруся за нього всерйоз. Щойно я торкається його рукою, він кладе свою зверху. - Поїхали!

    Мої рухи різкі рвані, наші руки ковзають стовбуром. Єдине ціле, неподільне. Я відпускаю його руку, далі сам, ковзаю вздовж тіла. Рука лягає на не захищене горло. Дивлюся у неймовірного кольору очі. «Готовий?» Пальці трохи стиснуті. Аби не перейти межу. Юджіо прикриває очі, ловить губами повітря, пошепки просить: - Сильніше... - його рука на члені сама рухається в шаленому темпі.

    Трохи сильніше стискаю пальці, збільшую темп. Мені здається, що він просто тягнеться від моїх дій, і все ж таки я боюся завдати йому болю. Розумію, що сам уже на межі, ще трохи, і я зірвусь із котушок. Його хрипкий шепіт доводить до божевілля. Пальці сходяться рівно на судинах, що б'ються нервовим пульсом. В якийсь особливо гострий момент полковника стрясає хвиля великого тремтіння, долоня стискається на члені, він відчуває, що кінчає, зусиллям волі широко розплющує очі, щоб подивитися на мене, і я намагаюся запам'ятати його в цю хвилину ... в моєму погляді у відповідь стільки невисловленої любові.

    Вибух, сплеск, жар. Перламутрові краплі падаю на його тіло. І я миттєво йду за ним, не припиняючи нашої німої розмови. «Люблю, пробач». Він прекрасний, у його темно-синіх очах ще палахтить бажання. Я не виходжу з нього, обережно лягаю, утримуючи вагу свого тіла на руках.

    - Юджі, варіантів два: душ і спати чи спати і душ. Що вибираєш?

    - Спати... - з останніх сил вимовляє Накамуро, обіймаючи мене за шию. Здається, він ще щось говорить і намагається вкласти нас зручніше, але потім засинає, як кажуть, «на льоту».

    От і добре. Здається, я заїздив його остаточно, плюс це нелегке зізнання. Я обережно виходжу з такого бажаного тіла, цілую його в сплячі очі, накриваю ковдрою і тихенько підводжуся. Рухаюся убік душа. Через десять хвилин виходжу з вологим волоссям. Ще десять йдуть на те, щоб зібрати сумку, перевірити документи та одягнутися. І щоразу я озираюся на сплячого Юджіо. Обережно виходжу з номера та йду до адміністратора.

    - Міс, вибачте, де мені можна знайти аркуш паперу та ручку. Розумію час вже пізній, але мені дуже потрібно.

    Отримавши бажане, я вдячно киваю дівчині та повертаюся до номера. Сідаю за стіл. Погляд зупинився на келиху із соком. Осушивши його одним ковтком, я почав швидко писати на фірмових аркушах.

    "Юджіо. Коханий мій…

    Мабуть, ти все вже зрозумів і так. І все ж таки сказати це вголос я не наважився. Я їду, мій поїзд рано вранці. І до того часу, коли ти прочитаєш цей лист, я буду вже далеко. Я вдячний тобі, що ти є, що був. За ті єдині три слова, що дали мені можливість зараз піти. Я буду обережний. Я буду дуже обережний, але якщо щось піде не так, ти не будеш звинувачувати себе в цьому. Це життя і в ньому є горе і радість. І смерть. Як лікар, ти це знаєш. Юджіо, знаю, що це розлютить тебе, але не можу не сказати. Номер сплачено ще на два тижні вперед. Просто, там куди я їду, мені буде приємна думка, що ти мене чекаєш. Цей маленький номер став для мене будинком. Ну ось напевно і все, я обов'язково дам про себе знати. І постараюся повернутися. Звичайно, це дуже самовпевнено з мого боку, але я хочу залишити тобі подарунок, щоб ти пам'ятав про мене. Я люблю тебе, полковнику Юджіо Накамуро. І завжди буду, де б я не був.

    До зустрічі.

    Твій завжди.

    Джейсон-Олександр Коул".

    Я взяв стилет, звернув листа і поклав на подушку поруч із сплячим Юджіо.

    - Я кохаю тебе. До зустрічі.

    Я взяв сумку, тихенько пройшовся номером і обережно зачинив за собою двері. А потім кинувся коридором, наче всі чорти Ада гналися за мною. Вилетівши з будівлі готелю, я піймав перше таксі і сів у нього. Прощавай. Назвавши адресу, я відкинувся на сидіння і заплющив очі.

    - 6 - Самотність - ліки від ... -

    - Вам ще щось потрібно, герр Коул, - економка торкнулася мого плеча. Цей жест став основою нашого спілкування.

    - Ні, фрау Лотта. У мене є все, повертайтеся до сім'ї. Зустрінемось як завжди, через тиждень, - я посміхнувся. Ця жінка стала мені незамінним помічником на багато місяців. За що я був їй дуже вдячний.

    - Джейсон, - невпевнено почала економка, - вибачте, але невже немає нікого хто б міг перебувати тут, поряд з вами, в такий момент.

    - На жаль, я не маю сім'ї. Батько помер років вісім тому. А мати. Я ніколи її не знав, - я трохи сильніше стиснув палицю на яку спирався.

    - Вибачте, - тихо прошепотіла жінка, - мені не треба було вас так засмучувати.

    - Я не засмутився. Все давно вже відболіло. Так що - це ви не засмучуйтесь. Все в мене буде гаразд. Колись.

