"Розрив"

Павло закінчував ранкову пробіжку з думками - як же хочеться палити! Солодкого хочеться і чіпсів! Хочеться всього забороненого, шкідливого, і одночасно побороти самого себе хочеться. Або зовсім не боротися, та пливти собі за течією. Цілу годину він не міг думати ні про своє дихання, ні про маршрут пробіжки, кращий і безпечніший, без усіх цих автівок, натовпу роззяв, що дивилися йому услід зі словами - який молодець, спортом займається, здоровий спосіб життя!.. Боже, я готовий вбити за келих пива! Точно! І навіщо мені цей здоровий спосіб? Від себе не втечеш. Потім Павло подумав і, стиснувши зуби, побіг швидше. Від гіршого себе треба тікати. Бігти, не оглядаючись. Через стадіон, на зелене світло, повз крамнички і парковки, через парк, затиснутий між двома завантаженими автострадами…

- Олеже!

- Павле?

Павло різко зупинився біля лавки, на якій сидів молодик в незручній позі, з голкою в руках, та намагався зашити дірку нижче коліна на своїх джинсах.

- Олеже! Що це ти робиш?

- Я?

- Ну, так!

Олег тільки кивнув.

«Дивний він якийсь, - подумав Павло. – Можливо, не хоче зі мною спілкуватися? Хоче побути наодинці? З іншого боку, ми давно вже не бачилися. Був мені другом у дитинстві, та так сталося, що дружба наша в дитинстві і залишилася. Хто він тепер? Як склалося його життя?.. Я ж нічого про нього не знаю. Як і він про мене. Ніби були друзями колись, але коли? І хто це був? А зараз хто? Просто чужі люди зі знайомими обличчями.»

- Я, бачиш, спортом вирішив зайнятися, - вже менш емоційно сказав Павло. – Кинув палити…

Розмова не йшла, Олег стривожено подивився на нього.

- Гаразд, вибач. Я побіг.

- Почекай!

Павло зупинився і сам трохи напружився. Щось було в голосі Олега, щось непідробне, і він відчув, як непрємно похолола його спина вздовж хребта.

- Так ти не від них тікаєш?

Павло насупив брови, радість від зустрічі зійшла нанівець.

- Від кого?

- Гаразд. Ти, це... не звертай уваги, сідай поруч.

Олег різко посунувся.

- Добре. Сідаю.

Вони дивилися один на одного, немов бачили важкий сон і кожному снилося щось своє, і обидва хотіли прокинутися.

- Ти де джинси порвав? - запитав Павло.

- Тікав з дому і зачепився...

- Аааа, ясно. А чого тікав? Від дружини?

Павло спробував посміхнутися, але Олег ніяк не відреагував на його жарт.

- Вибач. Я в особисті справи не лізу. Гм... А ти що, голку з ниткою завжди носиш з собою?

Олег подивився на голку в руці і нарешті прибрав праву ногу з лівого коліна.

- Армійська звичка, - пояснив він, зняв з голови в'язану шапку і показав за її закотом закріплені ще дві голки з обмотаними навколо них нитками.

- Служив значить? Я теж! Пам'ятаю, як...

- Ти давно з дому пішов? - різко перервав Павла Олег.

- Так, десь години дві тому. Спочатку пив каву, налаштовував себе, так би мовити, на пробіжку, а потім...

- А я годину тому! - Олег вже не слухав та міркував вголос. - Він ще не встиг з'явитися... чи у усіх по-різному? Тоді скоро...

Він різко замовк і знову подивився на Павла, який вже був не радий, що залишився.

- Я не знаю, хто вони такі!

- Ти це про кого говориш? Олеже! Та що з тобою?

- Я просто наляканий.

- Через що?

- Через те, що не розумію... Я зайшов на кухню, чай заварити, поставив чайник, сиджу, чекаю. А потім, в кутку, біля вікна, він з'явився!

- Хто - він?

- Чорний увесь! Ніби, в одязі... хоча він постійно змінював форму, текструру, і обличчя його рухалося! Ніби риси свої змінювало постійно, ніби як підбирало собі подобу...

