Вінрієн

Спів у моїй голові розливається, ніби тінь, що тягнеться крізь світ, наповнений печаллю. Він огортає все довкола — тихо, але невідворотно, як біль, що не має кінця.

Я заплющую очі й поринаю у власний світ. Маленький, крихкий… але єдиний, що належить мені. Там я просто танцюю. Без страху. Без голосів. Лише я.

Я співаю, поки не перехоплює подих. Я кричу — і не зупиняюся.

Світ стирає нас повільно… крок за кроком. Та навіть крізь біль я все ще відчуваю твоє світло — тепле, живе… у власних долонях.

Ці рядки залишилися десь у глибині пам’яті.

Порожнеча накрила мене в ту ж мить, коли стих мій спів. Разом із ним ніби зупинився і час… навіть серце на мить забуло, як битися.

Пелюстки квітів тихо огорнули мене, ніби хтось сховав у м’яких обіймах від усього світу.

— Гарний голос…

Голос позаду.

І раптом — дум-дум.

Серце різко повернулося до ритму. Знайомого. Надто знайомого.

Я впізнала його ще до того, як обернулася.

Ноа.

Я повільно обернулася — і лише переконалася в цьому. Він стояв у тіні квіткової арки, ледь усміхаючись.

Схоже… він чекав увесь цей час. Поки я не закінчу співати.

— Дивне відчуття… ніби твій спів на мить повернув мене в дитинство. Мм… спогади. Ненавиджу дитинство.

Я не одразу зрозуміла, навіщо він це сказав. Це була чесність… чи чергова гра?

Він знову чекає реакції? Хоче щось витягнути з мене?

Але чи має це значення…

— Тобі там теж було не раді?

— Та ні… не те щоб, — відповів він спокійно. — Просто мене двічі намагалися вбити.

Він знизав плечима так, ніби говорив про щось зовсім буденне.

— Але я не тримаю зла. Усе списую на нещасні випадки.

Він зупинився.

— Та й узагалі… чи має це значення? Про мертвих не згадують.

Знову ця посмішка. Холодна. Відсторонена.

Я так і не змогла до неї звикнути.

Яку маску ти носиш цього разу, Ноа?..

— Ми зараз явно не про те… Я прийшов з іншого приводу. Зачекай… усе з голови вилетіло. Твій спів і цей… прилив емоцій. Ти ж знаєш, я до цього чутливий.

Я мовчки дивилася на нього.

Чутливий?..

Його емоції здавалися настільки штучними, що від цього ставало моторошно. Ніби він просто грає роль, не розуміючи, ким є насправді.

Він важко видихнув і сперся на холодне кам’яне перило балкона.

— Чому ти пішла? Що вона тобі запропонувала?.. Скільки?

Його погляд вп’явся в мене.

— Яка сума змусила тебе зрадити? Скільки коштує твоя відданість?..

Слова різали, як лезо.

Він говорив так, ніби вже знав відповідь. Ніби мав право мене судити.

Я стиснула щелепу.

— Щось я не бачу грошей.

Я зробила крок уперед.

— А? Напевно, для тебе це просто недосяжна сума.

Я стиснула губи.

— Знаєш що… давай простіше.

Я подивилася йому прямо в очі.

— Пішов ти до біса. Разом зі своєю сімейкою.

Тиша.

— Хворий ти ублюдок.

Його погляд не відпускав мене.

А потім на губах з’явилася посмішка — холодна, неприродна… майже хижа.

— А мені подобається.

Він трохи нахилив голову.

— Від тебе так і віє впертістю. Хоробрість… і дурість.

Він зупинився.

— Не розчаровуй мене, Аліє.

Його блакитні очі потемніли — ніби в них розлилася порожнеча.

— Навіть не уявляю, яка дурна ідея засіла в твоїй голові…

Голос став тихішим.

— Але краще забудь її.

Він зробив крок ближче.

— Бо вирішую, про що ти думаєш, я.

Його погляд став гостріше.

— Ти зрозуміла мене?

Я не відвела погляду.

— То ти мене вдариш?

Ледь помітна усмішка.

— Давай. Краще я тут здохну… ніж піду з тобою.

Я зробила крок йому назустріч.

— Не тягни. Я не люблю чекати.