    Економка ще раз вибачилася. Я провів жінку до дверей і вийшов на ґанок. Тут на критій веранді стояло плетене крісло в якому я любив бавити час. Мені треба було подумати. Багато про що подумати. Адже якщо бути відвертим, то я просто втік від усіх. Але від себе не втечеш. Я дошкандибав до крісла і сів. Нога знову боліла і потребувала регулярного масажу. І найголовніше - я, як і раніше, залишався сліпим як кріт. Я почув, як фрау Лотта завела машину і виїхала за ворота. Я заплющив очі. Скільки місяців уже минуло, а я так само не можу забути свою дурну втечу. Залишену для Юджіо записку та свій стилет як нагадування про дні проведені разом. Світанок Токіо, пустельний вокзал і Рутгера, що зустрів мене на пероні.

    - Мартіне, давно не бачилися. Значить, ти готовий мені допомогти, - вигнувши брову запитував старий приятель.

    - Ти вмієш ставити дуже незручні питання, друже. Так, я готовий допомогти, але Рутгер - це буде моя остання справа.

    - Ти хочеш зав'язати зі своїми авантюрами? Невже знайшовся той, хто прикрутив хвіст знаменитому Шерідану. Насилу віриться. Такі, як ми ніколи не можуть зупинитися. Це у нас у крові. Це повітря, яким ми дихаємо, - посміхнувся старий злодій.

    - І все-таки це моя остання справа. Мені потрібні всі напрацювання на об'єкті. Хто де коли скільки і найголовніше: я, як завжди, прошу повну свободу дій щодо методів моєї роботи. Товар ваш, мій клієнт.

    - Не питання. Тільки, Март, я сподіваюсь ти ще пам'ятаєш містера Пітерсона та його милого синочка. Попередь Джейсона. У наших колах пройшов чуток що старий боров вирушив у інший світ, а спадкоємець прагне розквитатися з Коулом і за в'язницю і за бізнес, - Рутгер закурив.

    - Зрозумів. Передам, - я глянув на електронне табло. - Мені час. Якщо не зв'яжуся з тобою через сорок вісім годин, значить щось пішло не так. Удачі, старий пройдисвіт.

    - Будь обережний, - Рутгер потиснув мою простягнуту руку, - щось мені не спокійно. Мабуть, зовсім старий став.

    - Що мені станеться, я ж чортів удачливий аферист, - усміхнувся я, заскочивши на підніжку потяга.

    Тоді я навіть не припускав, наскільки виявляться правдивими слова Рутгера. Я навіть не зміг зрозуміти, що трапилося, коли вагон із моторошним скреготом почав завалюватися набік. Я ледве встиг згрупуватися, але все ж таки отримав відчутний удар у скроню. А далі темрява. Скільки я пробув непритомний я не знаю досі. Отямився від схвильованого голосу Агасути. Вона з кимось сперечалася до хрипоти. І цим кимось був Юджіо Накамуро. Людина від якої я намагався втекти. Схоже, невдало.

    - Агасута, що з ним? - я почув схвильований голос Юджіо.

    - Я не знаю! - Огризнулася у відповідь молода жінка, - із зовнішніх пошкоджень зламана нога і швидше за все відчутний удар у скроневу зону. Внутрішніх ушкоджень немає. Але вже минуло три доби, а він так і не приходить до тями. Це ти скажи мені, що з ним? Чому серед його речей немає жодного документа Джея. Усі документи на ім'я Мартіна Шерідана. Що трапилося між вами?

    - Нічого. Нічого не сталося, - почув я тихий шепіт полковника.

    - Як же я тебе ненавиджу, Накамуро! Ти зламав життя не тільки мені та нашому синові, а й йому. Я шкодую, що провела з тобою ці кілька ночей, - озвалася Аса.

    Я був готовий до того, що Юджіо повернеться до дружини, але чому це так боляче. Я вирішив більше не слухати з'ясування стосунків у сімействі і ворухнувся.

    - Міс. Тут є хтось? Увімкніть світло, чому так темно? - я повернув голову, сподіваючись побачити хоча б тьмяне світло лампи, але перед очима була темрява.

    - Джейсон! - ахнула Агасута і я відчув дотик її долонь до своєї щоки. - Джейсон, ти прокинувся.

    - Міс, чому ви називаєте мене цим ім'ям? Мене звуть Мартін. Мартін Шерідан і увімкніть нарешті світло! Я нічого не бач...

    Гаряча сльоза впала на мою руку. От воно як. Я осліп. Хвиля дикої паніки охопила мене. Сліпий. Тепер я ніколи не зможу бути із Юджіо. Навіщо йому сліпий каліка.

    - Містер Шерідан, - голос Юджіо тремтів, - що ви пам'ятаєте про себе?

    - Дивне питання. Мене звуть Мартін Шерідан. Мені тридцять років. Я народився у Лос-Анжелесі. Там же закінчив школу та коледж. Потім - університет. Пройшов практику і вже багато років викладаю історію в одній із приватних шкіл Лос-Анжелеса.

    - А як ви опинились у Токіо? - запитала Агасута.

    - Приїхав на запрошення професора Тоссо. Так що відбувається? Я пам'ятаю, що сідав у поїзд, повертався до Осаки, щоб звідти сісти в літак до Лос-Анжелеса. Потім почув скрегіт і відчув удар. Адже я в лікарні?

