Чорний вбивця (вампір)

За вікном стояла пізня січнева ніч. Мела хуртовина, а вітер співав їй свою тужливу пісню. Сержант обвів поглядом нас — замислених, притихлих, притиснутих ближче до вогню каміна, хоча в залі й не було прохолодно. Після короткої паузи, завершуючи свою розповідь на останній ноті, він промовив:

— Лише одне зауважу: все, що я вам розповів, не було завершенням страшних подій, учасниками яких ми стали. Хоча Джозефа й поховали, спокою ми не знайшли. Адже перевертень з’явився знову. Він ожив — але в новому, ще жахливішому вигляді. Як цей син Сатани вирвався з могили і що трапилося далі, я розповім іншим разом...

Білл Холлен важко зітхнув, пригладив вуса й, постогнуючи, підвівся з глибокого крісла — очевидно, збирався нас залишити. Та Джек Коул обурено заперечив:

— Сержанте, ви своїм оповіданням розігнали наш сон, а тепер ідете, залишивши нас з інтригою! Ви сказали, що пригоди не скінчилися, «Чорний убивця» не був переможений, а страшні події мали продовження — мабуть, не менш захопливі, ніж те, що ми щойно почули. Я певен, усі хочуть дізнатися, що було далі!

Посипалися запитання:

— Білле, коли ми ще почуємо продовження цієї моторошної історії?

— Куди поділася дівчина?

— Що сталося з Джанет? Ви більше не зустрічалися?

Білл Холлен кинув погляд на годинник у кутку — стрілки показували далеко за північ. Він винувато подивився на свою дружину, знизав плечима, ніби дивуючись бурхливій зацікавленості, і обернувся до товариства:

— Уже пізно, й мені б не хотілося порушувати ваш спокій спогадами про події давно минулих днів.

— Ну, я сьогодні точно не засну, — загорнувшись у плед, мовила міс Беррі. — Ще насниться «Чорний убивця», а я така боязка. До того ж — надзвичайно зацікавлена. Я й гадки не мала, що «Чорний убивця» з’являвся не один раз.

— Сержанте, якщо ви не втомилися, ми вас дуже просимо, — втрутився старший з Коулів, а Джек жестом закликав гостей підтримати прохання. Посипалися схвальні вигуки — усі бажали слухати далі.

— Пробач, люба, — сержант підійшов, сів поруч із дружиною на диван, узяв її суху долоню в свої руки, і, дивлячись їй в очі, продовжив:

— Те, що сталося після смерті Джозефа, було ще страшніше за події напередодні. Все покотилося, мов снігова куля з гори, що зрештою перетворюється на лавину. Події змінювали одна одну з дедалі більшою швидкістю, стаючи все небезпечнішими.

Білл Холлен знову обернувся до уважних слухачів:

— Коли Джозеф покінчив із собою, вбивши себе срібним кинджалом у серце, ми не зволікали — вже наступного дня до обіду його поховали. Єдине, що я зробив із дозволу комісара Джеффа Годфрі, — залишив срібний клинок у холодному серці перевертня. Щоб він ніколи більше не підвівся і не приніс зла. А от що трапилося далі...

Пізня ніч. Яскравий місяць заливав світлом невисоку огорожу кладовища, хрести, пам’ятники, алеї підстрижених кущів і рівні газони. Дві тіні ковзнули через паркан, приземлились у траву й почали нишпорити в кущах уздовж огорожі. Вони знали, що шукають — і швидко рушили між рядами могил, несучи в руках лопати й фомку. Що саме вони мали на меті, було відомо хіба що самому дияволу — напевно, саме він керував їхніми діями. Вони впевнено йшли до свіжої могили, скромно прикрашеної квітами. Обережно відсунувши букети, заходилися копати.

Рихла земля легко піддавалася, і яма стрімко заглиблювалась. Це була не перша могила, яку вони розкопували. Вони звикли до смерті, вона вже не лякала їх. Жартували, сміялися, попивали віскі. Алкоголь притупив залишки страху, й, під’юджуючи один одного грубими жартами, вони весело рили землю. Нарешті лопати вдарились об кришку труни. Кілька зусиль — і домовина, очищена від землі, лежала перед ними.

— Забираємо й тікаємо. Машина чекає.

— Треба ще оглянути мерця. Доктор просив якісний товар.

— Так, удень роздивитися не вдалося — труну не відкривали. Але судячи з газет, це той самий хлопець, що...

— Тс-с! Подай фомку, Кларк.

Кларк вибрався з ями, обтрусив із штанів землю, озирнувся і, взявши ломик, знову спустився вниз. Мовчки підчепив кришку, й та, скрипнувши, легко піддалася. Повний диск місяця, мов ліхтар, висів просто над головою, яскраво освітлюючи яму. Відкинувши кришку, мародери побачили загорнуте в чорний саван тіло. Джек відгорнув край тканини — і місячне світло впало на бліде обличчя покійника.

Кларк і Джек бачили чимало мертвих, грабуючи могили, але цього разу щось їх насторожило: в серце трупа було ввігнано кинджал.

— Оце так... — прошепотів Кларк, здригнувшись, мовби раптом змерз. — Його вбили.

— Ага, ще й не витягли лезо.

Над їхніми головами, мов душі мертвих, кружляли й шелестіли крилами кажани.

— Що робимо? Забираємо тіло? — прохрипів Джек, зиркаючи на трупа й нервово нишпорячи по кишенях.

— Почекай, спершу витягну цей кинджал, — сказав він і потягнув клинок. Але той наче вріс у дерево і не піддавався.

— Чорт забирай, вони прибили мерця до труни! Дай-но я спробую...

Кларк потягнув за руків’я, розхитуючи лезо. Щось хруснуло — і за мить вони тримали в руках тьмяно блискучий у місячному світлі срібний кинджал з руків’ям у формі дракона.

— Напевно, коштує чимало. Можна буде продати.

— Тобі що, мало того, що доктор Кілвер заплатить за тіло?

— Джеку, дай мені — я знаю одного скупника, він...

— Прибери руки, чорт забирай, я сам...

Слова застрягли в горлі. Мрець дивився на них. Його очі, налиті кров’ю, горіли холодним вогнем. Крик жаху вирвався з обох горлянок водночас, коли труп глибоко вдихнув, і груди його піднялися. Руки вчепилися в краї труни. Джек зомлів і повалився на дно могили — він був мертвий.

Кларк, мов куля, вискочив із ями й, петляючи поміж пам’ятників, кинувся до огорожі. Та пробігти далеко він не встиг. Чиясь груба рука схопила його. Кларк не чинив спротиву — розум був охоплений жахом, він не міг ні думати, ні рухатись. Його мовчки потягли назад і, як ганчір’яну ляльку, кинули вниз.

Живий труп — а це був Джозеф — сидів у труні, розминаючи затерплі кінцівки. Він почув кроки, підвів голову — і Кларк звалився прямо на нього.

— Вампір... — ти не повинен більше існувати...

— прохрипів старечий голос. — Ти не впорався зі своїм призначенням і будеш знищений.

У могилу, повну темряви, стрибнув упир. Попри страшенну слабкість, Джозеф не збирався здаватись. Він схопив тварюку за ноги й смикнув з усієї сили — та гепнулась додолу, і в тісній ямі почалася скажена боротьба. Вони душили й шматували одне одного, ковзаючи у слизькому мороці. Сили потроху повертались до Джозефа — він дедалі впевненіше відштовхував супротивника, від себе.

Кларк, що бачив цю моторошну сцену, був більше мертвий, ніж живий. Він не намагався навіть поворухнутись, навіть коли по ньому топтались у скаженому танці боротьби.

Упир був удвічі менший за Джозефа, проте слизький і неймовірно сильний. Він становив серйозну загрозу. Ревучи й стрибаючи по ямі, впивався гострими, як бритва зубами в плоть, вириваючи шматки, намагаючись дістатись до горла. Джозеф з останніх сил захищався, знаючи: якщо зупиниться — він його вб’є.

