Змієві Вали

1

Одного літнього дня Перун звично вилетів із Вирію на своїй золотій колісниці. Голий до пояса, з луком за могутніми плечима і важкою палицею в руці, Громовержець насвистував щось веселе у золоті вуса. Час від часу він заправляв срібного чуба за вухо – було вітряно.

Які ж широкі простори внизу! І все більше місця там захоплюють слабосилі люди, витісняють чарівні народи. Втім, декому так і треба! От альви, творіння Дива, мало не знищили всіх навколо, щоб стати єдиними володарями явного світу. Род створив для них окремий вимір і замкнув там, залишивши без бога-опікуна. А людей, які молилися богам світлого Вирію, поселив між Дніпром і Дністром. Тоді вони звалися оріями, оріянами.

Та це було давно. А сьогодні розселилися вони ген-ген: поляни, деревляни, волиняни, уличі, тиверці, дуліби, білі хорвати… От тільки світло Вирію не всім уже потрібне. З Візантії принесли нову віру, хрестять народ у містах, скоро й до сіл дійде…

Род наказав не противитися. Кожне творіння росте по-своєму. Настане день, коли оріяни відійдуть від них, і цього не змінити. Діти теж полишають батьків, щоб жити самостійно. Богам Вирію нічого не загрожує в чарівному краї, а Ява (земний світ) все-таки належить людям.

Та що це?!

На схід від володінь оріян, невидима смертним, накопичується темна задавнена ненависть, яка загрожує землям, де ще поклоняються богам Вирію. І живлять її чари альвів!

2

Доля дивового (дивного) народу стала кривавим рубцем на серці Дани. Мати явного світу, першостихія Вода вклала частку себе у кожне життя, і значніше, й дрібніше. Діти сутінків подобалися їй – силою, красою, розумом, чарами. Коли вони розпочали Велику Війну, богиня довго плакала. Род захистив людей. Тепер дивний народ живев окремому вимірі. Лілейна, їхня правителька, ненавидить богів Вирію. Вона закрила вимір альвів від їхньої сили.

Дана не раз намагалася пробитися туди. Межа, Біла Завіса, не пускала її, хоч плач. Серце віщувало матері-Воді, що Лілейна, озброєна чарами, задумала недобре.

3

Боги Вирію зібрали малу раду. Перун розказав про побачене. Схоже, альви збираються розв’язати ще одну війну.

− Хто знає навіщо це їм? – запитав Сокіл-Род, задумливо оглядаючи із гілки Прадуба присутніх.

− Ми маємо тільки підозри, − піднявся голову Чорнобог. – Здається, альви хочуть помститися всім, до кого дотягнуться, і зробити це руками самих людей: натравити одні племена на інших, кочівників на землеробів…

У відповідь почувся приємний голос Велеса:

− Знаєте, щось у цьому всьому є дивне. Звідки стільки сили? У вимірі альвів що, старе й мале не їсть, не п᾿є, тільки чари темні плете?

Боги перевели погляди на творця альвів. Зореокий Див махнув рукою і сказав зовсім нечуване для бога-провидця:

− Не знаю. Вони відмовилися від мене. Зневірилися. Я навіть майбутнього їхнього більше не знаю. Може, дар зник…

− Зате я знаю! – озвалася Дана. − Серця альвів живі й гарячі. Яву та її творців не можуть ненавидіти всі! Ми чули б якісь сумніви, звинувачення, а там… Біла Завіса. Можливо, хтось досі продовжує молитися, тільки ми не відаємо.

Її слова зрушили щось невидиме. Раптово Див упав. Його трусило, мов смертного в лихоманці. Зуби цокотіли, очі закотилися. Перун і Велес вхопили його за рамена, притримуючи. Дана бризнула живою водою. Зореокий затих. І зашепотів:

− Біла Завіса… Вона висмоктує силу альвів… Якщо ми не допоможемо – вона стане завісою смерті для моїх дітей…

− Ну от, − не розгубився Чорнобог. – Дар його нікуди не зник. А ми тепер точно знаємо, що мусимо втрутитися.

4

Див був богом. Але його дар – передбачати погане – забирав дуже багато сил. Тому Дана повела провидця до озера Живої Води й примусила викупатися. Потім вони лежали на сяючому піску й розмовляли.

– Ти справді думаєш, що частина альвів продовжує молитися до нас? – надія бриніла в голосі Зореокого.

− Звичайно!

− І що нам робити?

− Як що? Забрати Білу Завісу.

− Не тільки, − задумливо пробурмотів Зореокий. − Що робити з ненавистю Лілейни?