    Я намагався щоб голос тремтів, видаючи хвилювання. Але життя привчило оцінювати ситуацію миттєво. Я в лікарні, нога зламана і найстрашніше - я сліпий.

    - Так. Ви в лікарні в передмісті Токіо. Ми можемо повідомити кого-небудь про те, що ви тут. У ваших речах ми знайшли телефон, - голос Юджіо був хрипким і здавалося він стримує чи то гнів, чи то сльози.

    - Чудово. Пізніше я повідомлю директора коледжу про своє невдале і навіть тяжке становище, а зараз я хотів би побути наодинці...

    Декілька днів мене ніхто не турбував. Процедури, консультації, розмови. Я, як і раніше, відгукувався на ім'я Мартіна. Мені навіть удалося поговорити з Рутгером і пояснити свою відсутність. Зрозуміло моє останнє завдання я не зможу виконати про що і повідомив Рутгеру. Старий злодій лише порадів такій обставині. Я йому нагадав про можливу перевірку у коледжі. І хоча Юджіо та Аса знали правду. Мені не хотілося підставляти їх під перевірку. Агасута заглядала до мене щодня, розповідала про перебіг мого одужання або просто сідала поруч і довго мовчала. Через кілька тижнів стало ясно, що перелом на нозі вдало зростається, і при належному лікуванні через пару місяців я зможу нормально ходити, а ось що з моїми очима зрозуміти важко. І може бути я так і залишався б у лікарні якби не одна нічна пригода. Однієї ночі двері в палату тихо рипнули і я почув знайомі кроки. Не знаю чому, але я прикинувся сплячим. Почув як відсунувся стілець і пальці Юджіо торкнулися моїх, несильно стискаючи.

    - Джейсон, - тихо прошепотів мій коханий чоловік, - ти вже напевно зрозумів, що не треба було нікуди їхати... бачиш, як усе вийшло. Напевно, це якийсь знак згори. Безглуздо, звичайно... навіщо ти назвався цим ім'ям, навіщо поїхав на вірну смерть? Невже тільки через мене?.. Але ж кохання має приносити щастя, а не біль... головне, звичайно, щоб ти зараз одужав... а я... не знаю. Я розриваюся між вами, що ховати. Чим далі метатимуся, тим вищий шанс втратити вас обох, але я не можу зробити вибір. Не можу. Вибач мені...

    Ох, краще б він мовчав. Хоча ні, хай каже. Адже якби він зрозумів, що я його чую, то не сказав би ні слова. Важко розриватися між любов'ю та почуттям обов'язку. Адже ми все обговорили ще в готелі. Ні, я роблю правильно. Юджіо має те, чого в мене ніколи не буде. Син. Рідний син. Кров від його крові. І він ніколи не відмовиться від нього. Та й я ніколи не дозволю йому це зробити. Марк є моїм похресником. Він не заслужив, щоб заради коханця батько покинув його. Тому я мовчав і вдавав що міцно сплю. Юджіо вперся чолом у наші сплетені пальці і мовчав. Посидівши ще кілька хвилин він відпустив мою руку, важко підвівся і вийшов з палати. Я шумно видихнув. Він і сам ще не знає, що тільки-но прийняв дуже важливе рішення за нас двох. Я мушу його відпустити. Повинен зникнути з їхнього життя.

    Я потягнувся до телефону і навпомацки набрав номер Рутгера.

    - Це я. Мені потрібна твоя допомога, - без передмов промовив я у слухавку.

    - Ти дивився на годинник? - почувся сонний голос мого постійного помічника.

    - Дивився, але це не стосується справи. Мені потрібно забратися з Японії і якнайшвидше. Обставини змінилися.

    - І як по твоєму я маю це зробити? - тут же наїжачився Рутгер.

    - Яким догори! Хоч викради! Але мені треба зникнути. Дуже потрібне. Допоможи мені, Рутгере.

    - Але в лікарні всі знають тебе як Шерідан, - нагадав мені друг.

    - Забудь це ім'я. Мартін Шерідан спочиває під уламками потягу, - не гірше змії прошепотів я.

    - Нарешті. Мені ніколи не подобалося, що син Зака вплутався в цей брудний світ наркотиків і фінансових авантюр, - обізвався Рутгер.

    - Що? Ти знав Зака? Але як...

    - Яким до верху, - повернув мені мої слова старий злодій, - Ти ніколи не ставив питання, чому я допоміг молодому наївному хлопчику якого явно підставили з наркотою нічого не взявши з нього за надану послугу?

    - Задавався. Явно не з доброти душевної, - я посміхнувся, - то чому?

    - Ми із Заком виросли в одному дворі. Разом били морди та зализували рани. Коли твій батько зрозумів, що хворий, він просив мене доглянути тебе, Джейсоне. Тож викладай, який план дій.

    Ми проговорили майже до ранку. А за кілька днів Рутгер справді викрав мене з палати. І з Токіо. Два багатогодинні перельоти і швейцарська клініка відчинила переді мною свої двері. Два тижні процедур та обстежень, аналізів та комісій і як результат вирок - я ніколи не зможу бачити.

    - Що робитимеш, Джей? - Ми сиділи в невеликому садку біля клініки.

    - Пам'ятаєш будинок, що я купив кілька років тому тут у Швейцарії. Я хочу перебратись туди. Допоможеш? - я був певен, що Рутгер не відмовить мені в моєму проханні. Я міг ходити за допомогою тростини. Дім я знав, як свої п'ять пальців. А щодо самотності, то мені воно тільки на користь.