Джозеф відкинув упиря до краю могили, схопив кришку труни й з надлюдською силою опустив її прямо на голову чудовиську. Кришка розлетілася на друзки. Упир хрипко гекнув і сів. Джозеф вчепився йому в горло, смикнув до себе, випадково наступивши на ноги. Ледь чутно затріщала тканина… Тіло потяглось, і з огидним чваканням розірвалося навпіл. У руках Джозефа залишилися дві порожні половини тіла, з яких валив їдкий чорний дим. І — упир зник.

Знеможений Джозеф опустився навпочіпки, потягнув до себе Джека, що лежав у труні, й надкусив сонну артерію, жадібно ковтаючи ще теплу, солодку кров. Сили й бадьорість поверталися.

Відірвавшись від крові, вампір зиркнув на Кларка, що згорнувся в кутку, й вишкірився у моторошній усмішці. Гострі, сліпучо-білі ікла сяяли в місячному світлі. Губи й підборіддя були в крові. У відповідь Кларк лише слабо захихотів, а тоді — голосніше. Над цвинтарем, з-під землі, з могили, здійнявся нелюдський регіт. Кларк, сидячи, бив себе по колінах, тикав пальцем у вампіра й сміявся, не зупиняючись. Якби хто проходив повз у цю хвилину, напевно втік би в паніці. Аж раптом усе стихло. Кларк був мертвий.

Білл Холлен обвів поглядом присутніх, важко зітхнув і продовжив:

— Те, що тоді коїлось, навіть зараз неможливо згадувати без тремтіння. Увесь той жах не давав спокою вдень, а вночі позбавляв сну. Ми ще не оговталися після зустрічі з перевертнем, а вже стояли перед новою загрозою. Напившись крові Джека, вампір накинувся на Кларка. Він чавкав і облизувався, вуркочучи з насолодою, поки сили наповнювали його знову. Закінчивши трапезу, легко вибрався з могили.

Місяць уже схилився до іншої половини неба. Вітер ніс важкі, чорні дощові хмари, рвучко тряс гіллям і зривав листя. Джозеф дивився на місяць. Довго, з напруженими, майже божевільними очима. Потім повільно підняв руки, розчепірив пальці, конвульсивно змахнув ними — і враз злетів у повітря, перетворившись на кажана. Зробивши кілька кіл над цвинтарем, він полетів у бік міста.

Осінній вечір видався пізнім, хоч годинник показував усього близько десятої. Ми з Джанет гуляли парком і розмовляли. Це був не перший вечір, проведений разом. Повз проходили інші пари — такі ж одинокі, такі ж тихі.

Джанет говорила, мовби вивільняючи все, що накопичилось. Я слухав уважно, знаючи: скоро ми розлучимось. Джозефа поховали — і тепер дівчина більше не потребувала захисту поліції. Їй потрібен був лікар, аби позбутись стресу, в якому вона жила останні дні.

Вона з сумом згадувала Джозефа, оплакувала його… і те, що носила під серцем. Джанет була вагітна. Зніяковіло, ще вчора вона зізналась мені, спитавши, чи я не осуджую її. Та хіба мав я право?

Дівчина просила поради, але я не міг нічого путнього запропонувати. Просто слухав, вставляючи іноді кілька слів, щоб дати їй виговоритися. Вона довіряла мені. І мені буде шкода прощатися з нею — такою світлою, хоч і нещасною.

Було свіжо. Поривчастий вітер гнав свинцеві хмари, зривав листя з дерев і шумів у кущах, змушуючи нас здригатися та озиратися. Багато хто на її місці давно б зламався, але ця тендітна дівчина витримувала все з дивовижною силою волі.

— Білле, скажіть, що мені робити? — вкотре запитала Джанет. — Хто народиться — людина чи звір? Я так його кохала… А тепер не знаю, що й думати. Воно так швидко росте… Я не розумію…

Я машинально глянув на її живіт. І справді — ще зовсім нещодавно нічого не було помітно.

— Це ненормально… Завтра піду до лікарні, — твердо вирішила Джанет.

І в ту ж мить щось впало їй на голову з неба. Гострі кігті вчепились у берет. Джанет зойкнула, похилила голову й почала збивати руками те, що вгризлося в її волосся. Я не одразу второпав, що сталося, та щойно побачив чорне створіння з рожевою пащею — схопив його за крило й відкинув геть. Це була величезна летюча миша.

Я ще раніше помітив, як вона кружляла над нами, але не міг зрозуміти — чому?

Тепер вона повзала під ліхтарем, вчепившись кігтями в берет і роззявивши пащу, повну гострих, мов голки, зубів. Очі її блищали люттю.

— Цок, цок, цок, цок… — стрекотіла вона, повзучи до нас. Її голос, мов іржавий скрегіт, різав вуха.

— Яка жахлива потвора… — прошепотіла Джанет. — Ходімо звідси… Мені страшно.

Я розстебнув кобуру, вихопив свій магнум, прицілився й вистрілив. Тіло істоти розлетілося в шмаття, що злетіло вгору… і знову зібралося в кажана. Вона літала над нами, майже торкаючись крилами.

— Цок, цок, цок, цок… — цей звук у вухах звучав, як зловісний сміх.

Ми застигли. Те, що миша розірвалась — я бачив на власні очі. Але вона була там. Жива. Летіла.

— Це він… — слабо прошепотіла Джанет. — Нічого не допомогло…

Я одразу зрозумів, про кого вона.

У мені закипіла лють.

— А от це ми ще побачимо! — Я витяг з кишені срібну кулю.

Летюча миша видала дикий зойк і зникла в пітьмі.

— Завтра я піду на цвинтар і огляну могилу. Мені це все зовсім не подобається… Може, це був не Джозеф, а інший перевертень…

Ми мовчки й поспіхом покинули парк.

Провівши Джанет до порога, я пішов додому, вирішивши завтра з’ясувати все до кінця.

Джанет, не роздягаючись, важко опустилася на диван, поринувши у думки про те, що не давало їй спокою останні дні: розмова з Джозефом, вагітність, а тепер і ця летюча миша. Вона не почувалася в безпеці ніде — навіть у себе вдома.

У вікно хтось тихо постукав.

Здивована, Джанет підійшла ближче. Адже це другий поверх. Відсунувши портьєри, вона визирнула надвір. Там у повітрі металася чорна летюча миша й била крилами у скло. Здавалося, вона прагне потрапити всередину. Її криваво-червоні, без зіниць, очі вп'ялися в Джанет, мов кинджали. Дівчина судомно зціпила пальцями штори й кинулася їх затягувати, та раптом завмерла.

Миша за вікном перетворилася на темну масу — наче чорнокривавий дим. Вона заклубочилася, утворивши тонку, ледь помітну павутинку, яка потягнулася до скла й почала просочуватись у кімнату. Джанет відступила в центр кімнати, притиснувши руки до грудей, і, тремтячи від жаху, спостерігала за тим, що коїться.

Хмара диму зібралася під стелею, обернулася на чорну летючу мишу, яка зробила коло, змахнула крилами — і постала Джозефом. Джозефом, якого вона любила. Від якого чекала дитину.

Він стояв із заплющеними очима. Розгублена і перелякана Джанет вдивлялася в його висохле обличчя, намагаючись розгледіти в ньому риси того, ким він був колись. Блідість обличчя й рук викликала відразу. Перед нею стояв труп.

Цього самого факту було б досить, аби збагнути весь жах ситуації, відсахнутися й утекти з криком. Але Джанет не рушила з місця. Вона дивилася широко розплющеними очима, не в змозі поворухнутися. Серце її спіткнулося, а потім забилося шалено. На чолі виступив холодний піт. Вона поблідла, ледь не до кольору Джозефа.

— Джо… Це ти?.. Як ти сюди потрапив? Ми ж... ми ж тебе поховали… Це ж… неможливо… Мабуть, я сплю… — прошепотіла вона, не тямлячи, про що можна говорити з мертвим, який з’явився в образі миші й проник через зачинене вікно.