5

Над Дніпром, як над дорогою, летіла колісниця Перуна. На ній, потіснившись, вмістилося троє: сам Громовержець, його товариш-суперник Велес і Чорнобог – куди ж без нього? Ось під ними промайнув кордон між Лісом і Степом, политий кров’ю різних племен. Ще трохи – і на обрії з’явилися землі песиголовців, вічних ворогів оріян.

− Це там, − вказав Громовержець.

Серед болота, на острівці твердої землі, височіло коло велетенських каменів. Саме з таких місць альви, бувало, зазирали на землі кельтів далеко на заході. Але тут не могло бути нічого схожого! Проте, з’явилося. Між каменями, невидиме для поглядів смертних, рухалося марево ненависті, лихі чари.

− Мені здається, воно має не тільки наповнювати ненавистю, але й… змінювати − помітив Чорнобог. − Перетворювати. Кого?.. У що?..

− Ну, кого – і так ясно, – відгукнувся Перун. – Нашого Велеса, звісно. Він колись відмовився взяти прекрасну Лілейну за дружину, вона навряд чи забула. А от у що й навіщо…

− У Змія, − похмуро відповів бог чарів. – Величезного Дракона. Кілька видихів – і величезні війська поляжуть, а від лісів залишаться лише головешки. Страшно подумати, що буде…

− Хіба ти не можеш розвіяти будь-які чари у Яві? – стривожився Громовержець.

− Можу, − зітхнув Велес. – Але на це потрібно багато часу. Поки не поборю наслання, палитиму. І бачу єдиний спосіб впоратися: піддатися завчасно. Поки темні чари не набрали всієї сили.

6

Дана і Див таки придумали як проникнути в закритий Лілейною вимір альвів. Жреці! Серед людей є ті, що мають кров дивного народу. Біла Завіса їх пропустить. Залишається − домовитися.

Заради чого люди погодяться стати жрецями і виконувати волю богів там, куди не сягає сила Дива і Дани? Може, щоб бути разом?

Отож, знайшлася пара: відьма Чеслава (цілителька, яка щиро молилася Дані й тому її ліки мали велику силу) та її коханий, молодий воїн Ратибор.

Вони зустрілися весною, коли вся молодь виводить танки і співає до сонця, а на осінь заручилися. Весілля відклали, бо хлопець мав відбути своє на заставі (степовий кордон знову пробували на міцність песиголовці).

7

На заставу напали вночі. Оборонці, які очікували кочівників тижнів на два-три пізніше, стерегли упівока, тож чатові загинули перші. Раткові з побратимами залишалося лише продати своє життя якнайдорожче. Один за одним полягли товариші. Ратибор готувався відійти у Вирій з ім’ям коханої на вустах… Раптово вогонь і дим наче застигли, звуки зникли і звідкись узявся великий чорний птах. Він підлетів до Ратка і опустився поруч із ним міцним чорноволосим чоловіком, в очах якого світилися зорі.

− Ти знаєш хто я?

− Див-провісник, − прошепотів Ратибор. – Бог нічного неба.

− Тоді ти розумієш, що нічого доброго я тобі не провіщу. Ти зараз помреш.

− Відаю. Але навіщо ти тут?

− Хочу домовитися. Мені потрібна твоя допомога.

− Що?.. – не повірив власним вухам хлопець. – Бог просить помочі смертника?

− Все може бути інакше… − тихо зауважив Див. – Виконай те, що я скажу, і зможеш жити. В іншому місці, зате з коханою.

− І що ти хочеш, щоб я зробив? – похмуро запитав Ратибор, дивлячись з-під лоба.

− У твоїх жилах тече кров і людей, і моїх творінь.

− Дивного народу?!

− Так. Саме тому ти зміг битися довше, ніж побратими. Якщо дозволиш мені пробудити кров альвів, я перенесу тебе в їхній вимір. І твоя кохана прибуде туди теж. Тільки впізнати її мусиш сам, без підказок.

− Чеслава стане альвою?

− Як і ти.

− Але чому…

− Їй суджено померти, дізнавшись про твою загибель. Я можу змінити це.

− І що ти хочеш натомість?

Див непомітно полегшено зітхнув. Здається, вмовив. Таки непросто богам, коли смертні мають вільний вибір і волю! Посміхнувся:

− Стань моїм жерцем. Приноси жертви – плоди земні. Скажи моїм творінням, що я, Батько-Нічне-Небо, пам’ятаю про них.

8

Чеславі наснився сон. Вона бачила ніч, полум’я й дим, відчувала присутність тіл, з яких щойно відійшло життя. А посеред усього цього – її Ратибор. Коханий. Відьма-цілителька виринула зі сну раптово, як з води. Сильний біль у грудях віщував: то не просто сон. Ще через день вони вже знали про сумну долю застави.

