Х

Х

- Що ж ти, сука, такий тупий? - спересердя вигукнув слідчий. - Ти ж займаєшся цим навіть не роками - десятиріччями! - З цими словами кремезний чоловік аж підвівся зі стільця. Швидко опанувавши себе, він сів і поклав руки на стіл.

Людина по інший бік столу ніяк не зреагувала, не ворухнулася. І просто дивилася на слідчого, який продовжив:

- От скажи мені: чому вам, маніякам, обов'язково треба залишати собі якісь "сувенірі" на згадку? Це ж речові докази - докази того, що ви скоїли! І, рано чи пізно, це буде використано проти вас! - Він перевів подих і додав:

- Усі ці роки ніхто тебе взагалі не підозрював. Господи! Зразковий сім'янин, взірцевий працівник, надійна й порядна людина... І так по-дурному спійматися!

Співрозмовник уважно слухав - і зберігав мовчанку. Сивочолий службовець вирішив зайти з іншого боку:

- Хіба одного того, що ти це зробив, було недостатньо? Хіба твої руки не пам'ятають, як ти їх душив, різав, як натискав на спусковий гачок? Хіба твої очі не бачили, як ти нівечив їхні тіла, як вони стікали кров'ю та помирали? Хіба не чули твої вуха їхніх благань та криків від болю? А вираз жаху, безнадійного жаху, в їхніх очах, коли вони усвідомлюють, що це - все, кінець... - Слідчий замріяно сповільнив свій темп. - Усе це назавжди з тобою. Так навіщо тобі ті "трофеї"? Що вони додають? Для чого ти їх збирав, Х?

Цього разу Х відповів:

- Пам'ять ненадійна. Найкращі спогади з часом блякнуть. Вони ефемерні, їх не можна торкнутися. А речі, які я залишив на згадку, - матеріальні, вони повертають мене туди, в минуле. Торкаючись їх, я знову відчуваю, знову проживаю миті, пов'язані з ними. І ще - це доказ того, що все відбулося в реальності, що я нічого не вигадав. Вони нагадують мені, хто я. - Він зробив паузу. - Але ж ви чули подібні відповіді неодноразово. Хіба ні?

Якби Х зустрівся вам на вулиці, чи в магазині, чи в будь-якому іншому громадському місці, ви охарактеризували би його як інтелігента - можливо, вчителя. Йому пасували би окуляри. Чи виглядав він небезпечним? Жартуєте? Звісно, ні!

І саме він озвіріло вбив три сім'ї якийсь тиждень тому. Це були останні його досягнення перед затриманням. Його видала коханка, нажахана змінами в поведінці співмешканця. Вона зізналася, що всерйоз боялася того, що одного дня Х приріже її саму.

Це вона підказала, де знайти схованку з "трофеями".

Чи насолоджується маньяк убивством? Якщо він робить це, якщо його тягне робити це знову і знову - певно, щось його у цьому вабить; певно, має бути якесь задоволення - якщо не кайф, - чи не так?

У випадку Х, мова йшла скоріше про адреналін, ризик, азарт. Роблячи свою справу, він відчував силу, владу і... страх. Озброєний рушницею, він увірвався в будинок - і, побачивши за кухонним столом господаря з ножем, нервово розрядив у нього обидва стволи. Чоловік упав, його дружина закричала від жаху, а вбивця прожогом вибіг надвір перезарядити двостволку. Чому він вибіг? Жінка була перелякана, її чоловік уже не становив загрози - то хіба щось заважало вбивці перезарядити зброю прямо на місці?

Проте Х був дуже обережним. Переломити стволи, витягти стріляні гільзи, загнати в патронники нові набої, замкнути рушницю, звести курки - все це потребує певного часу. І певної концентрації й уваги. А поки він на це відволікається, де гарантія, що жінка не утне якусь дурницю? Наприклад, не кинеться на нього з ножем? Шанси, можливо, й невеликі - але точно не нульові. Тому він краще зробить це надворі.

Повертаючись назад до будинку, цей двоногий хижак боровся з неприємним передчуттям: а раптом жертва взяла себе в руки та влаштувала йому засідку? Обережними та нечутними кроками він дійшов до кухні. Обійшлося: дружина ридала над трупом чоловіка. На обличчі Х з'явилася посмішка. Тепер ці двоє будуть разом - навіки разом!

Жінка відчула його погляд, підвелася - і він вистрелив їй у живіт. Це вбило її не одразу. Він жадібно дивився на неї, намагаючись не упустити жодної дрібниці, карбуючи в пам'яті кожен її рух, кожен стогін, кожен струмочок крові, що просочувала її одяг та стікала між пальців. Її агонія була для нього симфонією, а момент, коли погляд її осклянів - кульмінацією.

Вбивця переломив рушницю і замінив стріляну гільзу свіжим набоєм. Десь у будинку ще залишалася дитина.