Вампір жестом урвав її безладну мову. Його темний оксамитовий плащ, описавши півколо, відкрив чорний одяг під ним.

— Сон? — здивовано підняв брови він, а його опуклі очі, здавалося, ось-ось випадуть. — Ні, Джанет, це не сон. Ти вже встигла забути мене? Так швидко?.. Ах, ти просто не чекала мене сьогодні. А я — прийшов. Мене більше не цікавлять людські проблеми. Але в тобі є те, що належить мені. І коли настане час — я його заберу. Я став сильним. І він буде таким же.

Що далі говорив Джозеф, то сильнішими ставали його слова. Обличчя спотворювалося гнівом. Він узяв Джанет за підборіддя, змушуючи її піднімати голову дедалі вище з кожним новим реченням. Нахилившись майже впритул, він завершив свою промову, дихаючи на неї трупною гниллю й злобно дивлячись просто в очі:

— І не намагайся вистежити мене. Бо я знищу вас обох — тебе й того копа — якщо бодай спробуєте чинити спротив. Забудь і про лікарні. Тобі туди не можна. Поки в тобі росте моя дитина — ніхто не має права втручатись.

У його скляних очах палав червоний вогонь. Рот стиснувся в беззвучному рику, відкривши гострі білі ікла. Він змахнув руками, закутався в плащ — і… летюча миша, описавши коло, розбила скло й з криком зникла у ночі.

Сержант тримав у пальцях давно згаслу сигару і повільно пив бурбон, замислено дивлячись на свою дружину. Джанет слухала розповідь із не меншим захопленням, ніж решта присутніх. Її обличчям пробігала ціла гама емоцій — здавалося, вона відкривала в чоловікові щось нове, досі невідоме. А Білл Холлен, незважаючи на неабияку кількість випитого бурбону, залишався абсолютно тверезим. Усі бачили, як важко даються йому ці спогади: він похмурнів, осунувся, поринув у давно минулі події.

Джек Коул, молодий та запальний, озираючись навколо, намагався підбадьорити сержанта — боявся, що той зупинить свою розповідь.

— Що ж було далі? — вигукнув він. — Ви так захопливо розповідаєте… я б і сам не відмовився побитися з вампіром.

— Молодий чоловіче, ви бачите моє волосся? Усе біле. Таким воно стало, коли я був у вашому віці, — серйозно глянув на нього сержант. Джек ніяково опустив очі, а Білл трохи пом’якшав. — Хоча... я теж був колись такий, як ви, коли дав тому вампірові по зубах, не думаючи про наслідки. Але сила — не головне. Ні. Я давно зрозумів: нашими руками боги борються з нечистю. І нам, їхнім обранцям, залишається тільки змиритися. Бо перемогти вампіра, що має силу й хитрість десятьох, без допомоги згори — неможливо. Щоправда, й підказки не завжди легко помітити — тут потрібна кмітливість. Та як би там не було — слухайте далі…

Я дуже хвилювався за Джанет. Коли ми попрощалися біля дверей, я вже рушив додому, та десь на півдорозі передумав і повернувся. Хотів ще раз переконатися, що з нею все гаразд. Зловив таксі й за кілька хвилин був під її будинком. Вийшов, подивився на освітлені вікна. Вагався: підійматися чи ні.

І раптом — скло з тріском розлетілося на друзки, й разом із уламками крізь вікно вилетіла чорна тварюка. Я ще не встиг толком нічого роздивитися, як із темряви вискочила ще одна летюча миша й кинулася на першу. Вони кружляли, описуючи стрімкі піруети, нападали одна на одну й ухилялися від атак. Їхні лапи перетворилися на загнуті, мов леза ножа, кігті.

Я стояв, приголомшено спостерігаючи за битвою диявольських створінь. Спочатку завмер від жаху, але потім отямився, витягнув пістолет, зарядив срібною кулею — я завжди ношу одну при собі — прицілився й вистрілив.

Одна з мишей, у яку влучила куля, перекидаючись полетіла до низу, але не долетаючи до землі — розчинилася в повітрі. Інша ж, зробивши коло, рвонула просто на мене, й я почув моторошний сміх:

— Ха-ха-ха! — неслося з пащі величезної чорної миші.

Таксист, який досі стояв поруч, з жахом дивився на все це, затремтів, упав на сидіння й утопив педаль газу в підлогу. Тварюка зникла в ночі, а я кинувся в дім…

Джанет сиділа в кріслі, загорнута в плед, підтягнувши коліна до підборіддя й обійнявши їх руками. Вона дивилася кудись перед собою, відсторонено, ніби через скло. У її вигляді було щось таке беззахисне й жалюгідне, що я не втримався — підбіг, став навколішки й зазирнув їй у вічі.

Дівчина не здивувалася моїй появі — здавалося, вона чекала на мене. Немов прокинувшись від заціпеніння, Джанет винувато всміхнулася.

— Це ви стріляли? — запитала вона. — Пробачте…

Її голос тремтів, а в очах блищали сльози.

— Я така рада, що ви повернулися. Джозеф приходив…

— Отже, все ж таки Джозеф… — я взяв у свої долоні її теплу вологу руку, намагаючись утішити.

— Білле, мені страшно… — прошепотіла вона, схилившись до мого плеча. — Я не витримаю цього… Він сказав, щоб ми не переслідували його… Що я маю народити. Що це його дитя… Розумієш, Білле, його! І воно буде таким, як він…

Джанет плакала й шепотіла:

— Я не переживу цього… Краще вмерти, ніж дати такому життя…

— Тихо, Джанет, не можна так, — я погладжував її шовковисте волосся, плечі, що здригалися від ридань. — Це не твоя провина. Не слухай його. Я щось придумаю. А завтра ми разом підемо до лікарні. Якщо лікарі знайдуть якусь патологію — тоді й будемо думати. Побачиш, усі тривоги зникнуть. Джозеф нічим нам не завадить — ти ж сама мені читала, що вампіри вдень сплять, пам’ятаєш? Тепер розумієш?

Джанет замислено подивилася на мене.

— Ти добрий, Білле… З тобою так спокійно… Вдень сплять… Як гадаєш, де він може спати?

На жаль, я цього не знав.

Вона витерла очі хустинкою, поглянула на розбите вікно, де вітер колихав портьєру.

— Джанет, вже пізно. Лягай, відпочинь. А я, якщо дозволиш, залишуся. Не хочу залишати тебе саму цієї ночі.

— Дякую, Білле… Я й сама хотіла попросити тебе не йти. Мені дуже важко зараз бути одній.

Вона згорнулася клубочком на дивані, сховавшись під пледом, і незабаром заснула. А я сидів у кріслі, борючись зі сном, аж поки повіки не злиплися, і важка голова не схилилася на груди.

Прокинувся на світанку, затерплий від незручної пози. За вікном починався сірий похмурий день. У кімнаті панував напівморок, трохи розвіюваний тьмяним світлом нічника над диваном. Усе тіло боліло, ноги затекли, але я обережно випростався, задивившись на сплячу Джанет.

Можливо, я задовго її розглядав, бо вона відчула мій погляд, кліпнула очима й прокинулася.

— Доброго ранку, Джанет, — я вклав у свої слова всю ніжність і турботу, які переповнювали мене. Незважаючи на темні тіні під очима, вона була прекрасна.

— Доброго ранку, — відповіла вона, звільняючись від пледа.

Я підвівся й трохи походив по кімнаті, розминаючи ноги. Через розбите вікно задував вітер, грався з портьєрами. Надворі накрапав дощ, під вікном зібралася калюжа. Джанет метушилася на кухні, а я закрив вікно пластиковим пакетом, приколовши його кнопками.

Пізніше, снідаючи гамбургерами з кавою, ми обговорювали наші плани. Насамперед я подзвонив шефу — мені потрібно було відвідати могилу Джозефа. Джеф Годфрі погодився, і, швидко доївши сніданок, ми вирушили на кладовище.