    За тиждень я в'їхав у свій будинок. Подружня пара що доглядала за ним за моєї відсутності погодилася і далі допомагати мені. Фрау Лотта прибирала та готувала. Герр Фріц доглядав сад і господарство. Я ж озброївшись тростиною у міру своїх сил вивчав околиці. Так минув рік. Я нікому не писав, нікому не телефонував. Годинами я сидів у кріслі на веранді, підставивши обличчя і не бачачи очі під осіннє сонце. Незабаром зима. Тепер я дуже добре розумів Мартіна і те, що він не сказав про свою хворобу. І скільки болісних хвилин пережив Март, так і не наважуючись мені сказати, що його хвороба прогресує і йому залишилися лічені місяці. А життя розпорядилося по своєму.

    Я почув, як під'їхала машина. Мабуть, моя економка щось забула. Я ледве підвівся з крісла і зашкутильгав до сходів ганку.

    - Фрау Лотто, ви щось забули? - відповіддю мені була тиша, але я відчував, що внизу хтось стоїть.

    - Хто тут? - я намацав поруччя і почав спускатися вниз. І раптом вловив знайомий аромат вишневих сигарет та стійкий запах вишуканого парфуму. - Ні! Як ти знайшов мене?

    - Хотів і знайшов, - відповів мені глузливий голос, - ти мені не радий?

    - Ні. Не радий. Повертайся до сім'ї та забудь сюди дорогу.

    Я хотів розвернутися до нього спиною, але втратив рівновагу і впав би з ганку, якби мене не впіймали.

    - Юджіо, - це все, що я зміг сказати, вдихаючи рідний, улюблений запах мого полковника.

    - Нам треба поговорити, Джей. Досить тікати від мене. Показуй дорогу.

    Накамуро обійняв мене за талію і повів сходами в будинок.

    7 - Біла безодня мого кохання... -

    У вітальні запалав камін і приємно запахла кава. Я розташувався в кріслі і грів руки об гарячу чашку. Било мене нещадно. Юджіо як і раніше мовчав. Я не витримав першого.

    - Юджіо. І все-таки, як ти знайшов мене?

    Я почув як Накамуро поставив на стіл чашку і пальцями клацнув по фарфоровому обідку. Здавалося, що Юджіо збирається з думками. Я не заважав йому. Якщо він пройшов весь цей шлях, значить йому є що мені сказати.

    - Коли ти зник із лікарні, я страшенно запив. Не просихав кілька днів і Агасуті довелося мене вкласти на лікарняне ліжко під крапельницю. Там я мав час подумати і вирішити що ж я хочу у своєму житті. Як ти розумієш, я вирішив повернутися до Агасути та сина. Тільки от ніхрена у мене не вийшло. Щось зламалося у мені з нашої останньої зустрічі. Трахалися як кролики, а потім немов чужі відверталися один від одного. Я не витримав першим. Ми поговорили. Я можу бачитися з Марком стільки, скільки захочу. І так, я знаю, що Марк твій похресник. Але Аса поставила мені дві умови. Перше я кидаю пити, а друге - ти. Агасута не пробачила нас, але прийняла наші стосунки. За що я їй вдячний. А потім ми розпочали пошуки. Зателефонували де Ружам та Алішеру Нуво. Сам розумієш колишніх легіонерів не буває.

    - Де Ружам? Уявляю, який регіт влаштував Стефан, - я посміхнувся. Стефан і Дог, подружня пара, що якось дуже допомогла нам. Друзі Юджіо та Аси, які прийняли мене у своєму будинку нічого не питаючи. Хоча, Стефан напевно все ж здогадався які почуття я відчуваю до Юджіо.

    - О, так. Стефан проїхався моєю тушкою з усіма наслідками, але погодився допомогти. Спочатку я думав, що ти повернувся в Америку. Але там ти не з'являвся. Ми обнишпорили кожний куточок де ти можливо міг би з'явитися. Але безрезультатно. Я навіть намагався зв'язатися із твоїми друзями. Від Метьюза та Міямото вислухав багато не найприємніших слів на свою адресу. Але Даріо підказав мені, що можливо тебе потрібно шукати в Швейцарії. Я облазив усі клініки та пансіони. Я вже майже здався, якби випадково в невеликій крамничці не почув історію про незвичайну людину. І ось я тут. Але, здається, ти не радий мене бачити?

    Я гірко посміхнувся, провів рукою по очах, що не бачать.

    - Бачити для мене дещо проблематично. Але я радий тебе чути. Твій голос все такий же чарівний, проте ми зараз не про це. Вже пізно, переночуєш сьогодні тут. А завтра поїдеш, - я відставив чашку і важко спираючись об тростину підвівся.

    - Коул, ти не зрозумів що я сказав? Я не збираюся їхати ні сьогодні, ні завтра, ні за кілька днів, - у голосі Юджіо почулися знайомі сталеві нотки.

    - Добре. Поживемо - побачимо. А зараз я покажу, де ти можеш прилягти відпочити.

    Тяжко спираючись на тростину я піднявся сходами на другий поверх і відчинив двері гостьової спальні. Затишна спальня з великим ліжком, невеликим столиком та кріслом біля вікна. З книжковими полицями вздовж стін. Колись я хотів зробити з цієї кімнати бібліотеку.