М'язистий слідчий пильно дивився на сухорлявого маньяка. Здавалося, при бажанні він міг би переломити того, як соломинку. Та тільки здавалося. Не треба недооцінювати звіра. Х був звіром. Диким, небезпечним. Цивілізованим - у тому сенсі, що отримав освіту, засвоїв необхідні знання та навички, щоби мімікрувати, злитися з суспільством, використовувати суспільство і грати на його хибах - і все це для потреб суто хижацьких, потреб минулого, в якому боротьба за виживання все ще займає перше місце, і де кожен кожному - ворог.

Що, втім, не означає, що слідчий не зміг би переломити Х, як соломинку. Зміг би. Просто й сам би не вижив. Він це розумів. Х це розумів. Вони обоє це знали. А пересічні люди цього не розуміли. І йшли на забій, як худоба.

Тому, якщо відверто, маньяк імпонував сивоголовому службовцю більше, ніж середньостатистичний представник безхребетного стада. Бо в цих двох за столом було більше спільного, ніж у кожного з них із рядовим громадянином. І обидва про це знали. Що не робило їх союзниками. Радше, двома хижаками, які придивляються та кружляють один навколо одного.

- Отже, - промовив слідчий, поклавши кулак на стіл і накривши його долонею, - чому містечко N? І чому саме ці сім'ї?

- Хіба не очевидно? - запитав у свою чергу Х.

- Ні, - коротко відказав слідчий.

- Ні? Гаразд. Вони самі змусили мене.

Оскільки робота Х була пов'язана з відрядженнями, географія його вбивств була доволі широкою. Він волів не слідити у тих містах, в яких перебував безпосередньо. Його увагу натомість привертали містечка неподалік поточної дислокації.

Відчуваючи поклик, чоловік їхав у певному напрямку, де неодмінно знаходив те, що очікував. Іноді це були самотні подорожні, іноді - водії та пасажири автівок, іноді - осілі люди.

Містечко N зустріло його двором, на якому аж заходився гавкотом собака. Пес ричав і рвався з ланцюга, з пащі його бризкала слина.

- Годі, Максе! - наказував господар, але пес не заспокоювався. Даремне цей товстун намагався приспати пильність Х своїми показними командами. Чуття підказувало вбивці: його розкрито. Ця пара здогадується, хто він такий. Тому вони будуть першими.

За кілька днів він зарубав обох сокирою.

- Розумієте, - казав він слідчому, - я не міг їм довіряти. - Вони здали би мене за першої нагоди. Тож я діяв на випередження. Радий був зробити це з ними. Фальшива прихильність товстуна відразу викликала в мене огиду. А його собацюра вибісив мене у перші ж секунди. Тупа псина. Розібрав їх із задоволенням.

- Ви зробили це вночі? - уточнив слідчий.

- Глибокої ночі, коли вони поснули.

- І після того відразу покинули місце злочину?

- Ні, переночував там, на місці. А зранку поїхав.

- Переночували там, на місці - тобто, серед трупів?

- Ну, так, серед трупів. А що, я мав витягти їх надвір? До речі, собацюра-то був назовні. Такій смішний на своєму ланцюгу.

- Дружину господаря ви також зарубали сокирою?

- Так. Вона іще так здивувалася спросоння, побачивши мене. Спочатку здивувалася. Потім так вмовляла її не вбивати. Приємно було працювати з нею. Люблю, коли вони благають.

Наступними жертвами Х стала молода подружня пара та їхня дитина. Їм не пощастило потрапити на очі вбивці, коли він прогулювався містечком. Саме тоді він використав двостволку.

- Я не винен, - розповідав він слідчому. - Це все вона. Молода, вродлива. Спіймала мій погляд і відповіла на нього. Начебто пристойно, начебто без жодного натяку - але ми-то знаємо, до чого це веде. - Х похитав головою. - А просто поруч із нею - уявляєте! - стояв її чоловік. Тобто, план був такий: заманити мене та підставити, щоби той її здоровань переламав мені всі кістки. Розумієте? Тож у мене не було вибору. Не довів до гріха, змив його кров'ю - перш ніж до самого гріха дійшло. І ви навіть не уявляєте, як вороже дивився на мене той здоровань, коли я зайшов на їхню кухню. А в нього ще ніж був у руці. Я реально злякався за своє життя. Не знаю, чи можна мої дії кваліфікувати як самозахист. Але в тій ситуації я зробив єдину можливу річ: вистрелив у нього. Бог свідок, мені було страшно.

- Вам було страшно?

- Так. Я вибіг звідти.

- А потім ви повернулися і застрелили жінку. І навіть їхнього маленького сина.

- Так, я повернувся і вбив ту гріховну молодицю - що мав би зробити одразу. А щодо їхнього малого - він міг би підрости та спробувати помститися за батьків. У випадках на кшталт цього помста знаходить свою ціль, хай через багато років. Тому в мене не було іншого виходу, як запобігти такому розвитку подій вже зараз. Чи я не правий?

Третій сім'ї Х дуже не сподобався, коли проходив повз їхній будинок.