Чеслава вирішила, що Ратка теж забрала Марена-Смерть. І закохана дівчина надумала піти за ним. Ранок зустрів її холодом, а лісок – першими квітами. Дніпро, улюблена ріка Дани-покровительки, вільно ніс свої води, готовий прийняти змучену Чеславу.

Дівчина підійшла до самої води. Умилася. Зітхнула і чомусь почала розглядати власне відображення. А воно раптом… моргнуло і почало мінятися. Трохи видовжилося округле личко, рівні брови вигнулися крилами морської чайки, збільшилися губи – не сильно. Світлі очі потемніли – безодня! Нижче стрункого стану розсипалися сиві кучері. Як не впізнати? Але Чеслава не повірила сама собі:

− Світла Дана…

Мить – і богиня води вже стоїть поруч. Невисока, струнка, боса, в простій довгій сукні-сорочці. Невимовно гарна і, водночас, грізна – аж морозом пробрало. Цілителька вклонилася й завмерла, не знаючи, чи то впасти на коліна, чи… Що?!

− Не лякайся, − заговорила покровителька.

Вона обережно провела рукою по волоссі дівчини, і та відчула раптом дивний спокій.

− Я… зможу піти до Ратка? – повільно вимовила вона.

− Я перенесу тебе до нього. Якщо захочеш.

− Захочу! – засміялася Чеслава. – Скоріше!

Темні очі Дани сяяли співчуттям. Водночас, блукав у них якийсь сумнів.

− Розумієш, − обережно почала вона, − його немає у Яві.

− Я знаю, − відповіла Чеслава.

Чого б іще вона топитися прийшла!

− У Вирії його теж немає.

− Як же це? – дівчину пройняло до самого серця. – Він же кривдою ні дня не жив!

− Тихенько, заспокойся… Він живий. У вимірі альвів. Див попросив його стати жерцем, пообіцявши натомість життя і зустріч з тобою.

− Але ж той вимір закритий!..

− Не для самих альвів!

− Я не розумію… − у цілительки від таких звісток запаморочилася голова. Один дотик Дани до чола – і стало легше.

Богиня сиділа поруч і спокійно, наче малі дитині, пояснювала:

− Я вірю: дивний народ досі молиться до мене. А хтось недобрий перетворює їхні надії на злу силу. Якщо ти погодишся стати моєю жрицею і принесеш там на мій вівтар квіти й плоди, я зможу пройти в закритий вимір.

− Але ж я – людина!

− У тобі є частка крові дивного народу. Я пробуджу її, станеш альвою.

− І я побачу Ратибора? Зможу бути поруч?

− Так. От тільки впізнати його мусиш сама.

9

Останнє, що пам’ятав Ратибор – їдкий дим. Він заплющив очі, а далі – нічого…

Зараз дихалося легко. Він лежав. Спробував підняти повіки – аж сльози вийшли! Сів. Покліпав. Навколо – літній день, тільки сонця немає. Золоті хмари замість неба. Гори – невисокі, зелені. А цвіту всякого – як у Чеславиному квітнику. Жити можна!

Покректавши, мов старий дід (а кого тут соромитися, не каменів же!), юнак устав. «Ого! – подумалося йому. – А я добряче виріс». Подивився на долоні. Вузькі, пальці довгі і, видно, сильні. Шкіра засмагла. Сорочки немає, а от штани на місці. На диво легко ступаючи босими ногами, Ратко підійшов до маленького озеречка недалеко. Хотілося роздивитися своє відображення.

Нічого собі! Які вуха! Довгі, кінчики загострені. «Ще трошки, і були б як у зайця. Чого Див так познущався над своїм народом? Про що він тільки думав?» − дивувався Ратибор. Незабаром стало зрозуміло – про що. Слух значно покращився. Та й зір теж. Очі залишилися світлими, блакитними. Ніс потоншав, обличчя видовжилося. Волосся, як і раніше, русяве й по плечі, але в ньому з’явилися золоті й срібні пасма. «Гарно, − криво всміхнувся хлопець. – Я тепер просто красунчик, як дівчина».

− Не красунчик, а красень – почувся у голові голос Дива.

− Ти де?! – заозирався Ратко.

− У Вирії, де ж мені бути.

− А чому говориш зі мною?

− Ми ж домовилися: ти стаєш альвом і моїм жерцем. Тому з тобою я можу розмовляти будь-де, і дивитися твоїми очима. Навколишні цього не помічатимуть. Просто говори зі мною не вголос, а подумки, бо ще за божевільного приймуть.