    - Приємних снів, Юджіо. Ванна кімната - наступні двері. Моя спальня навпроти твоєї.

    Я розвернувся і пошкутильгав у свою кімнату і зачинив двері. Кроків за спиною я не почув. Значить, Накамуро вирішив залишитися в іншій спальні. Напевно це добре, я не уявляю, що можу зараз йому сказати і що зробити. Я раптом опинився на роздоріжжі. Моє розмірене життя самотнього відлюдника валилося як картковий будиночок і виною всьому був цей дивний чоловік, який знову вихором увірвався в мій світ і мій дім. Я стягнув з себе одяг і прокульгав до ванної кімнати. Стоячи під теплими струменями, я намагався забути, що в сусідній кімнаті спить найдорожча для мене людина. На ліжко я звалився як підкошений і відразу відчув як м'язи на зламаній нозі натягнулися в тонку нитку і мене затопив моторошний біль. З горла вирвалося хворобливе виття. Пальці стиснули простирадло.

    - Джейсон! - відчинені двері грюкнули об стіну. - Джей, що?

    - Нога, - просипів я, примружуючись від болю.

    Я відчув як руки Юджіо торкнулися зведених судом м'язів і хвиля болю знову прокотилася по всьому тілу. Я зашипів.

    - Терпи. Зараз стане легше. Ти все ж таки непрохідний ідіот Джейсон-Олександр Коул. Як можна було втекти з клініки, недолікувавшись. Тож тепер терпи.

    Біль повільно відпускав. Я змахнув мимовільні сльози з вій. Руки Юджіо були такими як я їх пам'ятав: сильними, впевненими і ласкавими. Я заплющив очі і через кілька хвилин відчув як мене вкрили і Юджіо примостився поруч на ліжку.

    - Спи, Джейсон. Тепер я точно нікуди від тебе не поїду, поки не поставлю на ноги, - почув я ласкавий шепіт Накамуро, - так що не намагайся обурюватись і позбутися мене. Пам'ятаєш, що я сказав тобі того вечора перед твоїм від'їздом. Ти... мені... потрібний...

    - Юджіо, - я спробував обуритися.

    - Спи, Джей, завтра поговоримо. Спи.

    ****

    Приїзд Накамуро виявився не сном і не моєю фантазією, що буйно розігралася. Юджіо не зник наступного ранку. Мене розбудили обережні кроки в спальні, але я, як і раніше, не розплющував очі.

    - Не переконав, - глузливо прошепотіли мені на вухо, - я знаю що ти вже хвилин п'ять як не спиш. Піднімайся, приймай душ, потім я зроблю тобі масаж. Після сніданку ми йдемо вивчати околиці.

    - Полковнику, ти нічого не забув? - я обернувся на його голос, - я сліпий як кріт.

    - І що? Це заважає тобі вийти на вулицю і пройти пару метрів від будинку. Коул ось уже не чекав від тебе такої невпевненості. Та чи це ти?

    Його слова мене трохи розлютили і я впевнено відкинув ковдру, геть-чисто забувши, що на мені нічого немає. Навіть звичайних піжамних штанів. Почервонівши, як помідор, я знову загорнувся в ковдру.

    - Дай мені п'ять хвилин, - огризнувся на смішок Юджіо.

    Ось так ми й прожили кілька тижнів. Я знову став впевнено ходити і тростина мені потрібна була тільки коли я виходив надвір. Юджіо не робив жодних спроб зблизитися зі мною. Ми були двоє, що ділять одну жилу площу. Його турбота та його присутність доводили мене до білого каління і одного разу я не витримав. Ми знову бродили околицями. Я розповідав Накамуро про те, як тут красиво коли випаде сніг і все стане незаймано білим. Ми зупинилися біля урвища.

    - Юджіо, - мій голос зірвався і я замовк на якийсь час, - послухай. Тільки не перебивай. Я прошу тебе, якщо ти справді хоч щось відчуваєш до мене, їдь. Їдь сьогодні ж. Я вже не той Джейсон Коул, якого ти зустрів на Острові, не той, що бився тобою спина до спини вулицями Токіо, і навіть не той, що втік від тебе. Я сліпий каліка, Юджіо. Я нічого не можу дати тобі! Прошу тебе, їдь.

    Я відчув як Юджіо торкнувся пальцями моєї щоки, завів пасмо волосся за вухо, а потім з силою стиснув моє волосся і притяг до себе.

    - А тепер послухай мене, пане колишній банкір. Я не для того рік нишпорив по всьому світу, щоб зараз витирати тобі соплі. Так, тобі тяжко! Так, мати твою, нам обом важко! Я попереджав тебе, що життя зі мною не цукор, і ти погодився спробувати. І що? Тепер ти відмовляєшся від своїх слів? Ти здався? Дохляк! Ганчірка!

    Юджіо відпустив моє волосся і злегка відштовхнув мене. Я чув його хрипке гнівне дихання. Я простягнув руку, сподіваючись схопити його за плече, але нічого не вийшло. Вітер ураз став пронизливим і холодним. Я обхопив себе руками і так лишився стояти. Тростина валялася десь біля моїх ніг. Я не знав у який бік іти і лише безпорадно вдивлявся в далечінь, намагаючись хоч щось розгледіти за чорнотою. Не знаю скільки я так простояв, може, хвилину може десять, але я відчув як Юджіо обійняв мене і опустив голову на його плече.