Ще здалеку Джанет помітила розриту могилу. А коли підійшли ближче — ми завмерли в жаху: розбитий на друзки труну, лопати, і в самій ямі — два трупи.

Я підняв із багнюки кинджал. Ми поспішили до найближчого телефону-автомата, і я викликав комісара.

Новина про те, що «Чорний убивця» живий і перетворився на вампіра, приголомшила його. Він досі не до кінця вірив навіть в історію з перевертнем. Але тепер перед нами була пуста могила й два тіла з характерними слідами укусів на шиї.

Коли приїхав Джеф із експертами, хоча й не міг до кінця повірити в побачене, усе ж зізнався:

— Доведеться тобі довести справу до кінця. Виправляй помилки, — сказав він і передав мені особливі повноваження.

Після складання протоколів та планів дій, після обіду, як і обіцяв, я пішов із Джанет до лікарні. Вона трохи соромилася, але не опиралася. Ми йшли пішки, оминаючи калюжі. Осінній вологий вітер дув в обличчя, хапав за поли плаща, зривали з голови капюшони — ніби сам вітер не хотів, щоб ми дістались до лікарні.

Сірі важкі хмари пливли над містом. Ми тихо розмовляли. Я намагався заспокоїти дівчину, яка явно нервувала.

Та коли ми вже мали звернути за ріг, нам дорогу перегородила величезна чорна вівчарка. Вона вишкірила зуби, шерсть на загривку стала дибки, з пащі капала піна. Вона гарчала, не пускаючи нас.

Я миттєво закрив Джанет собою, замахав руками, намагаючись відігнати собаку. Люди зупинялися, озираючись.

— Ходімо назад, — прошепотіла вона. — Це Джозеф. Він не дасть нам пройти.

— Гаразд, — згодився я. — Підемо іншою вулицею. І якщо нам знову щось завадить, я визнаю — це робота вампіра.

Ми змінили маршрут. Обійшли кілька кварталів і знову звернули в бік лікарні. Але щойно це зробили, з провулка вискочила чорна кішка. Вигнувши спину, вона з шипінням кинулася на Джанет. Кігтями вона рвала одяг, намагаючись дістатися до обличчя.

Все тривало секунди. Але я чекав чогось подібного — Джозеф не відпустить так просто. Я схопив кішку за хвіст, відтягнув і шпурнув у кущі.

Заплакана, подряпана, Джанет не хотіла більше спокушати долю. Ми повернулися додому. Вона витирала хустинкою кров з подряпин, і виглядала тепер ще жалюгідніше, ніж учора вночі.

— Ні, я не піду. Стане ще гірше… — тремтячим голосом твердила вона.

Я обійняв її за плечі, пригорнув до себе, намагаючись утішити. Ми так і стояли, поки Джанет не заспокоїлася. Дорогою назад не сталося нічого незвичайного. Коли я встановлював нове скло, куплене в майстерні, вона привела себе до ладу й зварила каву. Ми сиділи на кухні, мовчки смакуючи запашний напій. Я дивився на неї зі складним, тривожним відчуттям — зовсім не хотілося йти. У мені зріла думка: якщо зараз піду — можу втратити її назавжди.

Я замислився: чи є спосіб допомогти їй?

— Може, можна якось провести обстеження тут, удома? — невпевнено спитав я, ставлячи порожню чашку на блюдце. — Ну, запросити лікаря… якщо це можливо.

— А навіщо? — Джанет байдуже знизала плечима. — Я ж усього лише іграшка в руках Джозефа.

— Не варто впадати у відчай. Потрібно триматися. Ми ще не програли.

Я вийшов у хол, дістав телефонний довідник, знайшов потрібний номер і зателефонував. Домовився за чималі гроші — лікар мав приїхати за дві години. Але… він так і не з’явився. Ні вчасно, ні пізніше. Того ж вечора ми почули по місцевому телебаченню новину про масштабну автокатастрофу. Серед загиблих був і той самий лікар.

Більше ми не зверталися до медиків. Вампір знову переміг.

На вулиці вже давно запанувала ніч. Ми сиділи в напівтемряві, мовчазні, насторожені. Тривога не покидала нас: що ще вигадає Джозеф? Ми не говорили, але одне одного розуміли з півпогляду. У думках кожного крутилося своє, але водночас нас єднало одне — спільна загроза. Джозеф — перевертень і не менш небезпечний вампір.

Ці випробування зблизили нас. Я відчував її потребу в мені — як у захисникові, як у чоловікові. Це давало мені сили, розпалювало емоції, збуджувало. Я дивився на Джанет, мріючи про той день, коли все скінчиться, і ми зможемо бути разом — вільні від страху й переслідувань. Я був готовий битися, стояти до кінця — аби тільки врятувати її.

Ми сиділи в темній кімнаті, залитій тьмяним світлом нічника. І раптом за вікном з’явилося дивне, моторошне світіння. Я судомно стиснув її долоню. У повітрі зависла чорна, з багряним відтінком, хмара. Воно просочувалося крізь шпарини у вікнах і вже знаходилася в кімнаті коли я миттєво ввімкнув світло.

Перед нами стояв Джозеф.

Наш спокій його не вразив. Він простяг руку в наш бік.

— Тремтіть… Я бачу вас наскрізь. Страх не сховаєте. Жалюгідні створіння, ви намагаєтесь піти проти моєї волі.

Він згорбився, оскалився, і розмахуючи висохлою рукою з вузлуватими пальцями, повільно наближався до нас, розгойдувався в такт своїм словам.

— Коли моє сім’я визріє — я знищу вас. Я напою його вашою гарячою кров’ю.

Раптом різко повернувшись до Джанет, прошипів:

— Я тебе попереджав, люба. Ніяких лікарів. Ти народиш у визначений термін. І це вже дуже скоро.

Джанет мовчала, але я відчував її страх: те, що росло в ній, стрімко розвивалося. Вона не розуміла цього жаху. І боялася.

Я стояв поруч, згадавши про срібні кулі в кишені. Злість закипала в мені, стираючи страх. Це зневажливе ставлення мертвого виродка до Джанет розлютило мене.

Я більше не слухав. Гнів поглинув усе. Не давши йому отямитися, я накинувся й обрушив на нього серію потужних ударів. Джозеф похитнувся, але враз різко змахнув рукою — я полетів, немов лялька.

Удар був такий сильний, що я мало не вирвав дверцята шафи спиною. Впав на підлогу, зір мій затуманився, перед очима крутилися зірки. Джанет підбігла, підклала щось під голову, дістала носовичок і зупинила кровотечу з мого носа. Потім підвелася, глянувши на вампіра.

— Потворо, я тебе ненавиджу! Невже я колись тебе любила?.. — у її голосі бриніли і гнів, і сльози.

Джозеф дивився на неї з дивним інтересом. А я, ледве стримуючи стогін, спробував сісти. Тіло боліло, мов після катастрофи. Я намагався зібратися.

— Ти мені не потрібен, — прохрипів вампір і повільно рушив до мене.

Я розумів, що він збирається зі мною робити. Тіло не піддавалося командам мозку. Але я хотів жити.

Коли він наблизився, я різко відкинувся вбік, підсік його ноги. Джозеф не очікував опору — впав. Я одразу підскочив і вдарив його в голову важким черевиком. Для людини це був би кінець. Але Джозеф лиш похитнувся й повільно підвівся, наче я його дружньо поплескав по спині.

Я зрозумів: за моє життя ніхто не дасть навіть ламаного шага. Жах охопив мене. Я метався, по кімнаті та вив, як поранений звір, кидаючи у нього все, що траплялося — стільці, книги, вазони… та все ж бачив, мені не врятуватись. Вампір наближався, своїми довгими руками женучи мене у кут. Хрипкий рик виривався з його рота.

Мені не було куди тікати. Очі палали, я не хотів помирати. З очей полилися сльози — від страху й безсилля. Джанет, згорнувшись у кріслі, стежила за всім, ніби в заціпенінні. Її обличчя скривилось у беззвучному крику, а руки затулили рота розуміючи, що спасти мене може тільки диво.