− І… ти весь час будеш у моїй голові?

− Та ти що! Робити мені нічого. Я просто вирішив трохи тобі допомогти. Найперше треба знайти мій храм.

− І де? – закрутився на місці Ратибор, і раптово зупинився.

Трохи збоку від озерця в прямовистій скелі височіли ДВЕРІ.

Темно-сині, аж чорні, височезні, а зверху блискучими камінцями (чи не діамантами!) викладені сузір’я. До них доріжка веде, але між кам’яних плит вже проросла трава, та й самі двері бур’янами, мов тином, загороджені.

− Так, − сумний голос Дива почувся знову. – Це він. Я сам колись обладнав тут усе. Схоже, нікого не було багато років…

− Нічого, тепер я є! – Раткові стало ніяково від болю, яким були просякнуті слова бога нічного неба. – І навіть знаю з чого почати! Лице храму – вхід до нього. Зараз розчищу!

− Давай! – повеселішав голос бога. – До речі, про лице. Личко. Тобі більше не доведеться голитися. Вуса й борода в альвів не ростуть.

− Як не ростуть…

Раптово голос Дива пропав. Ратибор повеселішав. Усе-таки це непросто – чути в думках іще когось. Він підійшов до дверей і почав вискубувати бур’яни.

Голіруч це було робити не надто зручно, але врешті Ратко очистив поріг і взявся за траву на доріжці.

День непомітно добіг до кінця. Хмари спершу стали червоними, а тоді темно-синіми, зі срібними іскрами. Ратко вмився в озерці. І що далі?

− Будемо тебе посвячувати! – знову заговорив Див. – Підійди до дверей храму і поклади на них обидві руки.

Двері повільно відкрилися всередину. Велика кругла печера, круглий темний вівтарний камінь посередині. Темно. Якби не зір альвів, Ратко нічого б і не розгледів.

− Візьми-но свою жертву, − розпорядився Див.

Ратибор ще вдень знайшов кущі ожини з небачено великими, соковитими ягодами і назбирав їх.

− Добре, поклади ягоди на вівтар і скажи, що віддаєш їх мені, − вів далі бог нічного неба.

− А якими словами говорити?

− Та якими хочеш, тільки не лайливими! Тут важливі задум і дія. І не забудь, по-альвійськи говори!

− Та я ж не вмію…

І Ратко раптово зрозумів, що каже ці слова невідомою досі, багатою на дивні звуки мовою.

− Великий Диве, наш батьку! Прийми цю жертву – плоди земні і подаруй нам радість бачити твої зорі! – якимось не своїм, урочистим голосом виголосив Ратибор-альв, Ратибор-жрець.

Склепіння печери раптом пропало. Замість нього височіло зоряне небо Яви, освітлюючи і темні стіни, і відчинені двері, і десяток альвів, які не насмілювалися зайти. Ягоди з вівтаря зникли.

− Посвячую тебе, Ратиборе, у свої жреці і даю тобі з цієї миті нове ім’я – Білояр, бо ти повний тепер св’ященої сили, − сказав Див і зник, на цю ніч – остаточно.

Ратибор звернувся до глядачів (де тільки взялися!):

− Приходьте до храму коли захочете − Див щоночі тепер являтиме зорі для нас. Я – Білояр, жрець Батька-Нічного-Неба і маю сказати всім альвам, що він пам’ятає про свій дивний народ.

…І ті, що чули його, вставали на коліна і, не соромлячись, плакали від полегшення.

10

Дана перенесла Чеславу на берег рівнинної річки, що сонно жебоніла між вербами. Навколо не було нікого, окрім птахів, риб та комах. У тихому плесі вона побачила себе – і не себе: високу струнку альву, білошкіру, темноволосу, витончену. Карі очі сяяли зорями і, водночас, затягували, як дві прірви. Ніжні руки, тонкі риси обличчя, пухкі вуста, густі коси нижче колін – все бездоганне! Тонка біла сорочка, білим же вишита: криві танці й ключі, знаки Дани. Зверху плетений синій пояс тримає два шматки яскравої блакитної тканини, які язик не повертається назвати запасками. На голові – вінок із білих водяних лілей, перевитих блакитна стрічкою, а кучері вільно падають, нічим не скріплені. Загострені вушка трішечки виглядають із буйної чорної хвилі волосся. Ніжки босі, на шиї ніяких прикрас. Не дівчина – русалка водяна!

− Розмовляти поки що можемо тільки подумки, − почувся в голові голос Дани. – Прибрала я тебе гарно й доречно, мову альвів дала, тепер ще посвячу – і підеш у головний храм. Тут має бути близько.

− А мене пустять?

