Білосніжка: казка, яку не розкажуть дітям

Я нарешті поставила останню крапку, дозволивши чорнилу ввібратися в пергамент, і з полегшенням віднесла цей «літопис гріхів» до архіву. Нехай припадає пилом між звітами про врожай та списками страчених зрадників.

Зараз я сиджу на веранді, підставивши обличчя променям призахідного сонця. У моєму келиху — густе терпке вино, в голові — приємна порожнеча. Якраз той момент, коли здається, що світ нарешті став спокійним. Але тиша в цьому замку — товар дефіцитний.

— Ваша Величносте, — почувся за спиною низький, оксамитовий голос.

Я навіть не повернулася. Я впізнаю цей голос із тисячі. Високий, божественно гарний чоловік — мій особистий «інструмент» для особливих доручень — схилився в поклоні, але в його очах, як завжди, танцювали іскри зухвалості. — Вас викликають до Артефакту. Вона чекає.

Я важко зітхнула, допила вино одним ковтком і підвелася. Спокій тривав рівно п’ять хвилин. Ми пройшли до моєї таємної кімнати, де в глибині ніші, за важкими портьєрами, висіло воно — величезне дзеркало в рамі з чорного срібла. Я провела пальцями по прихованому механізму на рамі, натиснула на холодний камінь, і поверхня скла миттєво пішла дрібними брижами.

Через мить переді мною постало обличчя жінки, чия краса могла б змусити сонце зупинитися. Чорне, як смола, волосся, очі, в яких топилися королівства, і ця нестерпна, переможна посмішка.

— Ти запрошена на моє весілля, — промовила вона, і її сміх розсипався по кімнаті срібними дзвониками.

Я закотила очі й мимовільно посміхнулася у відповідь.

— Знову? Невже тобі мало попередніх разів?

Жінка в дзеркалі розсміялася ще голосніше, поправляючи діамантову підвіску на шиї.

— Ваша Величносте, Королево-Регентко… Невже ви пропустите п’яте весілля вашої коханої донечки? Це ж буде головна подія сезону!

Я насупилася, хоча всередині мене вже розпирало від сміху.

— Білосніжко, ти що, знову?! — я мало не сплеснула руками. — А де дівся четвертий чоловік? Куди ти його поділа, нещасного?

Сніжка в дзеркалі лише грайливо знизала плечима, і в цьому жесті було стільки ж розпусти, скільки й політичної ваги.

— Ой, мамо, він був такий нудний… Сонети читав навіть під час їжі. Скажімо так: він вирішив присвятити життя самотності в далекому монастирі. А цей новий — справжній звір, тобі сподобається.

Я похитала головою, дивлячись на свою «маленьку невинну дівчинку», яка за ці роки навчилася керувати чоловіками краще, ніж я — цілою країною.

— Добре, — здалася я, поправляючи власну корону, яку зазвичай носила лише для таких «офіційних» розмов. — Буду через годину. Тільки підготуй нормальне вино, бо від твоїх весіль у мене вже хронічна печія.

Дзеркало згасло, знову перетворившись на звичайне скло. Я обернулася до свого красеня-помічника, який чекав біля дверей.

— Чув? Нам треба збиратися. Здається, казка триває, і кінця-краю цьому не видно. Але, чесно кажучи… хто я така, щоб на це скаржитися?

КІНЕЦЬ.