Всередині все стискалося. Страх був реальний.

Але ще більше — впертість.

Я не знала, ким він є насправді… але точно знала, що нічого доброго від нього чекати не варто.

І раптом він засміявся.

— Ха…

Легко. Майже весело.

— Ти серйозно думаєш, що я тебе силою потягну назад?

Він відвів погляд убік, ніби втратив інтерес.

— Ні. Я хотів допомогти.

На мить затримав подих.

— Але якщо ти вже все вирішила… то розбирайся сама.

Він знизав плечима.

— І не чекай від мене підтримки.

Ледь помітна усмішка.

— Як кажуть… я вмиваю руки.

У горлі став клубок.

Я хотіла щось сказати… але не змогла.

Чому?..

Чому ти був єдиним, хто звернув на мене увагу? І чому тепер ми такі чужі… ніби зовсім незнайомі?

Він просто пішов.

І разом із ним прийшов холод.

Порожнеча накотилася хвилею, стискаючи груди.

Як же мені хотілося побачити твою справжню посмішку…

Чому ти сказав саме це?.. Чому не… залишився?

Замість тепла — лише холодний погляд.

І більше нічого.

Тіло здригнулося, ніби від криги.

Цей біль…

Глухий. Дивний. Неприємний.

Наче всередині щось повільно тріскає.

З усіх ранків цей був найгіршим.

Я боялася почути сьогодні своє ім’я.

Бути обраною. Опинитися серед тих, хто спуститься в Обріс — Рану світу.

Страх був неминучим. Він повільно стискав мене зсередини, не залишаючи жодного виходу.

Я йшла вулицями міста… точніше — тим, що від нього залишилося.

Невеликі магазини, напівзруйновані фасади, знайомі місця, що втратили свій колишній вигляд.

Біля одного з них Арен разом із батьком готувалися до відкриття.

Як завжди — сперечалися. Але в їхніх голосах було більше тепла, ніж злості.

Я на мить зупинилася біля вікна.

Арен помітив мене одразу.

Його обличчя проясніло, і він помахав рукою — як завжди, думаючи, що я зайду.

Але не сьогодні.

Я не відповіла.

І він зрозумів це.

Здивування майнуло в його очах, коли я просто пройшла повз.

Щодня я купувала свіжі овочі. А батько Арена завжди пригощав мене пакунком яблук.

Їхня щира усмішка… їхній спокійний, теплий настрій — усе це непомітно передавалося й мені.

Тепер усе інакше.

Купівля продуктів більше не входить у мої обов’язки. Я отримала свободу.

Хоча… я ніколи й не була рабинею.

І все ж — за це я вдячна Ноа.

Я стиснула пальці.

Час рухатися далі.

Але слова пані Вальмірії

ніяк не виходили з голови…

Можливо, вона мала рацію.

Але чи має це значення зараз?..

Я й не помітила, як опинилася на містку, що височів над вулицею.

Внизу гралися діти. Їхній сміх лунав легко й безтурботно…

І раптом мене накрили спогади.

Ми з Ноа.

Колись — так само.

Я різко відвела погляд і спустилася сходами вниз.

Рука сама потягнулася до кишені.

Кишеньковий годинник.

Я хотіла лише глянути час… але насправді — побачити його.

Зображення людини, яка була мені близькою.

Та я не встигла його дістати.

Хтось штовхнув мене, пробігаючи повз.

— Гей!

Годинник вислизнув із рук і впав на землю.

— Хоч трохи обережніше… малі йолопи.

Я нахилилася, щоб підняти його.

Ледь відкрила кришку — як раптом здригнулася від дотику чужої руки.

— Чого така нервова?

Я різко обернулася.

Це був Арен.

Арен — щира і добра людина. Трохи набридливий… але з ним легко.

— Слідкуєш за мною?

Я звузила очі.

— А може ти той самий нічний маніяк? Мацало, так?

Я зробила крок ближче, удаючи підозру.

— Стривай… ти хотів мене за груди помацати? Який же ти мерзотник.

Ех… бідний Арен. Я постійно над ним жартую.

І найсмішніше — він завжди ведеться.

— Що?! Ні! Чому ти таке кажеш?! Я просто хотів привітатися!

Він розгублено замахав руками.