− Чеславо, дивний народ завжди поклонявся найперше двом богам: Диву, якого називали Батько-Нічне-Небо, та мені, Матері Життя. Звісно, що МОЮ жрицю пустять у МІЙ храм!

Потім Чеслава знайшла кілька пізніх суниць. За вівтар був величенький плескатий камінь біля річки. І новоявлена жриця отримала альвійське ім’я. Чаяна – давно очікувана, бажана.

Світло золотих хмар, які тут замінювали блакитне небо, змінилося на ніжно-сріблясте, місячне, коли дівчина дійшла до столиці. Дорогою, звісно, альви їй траплялися, але довгих розмов жриця уникала. Віталася, про шлях питала – і все. Серед дивного народу не було звичаю розпитувати незнайомців куди та чому прямують, то й добре. Їсти не хотілося – Чеслава сильно хвилювалася. Думала, під вечір до міста не пустять, але ніяких стін-воріт не було. Рано, напевне, ніхто не лягав спати: вулицями ходили, бігали, розмовляли, співали, подекуди навіть танцювали чоловіки, жінки й діти. Ніякого освітлення, крім кількох барвистих водограїв. Сказано ж: діти сутінків!

А ось і храм Матері Життя. Ні воріт, ні дверей – величезна арка, прикрашена колонами з кришталю. Стіни знизу кам᾿яні, з дивними переливами, а вище – суцільні рослини: плющ, виноград, квіти. Неймовірно гарно!

Чаяна обійшла храм навколо. Він виявився круглим. Ніяких вікон, інших входів. Стежка з бруківки, трава – і невисока огорожа, прикрашена кованими дрібними хвильками. За нею – чиїсь садки. Ніхто дівчину не спиняв. Мабуть, приїжджі часто оглядали храм з усіх боків.

Було тривожно.

«Досить уже! Пора» − сказала сама собі дівчина й рішуче зробила крок. Другий. Третій… Мати-Вода, оце так! Ось чому храм без вікон!

Даху не було. Натомість по обидва боки від входу текли ВГОРУ два водограї й утворювали над стінами прозоре склепіння, живе й мерехтливе. А навпроти – білий вівтар. На ньому срібна широка таця, для жертв, і, срібний же, невеличкий ківшик. Усе порожнє.

− Сміливіше, Чаяно, я з тобою! – підтримала богиня води.

Так, сміливіше! Не звертати уваги ні на кого. Обережно вийняти з-за пояса букетик яскравих квітів, які назбирала дорогою. Покласти на тацю. Світло! Срібне сяйво обгорнуло жертву і букетик зник, а в кухлику з’явилася прозора волога. Якась альва підбігла, взяла його в руки і так затрусилася, що мало не випустила:

− Жива вода!

− Здається, тобі повірять, − зауважила Дана в думках Чаяни.

Дівчина повільно озирнулася.

Усі діти сутінків, які були в храмі, стояли на колінах.

11

Останнім часом усе пішло шкереберть.

Лілейна, княгиня альвів, найвродливіша жінка у Яві, не знала як їй бути.

Вона сама собі нагадувала павука, чию павутину раптово розпустив якийсь незнаний майстер: наче і нитки цілі, і все на місці, але ж НЕ ПРАЦЮЄ!

Усе, заспокоїтися! І не з таких халеп святою виходила. Що пішло не так?

Перше. Храми Дива. Оголосила, що Батько-Нічне-Небо відвернувся від свого народу (насправді, то сім’я правителя образила творця альвів, але ж підданці про це не знають). Молитися заборонила, мовляв, покарає. Знати б раніше, що під час жертвопринесення там можна побачити зорі… Силу туги за нічним небом перетворювала у темну ненависть і накопичила чимало. Вже й у Яву знайшла спосіб її передати. І на тобі – скінчилося! Якийсь невідомий блазень відкрив старий храм у горах (і чому вчасно не знищила?), приніс жертву, – і все. Див приймає молитви, відповідає на них, а вона, Лілейна, без сили!

Друге. Жриці Дани. Залякала тих дуреп, оголосила себе єдиною, кому відповідає богиня. Жива вода на вівтарі, звісно, з’являтися перестала, але альви – сильний народ, здоровий, тож обійдуться. Частиною власних чарів довелося поступитися – лікувала нещасні випадки, аби продовжували вірити і молитися. Уся сила тих почуттів, знову-таки, була до послуг Лілейни, перетворювалася в ненависть, потрапляла до Яви. Раніше. А тепер – зась! І знову якась невідома жриця, де тільки ховалася стільки часу!