Я усе ще робив спроби захиститися, але марно. Джозеф схопив мене залізними руками. Я не міг зрівнятися силою з цим сином Сатани. Хворобливий стогін вирвався з моїх грудей, а він з якоюсь хижою радістю відхилив мою голову та надкусивши артерію по краплі пив мою кров випиваючи з нею моє життя.

Свідомість тьмяніла… але тут… у горлі залоскотало від різкого запаху сірки. У кімнаті щось змінилося. Я почув хрипкий, обпалений голос…

— Тобі не врятуватися, вампіре. Ти втратив контроль і маєш бути знищений. Особисті інтереси затьмарили твій розум, і люди дізналися про наше існування тут.

— Хто ти?.. — вигукнув Джозеф, обертаючись на голос.

— Я?.. Десятиний. Я прийшов по тебе, — відповів той самий хрипкий голос, із таким тоном, ніби його мав би знати навіть школяр.

— Десятиний?.. — І як би сильно вампіра не спокушала думка напитися моєї крові, він, стоячи навколішки, різко підвів голову, відкинув мене вбік, немов ганчір’яну ляльку, і втупився в демона, що стояв біля вікна зі срібною шпагою в руці.

Я був цілком на боці диявола з шпагою: якщо він ворог Джозефа — значить ми разом. Жах, який охопив мене був настільки великий що я досі не міг отямитися усе ще відчуваючи сморідне дихання вампіра на обличчі. Я простягнув до демона тремтячу руку в безмовному благанні захистити мене. Паралізуюча слабкість, що охопила мене, не відпускала. Демон, не зважаючи на нас, ніби ми були лише тінями, злегка струснув шпагою й рушив до Джозефа.

Я і Джанет мовчки спостерігали за двобоєм двох страхітливих створінь. Хоча, слід визнати, Десятиний не скидався на демона в звичному розумінні. Це був худорлявий чоловік років сорока п’яти, вдягнений у дивний, на вигляд ветхий, одяг з іншої епохи. Очі його налилися кров’ю, а буро-сіре, скуйовджене волосся стирчало з-під старомодного капелюха.

Та попри усе, я потребував його — він рятував мене від Джозефа. А вампір змінився, став несхожим на себе. Його довгі руки, з грубими нігтями, гойдалися перед вістрям шпаги. Обличчя, завжди бліде, стало майже білим, з синюшним відтінком, а злі очі вичікували кожного руху супротивника.

Демон, котрий врятував мене від жахливої долі володів шпагою з неймовірною майстерністю. Він фехтував так швидко, що я ледве встигав помічати рухи. Вампір також рухався блискавично — то підскакував, то ковзав підлогою, то бігав по стінах й навіть чіплявся за стелю, уникаючи леза, але я вже знав — він не втече. Усе відбувалося стрімко, немов кадри фільму, що миттєво змінюються.

Раптом Джозеф змахнув плащем і, перетворившись на кажана, закружляв кімнатою. Мені здалося, він мав намір атакувати Десятиного. Та демон, наче очікував подібного, теж обернувся на кажана, тільки мав величезні срібні кігті. Вампір, зрозумівши, що не здолає ворога, скрикнув:

— Я ще повернуся!

І, розбивши шибку, вилетів у ніч. За ним — друга летюча миша.

Джанет, не звертаючи уваги на безлад у кімнаті, кинулась до мене й гарячково зупиняла кров, що стікала за комір. Витягла з аптечки бинт і, схлипуючи, перев’язала шию, допомогла підвестись. Голова паморочилась, я стояв, спираючись на шафу, з відчуттям, ніби щойно переніс тяжку тривалу хворобу. Мене трусило, руки не слухались, сил не залишилось. Здавалося, я щойно повернувся з того світу.

Джанет дотягла мене до крісла й посадила.

— Пробач, Джанет... — прошепотів я. — Я завдаю тобі більше клопоту, ніж користі...

Вона мовчки гладила мене по голові, а з очей її текли сльози. Оглядаючися на мене, пішла на кухню й принесла гарячої кави, яка не зігріла. Я тремтів, наче осиковий листок, ледве розумів, де я і що зі мною. Серце болісно стискалося. Джанет метушилася, підкладаючи подушки, кутаючи мене в ковдри, мов малу дитину. Зрештою, я зігрівся й задрімав...

Раптом я зрозумів — залишився один. Жах охопив мене. Навколо чорнів ліс, стіною замикаючи простір. Вікові ялини перемежовувалися з крислатими дубами, що губили крони десь високо над головою. Я озирнувся й побіг, спотикаючись об кручені корені. Я знав: мені не втекти від того, що йде за мною. Страх стискав хворе серце.

Довго біг — падаючи, підводячись. Нарешті вибіг на узлісся. У центрі, в ореолі блідого світла, на трухлявому пні сиділа постать у чорному оксамитному плащі. Я наблизився, хотів озватися, але фігура сама повернулась до мене — і я побачив мертве обличчя Джозефа. Його оскалений рот і губи, змащені моєю кров’ю. Крик відчаю вирвався з грудей.

Я здригнувся й прокинувся.

Навколо — знайома кімната. Очі пекло, але я потроху приходив до тями. Стогін полегшення вирвався з вуст. Торшер світлом осяював простір біля крісла. Я лежав у ліжку, не розуміючи, як там опинився. Охайно складений одяг лежав на стільці — турботливі руки Джанет подбали про мене. Та самої її вдома не було.

Я визирнув із спальні. Сходи в хол занурювались у темряву. Годинник показував майже північ. Швидко одягся, на ходу розчісуючись і поправляючи костюм, очищений від крові. Мені конче потрібно було на доповідь до шефа.

Після сну я почувався трохи краще, хоч ноги ще підкошувалися. Та найбільше непокоїло — Джанет не було вдома. Вона навіть записки не лишила. А раптом її зникнення — справа рук вампіра?.. Так я думав, під’їжджаючи до поліцейського управління.

На мені зупинялися здивовані погляди. За спиною чувся приглушений шепіт. Я пройшов до кабінету шерифа — той був на місці. Мій трохи пом’ятий костюм, певно, впадав у вічі, але не настільки, щоб на мене витріщалися...

Я ввійшов, зачинив двері, привітався й майже впав у крісло — ноги мене не тримали. Мені було що сказати.

Джеф Годфрі відірвався від паперів і втупився в мене.

— І це що таке?.. Що з твоєю головою?.. Тут справ — по вуха, а ти чим займаєшся? — Я здивовано підняв брови, не розуміючи, про що він. — Чим я тебе просив займатись? Убивця спокійно розгулює вулицями, а тобі, схоже, байдуже!.. Значить, тобі начхати на всіх!

Я здивовано знизав плечима, намагаючись збагнути, про що йдеться. Торкнувся шиї — голова, здається, ціла, правда бинт трохи здавлює... Що ж тут не так?

Джеф, помітивши мій стомлений вигляд і пов’язку на шиї, зітхнув і вже спокійно сказав...

— Ти що, хворий? Що сталося? Ти виглядаєш, як закінчений наркоман. І ще ось це... — він кивнув ручкою в бік моєї голови. Я почав щось здогадуватись.

— Дайте дзеркало.

Джефф висунув шухляду і простягнув мені невеличке дзеркальце в рамці. Я глянув у нього — і завмер. Потім перевів погляд на шефа, а тоді знову — на обличчя незнайомця в відображенні. У дзеркалі все виглядало як слід, лише я — був не я. Голова — біла, як брудний сніг, обличчя виснажене, очі запалі з темними колами навколо. Мовчки я повернув дзеркало і доторкнувся до пов’язки.

— То, може, ти поясниш? — вже спокійно озвався Джефф Годфрі, помітивши мій стан. Він зрозумів — сталося щось жахливе.

Я почав розповідати. Шеф здригався на кожному моменті, що й досі викликає в мені холод у грудях. Коли я закінчив описувати події, він відкинувся на спинку стільця, склав короткі пухкі руки на животі і замислився.