- Бачили б ви, як зле вони на мене дивилися крізь вікна! Наче угледіли самого диявола!

- І ви відразу зрозуміли, що вони готові розірвати вас на шматки? Кинути на поталу скаженим псам? Четвертувати й згодувати свиням?

Якщо в цьому зауваженні й була іронія, Х її не помітив.

- То були жахливі люди, - провадив він. - Якби я не прийшов по них, то вони би прийшли по мене.

- Прийшли - куди? За всі ці роки ніхто ніде вас не підозрював. Куди би вони прийшли? Як би розшукали вас?

- О! Ці! Ці би - розшукали! Я чув це! Не просто так я їх побачив, коли вони побачили мене. Мій досвід, досвід багаторічний, підказав мені: небезпека! І я послухався. Авжеж, послухався! Бо це більше, ніж досвід, це - інстинкт. - Під час цих слів обличчя Х чимось нагадало вовчу морду. Через гру світла й тіні, не інакше.

- І ви прийшли до них, - підсумував слідчий.

- Вони змусили мене. Вони...

- Хвилинку! Це ви прийшли до них - а не вони до вас.

- Так! Бо якби я цього не зробив, тоді це зробили би вони! Я мав встигнути першим, поки ще не пізно!

- І ви встигли.

- Так, я встиг! Слава Богу та янголам Його, я встиг!

- І всі вони тепер мертві.

- Ясна річ! Інакше мертвим був би я.

- А тепер ви у в'язниці. Знаєте, хто вас здав?

- Знаю.

- Ви засмучені?

- Ні. У кожного свій шлях. У мене - мій, у неї - її. Її слабкість привела мене сюди, але це - мій шлях. Вона була лише знаряддям.

- Хочете сказати, що ви планували опинитися тут? Без можливості скоювати вбивства?

- Чому - без можливості скоювати вбивства? - Маньяк хижо посміхнувся. - Доки я живий, доти я можу вбивати.

Слідчий першим відвів погляд.

- Що мені буде за те, що я вб'ю когось тут? - поцікавився Х. - А за те, що _не_ вб'ю? Ви можете скористатися цим, начальнику. Правда в тому, що такі люди, як я, потрібні таким людям, як ви. Не заперечуйте, не розчаровуйте мене.

Слідчий довго-довго дивився на співрозмовника.

- Ви можете сказати, що вбивати вас змушували голоси в голові. Янголи, демони - на ваш розсуд, - нарешті промовив сивочолий чоловік. - Можете сказати, що це була ваша місія, що тим самим ви позбавляли Землю від... чогось. І така заява буде навіть не повною брехнею. А ми, зі свого боку, забезпечимо вам належні умови... і належні розваги. А для суспільства ви будете черговим напівбожевільним маньяком.

- Я знав, що ми порозуміємося, - хижо посміхнувся Х. - Мій шлях продовжується. Як і ваш, - його неприємна посмішка стала ширшою. - Як і ваш, мій друже. Я дозволив собі це слово - "друже" - адже не тільки ви здатні дещо розповісти про мене, але і я про вас також. І я про вас також, друже, - чи не так? Якби на волі було більше таких людей, як ви і я, світ був би набагато цікавішим.

Слідчий на це криво посміхнувся.

- Гадаю, мене могли би виправдати, - продовжував Х, - на підставі тих потрясінь, небезпек і загроз, якими я поділився та які відкрив вам. І не треба казати, що це неможливо. Світ є набагато божевільнішим місцем, ніж ми можемо уявити. І це кажу я - той, кого називають божевільним убивцею. Але, мабуть, не в наших інтересах, щоби мене виправдали. Час перегорнути сторінку назустріч чомусь новому. Такому, про що знаємо ми, і що обивателю навіть в голову не прийде.

- Все сказав? - слідчий піднявся з-за столу.

- Так, - відповів Х.

- То й добре. Піду я додому, до сім'ї. А в тебе попереду ще багато часу наодинці з самим собою. Не скучай. Бувай, Х.

[11.04 - 17.04.2026]

--------------------------------

Чорнову версію оповідання я написав за пару вечорів. А далі неспішно, час від часу повертався до тексту, щоби щось підкоригувати.

Особистість Х утворена з кількох складових. Одна з них відштовхується від історії реального серійного вбивці. Інша відштовхується від, на жаль, добре відомих нам проявів цілого режиму, породженням і очільником якого є певна особа, яку ми любимо називати на літеру Х. Я міг би використати в тексті літеру Z замість Х - але, насправді, щоби бути Z, треба спочатку бути хворим на Х.

У тексті я використовую кириличну літеру Х, а не латинську "Ікс". Хоча головного героя я називаю то "Х", то "Ікс".

P.S.

Учора, 18 квітня, в центрі Києва сталася трагедія. Психічно нестабільний довбойоб влаштував стрілянину на вулиці та в супермаркеті. Паралелі з історією про Х, яка з'явилася 13 квітня, дуже слабкі, але... Мене турбують такі збіги.