Хм… А якщо не ховалася? Якщо двійко богів домовилися і створили собі жреців? Але як? Сюди їхня сила не проникне. Тільки ті, у кому кров альвів, могли потрапити за Білу Завісу. Кров! Пройшло всього кілька століть з того часу, як дивний народ покинув Яву. Могли залишитися нащадки. На вигляд – як люди, але хіба могутнім богам складно розбудити силу предків?

Чому ж тоді служителів тільки двоє? Пара? Родичі? Чи не знайомі зовсім? Загадка… А от чому вони не разом, якраз зрозуміло. Храмів Дива біля столиці немає. Не встигли ще зустрітися. І не встигнуть! Втім, це можна відкласти на потім. Якщо ненависть більше нічим живити, то нехай вона спалахне. Час чарам, які так старанно виплітала Лілейна, почати діяти. Велес пожаліє, що відмовився від неї. А Яву накриє ВІЙНА!

12

Боги Вирію вирішили не чекати поки чари Лілейни почнуть діяти. Велес мав піддатися (іншого виходу не знайшли) й розпустити їхнє плетиво. Перун же повинен був стримувати Змія. Дана збиралася закрити від лиха людей і зцілити рани Яви після того, як все закінчиться. Чорнобогу не залишилося завдань, але він сказав, що посидить на колісниці Перуна, простежить за всім. Коли й де ще побачить таке видовище!

Був вечір, потім прийшла чорна ніч. Див завбачливо закрив свої зорі хмарами. Велес тінню наблизився до кам’яного кола. Скинув сорочку, випростався. Чари ненависті пульсували, як огидна жива істота, голодна й розлючена. Бог магії струсив щось з долонь (то був його страх). Повів широкими плечима. Сині очі рішуче засяяли. Він глибоко зітхнув і ввійшов у коло – як в густий туман. Спершу нічого не відбувалося. А потім лихі чари ввійшли всередину. І бог став Змієм.

Величезні камені відкинуло в різні боки, як пір’їнки. Величезний Дракон качався по землі, випалював вогнем цілі галявини, рослини гинули, тварини й птахи тікали, струмки і болота випаровувалися. Але ненависть і воля Лілейни спрямовували Змія на землі оріян. Не маючи сили опиратися, він рішуче прямував на південний захід. Часом невисоко піднімався над землею, а потім знов опускався.

Якби Змій здогадався хоч на мить подивитися вгору, можливо, він би зупинився. Навперейми рухалася сяюча небесна колісниця.

Хек! Важка палиця Перуна поцілила просто у величезну зубату голову. Поки потвора, на яку чари перетворили одного з найсильніших богів Вирію, тупотіла на місці, Перун стрибнув просто на лускату спину. Голий до пояса, усміхнений (побити Велеса, вічного товариша-суперника – це ж мрія всього життя!) бог-воїн затулив очі Змія щитами із блискавок і почав об’їжджати його, як норовистого коня. Поки Громовержець приборкав чудовисько, в околицях згоріло все, що могло горіти, каміння – і те потріскало.

13

Коли Змій заспокоївся і став сумирним (Велес усе ще боровся з чарами Лілейни і не розумів, що робить), Чорнобог подав великого плуга. Змія запрягли. Бог темряви зручніше влаштувався на колісниці Перуна. Починалося найцікавіше.

Збільшивши свій зріст, Громовержець підвів Змія до межі Лісу і Степу. Потер долоні, промовив врочисто: «Ну, хай Род благословить!» І почав орати.

На небокрай виїхав у золотій колісниці Дажбог-Сонце. Песиголовці розбіглися, поховалися хто де міг і терпли від страху. Оріяни виходили до Дніпра і ставали на коліна. Перун орав. І на межі Лісу й Степу виростали могутні Вали.

Зранку й до вечора працювали боги-товариші, боги-суперники Перун і Велес, силою повітря й вогню та землі й води наповнюючи новий кордон між землеробами і кочівниками, яким тепер доведеться якось домовлятися і жити не тільки війною, але й миром.

А коли день добіг до кінця, Велес переміг лихі чари. Вали були готові. Перун пустив Змія напитися. Той кинувся до улюбленої річки Дани, почав жадібно ковтати воду, яку богиня сьогодні зробила цілющою. Він пив, пив, пив і пив, аж поки не луснув!

А на його місці залишився непритомний Велес.

14

Щойно у Яві впоралися із чарами Лілейни, Біла Завіса впала. Боги змогли навідуватися до альвів. І Ратибор-Білояр зібрався в дорогу. Йому ж сказав покровитель, що шукати Чеславу у вимірі треба буде самому? От і шукатиме!