- Що ти верзеш!

Павло трохи посунувся від Олега.

- Я схопився зі стільця, від шоку закричав йому - пішов геть! Але він залишився. Узяв і собі стілець, поставив в кутку і сів. Я дивлюся на нього, а він на мене. Дивлюся, очі відвести не можу, і він не відводить. Хоча очі його я так і не зміг розгледіти. Тоді я з кухні вискочив, двері за собою закрив, почав голосно співати, а сам одягаюся. Черевики взув, куртку і шапку з шафи схопив, і все дивлюся на замкнуті двері кухні. Він так і не вийшов, а я вискочив з власної квартири, як злодій, якого схопили на гарячому. Ей! Павле, не дивися так на мене. І додому не йди!

Павло рішуче встав з лавки.

- Ти зовсім очманів? Чому я не можу йти додому?

- То вже не твій дім.

- А чий?

Олег стенув плечима і опустив голову.

- Я потім згадав, коли вже сюди прийшов і сів на лавку, що говорив з ним, але не словами, а інакше. Тому і не відразу усвідомив це. Він говорив - йди, а я запитував - куди ж мені йти? І знаєш, що він мені відповів?

Павло мовчав.

- Ти, каже, назавжди звідси йди. Тут для тебе вже місця немає. Тільки для нас.

- Ти п'яний?

- Ні. Я страшенно наляканий.

- Ти хворий?

Олег зітхнув.

- Просто озирнися.

Павло неохоче покрутив головою і тільки зараз помітив, що машини по обидві сторони парку стоять в заторі, а водії сигналять один одному і, висунувшись з вікон, лаються матом. Що сталося за останні 15 хвилин? Як же він не помітив раптової зміни? І люди... Скільки людей навкруги! Метушаться на тротуарах, штовхають одне одного, вибігають на дорогу, пробираються між автівками, водночас лаючись з водіями.

- Що відбувається? - прошепотів Павло.

- Паніка. Люди тікають.

- Куди?

Олег знову стенув плечима.

- Я думаю, вони і самі не знають - куди. А куди звичайно йдуть, коли назавжди по-кидають домівки?

Спрацював сигнал виклику, і Павло не одразу зрозумів, що дзвонять на його телефон.

- Так! Алло! Хто це? Марія? Ти? Що? Ні, я зараз на вулиці... Хто у будинку? Почекай... Слухай... Та помовч вже! Ух... Вибач... Я зустрів друга, він теж бачив... Чорт забирай! Де тебе знайти? Добре. Чекай.

Павло, намагаючись покласти телефон в кишеню, схибив, той впав і знову задзвонив.

- Ну хто там ще?!.. Алло! Стьопа? Я... Я знаю! Біжи до кафе у вигляді літаючої тарілки. Що? Ти з глузду з’їхав? Куди відлітати? Заспокойся. Там зустрінемося.

Закінчивши розмову, Павло подивився на Олега.

- Що ж нам робити?

- Напевно, ми спочатку будемо тікати, а потім спробуємо залишитися.

Павла це трохи підбадьорило.

- У нас має вийти! Надія є!

- Можливо... Хоча, думаю вони вже не залишуть це місце.

- Виженемо їх силою! Якщо не підуть, то...

- Уб'ємо? Гм, не думаю. Вони просто з'явилися, але так просто не зникнуть.

- І що ти пропонуєш? Змиритися, скласти руки? - обурився Павло.

Олег нічого не відповів і знову взявся за голку. Повз них бігли люди, хтось дзвонив в поліцію, хтось викликав швидку. Жінки кричали, діти плакали.

- Ай! – несподівано скрикнув Олег.

- Що сталося? - запитав Павло

Олег жбурнув голку у траву і подивився на вказівний палець, по якому стікала тоненька червона цівка крові. Поклавши палець до рота, він невиразно промовив:

- Немов не хочуть зашиватися. Напевно, так ці штани і залишаться, розірваними…