— Якщо все це правда, а віриться в таке важко… — він підняв руку, щоб зупинити мої обурені вигуки. — То сам ти не впораєшся. Підключу ще хлопців із слідчого відділу. Але де шукати цього вампіра?.. — він постукав олівцем по столу. — Кажеш, Джозеф — летюча миша? О, Боже… — слово «летюча миша» він вимовив із такою огидою, що я мимоволі всміхнувся.

— Шефе, нових людей доведеться ввести в курс справи, а на це піде дорогоцінний час, якого ми не маємо. Ми не знаємо, де шукати Джозефа. Тому, плануючи як його упіймати, я збирався використати Джанет як приманку, перебуваючи постійно поряд, щоб водночас її охороняти. Але вона зникла. Можливо, вампір забрав її. У нього є інтерес до неї.

— У нього є інтерес до кожної людини. Але чому саме ця дівчина? І чи не занадто це небезпечно для неї? Ти ж сам знаєш, наскільки вампір небезпечний.

— Його інтерес цілком зрозумілий. Вона вагітна від Джозефа, і він сам сказав, що забере дитину. Це був мій шанс — не випускаючи Джанет з поля зору, пристрелити вампіра, щойно він з’явиться.

— Але ж кулі його не беруть.

— У мене є дещо краще. — Я поклав перед шерифом на стіл дві срібні кулі. — Вранці замовлю ще у Чарлі.

Шериф уважно роздивлявся кулі, зважуючи їх на долоні.

— До речі, Джанет не зникла.

Я схопився зі стільця, тривожно подавшись уперед. Обличчя моє витяглося в передчутті лиха.

— Сядь, сядь. З нею все гаразд. Ще до твого приходу мені телефонували з пологового — повідомлення для тебе.

— Вибач, шефе, але це терміново й небезпечно. Вампір буде там!

Не дослухавши, я вибіг із кабінету.

— Будь обережний із цими вампірами! Бережи себе! — почув я наостанок.

Я поспішно вибіг з управління, перестрибуючи через дві сходинки, вскочив до машини й помчав до лікарні. Я знав, наскільки важливими були ці пологи — для мене, для Джанет, для Джозефа. І що могло статися…

Я їхав і думав про дівчину. Вона бачила, в якому стані я вийшов з лап вампіра, тому тоді й плакала так безутішно. Не хотіла хвилювати мене. Дурненька… Адже, не знаючи, де вона, я переживав ще дужче. Не буду приховувати — я її полюбив. І не міг допустити, щоб із нею щось сталося. Лише б встигнути. Вампір міг зробити будь-що. Він точно спробує забрати дитину. Сам про це говорив. Але що це буде за дитина?

Як би там не було, не можна дозволити, щоб вампір його забрав.

Джанет уже визначили до палати й після всіх процедур перевели до пологової зали. Ледь не падаючи на сходах, я вбіг у хол. Раптова тиша трохи остудила мій шал, і я зміг зібратися. У чергового лікаря дізнався про стан Джанет. На думку лікарів, пологи були передчасними, з очевидною патологією. Але перейми виглядали цілком типовими, що викликало подив — з моменту зачаття минуло надто мало часу.

Я чекав у коридорі. Час тягнувся повільно. Я нервово м’яв у пальцях цигарку, ходив туди-сюди перед дверима. А коли почув здивовані вигуки, не зважаючи на заборону, влетів до зали.

Те, що я побачив, не шокувало мене — я внутрішньо був готовий до цього. Джанет лежала на столі, вкрита простирадлом, і дивилася на створіння в руках медсестри. Та сама — від подиву — не могла відірвати погляду.

Це був мутант. Цілком сформоване немовля з ознаками жорстокого атавізму: заросле темним хутром, з вовчою головою та куцим хвостом. Обома рученятами воно вчепилось у пальці медсестри й час від часу роззявляло пащу з крихітними гострими зубками, тихенько скиглячи.

І в ту мить, коли молода медсестра, не знаючи, що робити, глянула на приголомшених лікарів, вікно з тріском розлетілося, і до зали влетіла гігантська чорна летюча миша. Вона вихопила немовля з рук наляканої медсестри й, блиснувши зубами, з пронизливим криком зникла в ніч.

У залі запанувала паніка. Комусь подавали пігулки, комусь — нашатир. Дівчина, яка тримала дитину, знепритомніла. Я не встиг вистрілити. Ховаючи пістолет, я кинувся до Джанет. Вона лежала з заплющеними очима — бліда й спустошена.

— Це був він?.. — втомлено, майже ствердно, запитала вона, повернувши до мене обличчя.

Я взяв її маленьку долоню й підніс до губ.

— Ми його знайдемо…

Я не уточнив, кого — дитину чи вампіра. Та в цьому й не було потреби. Вони не повинні були жити.

Хтось делікатно торкнув мене за рукав, наполягаючи залишити пологовий зал, і я неохоче покинув Джанет.

Щодня я навідував її, приносячи солодощі, фрукти, підбадьорюючи. Головний лікар госпіталю тільки зітхав — те, що сталося з дитиною, могло зіпсувати їхню репутацію. Джанет заспокоїла його, мовляв, ніяких заяв вона не робитиме. Я чув — лікарям також заборонили коментувати цей випадок під загрозою звільнення.

За кілька днів Джанет виписали, і я відвіз її додому на таксі.

Минав час. Вампір зник, наче крізь землю провалився. І я відчув певне полегшення. Але Джанет замкнулася в собі, трохи віддалилася від мене. Вона хотіла, щоб я був поруч, але не тривожив її. Я бачив, як вона страждає через втрату дитини, і намагався її втішити. День за днем вона все про щось думала, а на мої запитання відповідала ухильно, невиразними фразами.

Та одного разу, сидячи на кухні після чергової прочитаної мною вголос статті про виснажене тіло без крові, вона раптом вигукнула:

— Білле, я знаю, де він! Відчуваю, що він там. Ми не шукали, бо самі себе переконали, що його неможливо знайти. Але я точно знаю — він там. Я хочу бачити його смерть…

Джанет говорила тихо, палко, схиливши голову до моєї, і провела рукою по моєму посивілому волоссю:

— Лише тоді я зможу зітхнути вільно…

Але паралельно з тими подіями відбувалися інші — не менш моторошні. Одного ранку лісник Джеремі Сміт, який мешкав на околиці нашого міста, знайшов дитину. Малюк, на вигляд не більше двох років, сидів на пні при дорозі — абсолютно голий, голодний і злий. Коли Джеремі наблизився, хлопчик раптово кинувся на нього з такою силою та спритністю, що старий ледь стримав його зуби, готові вп’ятися в горло.

Джеремі привів малого додому. На подив лісника і його дружини, дитина їла лише сире м’ясо і пила кров домашніх тварин — курей, свиней… Подружжя не могло второпати, звідки у їхньому тихому лісі з’явився цей дикий хлопчик. Але, проживши усе життя на самоті, вони вирішили залишити його у себе: а раптом звикне, стане звичайною дитиною.

Сидячи на кухні, я пив каву й грався срібними кулями, розставляючи їх на столі, наче олов’яних солдатиків. Ці кулі я отримав від Чарлі Стоуна — старого друга. Розставляючи їх у каре, я поглядав на дівчину.

— Ну, говори, не тягни. Де Джозеф?

— Джозеф у себе вдома, — відповіла вона.

Чашка ледь не випала в мене з рук. Я ляснув себе по лобі. Як ми могли не згадати про його квартиру? Ми жодного разу навіть не заглянули туди. Демони гнали його з кладовища — ми самі чули, як вони звинувачували його. Вони переслідували його скрізь. Отже, він досі в місті. Швидше за все — у своєму домі. Я більше не пив кави — тепер було не до неї. Поки вампір живий, ми не маємо права сидіти склавши руки.

— Ходімо! — Я накинув куртку, схопив Джанет за руку і поспішно вибіг на вулицю. Як я раніше не здогадався?

