Назви моє ім'я

Це мав бути її останній вечір у Крижаному Форту. Однак один необережний дотик холодних чоловічих пальців пробудив у її тілі вогонь. Невимовно дикий. Відчайдушно спраглий. Древній інстинкт спалахнув несамовитим полум’ям у глибині лона. Він торкався кінчиками пальців оголених ділянок її спини, непристойно ввічливо бажаючи зоряної ночі. До кімнати лишалося якихось кілька кроків, але вона не збиралася прощатися, адже чекала цієї миті майже десять років.

— Міс Фонтьє? — цей самий сухий, ввічливий тон, який так дратував і збуджував водночас. — Сподіваюся, візит до Крижаного Форту допоміг зміцнити довіру між нами, і ви переконалися у тому, що співпраця з кланом Гіліард принесе чимало користі нам усім. Я готовий особисто присягнути у...

— Назви моє ім'я, Лекстере.

— Перепрошую...

— Ім'я. Моє. Я хочу відчути, який смак воно має на твоїх вустах.

Зблідлий, як вересневий туман, чоловік декілька секунд мовчки вдивлявся у теплий вир її лукавих очей.

— Це... це порушення традицій... я не можу дозволити собі таку... — закінчити він не встиг, адже її спраглі вуста раптом накрили його власні, нахабно відбираючи залишки повітря в легенях.

— Ім'я, Лекстере. Зараз, — м'яко прошепотіла вона, розриваючи цілунок.

— Айві... — шелест його голосу розливався м’язами, мов плавлений свинець.

А потім він сказав те, від чого вона остаточно втратила контроль.

— Я ж обіцяв, що дочекаюся повернення свого кудлатого дівчиська.

***

Вони не пам’ятали, як опинилися в її покоях, як гарячково стягнули одяг одне з одного і, задкуючи до ліжка у запійному цілунку, наштовхнулися на стіл та скинули додолу піхви з мечем. Руків’я, оповите гравійованим плющем, ображено брязнуло об кам’яну підлогу. І цього звуку вони теж не пам’ятали, адже намагалися закарбувати у пам’яті рельєф губ, їхній смак і тепло, від якого тьмарився глузд.

***

Нависаючи над ним, Айві водила кінчиками пальців по шиї Лекстера, хижо спостерігаючи, як під шкірою пульсує артерія, ніби відгукуючись на її доторки.

— Коли ти пішла, я зненавидів увесь світ. Ненависть росла й міцніла з кожним ударом у грудях.

Вона завмерла, перевівши погляд на обличчя чоловіка. Блакить його очей потонула в темній безодні її зіниць.

— Я думав, що джерелом цієї ненависті була ти.

Вона торкнулася вустами його чола і короткими невагомими цілунками рушила до скроні.

— Ти був хлопчиськом, Лексі, ти не кохав мене. І я тебе не кохала, — сумний блукаючий вогник раптово спалахнув за вікном, наповнивши кімнату сизим світлом, — майбутнього у нас тоді не було. Ти боявся зізнатися у цьому. Боявся визнати, що твої почуття — це лише бажання володіти моїм тілом.

— Айві, мені… — скрушно почав він, але завершити думку не встиг.

— Немає про що шкодувати. І вибачень не треба. Адже я не була жертвою, Лекстере. Ніколи. Моя жага до володіння тобою була, бодай, ще сильнішою.

Кутики його вуст смикнулися. Він повільно провів долонею вниз поміж лопаток, обсипаних ластовинням, і м’яко натиснув на поперек. Айві покірно прогнула спину, торкаючись теплим лоном його живота.

— Поки ти долав ненависть, я приборкувала лють. І так само, як я не була джерелом твоєї ненависті, ти не був причиною моєї люті, — відголосок давнього смутку бринів у голосі.

Лекстер заговорив не одразу, обдумуючи її слова. Можливо, ці пороки були з ними від народження? Спали десь глибоко всередині невинних дитячих душ, доки кров не почала закипати у дозріваючих підліткових тілах? Саме тоді вони знайшли відраду один в одному. Шаленою первісною пристрастю гасили вогонь, що пожирав їх зсередини. З часом це ставало все складніше. Ватра дужчала.

Гострі зуби стиснули мочку його вуха, він смикнувся, але не посмів зойкнути.

— То ці десять років були потрібні нам, щоб досягти смирення і приборкати своїх демонів? — серйозним тоном запитав чоловік, намагаючись ігнорувати жар між її стегон.

Дзвін жіночого сміху солодкою судомою пройшовся його тілом.

— Саме так, мілорде. І ми успішно впоралися з цією місією, еге ж?

Вістря її грудей пестили його ключиці, м’яко й ненав’язливо торкалися шкіри, ніби сонячні промені прохолодного весняного ранку.

— Ти, врешті, здійснила мрію і очолила гільдію авантюристів, — глухо пробубонів на видиху, безсоромно спускаючи долоню на її сідницю.

— А ти став гідним спадкоємцем своєї династії, — майже промуркотіла, шукаючи шлях до його вуст.

— Але нам обом цього мало.

— Тому я й повернулася.