— Стривай… тут справді є маніяк? Тоді тобі небезпечно ходити самій!

Я не стримала усмішки.

— Арен… ти занадто наївний.

— Я серйозно переживаю за тебе!

Я посміхнулася ширше — і раптом нахилилася ближче.

— Невже я тобі подобаюсь?..

— Кх—?!

Він майже подавився повітрям.

Я легенько постукала його по спині.

— Гей, ти чого? Все нормально?

— Ага… чудово…

Він ледь це видавив.

Я відступила, дивлячись на нього з легкою усмішкою.

І справді дивний хлопець…

Раптом місто розірвав голос із гучномовців.

— Увага…

Він лунав глухо, але його було чути всюди.

— Група 43 повертається на поверхню.

Я завмерла.

Серце різко стиснулося.

Вони повернулися…

Їх не було цілий місяць.

Що вони дізналися?.. Що побачили там, у глибині?.. І що тепер чекає на нас?..

Але головне — вони вижили.

Від цієї експедиції залежало занадто багато. Уся інформація стане основою для наступної групи… тієї, що піде в Обріс.

Я видихнула.

— Ходімо.

Ми з Ареном рушили разом з іншими.

Усі поспішали до площі — туди, де мали з’явитися ті, хто повернувся з глибин Обріса.

На площі вже зібрався натовп.

Вартові тримали людей на відстані від великої брами, що приховувала підйомник.

Цифри на табло повільно спадали.

Усі мовчали. Навіть дихати було важко.

Нарешті — нуль. Наземний рівень.

— Усі тримайте дистанцію! — різко крикнув вартовий. — Ми не знаємо, що саме піднімається!

З глухим скреготом брама почала відкриватися.

Метал стогнав, ніби його виривали з самої землі. Троси натягнулися до межі, механізми заревли.

І тиша розірвалася.

Зі темряви з’явився силует.

Перший…

Отже, інші теж мали вижити.

Брама підіймалася повільно, і фігура крок за кроком виходила зі тіні.

Усі затамували подих.

Коли він вийшов на світло, стало видно: пошкоджена форма експедиції, зламане спорядження… протигаз на обличчі.

Він рухався важко. Наче кожен крок давався через силу.

Ніхто не наважувався підійти.

Двоє вартових рушили по мосту.

— Ти нас чуєш?! Що сталося там унизу?! — крикнув один.

Експедиційник щось відповів… але слова губилися.

І раптом він різко зірвав протигаз.

— Вони… пожирачі…!

Його голос зірвався.

— Вони вийдуть на поверхню! Вони не бояться світла!

Тіло почало неприродно роздуватися, ніби щось виривалося зсередини.

— Відступайте!! — закричали з натовпу.

Але було пізно.

Тінь промайнула крізь людей.

Ноа.

Він встиг схопити вартових і відкинути їх назад — за секунду до вибуху.

І тіло експедиційника розірвало зсередини.

Вибух.

Але не звичайний.

Ударна хвиля була змішана з чимось… отруйним.

Ноа миттєво підняв кам’яний бар’єр.

Стіна виросла між вибухом і людьми, прийнявши удар на себе.

Гуркіт прокотився мостом, змушуючи землю здригнутися.

— Не вдихати! Всі назад! — крикнув Ноа.

Якщо це були “пожирачі”… то це не випадковість.

Це було попередження.

Усі завмерли.

Ми з Ареном стояли разом з іншими — нерухомо, ніби вросли в землю.

Вони не вижили…

Ця думка крутилася в голові, не даючи зосередитися.

Усі наші надії — отримати хоч якусь перевагу — зникли разом із вибухом.

— Ти як? Все гаразд? — почувся голос Арена.

Я не відповіла.

— Аліє… ти мене чуєш?

Я чула. Кожне слово.

Але не могла змусити себе відповісти.

Наче щось всередині зупинилося.

Це означало лише одне…

Скоро назвуть нову групу. Ту, що піде в Обріс.

Холод пробігся по спині.

Я мимоволі підняла погляд —

і зустрілася з ним.

Ноа.

Він дивився прямо на мене.

Без слів.

Але цього було достатньо.

Він теж усе зрозумів.

До чого це веде.

Минуло небагато часу після вибуху.

