.
Дивна штука — життя. Справді дивна. Інколи воно ніжне і приємне як поцілунок коханої, коли ти ще не встиг нічого зіпсувати. А інколи — різке, тупе і несправедливе, як удар у печінку десь у темному під’їзді. І що найцікавіше — воно майже ніколи не буває нудним. Як би ти не намагався від нього сховатися, воно знайде спосіб нагадати про себе, і виїбати тебе. Як писав Курт Кобейн «Ніхто не помре незайманим – життя трахне всіх» А ще, якщо припустити, що є якась сила, яка всім цим керує — у неї, без перебільшення, дуже дивне почуття гумору. Місцями навіть збочене, хворе та зле.
Я не люблю людей. Взагалі. Всіх. І, щоб не було непорозумінь — себе теж.
Вони не викликають у мене захвату, не надихають і не змушують вірити в щось більше. Просто набір звичок, реакцій і випадкових рішень. Хоча, якщо бути чесним, щось людське мені все ж таки не чуже. Я знаю, що таке симпатія. Розумію, що таке дружба, і навіть ціную її — рідко, вибірково, але ціную. Іноді, якщо дуже не пощастить, трапляється кохання. І от це я ненавиджу найбільше. Це відчуття, яке перетворює тебе на маріонетку — смикає за нитки, змушує думати не своїми думками, чекати, переживати, сподіватися. Ставить тебе в залежність. Робить слабким.
Негативні емоції теж нікуди не ділися — я заздрю, злюся, дратуюсь, можу зірватися, можу мовчати, коли треба говорити, і говорити, коли краще було б мовчати.
Звичайний набір.
Тому найкомфортніше мені наодинці. Тут хоча б усе чесно.
Але іронія в тому, що працюю я на великому заводі, а завод — це місце, де людей більше, ніж сенсу в їхніх розмовах. І, як не крути, з ними доводиться взаємодіяти.
Понеділок.
Ранок почався, як завжди — важко, з присмаком недосипу і небажанням існувати.
І тут новина — у нашому і без того перенаселеному світі стало на одну людину більше. Колега Р. Став батьком. Він ходив трохи розгублений, але щасливий, ніби сам ще не до кінця зрозумів, що сталося. Його поплескували по плечу, тиснули руку, жартували про безсонні ночі.
Після зміни, як заведено, вирішили “відсвяткувати”. Я намагався злитися з фоном, але не вийшло. Відмовитись — означало б пояснювати, а це ще гірше.
І ось я вже стою біля імпровізованого столу — шматок фанери на двох ящиках. Пластикові стаканчики, дешевий алкоголь, ковбаса, хліб. Класика. Пили швидко. Говорили голосно. Р. Виглядав так, ніби йому дали нову роль, а сценарій забули видати. На прощання він роздав кожному шматок торта.
Солодкого, з товстим шаром крему.
Середа.
Середина тижня — дивний стан. Ти вже втомився, але ще не настільки, щоб відключитися. Я працював майже на автоматі, коли до мене підійшов С. Він один з небагатьох, з ким мені нормально мовчати. А це, як на мене, більше, ніж будь-які розмови. Він усміхався. Не тією натягнутою посмішкою “треба бути позитивним”, а справжньою. Світлою. Навіть трохи заразною.
В руках у нього був акуратно запакований пакунок.
Я забув — він же одружився, і сьогодні вперше після весілля вийшов на роботу. С. Простягнув його мені, всередині — шматок весільного короваю.
Ми обійнялися. Коротко, по-чоловічому, без зайвих прикрас. Я привітав його, з таким важливим, новим етапом життя. І на секунду мені здалося, що в цьому всьому є сенс. Хоча б для нього.
П’ятниця.
Час тягнувся повільно, липко, як смола.
Зміна тільки почалася, а я вже заїбався. Не фізично — глибше. Думки крутилися по колу, поки їх не розірвав крик майстра:
— Збори!
Ми зібралися півколом. Людей було багато — ціла сотня, у центр викотили невеликий візок, накритий тканиною. Майстер говорив недовго.
І тут я згадав. У вівторок нашу лінію сколихнула трагічна новина — на війні загинув наш колега М. Учора був похорон. Дивна річ — мертвих пам’ятають менше, ніж живих. Швидше звикають до їхньої відсутності, ніж до присутності. Цинічно, правда ж?
Тканину зняли, на візку стояв коровай. Традиція — якщо хлопець помирає неодруженим.
Ми мовчки взяли по шматку. Ніхто не знав, що сказати. Ми пом’янули його. Коротко. Як уміли, і розійшлися по своїх місцях. Працювати. Жити. Робити вигляд, що нічого не сталося.
Тиждень, який пройшов від колиски до могили. Буквально за кілька днів.
І, можливо, в цьому і є вся суть.
Я не знаю, що саме хотів чи хочу сказати цим текстом.
Можливо — нічого.
Можливо — все одразу.
Просто він з’явився.
І, схоже, йому потрібно було бути записаним.
25.04.2026
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!