Попри купчасті хмари, небо після дощу було ясним. Легкий вітерець злегка колихав калюжі, в яких плавали жовті листки, немов кораблики. Ми мчали машиною до дому Джозефа. Джанет помітно хвилювалася.

— Я лише припускаю, що він там… — виправдовувалась вона, підганяючи мене.

Я теж хотів переконатися, що вампір там, перш ніж повідомляти начальству. Ми припаркувалися навпроти будинку, пройшли алеєю до ганку. Зовсім нещодавно ми вже були тут, вмовляючи перевертня звести рахунки з життям. Я не боявся, але це не було безрозсудство. Це була рішучість людини, яка знає, що має робити.

Я йшов уперед. Цього разу мій "Магнум" був заряджений срібними кулями. Я знав, на що здатний вампір. І знав — у цій битві переможець буде лише один, і це точно буду я, а не Джозеф.

Нас зустріла зачинені й опечатані вхідні двері. Але нам вони не були потрібні. Щоб не привертати увагу, ми обійшли будинок і підійшли до чорного ходу. Знявши куртку, я приклав її підкладкою до вікна біля дверей і вдарив по склу руків’ям пістолета. Пролунав приглушений дзенькіт — скло впало всередину коридору. Я обережно вийняв уламки і, дослухаючись до тиші, відкрив шпінгалети. Це вдалося без особливих зусиль — і ми проникли в дім.

Старий, затхлий, задушливий сморід ударив нам у ніс. Здавалося, стіни, стеля, меблі — усе тут випромінювало зловоння. Але ми вже бували тут, і цей запах назавжди запам’ятався мені як "аромат" кімнат Джозефа.

Обережно ступаючи, ми пройшли до спальні, де нещодавно відбувалась кульмінація драми. Дерев’яна підлога скрипіла під ногами, і ми мимоволі зупинялися, дослухаючись до тиші. У спальні панував хаос: меблі, ліжко — усе було перекинуте й розбите. Нікого. Ми обшукали вітальню, ванну, кухню — порожньо. Нарешті підійшли до дверей комори.

Вже кілька днів Джеремі Сміт не впізнавав свою дружину. Вона різко схудла, стала млявою й блідою, а на четвертий день злягла. Натомість хлопчик, якого він привів додому, набрав ваги й навіть, здавалося, підріс. Рожевощокий і жвавий, він випромінював енергію. Але Джеремі помітив: злі пси сторонились малого, а тварини — коні, корови — нервово фиркали й рвалися з прив’язі, коли він наближався.

"У ньому є щось дике", — думав лісник, спостерігаючи за дитиною. Він не грався, як інші діти, не пустував. Натомість міг годинами лежати в траві, гріючись на сонці, нерухомо стежити за чимось застиглим поглядом. Коли був голодним — лежав, поки необережна курка не підходила надто близько. Тоді, з вовчою спритністю, хапав її, розгризаючи артерію, і пив кров, з насолодою спостерігаючи, як вона тріпочеться й затихає в агонії. У його очах спалахували зелені вогники. Жодні розмови не впливали на його поведінку. Джеремі важко зітхнув, тримаючи за руку хвору дружину.

— Він там. Я відчуваю… — прохрипіла Джанет охриплим голосом, відходячи вбік. Я потягнув двері на себе — зачинено… зсередини.

— Пішли. Треба все підготувати. Потім повернемося — і завершимо справу напевно.

Хоча мене й палило бажання знищити вампіра негайно, я стримався. В голові вже визрівав інший план. Ми вже ховали його одного разу — і знаємо, чим це скінчилося. Вдруге не можна припускатися помилки.

Мовчки ми вийшли надвір, обтрусили з себе пил і попрямували до машини. Свіже повітря трохи запаморочило голову, і я, з насолодою вдихаючи його, повернувся до Джанет:

— Так, Джанет, ти їдь додому, а я заїду до відділку — потрібно завершити цю справу.

— Біллі, чому ти так? Це ж і моя справа. Я не поїду додому. Я повинна переконатися в смерті вампіра. Все. Ми їдемо разом.

І вона сіла в машину, поправляючи на колінах спідницю так спокійно, ніби йшлося про якусь дрібничку, а не про монстра, що ховається в будинку.

— Гаразд. Тоді рушаймо, — відповів я, з легкою усмішкою озираючись на неї. Мене захоплювало її вміння так швидко змінювати настрій — від страху до виклику.

Я розумів: усі ці події — і перевертень, і вампір — оберталися довкола Джанет. Вона не була стороннім спостерігачем — вона була частиною цієї історії. Тож її бажання побачити смерть вампіра було цілком зрозумілим.

Джанет глянула в дзеркало, поправляючи зачіску.

— Ну, Білле, поїхали, — прошепотіла вона з нетерпінням і благанням.

Я ввімкнув запалювання, і ми плавно рушили в бік поліцейської дільниці. Я хотів покінчити з вампіром сьогодні ж — доки не зайшло сонце, поки він ще спить.

Шеф спокійно вислухав мою пропозицію й одразу, ставши діловитим, зателефонував до відповідних служб. За кілька годин, коли сонце лише перевалило за полудень, ми — я, Джанет і ще два поліцейські екіпажі на чолі з Джеффом Ґодфрі — під’їхали до будинку Джозефа. Двері були прочинені, ми розчахнули їх навстіж. Вікна виявилися наглухо зачиненими — ми вирішили їх не чіпати. Потужний прожектор направили на двері до комірчини. Усі мали при собі пістолети, заряджені парами срібних куль. Напруга висіла в повітрі. Четверо поліцейських занесли труну, оббиту залізними смугами, на віку якої виблискував срібний хрест. Усе було влаштовано за моїм планом. Під ударами міцних плечей двері до комірчини вилетіли з петель. Прожектор вихопив з темряви земляну підлогу, голі стіни та фігуру в чорному плащі, що нерухомо лежала на землі. Я приставив дуло пістолета до голови вампіра — марно, він не подавав ознак життя.

Тяжку труну внесли всередину. Ми підняли Джозефа, й оскільки він був загорнутий у свій плащ, поклали його просто так. Уже лежачи в труні, вампір розплющив очі й побачив нас. Його обличчя перекосилося від ненависті й люті. Він вишкірив білі ікла, намагаючись підвестися, але сил не вистачило — лише тремтячи, злегка підняв руки з вузлуватими пальцями над краєм труни, а потім безсило впав назад. Усі, хто перебував у комірчині, мимоволі відступили, хрестячись зі страху.

Я і Джефф миттєво закрили віко труни, закрутили гвинти й додатково прибили її срібними цвяхами. Потім натягнули ще кілька металевих обручів і взялися за ручки, даючи іншим знак. Незабаром труна з тілом вампіра вже стояла в катафалку, що під’їхав до будинку. Перехожі зупинялися, з подивом розглядаючи незвичну процесію та труну, що виїжджала у супроводі ескорту.

Ми їхали прямо на кладовище. Не заїжджаючи в брами, проминули невеличку церковцю та звернули до крематорію. Відчуваючи близьку смерть, Джозеф шалено бився в труні, вив — настільки сильно, що здавалося, труна от-от розлетиться. Вона підстрибувала на полозках.

Джефф Ґодфрі злякано поглядав то на мене, то на труну.

— Білле, вона витримає? — запитав він невпевнено. Але щойно машини зупинилися, він вискочив із салону й почав роздавати накази.

Нас уже чекали. Четверо носіїв зі страхом підняли тремтячу труну що гарчала, і понесли її в будівлю. В печі ревіло полум’я. Труну поставили на рейки, відкрили дверцята, і вона покотилася вниз по похилій. Дверцята зачинили. Я спостерігав через вічко — бачив, як вогненний смерч закрутився, загув над труною. Раптом пролунав дикий крик. Труна вибухнула, зі стелі посипалася штукатурка. Я відсахнувся. Полум’яний стовп злетів угору — і майже одразу згас.

Я відступив від вічка і подивився на присутніх — комісара, поліцейських, персонал крематорію й Джанет.