У кімнаті зборів зібралася сім’я Бремхоум — одна з небагатьох, що досі утримували порядок у Крайворді.

Остання опора міста.

За круглим столом сиділа мати сім’ї — рівно по центру, зі схрещеними руками. Її погляд був холодним і зосередженим.

Ліворуч — донька. Поруч — два порожніх місця.

Тиша між ними говорила більше за будь-які слова.

Ноа сидів навпроти — на підвіконні.

Він щось малював, ніби не звертав уваги на розмову… але його присутність відчувалася гостріше за будь-який голос.

Повітря в кімнаті було напруженим.

Під стелею повільно гойдалися клітки з амадинами.

Пташки мовчали.

Вальміра, мати Ноа, важко зітхнула.

Голова трохи опущена, але погляд — прямий.

— Скажи мені… яке рішення ти приймеш? Що зараз у тебе в голові?

Її голос був спокійним. Майже лагідним. Але за цим спокоєм відчувалася сила.

Ноа не відповів.

Він продовжував малювати, ніби ці слова його не стосувалися.

— Подивись на мене. Ноа.

Вона дивилась прямо на нього.

— Відклади це.

Її голос став твердішим.

— Що саме?.. не розумію — спокійно кинув він. — А -а …ти про це.

На мить він зупинився. Закрив скетчбук.

Зістрибнув з підвіконня й підійшов до дивана.

Впав на нього, розслаблено, майже зухвало.

— І чого ви так дивитесь? Ви ж хотіли, щоб я слухав.

Ледь усміхнувся.

— То чому тепер незадоволені?

Сильвія не витримала.

— Ти глава сім’ї Бремхоум. Твоя поведінка неприйнятна. Ти маєш бути зацікавлений у прийнятті рішень.

Ноа повільно посміхнувся.

І почав аплодувати.

— Ого. Яка промова.

Він нахилив голову.

— Може ще поясниш, як мені “правильно” поводитися?

Посмішка зникла.

— Бо я, здається, забув… що глава має кланятися і питати дозволу.

Тиша.

— Скажи, Сильвіє… мені зараз говорити можна?

Він не відводив погляду.

— Чи це теж вирішуєш ти?

Сильвія стиснула губи. Але нічого не сказала.

Тиша в кімнаті стала важчою.

Вальміра дивилася на Ноа не відриваючись.

У її погляді був біль.

Для неї він усе ще був тією ж дитиною… яку вона любила — і якій не могла допомогти.

— Мені знайомий цей погляд, — тихо сказав Ноа.

Він навіть не кліпнув.

— Ти боїшся за Лаєна. Страх втрати…

Ледь помітна усмішка.

— О, мамо… не хвилюйся. Я не такий слабкий, як ти.

У його голосі не було тепла.

— Ноа… я люблю вас однаково, — тихо сказала Вальміра. — Чому ти так поводишся?..

— У мене є очі, — різко відповів він.

На секунду стих.

— І я буду робити так, як вважаю за потрібне. Навіть якщо доведеться піти проти всіх.

Сильвія різко піднялася.

— Май повагу. Вона твоя мати! Ти поводишся як—

— Не раджу продовжувати, сестричко.

Ноа перебив її спокійно.

Занадто спокійно.

— Я себе погано контролюю… особливо коли мене дратують.

Тиша.

Повітря в кімнаті ніби стало густішим.

Сильвія тремтіла, але стримувалася.

І раптом —

радіо ожило.

— Десять імен, що увійдуть до групи зачистки Обріса, будуть оголошені через чотири години. Таймер запущено.

Тиша стала глибшою.

Цей голос прокотився всім містом.

Це означало лише одне — усі зберуться на площі.

Так було завжди. Неприємна… але незмінна традиція.

Щоб хоч якось заглушити напругу, люди влаштовували невеликий ярмарок. Ніби намагалися обдурити самих себе — що через чотири години нічого не станеться.

На площі зібралися всі.

За порядком стежила варта.

Кроснійські пильники— їхня присутність нікому не була до вподоби.

Хтось сміявся. Хтось торгував. Хтось говорив надто голосно — лише б не чути власних думок.

Наче ніхто не знав… що скоро пролунають імена.

Батько Арена, як завжди, продавав яблука й солодощі. Гучно, енергійно — ніби це був звичайний день, а не очікування вироку.