    - Джейсон, - тихо шепнув полковник мені на вухо, - дай мені відповідь на одне запитання. Ти все ще хочеш мене? Бачиш мене поряд із собою, своїм супутником? Своїм партнером? Ти ще кохаєш мене?

    - Так, кохаю, - так само тихо відповів своєму коханому. На інші питання я і сам не знав відповіді.

    - Тоді припини мене гнати. Ми обидва вирішили розпочати ці стосунки, обидва знали, що це не легко. Обидва знали, що доведеться щось змінювати і в чомусь поступатися. Я виконав твою умову, - Юджіо запустив пальці в моє волосся, - тепер виконай мою. Дай нам шанс.

    - Але, Юджіо, - почав я знову свою пісню.

    - Коул, заткнися. Поки я сам тебе не заткнув, - Юджіо відпустив мене і я відчув як він піднімає з землі мою тростину, - йдемо додому. Є один момент, який я хотів би обговорити з тобою, але все часу не було.

    - Добре, - я схопився за тростину і руку Накамуро, як потопаючий хапається за соломинку. Ми повернулися в будинок і Юджіо погнав мене у ванну прийняти теплий душ. А потім ми знову розташувалися у вітальні біля каміна.

    - Про що ти хотів поговорити? - невпевнено почав я розмову.

    - Про тебе і твій зір. Коли я шукав тебе, то зустрічався з багатьма лікарями. Як ти розумієш, дані про твій стан здоров'я зберігалися у Агасути. Так що мені нічого більше не залишалося як скопіювати ці дані і піти по всім відомим мені лікарям. Відразу скажу, результат був не втішним. Це не недолікований перелом який легко поправити масажами і не великим навантаженням у вигляді прогулянок. А ось із очима проблема. І я вже зовсім зневірився. Але коли я летів зі Штатів до Швейцарії моїм сусідом був сухенький дідок з рідкою борідкою і чіпким поглядом зовсім не старих очей. Дідок цей виявився професором і викладає психологію в Сорбоні. Він і наштовхнув мене на думку, що твоя сліпота – наслідок не фізичної, а психологічної травми. Тому скажи мені, Джей, чого ти так боїшся? Що так лякає тебе, що ти наполегливо відмовляєшся це бачити і найголовніше приймати? Скажи! - Юджіо підвищив голос і я мимоволі здригнувся від цього різкого крику.

    - Я нічого не боюся, - неохоче відповів, хоча в душі розумів, що є речі, які я справді не хотів би бачити. І найбільше це стосується Юджіо та його родини, - я нічого не боюся, Юджіо. Ти сам знаєш, що в житті я бачив багато чого. І не раз дивився в обличчя одній дуже відомій Дамі.

    - Значить, ти не відмовишся злітати зі мною до Парижа до мосьє Нібуре,- почув відповідь мого полковника.

    -Ні! - Мій грізний окрик гучно відгукнувся у вітальні. - Ні, Юджіо, я нікуди не полечу. Я не хочу їхати з котеджу, і ходити лікарями я теж більше не хочу. Нічого нового я не почую. Юджі, давай закінчимо цю розмову. Свій вирок я знаю, і я з ним змирився. Я - каліка. Це назавжди. І якщо ти хочеш тут залишитися, то більше на цю тему ми не говоримо, інакше де вихід ти знаєш, - я важко підвівся і забув про тростину пошкутильгав у бік сходів. Я хотів побути сам.

    - От уперта зараза! - долинув мені вслід окрик Накамуро.

    Декілька днів ми обходили тему обстежень. Та й взагалі, якось усе було напружено. І з кожним днем я розумів, що почуття до нього не змінилися. Полковник Накамуро і тут мав рацію. Я, як і раніше, кохаю його, і так само сильно хочу. Але зробити перший крок, ні я ні він все ж таки не наважувалися.

    Сьогодні ми вечеряли на терасі. Іноді я сидів у кріслі до самого вечора. Мені подобалося відчувати, як промені вечірнього сонця пестять шкіру. У такі вечори Юджіо сідав на нагріті дошки підлоги тераси, відкидав голову мені на коліна. Ми годинами сиділи мовчки. Потім ішли вечеряти та відпочивати. Закінчивши з вечерею я, як зміг, допоміг полковнику віднести посуд. Після душу я за звичкою ввімкнув нічник і вмостився на ліжку поверх покривала. Кроки полковника я впізнаю, навіть будучи сліпим. Юджі відчинив двері і трохи постояв не наважуючись увійти.

    - Я не сплю. Проходь.

    Я запрошуючи поплескав долонею по укривалу. Чекати довго не довелося, і Накамуро вмостився поруч, за давньою звичкою поклавши мені голову на плече.

    - Втомився? Тяжко тобі зі мною? - тихо шепнув йому кудись у волосся.

    - Не мали нісенітниці, Коул, - відразу огризнувся полковник, - адже я знав чого чекати коли їхав сюди.

    Я повернувся і уткнувся губами в верхівку. Легенько поцілував. Юджіо підвівся з плеча, мабуть дивиться на мене. Я посміхнувся.

    - Лубриканту немає, резинок теж. І тобі доведеться допомагати мені у всьому…

    Мій монолог потонув у гарячому поцілунку. Я й подумати не міг, що можна відчувати такий голод по чужих руках, губах. Я відчув, як Юджіо тягне вгору край моєї футболки. Допомагаю як можу і цей предмет гардеробу, летить кудись убік. Туди ж і вирушила футболка Юджі. Я поклав руки йому на плече і почав погладжувати улюблене тіло. Плечі, руки, тулуб. Торкнувся вже знайомих шрамів.