Її голос, подібний до шелесту степових трав, загубився у м’якому поцілунку. А потім вологі жадібні губи рушили вздовж шиї, вловлюючи пришвидшений пульс чоловіка. Діставшись грудей, вона грайливо підняла язиком кільце, що пронизувало сосок. Різкий сталевий присмак нагадав, як колись, у далекому минулому житті, в пориві пристрасті вона роздирала йому спину, а потім спрагло злизувала розквітаючі багряні пелюстки. Ледь потягнувши сережку зубами, завмерла, відчуваючи, як у глибинах його тіла зароджується стогін. Він розтікався тремтливою вібрацією по судинах, пульсуючи під її пальцями, просочуючись у вуста.

— Повернулася, щоб лишитися зі мною, — він занурив пальці у мідне полум’я її волосся і змусив дівчину підвести розгублений погляд, — чи щоб сповідатися?

— Залежить від того, чи відпустиш ти мої гріхи, — слова, чіткі й гарячі, як і ті цілунки, котрими вона покривала його тіло мить тому.

Міцно обхопивши рукою її стан, чоловік перевернувся, змінюючи позиції. Навис над нею, уважно вивчаючи поглядом давно забуті вигини. А далі нахилився і прошепотів тим самим сухим, ріжучим тоном, від якого їй перехоплювало подих:

— Я, власне, збирався поповнити твою колекцію гріхів.

Провівши язиком вздовж ключиці, рушив униз, не поспішаючи, насолоджуючись, сантиметр за сантиметром прокладаючи шлях до лона. З її обкусаних губ зривалися тихі зойки. Нарешті, він дістався цілі. Кінчиком язика зібрав вологу з розпашілих м’яких складочок. Повільно вивів кілька хаотичних візерунків, відчуваючи, як в’язкий, лискучий потік струменить з палаючого жіночого тіла. Стогони, тонкі і рвані, пестили його слух, пришвидшуючи потік крові, змушуючи плоть міцніти. Кількома поцілунками розмазав по тремтячих стегнах вологу, даючи їй можливість відновити дихання, щоб майже одразу знову змусити задихатися від його безсоромних пестощів.

Він уперше відчував її на смак. Уперше вона тремтіла у полоні його губ, така м’яка й жадана. І хотілося провести вічність ось там, між її стегон, збираючи вологу, колекціонуючи терпкі зітхання і солодкі видихи, відчуваючи, як жага й напруга у ній зростає від кожного руху.

— Досить! Досить! — він чекав, що вона благатиме, але це був наказ.

— Чого ж бажає моя багряна пані? — поцікавився, проводячи пальцями там, де мить тому був його язик.

— Заповни мою кров.

Нарешті він почув те, чого чекав. Одним наполегливим рухом оволодів її спраглим тілом. Світ затремтів і втратив чіткість. На секунду заплющив очі, глибоко вдихаючи. Повітря, густе й приторне, заповнило легені. Цупкі пальці стиснулися на його передпліччі. Він підняв повіки, чудово знаючи, що їй потрібно. Голодна безодня в її очах потребувала блакиті його погляду. Жадала поглинати, розчиняти у собі, даруючи п’янку втіху.

Скільки б разів вони не кохалися до чи після, одначе обоє знали, що ці перші кілька секунд єднання після десятирічної розлуки були найсолодшими. Гарячий мед розливався їхніми тілами.

Він зробив кілька плавних рухів, спостерігаючи, як її налиті сріблом груди рухаються в такт уривчастому диханню. Вона вигиналася під ним, така вразлива й беззахисна. Напружені долоні оплели його шию, притягуючи для чергового поцілунку, яким Айві майже заглушила свій стогін.

Відчувати його у собі, бачити його очі, поглинати його цілунки, слухати тихі хрипкі стогони, насолоджуватися його теплом — ось заради чого вона повернулася. Щоб нарешті бути з ним. Вона хотіла цього десять років тому, хоче й зараз. Однак тоді нею володіла лють, вгамовувати яку вдавалось лише хіттю. Зі скількох бійок він витягав її, обмивав порізи, перев’язував рани, цілував садна… а потім грубо брав те, що вона радо віддавала.

Її безодня поглинала руйнівне сяйво його ненависті.

Його блакить розчиняла лютий запал її розуму.

А потім вони, знесилені й спустошені, годинами лежали осторонь, навіть не дивлячись одне на одного. Не торкаючись. Не говорячи й не слухаючи. Лежали і насолоджувалися порожнечею всередині себе. Це був короткий час забуття. Допоки демони, такі ж спустошені і хтиві, спали десь там, на дні свідомості.

Та врешті Айві зрозуміла, що намагатися стримувати дві руйнівні стихії третьою — погана ідея. Вона не хотіла бути заручницею жодної з них. І тому обрала інший шлях. Їй була потрібна дисципліна, середовище, де сила люті могла б служити на благо, допоки вона не візьме її під контроль. Гільдія авантюристів була саме таким місцем. Одного вересневого вечора вона тихо покинула стіни Крижаного Форту, не взявши з собою нічого, окрім материного меча і обіцянки Лекстера дочекатися її повернення.