— Обережніше! — гримнув він.

Арен знову впустив ящик.

Але цього разу причина була очевидна.

Він помітив мене.

Серед натовпу… він завжди знаходив мене першим.

Я відвела погляд.

Сьогодні він зайнятий. І це нормально.

Людей було надто багато. Незнайомі обличчя, чужі голоси, тіла поруч.

Тиснули.

Як же хотілося… щоб ці чотири години ніколи не закінчувалися.

Я майже була впевнена — що почую своє ім’я.

Я повільно озиралася довкола, намагаючись втекти від думок.

І раптом…

мій погляд натрапив на нього.

Ноа.

Разом зі своєю сім’єю — на верхньому рівні площі.

Він не дивився на мене. Або… просто зробив вигляд, що не бачить.

Та байдуже.

Я відвернулася.

І пішла далі — крізь натовп, до самого краю площі.

Туди, де за огорожею відкривалася лише прірва.

⸻

Я настільки заглибилася в думки, що не помітила, як позаду підійшов Арен.

Його голос змусив мене здригнутися.

— Не любиш натовп?

Я обернулася.

Він усміхався — щиро, як завжди.

— Мені теж не подобається.

Я ледь видихнула.

— Вони заважають думати.

— Так… згоден.

Він усміхнувся ще ширше.

У його руці було яблуко.

Він простягнув його мені.

— Я пам’ятаю, що твій колір — зелений.

Я затримала погляд на яблуці.

Простий жест. Такий звичний…

Теплий.

Я вже хотіла взяти його —

як раптом…

— Починається відлік.

Голос із гучномовців прорізав повітря.

Серце різко стиснулося.

— Двадцять… дев’ятнадцять… вісімнадцять…

Шум на площі почав стихати.

Розмови обривалися одна за одною.

— П’ятнадцять…

Хтось нервово засміявся.

— Дванадцять…

Хтось тихо молився.

— Десять…

Я відчула, як пальці самі стискаються.

— Сім…

Повітря стало важким.

— П’ять… чотири… три…

Усі завмерли.

— Два…

Ніхто не дихав.

— Один.

Тиша.

Абсолютна.

Занадто тиха.

— Імена, що увійдуть до групи 44…

Голос прозвучав холодно. Безжально.

— Марен. Роден. Койл. Дістен…

Кожне ім’я падало, як удар.

У натовпі хтось здригнувся.

Хтось заплакав.

— Арен Бакстер.

Світ зупинився.

Батько Арена завмер.

Пакунок вислизнув із його рук і впав на землю.

Глухо.

Сам Арен… не поворухнувся.

Яблуко випало з його пальців.

Покотилося бруківкою.

Він дивився перед собою, не кліпаючи.

Наче якщо не рухатися… це ім’я зникне.

Наче цього не сталося.

— …

Імена звучали далі.

Але я їх уже не чула.

— Алія…

Усе зникло.

Звуки. Люди. Площа.

Навіть власне дихання.

Лише одне слово.

Моє ім’я.

Воно впало кудись глибоко всередину — холодне. Порожнє.

— …

— Лаєн Бремхоум.

Реальність різко повернулася.

У натовпі хтось задихнувся від подиву.

Пані Вальміра застигла.

В її очах з’явилося нерозуміння.

Ніби вона відмовлялася прийняти почуте.

Ніби це помилка.

Ніби це не може бути правдою.

Це неможливо.

Цього не може бути.

Позаду неї стояв Лаєн. Розгублений.

— Мамо… — його голос тремтів. — Я боюся… Я не хочу йти. Будь ласка…

Вальміра завмерла.

Вона не знала, як реагувати.

Повільно обернулася — і одразу обійняла його.

— Любий… тихо… — прошепотіла вона, міцно притискаючи сина до себе. — Я щось придумаю. Чуєш? Я обов’язково щось придумаю…

І раптом —

гучномовець ожив.

— Увага. Внесено зміни.

Площа завмерла вдруге.

— Позиція номер десять… відповідно до Протоколу 23, пункту 4, глава родини має право делегувати учасника у разі загрози зриву експедиції.

Коротка пауза.

— Лаєна Бремхоум…

ще одна мить тиші —

— замінює Ноа Бремхоум.

Тиша впала важче за бетон.