    - Джейсон, - засміявся чоловік, - припини мене обмацувати. Я тобі присягаюсь, за останній рік зайвих дірок у мені не спостерігається. І нових шрамів також.

    Я сміюся разом із ним. Чорт забирай, як же добре він мене знає. Обіймаю. Цілую куди дістаю. Відчуваю, як руки Юджіо стягують піжамні штани свої та мої. І ось ми вже обидва оголені, притискаємося один до одного.

    - Кохаю тебе, - тихо говорю, - як же я кохаю тебе. Ти просто не можеш уявити, як я хочу тебе. Ти мені ночами снився. І ці твої цигарки із запахом вишні. Я навіть попросив фрау Лотту купити мені пачку. Як наркоман вдихав цей запах. Смішно, правда?

    - Не смішно. Твої яблучні також наводили на мене одне єдине почуття. Злість. Думав, знайду, вб'ю заразу! Коул, ти розумієш, що ти єдиний мужик на старенькій Землі, через якого я кинувши всі справи, мотався по світу в пошуках невідомо чого!

    - Пробач мені, Юджі. Я думав…

    - Не зараз, - обірвав мене Накамуро, - зараз, я просто витрахаю з тебе все те марення, що ти собі надумав.

    Він знову мене поцілував.

    - Джейсон, Джей. Який же ти ніжний, вразливий, правильний. Адже ти дурень, напевно, зберігав мені вірність, з нашого останнього разу. Ну, міг би повію викликати з найближчого борделя, так ні. Все такий же тугий, наче це наш перший раз, - пальці Юджіо кружляли навколо стисненого кільця.

    - Не подобається, можеш провалювати, - слабо огризнувся я, - і так, зберігав. Ось таке я загадкове звірятко.

    Юджіо сміється і… О, так! Міньєт від самого полковника Накамуро це витвір мистецтва, доведений цією неможливою людиною до досконалості. Я задихаюся. Пальцями впиваюся в простирадло, стискаю в кулаку так, що тканина тріщить. Невидячими очима витріщаюсь в стелю. З губ зривається перший стогін. А цьому садистові тільки й треба бачити, як я кидаюся по ліжку та кричу його ім'я. Оргазм настав надто швидко. Юджіо промуркотів як ситий і задоволений кіт. А потім узявся за мене всерйоз. Змазкою та резинками це й авантюрист запасся заздалегідь. Те що ми опинимося в одному ліжку було лише питання часу. І явно не на мою користь. Готував він мене довго, ретельно. І як би я не просив його не ласувати, мої слова він не слухав. Тепер він топив мене у своїй ніжності, як колись я це робив. Вгамувалися ми під ранок. Юджіо встиг обтерти мою тушку теплим рушником, перш ніж я провалився в солодкий сон.

    Вранці на мене чекав сніданок, кава і розмова.

    - Джей, тут таке діло, - зам'явся полковник, - Агасута дзвонила. Вони з Марком прилітають до Парижа на тиждень. Аса запитувала, чи хочемо ми побачитися з малюком. Вона навіть люб'язно віддасть його на пару днів, пожити з нами, доки сама вирішить якісь свої справи у клініці. Що скажеш?

    - Потрібно подумати. Я хотів би звичайно провести час з вами. Але тобі буде важко: малюк та сліпець. Може, поїдеш сам?

    - Коул, - огризнувся полковник, - ти знову за своє!

    - Все, все не гарчи, - я в удаваному жаху підняв руки і засміявся, - дай трохи часу. Я піду прогуляюся і подумаю, як краще спланувати нашу подорож.

    Юджіо тільки хмикнув мені слідом. Правду кажучи, я не так хотів подумати, як знову пережити нашу ніч. Юджіо так дорвався, що я боявся не встати вранці. Але бравий полковник і тут мене здивував. Стільки ніжності від нього я не отримував за всі наші рази. Наче він дійсно кохав мене та сумував. Я так задумався і замріявся, що ледве не пропустив чужих кроків за спиною. Тяжкі, злі, сповнені неприкритої ненависті.

    - Ось і побачилися, Коул. Я давно чекав на цю зустріч.

    - Френкі, - радісно привітав я найлютішого ворога, - сто років тебе не бачив. І ще стільки ж не бажаю бачити. Так що провалюй, будь такий люб'язний.

    - Не так швидко, Коул, - знову огризнувся Пітерсон. Я почув звук зведеного курка. І як на гріх мій улюблений стилет залишився у Юджі.

    - Зараз ми пройдемо в будинок і ти підпишеш деякі папери. Ти передаси мені всі свої активи. Через тебе, сволота білобриса, я опинився у в'язниці. Батько втратив політичну вагу і здох не залишивши мені навіть центу.

    - Ні, Френку, не через мене. А через свою жадібність. Не треба було тобі торкатися того, чим Зак Лоуренс займався все життя. Не треба було підставляти мене з наркотиками. Ти поплатився за гріхи. І татко твій за них же. Я можу пробачити багато чого, але не те, що ти зі своїм татусем намагався загробити справу всього життя мого батька. Тепер пожинай плоди. Тож якщо не хочеш знову облюбувати камеру, наполегливо раджу тобі провалювати.