— От і все, — видихнув я тихо, майже пошепки, а потім гучно мовив, стискаючи кулаки:

— Це кінець «Чорного вбивці». Ми перемогли.

Я рушив через зал до дівчини. Ми стояли, дивлячись одне одному в очі. Джанет крізь сльози усміхалася. Невже це справді кінець нашим жахіттям? Я взяв її за руку. Попри те, що за ці дні ми дуже зблизилися, тепер, коли все позаду, коли «Чорного вбивці» більше нема, я не знав, що й як сказати Джанет. Я цілував її сльози, не помічаючи власних.

— Джанет, якщо ми розлучимось… я не знаю, як житиму без тебе. Мені тебе не вистачатиме…

Дівчина приклала долоню до моїх губ, не даючи договорити.

— Не треба слів. Я все знаю. Але… не забувай — десь є син Джозефа… і мій, — додала вона тихо. — Він може бути таким, як його батько…

Усі почали виходити з будівлі. Ми з Джанет рушили слідом за комісаром і вийшли до машин.

День хилявся до вечора. Червонувате сонце визирало з-за волохатої хмари, щоби заховатися за наступну, що пливла слідом. Мокре листя прилипло до асфальту, і вітер ніяк не міг його підхопити, щоб понести геть.

На душі було легко й радісно — тягар, що тиснув на нас усі ці дні, зник. У голові крутилося легке збудження. Я відвіз Джанет додому, пообіцявши заїхати, щойно впораюся з справами. Ми вирішили відзначити сьогоднішню подію — перемогу над вампіром. До того ж я хотів побути на самоті й зібрати думки до купи. Я вирішив зробити Джанет пропозицію.

Я поїхав до дільниці, щоб запросити Джеффа на вечірку. У приймальні сидів старий і скуб борідку. Поруч стояв шеф, і я направився до них.

— А, ось і ти. Як добре, що зайшов. Не чекав тебе, Білле. Розумію, ти втомився, але справа, гадаю, саме твоя. Займись цим.

І хоч я не збирався сьогодні працювати, повів старого до свого столу. Відкинувшись на спинку стільця, запросив його сісти й приготувався слухати. Старий знітився, поворушився на жорсткому стільці, скубнув бороду і нарешті почав:

— Ви, можливо, мені не повірите, вважаючи, що все, про що я розповім, — марення. Але це правда. Це та правда, в яку важко повірити саме тому, що вона виходить за межі нашого розуміння. Але прошу вас — вірте, інакше мені кінець, — благально подивився він на мене.

— Мене звати Джеремі Смітт. Я лісник. Так от, днів з п’ять тому я натрапив у лісі на дитину — йому, мабуть, років зо два. Дитина була такою дикою, що, коли я наблизився, вона кинулась на мене, гарчачи з люттю. Якби я був менш спритний, загризла б.

Білл Холлен насторожився, почувши про дитину. Дитині Джанет ще й тижня нема… Але згадавши, як швидко він ріс у неї в утробі… було над чим замислитись.

— Я привів його додому, — продовжував старий. — Він їв сире м’ясо й пив кров, хоча не відмовлявся й від іншої їжі. Але згодом я почав помічати, що моя дружина — Марту звати — стала млявою, хворобливою, ослабла і вже кілька днів не підводиться з ліжка. Доглядаючи за нею, я звернув увагу на якісь свіжі маленькі порізи на її шиї.

Білл Холлен торкнувся комірця сорочки, потім швидко відвів руку й продовжив уважно слухати старого.

— Знаєте, я не з тих, хто вірить у забобони, але, глянувши на зів’ялу дружину, яка була колись веселою, здоровою жінкою, і на усміхненого хлопчика — мене пронизав страх. Щось мені ніби підказало, і я став підозрювати цього дикого хлопчака. І ось тієї ночі я вирішив не спати й поспостерігати за ним. Ліг, як завжди, рано, але сон у старого, самі знаєте, такий… ледве приходить. Я й не боявся, що засну. Лежав із заплющеними очима, прислухався — і не вчасно задрімав. Десь уже після півночі крізь дрімоту почув стогін дружини. Розплющив очі, прислухався — за вікном уже сіріло — й тут чітко почув дивний звук. То було звіряче чавкання... Мене пронизав холод, коли я усвідомив, що це значить. Я зрозумів, кого ми пустили в дім.

Я зірвався на ноги. Сподівався вхопити цього, так би мовити, хлопчика, але не тут-то було — це був не просто звір, а якась потвора, суміш людини та тварини. У темряві я схопив його, не одразу зрозумівши, що тримаю. Відсахнувся — настільки жахливим і огидним було це створіння. Воно стрибнуло на мене, намагаючись вчепитися в горло. Я не втримався на ногах і впав, потягнувши його за собою. Ми покотилися по підлозі. Цей мутант мав жахливу силу. І хоча сили в мені ще вистачає, він кидав мене, як кошеня, бив об стіни, намагаючись вибити дух.

Зрештою, він таки вчепився мені в горло, і я подумав, що дивлюся смерті в очі. Задихаючись, я почув, як на подвір’ї заспівав півень.

Його хватка ослабла, і я зміг відштовхнути потвору від себе. Сидів на підлозі, хапаючи ротом повітря, масажував болючу шию, а чудовисько дивилося на мене зі злобою, його очі палали. Потім воно знову підібралося, приготувалося до стрибка — і знову проспівав півень. Тіло мутанта стиснулося. Це вже був наполовину хлопчик — з потворним обличчям, він сидів, скалячи зуби, й хрипко гарчав. Я не міг збагнути, що відбувається. Відповз від нього подалі й сів у кутку, не зводячи з нього очей.

Страх паралізував мою рішучість. Я ж очікував побачити хлопця — а схопив звіра. Утретє проспівав півень, і я побачив, як потвора перетворилася на плаксивого хлопчика. Мною опанував гнів. Я вже знав, кого ми узяли до себе. Схопив його за руку й потягнув у двір. Я знав, що маю робити. Рішуче, без жалю, я взяв до рук сокиру. Він вив, пручався й плакав… але голова злетіла з плахи й покотилася вбік. Потім я зрубав осику, загострив кілок і вбив його в чорне серце. Тіло закопав у лісі, подалі від дому. А тепер, сержанте, можете мене заарештувати. Я покажу, де сховане тіло.

Побачивши комісара, що проходив поруч, я покликав його й коротко переповів історію Джеремі Смітта, додавши й власні міркування. Джефф Годфрі вислухав і лише сказав:

— Якщо ти вважаєш, що це був син Джозефа — я тобі вірю. Допоки не з’явиться заява про зникнення дитини — справу можна вважати закритою.

Очі Джеремі заблимали, він змахнув набіглу сльозу:

— Ви… ви мені повірили, так? У це важко повірити, а ви — ось так, одразу… — Йому забракло слів. Змахнувши рукою, він рушив до виходу. Його ніхто не зупиняв.

Вечір був тихим. Повний місяць плив небом, то ховаючись за хмарами, то знову з’являючись. Ми з Джанет сиділи на кухні за щедро накритим столом і дивилися у вікно. Джанет відкоркувала пляшку бурбону — це була моя перша пляшка, а з того часу бурбон став моїм улюбленим напоєм. Ми розмовляли про що завгодно, тільки не про події останніх днів. Цього вечора ми не хотіли згадувати про вампірів.

Трохи підбадьорений бурбоном, я поклав свою руку на її вологу долоню й тихо сказав:

— Джанет, ти мені подобаєшся…

— Ти мені теж, Біллі, — відповіла Джанет, не опускаючи очей. Вона дивилася прямо в мої.

— Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, щоб ми були разом — і в радості, і в біді.

— Біллі… — сумно мовила дівчина. — Ти ж знаєш про мене все. Знаєш, кого я любила, якою була моя дитина… Ти справді хочеш таку дружину, як я?

Сержант обвів поглядом усіх присутніх, поцілував суху зморщену долоню жінки й тихо запитав:

— Джанет, ти пам’ятаєш, що я тоді сказав?

— Ти сказав: ТАК.