— Групу 44 сформовано. Підготовка до спуску в Обріс розпочинається.

Світ ніби зламався.

Вальміра не одразу усвідомила почуте.

Ноа?..

Вона різко підняла погляд.

І побачила його.

Він стояв перед нею.

Спокійний. Ніби це його не стосувалося.

— Не хвилюйся, брате, — сказав він, дивлячись на Лаєна. — Я старший. Я все вирішу.

Легка усмішка.

— Не варто плакати через такі дрібниці.

Вальміра нарешті видихнула слова:

— Що ти накоїв?..

Голос зірвався.

— Ти глава Бремхоум! Ти пішов на їхній наказ… ти розумієш, що зробив?!

Ноа навіть не кліпнув.

— Я прекрасно розумію.

Він замовк на секунду .

— Саме тому я так і вчинив.

Погляд став холоднішим.

— Я не збираюся дивитися, як нас знищують.

Голос став тихішим:

— Я вже бачив достатньо.

У повітрі зависла важка тиша.

— Люди цього не приймуть… — прошепотіла Вальміра.

Ноа ледь усміхнувся.

— Мені достатньо, щоб вони знали правду.

Його очі потемніли.

— Навіть якщо вона стоїть поверх брехні.

Натовп уже зібрався біля трибуни.

Крики різали повітря:

— Ми теж хочемо заміни! — Чому їм можна, а нам ні?!

Голос за голосом накочувався хвилею — страх, злість, паніка.

Вальміра намагалася говорити:

— Прошу вас… це не рішення з примхи…

Її не чули.

Люди кричали ще голосніше.

Позаду стояв Лаєн.

Він мовчав.

Стиснуті кулаки тремтіли.

І раптом —

— Досить.

Один голос.

Але він перекрив усе.

Натовп миттєво замовк.

На трибуні стояв Ноа.

Спокійний. Зібраний.

Вальміра подивилася на нього — і на мить побачила не сина.

А тінь його батька.

— Послухайте мене, — почав Ноа.

Голос рівний.

Небезпечно рівний.

— Ваша лють не змінює реальності.

Він на секунду замовк, ніби щось зважував.

— Вона тільки засліплює вас.

Він повільно обвів поглядом натовп.

— Те, що ви намагаєтесь заперечити… не зникне від заміни одного імені.

Тиша стала густішою.

— Ви справді думаєте, що можете перемогти те, що чекає в Обрісі?

Кілька людей опустили очі.

— Це не про право.

Його щелепа стиснулася.

— Це про виживання.

Його голос став жорсткішим.

— І ви всі це знаєте.

Натовп переглянувся.

Ніхто не відповів.

Чи не знайшлося слів… чи просто не наважилися.

Ноа зробив крок уперед.

— Саме моя присутність дає групі 44 шанс вижити.

Його голос був рівний. Холодний. Безжальний.

— Ви вже знаєте, до чого ми дійшли.

На мить він зупинився.

— Сорок чотири експедиції.

Він повільно обвів натовп поглядом.

— І жодна не була перемогою.

Тиша стиснула простір.

— Ті, хто повертається…

Він завмер на секунду.

— вже не ті самі.

Його голос став тихішим.

— Якщо їх узагалі не забирають кроснійські пильники.

Ледь помітна усмішка.

— І навіть зараз… вони дивляться на вас не як на людей.

Хтось у натовпі нервово озирнувся.

Ноа зробив ще один крок.

— Ви це відчуваєте.

Не питання.

Факт.

— Я — єдиний, хто здатен провести цей спуск.

Його погляд пройшовся по натовпу.

— Останній спуск.

Тиша.

Натовп мовчав.

І цього було достатньо.

Ноа ледь кивнув.

— Отже, ви не заперечуєте.

Навіть не чекаючи відповіді:

— Тоді почнемо підготовку.

Його голос став твердішим.

— До останнього спуску.

— Група 44.

Кроснійська варта мовчки спостерігала.

Нерухомо.

Напружено.

Один із вартових повільно перевірив запобіжник на зброї.

Метал тихо клацнув.

І цього звуку вистачило.

Кілька людей інстинктивно зробили крок назад.

Втекти було нікуди.

Ноа це бачив.

І врахував.