    - Щось ти дуже жвавим став, Коул. Не боїшся, що я можу розповісти копам деякі й твої секрети. Наприклад, про Мартіна Шерідана? - здавалося Френк вже не знає, чим болючіше вкусити. Загнаний в кут пацюк стає непередбачуваним.

    - Розповідай. Тільки якщо ти не зробив цього досі, гріш ціна твоїм вигадкам, - тільки б не поперся до будинку. Юджіо, звичайно, професіонал, але від несподіванки не застрахований ніхто. І я боюся, дуже боюся, що моя кохана людина постраждає.

    І напевно цього разу успіх від нас відвернувся. Я почув голос Юджіо, який кликав мене додому. Зараз він спуститься з ґанку, заверне за ріг будинку і потрапить під шалену кулю. Ні! Я не хочу це бачити!

    - Юджі, назад!

    Я кинувся на Пітерсона в надії, якщо не вибити зброю, то хоча б відволікти його від кроків Накамуро, що наближається. Пролунав постріл, і плече обпекла біль, але я був настільки злий, що вже просто нічого не розумів і не відчував. Я завдавав ударів наосліп, відчуваю, як під моїми кулаками ламаються кістки і цибенить кров.

    - Джейсон. Джей. Зупинися, ти вб'єш його! Тихіше, - я відчуваю руки Юджіо. Чую як наче рветься тканина, яку розрізають чимось гострим. Відчуваю, як він притискає рану на плечі.

    - Ця сука, разом зі своїм таточком-сенатором мало не засадили мене до в'язниці. Мало не відібрали все, що мені залишилося від батька. Це вони провернули аферу з наркотою, сподіваючись урвати шматок пирога пожирніше. Пусти мене!

    - Джей, Джей. Коул!

    Я підняв голову, щоб вкотре огризнутися і побачив неясний силует Юджіо.

    - Ти навіщо, ідіот сліпий, під кулю поліз! Герой херів! А якби він тебе вбив, придурка! - Накамуро порвав свою сорочку, перетягуючи моє поранене плече і матюкався як швець. Адреналін схлинув і я посміхнувся.

    - А ти змінився, - прошепотів я, - тільки очі, як і раніше, сині. Люблю тебе, полковнику.

    Останнє що я бачив, спливаючи у рятівну темряву, здивовані та трохи злякані рідні очі та погляд, що обіцяє всі страти єгипетські.

    - Епілог -

    - Якого дідька! Я питаю тебе, якого рожна це все означає?! Ти знущаєшся з мене?! Юджіо увірвався до моєї палати, стрясаючи повітря добірним матом і розмахуючи величезним палевим конвертом у руках. Сині очі метали блискавки і, якби не мій стан, я б уже відгріб по саме не балуйся. Юджіо на мить зупинився посеред палати і, не змінюючи тону, продовжив свою гнівну промову:

    - Ти за кого мене тримаєш? Я, на твою думку, хлопчик-білоручка?! Я бойовий офіцер, я, врешті-решт, відмінний лікар, і забезпечити себе та сина я цілком у стані! Ти розумієш, що ти накоїв? Так мене ще не принижували! Тобі, виявляється, мало того приниження, що я відчув, коли ти подарував Асі цю чортову клініку. А тепер весь твій і не тільки твій фінансовий стан переходить у спадок до мого сина! - Юджіо злісно глянув на мене і досить чітко промовив: - Шкода, що той ублюдок тільки поранив тебе, Коул! Треба було пристрелити!

    Я відвернувся до вікна, відчайдушно кусаючи губи. З одного боку, це було смішно, а з іншого... з іншого, він знову вказував мені, що я для нього нічого не значу. І немає в моєму житті місця ні Марку, ні Агасуті, ні йому. Я відчайдушно намагався не нагрубити Юджіо у відповідь. З того моменту, як у нас стріляли, минуло кілька днів. І я опритомнів у лікарняній палаті, розглядаючи похмуру стелю.

    - Джей…

    Юджіо, нарешті, перестав носитися з кута в кут і сів на лікарняне ліжко поряд зі мною. За старою звичкою ніжно та обережно взяв мене за руку. І хоча я вже більш-менш бачу, цей боязкий жест залишився.

    - Джей, ну ти зрозумій, - сказав він уже спокійніше, - я не хочу, щоб Марк жив у розкоші, забувши про найпростіші речі. Я знаю, що він і Аса - це єдина твоя сім'я, не рахуючи Метьюзів, але ти зрозумій мене. Це принизливо.

    - Я знаю, - відповів я тихо, намагаючись забрати свою долоню зі сталої хватки Юджіо. - Вибач, не думав, що так вийде.

    Юджіо притягнув мене до себе і, посміхнувшись, прошепотів мені на вухо:

    - Дурень ти, Коул. І якщо ти ще раз, ще хоч одного бісового разу мене так налякаєш, я сам тебе приб'ю.

    Я уткнувся в плече Юджіо, відчуваючи його тепло та підтримку.

    - Я кохаю тебе, Джейсон-Олександр Коул.

    Я підняв голову і зазирнув у бездонно-сині очі, боячись повірити. Я стільки років чекав на ці прості слова, а зараз навіть не знаю, що сказати. Напевно, всі мої думки були написані на обличчі, тому що Юджіо знову притис мене до себе і тихо прошепотів:

    - Я кохаю... Тебе... Ти готовий, Джей?

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.