Прямувати юнак вирішив до столиці. Говорили, що там нова жриця Дани, справжні дива творить. Якщо це Чеслава, то, напевне, боги їй теж змінили зовнішність та ім’я, але ж серце нове у груди не вклали!

Чудове місто дуже сподобалося сповненому надій Білояру. Опівдні в храмі Матері Життя зібралося повно альвів, і Чаяну навіть розгледіти добре не вдалося. Юнак підійшов до одної із прислужниць храму і поросив переказати жриці Чаяні, що про зустріч її просить жрець Дива, який прийняв посвяту в той же день, що й вона.

«Якщо це моя Чеслава, вона здогадається», − думав хлопесць.

Так би і сталося, та альва, до якої звернувся Білояр, була замаскованою чарами Лілейною.

Княгиня часто приходила на службу в храм Матері Життя таємно й уважно спостерігала за тією зайдою – Чаяною. Хотіла підловити на чомусь і повернути підданців проти неї, та не було до чого й причепитися. Якась неприродно добра, чуйна, привітна дівчина. І, головне, не видно в чому її вигода. Не може такого бути!

Невловиму нетутешність хлопця Лілейна відчула здалеку, а, вислухавши його прохання, відразу здогадалася в чому річ. Отже, це і є той жрець Дива, з якого почалися її невдачі! Хоче зустрітися з чудесною жрицею? Влаштуємо!

Вичекала трохи і знову вийшла до світлокосого красунчика:

− Жриця Чаяна чекатиме увечері за храмом.

Аж засяяв, дивитися гидко! Нічого… Недовго тобі радіти… Але спершу подбаємо про ту святу приблуду!

Як і кожна альва, Лілейна знала все про рослини. І давно вже зварила отруту, підсилену чарами. Чисту, як сльоза, що не мала ні смаку, ні запаху… ні протиотрути.

Настав вечір. Чаяна якраз оглядала хворих в затишному будинку біля храму, поїла їх живою водою. Коли настав вечір, вийшла в садок. Зітхнула. Цікаво, де зараз Ратко? Дана нашептала, що він уже йде в столицю. Дівчина не сумнівалася, що впізнає коханого, яку б нову зовнішність не дали йому боги.

Тут підійшла юна альвочка з мальованим горнятком:

− Ось… Тут суниці, липа… Сама для вас зробила!

Чаяна навіть не задумалася – взяла, піднесла до вуст і ковтнула.

Вона ще тільки збиралася подякувати, а мальоване горнятко вже вилетіло з руки і розбилося.

Лілейна (а це була вона) не дала Чаяні впасти – підхопила чарами, накрила тіло невидимістю і тихесенько сховала за будинком.

Сама ж княгиня швиденько прибрала подоби жриці, ще раз роззирнулася – чи ніхто не помітив нічого – і, заспокоєна, пішла до храму. Час було зустрітися з другим зайдою.

15

Ще трохи…

Ратибор-Білояр чекав, як і було сказано, за храмом. Тиша. Потім кінчики вух самі заворушилися (ніяк до цього не звикне). Чиїсь кроки! Виструнчився, озирнувся, а назустріч випливла… Хто це?!

Так, альва була чарівна. Висока, витончена, темноволоса, кароока. Вона звабливо посміхалася, та й обличчям дуже скидалася на ту, яка сьогодні приносила на вівтар богині жертву. Що ж не так? Підійшла, ніжно поклала тонкі долоні йому на груди:

− Здрастуй, коханий!

А він стояв каменем.

Погляд у його Чеслави був насмішкуватий, впевнений, ніжний, гарячий… А ця красуня носила в очах пустку й злість.

Не розуміючи до кінця, що робить, відійшов на крок:

− Хто ти?..

− Як хто?! – з чудових очей полилися сльози. – Твоя Чаяна, хіба ти забув мене?

Аж руками сплеснула! Тільки його дівчина наодинці з ним назвала б себе Чеславою. Отже, щось тут недобре!

− Брехня! – почулося збоку. – І не Чаяна, і не його.

Стежкою йшли двоє. Одна – як дві краплі води схожа на жрицю. Вона, видно було, ледве трималася на ногах. Друга, що підтримувала її під руку, − зовсім юна дівчина. Проста біла сукня, довге світле волосся. Та де там світле! Придивившись, Білояр побачив, що коси в незнайомки сиві, а очі як дві темні прірви.

− Та вклонися хоч, дурню, − зненацька заволав Див у його голові. – Перед тобою сама Дана, Мати Життя.

− Виходить, поруч…

− Так, так, твоя Чеслава. Тьху! Побачив дівку – і розуму в голові стало на макове зернятко! Усе самому робити треба!