Наступного дня всі зібралися на мосту, що вів до спуску.

Біля великої брами стояв Ноа.

Він віддавав накази — коротко, чітко, без емоцій.

Ніби вже був там.

Ніби вже знав, що чекає всередині.

Люди метушилися, готуючи спорядження.

Поруч — прощання.

Тихі слова. Стиснуті обійми. Руки, що не хотіли відпускати.

Арен стояв поруч із батьками.

Його мати ніжно гладила його по волоссю, змушуючи себе усміхатися. Пальці ледь тремтіли.

Батько мовчав.

Але його погляд…

видавав усе.

Я проходила повз.

— Постій, — раптом сказав батько Арена, схопивши мене за плече. — Побудь із нами.

Його рука тремтіла — я це чітко відчула.

— Ти ж уже як частина нашої сім’ї… так, Арен?

Арен ніяково усміхнувся.

— Батько правий…

— От і добре.

Вони обійняли мене разом із ним.

Міцно.

Занадто міцно.

Наче боялися відпустити.

Я розгубилася.

Це було… незвично.

Але водночас —

тепло.

Небезпечно тепле.

Мене тут приймають.

І це…

боляче.

Я ледь усміхнулася.

Ноа це помітив.

Його погляд затримався довше, ніж треба.

Холодний. Оцінюючий.

Наче він щось зважував.

Наче вирішував.

І лише потім відвів очі.

Повернувся до командування.

Ніби нічого не сталося.

— Удачі вам, — тихо сказав батько Арена.

Голос трохи зламався.

Ми з Ареном кивнули.

І рушили до брами.

Кожен крок лунав занадто гучно.

Наче рахував залишок часу.

— Ти хвилюєшся? — запитала я.

— Так…

Він усміхнувся криво.

— Якщо чесно… мені страшно.

Я на мить опустила погляд.

— Мені теж.

Коротка пауза.

Я підняла очі.

Усміхнулася.

— Але ми повернемося.

Слова прозвучали тихо.

Майже впевнено.

Майже.

Бо десь глибоко всередині…

я вже знала правду.

Усередині все стиснулося.

Я зробила крок — і перейшла за браму.

До глибинного підйомника.

Один із кроснійської варти підійшов до Ноа. Вони говорили тихо. Коротко.

Надто коротко.

Ноа ледь помітно скривився… але все ж кивнув.

Невдоволено.

Решта варти стояли осторонь. Нерухомі. Напружені.

Зі зброєю напоготові.

Занадто напоготові.

— Закінчуємо. Решта — на вихід, — пролунав позаду голос Ноа.

⸻

На мосту стояла його сім’я.

Вони не підходили. Не наважувалися.

Просто дивилися.

Мати — мовчки. Її погляд ламався десь між гордістю і страхом.

Вона ледве стримувала сльози.

І раптом —

Лаєн не витримав.

Він зірвався з місця і підбіг до Ноа.

— Брате…

Він схопив його. Міцно.

Наче якщо відпустить — той зникне.

— Не йди… будь ласка…

Його голос зламався.

Ноа на мить завмер.

А потім… посміхнувся.

Легко. Спокійно.

Наче це нічого не значило.

— Я не можу.

Він затримався на півслові.

— Але я повернуся.

Він поклав руку на голову брата.

— А тепер… іди до мами.

Його погляд ковзнув убік.

Кроснійська варта вже підняла зброю.

Готові втрутитися.

У будь-яку секунду.

— Давай.

Лаєн неохоче відпустив його.

Крок назад.

Ще один.

Ноа більше не дивився на нього.

Він просто розвернувся і рушив до підйомника.

Ніби відрізав усе позаду.

⸻

Метал заволав.

Троси натягнулися до межі. Механізми загуркотіли, прокидаючись.

І в ту ж мить —

брама зачинилася.

Глухо.

Остаточно.

Холод пробігся тілом.

Підйомник здригнувся… і повільно рушив униз.

У темряву.

⸻

Гробова тиша.

Ніхто не говорив.

Лише скрегіт металу і рівномірне скрипіння тросів.

Ноа стояв осторонь.

І… читав.

Наче все це його не стосувалося.

І раптом —

хлоп.

Різкий звук.

Усі здригнулися.

Ноа спокійно закрив книгу.

