7. Тінь некроманта.
Шарам вийшов з храму, мружачись. Після притлумленого мерехтіння свічок собору денне світло здавалася особливо сліпучим. Він закинув голову, задивляючись на блакитне небо, що де-не-де було поцятковане маленькими білими хмаринками. Як добре було вдихнути свіже морське повітря, після задушливої, сповненої важкого запаху людських тіл та різких ароматів ладану тісної церковки.
- Подайте, пане, заради Спасителя!
Десятки рук потяглися до нього, просячи милостині. Жебраки та жебрачки в брудному лахмітті, яких завжди було безліч біля таких місць, обступили мага. Чіпляючись за одяг, за руки, за ноги. Випрошували милостиню.
- Дайте копійчину на хліб!
Шарам засунув руку в кошіль, вишкрібаючи звідти пригорщу мідяків, коли раптом з лісу рук вистромилася одна з кинджалом. І вправним вивіреним порухом завдала кілька швидких ударів в живіт.
- Оплата від Імперії! – зашипів вбивця і кинувся навтьоки.
Тіло різонув гострий біль. Шарам відчув, як пішов світ обертом. Похитнувся і повільно осів на дорожній камінь.
Стенали жінки, плакали діти, голосно горлали чоловіки,тривожно вдарив дзвін. Та Шарам цього вже не чув.
Міг лише бачити. І останнє, що зобачив перед тим, як провалитися в чорноту безпам’яття — це блакитне небо, в якому вітер гнав ліниві маленькі білі хмаринки.
Хмаринки, яким було байдуже на всі людські турботи та страхи. Байдуже на крики, сльози. На тіло в чорному плащі, що лежало розпластавшись на землі, плямуючи камінь червоним.
***
- Потрібно пливти, панно.
Рада, що сиділа на підвіконні, повернулася до Богарія.
- Так, чекати більше не можемо. Повня вже минула. І ми попливемо. Тільки не в Бескад. Ми попливемо в Сатор шукати Шарама.
Богарій спохмурнів.
- Шарам наказав нам відвезти вас в Бексад, якщо він не прибуде до повні, для вашої ж безпеки.
- Тобто я маю ховатися і чекати, доки мій наречений в небезпеці? – Дівчина підвелася й очі її гнівно зблиснули. – Я Рада Арденська! З роду великих хаганів Зелених Рівнин! Ніхто з мого роду не заплямував себе боягузтвом! Збирай всіх, хто підписав з нами контракт. Випливаємо післязавтра!
Вона холодно відвернулася до вікна, даючи знати, що розмова закінчена. Богарій кивнув та вийшов.
Через годину він повернувся з чашею в руках:
- Ваш наказ виконав. Чи може панна зволить випити хоча б трав’яного чаю? Ви з самого ранку навіть крихти в роті не мали.
Рада кивнула. Взяла чашку ледь тремтячими руками та стала задумливо пити, дивлячись вдалину.
За деякий час Богарій знову зайшов до неї в кімнату, підняв перекинуту чашу, поставив на стіл. Обережно взяв на руки непритомну дівчину і поклав на ложе. Дбайливо прикрив накидкою.
Підійшов до дверей та гукнув:
- Гей, Миколо. Клич носіїв паланкіна. Потрібно панну доставити на корабель.
Закрив двері, присів біля дівчини та гірко зітхнув:
- Ех панно, панно. Молоді ви ще. Не бачите де хоробрість, а де божевілля, де битва, а де самогубство…
****
- Радість то яка! Панна нарешті прокинулася! – стара літня жіночка сплеснула руками. – А то спите, спите… Я вже перейматися стала!
- Де я ? Що сталося? – Рада сонно мружилася від денного світла.
- Не хвилюйтеся. Серед добрих людей. Брат мій, Богарій, сказав, що підібрав вас на березі океану. Тільки ви, каже, і вижили після корабельної трощі.
- Не пам’ятаю …—Рада силкувалася згадати. – Останнє що пам’ятаю – як гинуло наше місто… А я… Шукала корабель, щоб порятуватися. Нічого більше не пам’ятаю… Що сталося зі мною опісля… Нічого…
Рада заплакала… Жіночка пригорнула її до грудей, цілувала і гладила по голові:
- Нічого доню, тепер все минулося. Ти серед добрих людей. Тобі не має чого боятися…
Богарій ще постояв трохи у дверях, відвернувся, змахнув скупу сльозу, щоб ніхто не бачив і зайшов у господу….
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!