Мить – і поруч із хлопцем стоїть темноволосий зореокий чоловік. Він подивився на фальшиву жрицю з-під лоба і звелів:

− Скидай личину, Лілейно.

Лілейна?!

Княгиня?

Тонкостанна альва, чиї золоті кучері, зелені очі та білу шкіру оспівано в піснях і легендах, зовсім не видавалася зараз прекрасною. Злість і якесь темне божевілля перекривлювали чудове личко, тонкі пальці стискалися хижими кігтями.

Боги підійшли до Лілейни, а справжня жриця безсило сперлася на стіну храму. Білояр наблизився й обережно обхопив рукою її стан.

− Сьогодні ти вичерпала наше терпіння, – тихо й сумно сказала Дана.

− Вичерпала?! – беззвучно зареготала княгиня. – Та я в цьому вимірі правителька й богиня одночасно. Що ви мені зробите?!

− Нічого, − так само ледве чутно відповіла Мати Життя.

− Ти сама все зробиш, − почувся низький голос Дива.

Білояр потім так і не зрозумів що ж такого побачила Лілейна в очах древніх покровителів її народу. Княгиня позадкувала, а тоді повернулася і почала тікати. Лункі кроки віддалялися, а потім почувся звук падіння і крики: перехожі голосили й кликали на допомогу. Боги перезирнулися, зітхнули:

− Що? Пішли являтися дивному народу?

А смертні тим часом зустрілися поглядами – і залишилися на місці.

16

Чаяну зцілила, звісно, Дана. Лілейна ж загинула просто безглуздо. Проклинаючи всіх богів Вирію, вона вибігла на площу і впала мертвою. Зупинилося серце.

Прості альви так і не дізналися якою насправді жорстокою була їхня княгиня. Дивний народ радів, що на молитви тепер відповідають. Правити, з благословення богів, стало молоде подружжя жреців – Білояр та Чаяна. У храмах Дива – Батька-Нічного-Неба − його народ тепер міг скільки завгодно милуватися зорями, а в храмах Дани – Матері Життя – на вівтарях завжди було кілька крапель живої води.

Вирій поступово відходив від Яви, ставав у спогадах нащадків оріян давньою казкою. Ще якихось кілька століть – і вони назвуть себе українцями, християнами з діда-прадіда, і тільки слово залишиться в їхній мові – «вирій». Як символ чогось світлого й прекрасного.

17

На Південній Київщині до сьогодні збереглися залишки укріплень, що довжиною були близько 2000 км. Дослідники вважають, що їх розбудовували протягом всього віковічного протистояння на Великому Кордоні зі Степом. Про ці укріплення складено багато легенд. Називаються вони − Змієві Вали.

Дійові особи

Велес – бог мудрості, мистецтва, багатства, торгівлі, чарівництва, подорожей. Навчив людей приручати тварин, різноманітних ремесел. Уявлявся як вродливий плечистий чорнявий синьоокий чоловік середнього зросту. Товариш і вічний суперник Перуна. Уособлював сили землі та води.

Дана – богиня води, Матір життя. Разом із Сварогом-Вогнем створила матеріальний світ (Яву). Виглядає як юна білошкіра дівчина із довгим сивим волоссям у простій сукні, боса. Дає життя усьому живому, дуже добра.

Див – бог нічного неба, дива, страху. Віщун, але завжди повідомляє лише про погане (зокрема, про смерть − перед боєм). Темноволосий, зорі в очах. Може являтися як чорний птах. Творець і покровитель племені альвів – дивного народу.

Лілейна – княгиня альвів, найвродливіша з жінок Яви. Коханка Велеса, яку він кинув.

Перун – бог грому, війни та влади. Срібноволосий, золотовусий, частіше всього одягнутий лише в штани. Має важку палицю і лук зі стрілами-блискавками, їздить на золотій колісниці. Допомагає воїнам на полі бою, прихильний до побратимства. Товариш і вічний суперник Велеса (Змія). Уособлює сили вогню та неба (повітря).

Ратибор (Ратко) – воїн з людей із кров’ю альвів, став жрецем Дива і отримав ім’я Білояр.

Сокіл-Род – Творець Всесвіту. Сидить у Вирії на Прадубі (Дереві Життя) і звідти бачить усе, що відбувається в Яві (матеріальному світі).

Чеслава – відьма (цілителька), людина з кров’ю альвів, стала жрицею Дани і отримала ім’я Чаяна.

Чорнобог − бог темряви, гніву і внутрішньої боротьби. Втім, не злий і не жорстокий. Виглядає як молодий смаглявий чоловік, чорнявий, темноокий, у чорному вбранні. Він та його брат Білобог − боги рівноваги.