— Пробачте. Не хотів налякати.

Його голос був… занадто рівним.

Погляди одразу звернулися до нього.

Він підняв очі.

І ледь усміхнувся.

— До речі…

Він повільно оглянув усіх.

— Перш ніж ми дістанемося вниз… і, можливо, загинемо —

Підйомник наповнився шепотом.

— Він серйозно?.. — Що він несе?..

Ноа тихо засміявся.

— Тримайте вогнемети рівно.

Його голос став холоднішим.

— Так у вас буде шанс прожити трохи довше.

Кілька людей нервово перехопили зброю.

Повітря стало густим.

Важким.

І раптом —

РІЗКИЙ РИВОК.

Металевий скрегіт прорізав тишу.

— Що це було?!

Ще удар.

Сильніший.

Троси здригнулися.

— Ні…

І раптом —

підйомник рвонув униз.

— МИ ПАДАЄМО!!

⸻

ШУХ—

І різка зупинка.

Усі похитнулися.

Ледь втрималися на ногах.

Лише Ноа стояв рівно.

Спокійний.

Непорушний.

— Що з вами? — сказав він. — Ніби вперше.

Його спокій дратував.

Але…

саме через нього ми мали шанс вижити.

Люди повільно піднялися.

Підйомник здригнувся ще раз.

І зупинився остаточно.

— Майже прибули… — пробурмотів хтось.

Арен мовчав.

Я нахилилася до нього.

— Все буде добре.

— Сподіваюсь… — тихо відповів він.

⸻

Підйомник завмер.

— Готові зустріти новий рівень? — сказав Ноа.

Легка усмішка.

— Пригоду… або смерть.

Його погляд ковзнув убік.

— Виходимо.

⸻

Двері відчинилися.

— Протигази. Усі, — коротко кинув Ноа.

Ми швидко натягнули їх.

Повітря тут було іншим. Густішим. Мертвим.

Ми обережно вийшли.

Озираючись.

Навколо — руїни.

Зламані конструкції. Камінь. Метал. Пил.

Це місце виглядало так, ніби світ тут помер давно.

І ніхто не прийшов його поховати.

І раптом —

Арен різко відвернувся.

Його знудило.

— Ти як? — тихо запитала я.

Він лише махнув рукою.

Ноа це помітив.

І навіть не зупинився.

— Протигаз щільніше, — кинув він холодно. — Я ж сказав.

Він стиснув кулаки.

— Усе інше… тримай у собі.

Я холодно глянула на нього.

Але він…

навіть не обернувся.

— Я щось бачу!

Голос прорізав тишу попереду.

Там був туман.

Густий. Живий.

— Воно… біжить на нас!

І в ту ж мить —

світ зник.

Туман накрив усе.

Різко. Повністю.

Ми перестали бачити навіть тих, хто стояв поруч. Лише розмиті тіні. Рух. Силуети.

— Тримайтеся разом! Вогнемети вперед! — крикнув Ноа.

Його голос був єдиним, що тримало нас у реальності.

Єдиною опорою в цьому мороці.

І раптом —

КРИК.

Пронизливий.

Занадто близько.

Спалах.

Хтось загорівся.

Полум’я вирвалося в тумані, на мить розірвавши його — і я побачила силует.

Щось поруч із ним.

Неправильне.

Нелюдське.

— НІ! НІ!!

Паніка вибухнула миттєво.

Люди закричали. Хтось почав стріляти навмання. Вогонь розрізав туман уривками світла.

Але цього було недостатньо.

Щось рухалося між нами.

Швидке.

Безшумне.

І воно вже було тут.

Я різко озирнулася.

Серце билося так сильно, що стискало горло.

— Арен! Тримайся поруч!

Мій голос загубився в хаосі.

Я намагалася знайти його.

Серед тіней.

Серед криків.

Але туман…

поглинав усе.

Група 44 розсипалася.

Люди врізалися одне в одного, губили напрям, втрачали зв’язок.

Крики змішалися з тріском вогню і чимось іншим…

Чимось, що рухалося в темряві між нами.

Надто близько.

Надто швидко.

Страх накрив мене повністю.

Тіло скувало.

Дихання збилося.

Я відчула це.

Неминучість.

Смерть була поруч.

І вона вже обирала наступного.