Убивство лихваря

Була весна. Яка ж вона ця Англія Вікторії!

Літо не горіло так, як це мені нарешті причудилось просто приїхати сюди якось мало не пощастило, але в Лондоні були по-більше своїх справ у мене, ніж у Європі. Я обдумав усе, поки у 1843-му я не полишив кар’єру детектива у Скотленд-Ярді на користь журналістиці у моєму рідному Саутенд-он-Сі. Нічого такого, справа часу, коли мені доводилось працювати в газеті «Он Сі Кронікл». Справа не те що за два фунта на тиждень, а як мені у своїх детективських звичках доводилось не позиціонувати себе в ролі розсекречення якогось злочину.

Добавком стало неймовірне, але 15 квітня 1844 року у квартирі одного такого містера Бекінгдема, 1776-го року народження, що на Кларенс-стріт, було виявленого його лежачий труп поруч з розбитою на шматки скла пляшкою джина.

Чотири варіантів – самогубство, необережність, зупинка серця з пляшкою у руках чи надмірне вбивство. Я обмірковував від сказаного у поліції, але навряд чи спало на думку покійнику взяти і накласти на себе руки, попри сказаного від хазяйки квартири, що той був у «чудесній формі аж ніколи як по-іншому жити у задоволенні». Тоді думати, що з необережністю: по-суті «необережність» і «зупинка серця з пляшкою у руках» - споріднені за обстановкою. Поліція припустила більш таки за «надмірне вбивство», оскільки скривавлений слід на його верхньому лобі давало своє значення. Але тоді, що далі, треба знайти вбивцю. Нескоріше як у няньок-вбивць, але не завжди такий випадок, особливо з пляшкою по голові, зустрінеш.

На «Он Сі Кронікл» новина зайшла рівно о четвертій вечора, а я так і був у такій справі прямо коли містер Райвелл, головний редактор газети, наполягав мені, щоб я заліз у це. Неофіційно так я став «детективом журналістики», так і не від кого, а від себе, хоча кому я кажу це?

Минуло так три тижнів від моменту вбивства, поки я далебі від боббі певен у собі зміг виявити вартий на цьому один слід – сама пляшка була вироблена у Лондоні на фабриці компанії «Фенсберг Кіпер» (там працював мій батько), а ще одне – від продавця пляшки у кіоску «Арбіттс Треворшот», де на Бішопсґейт. Недовго думаючи, я подався саме туди, і справді зустрів там власника кіоску, який повідомив мені про одну таку людину, яка два дні назад до вбивства купила у нього одну з таких пляшок. Як хотів би щось донести Скотленд-Ярду вже б повідомив про справу. Не на щастя власник не зміг його описати повністю, але він повідомив, що чоловік був бежевому пальті з усміхненим обличчям і кудрявим каштановим волоссям, який повідомив, що збирався до свого друга на вечерю за пляшкою джина; неважко здогадатись для чого саме ця вечеря була підготовлена.

Але все-рівно то зачіпок було замало – лишалось тільки вияснити де саме зараз убивця. Виїхати з міста міг він без проблем так само як він міг купити пляшку джина за сім пенні. На вівторок четвертого тижня після вбивства поліції вдалося заарештувати одного "єдиного" співучасника вбивства, який міг би привести прямо на слід убивці. Цей співучасник назвався Дереком Персивалем, студентом з Оксфорду як і вбивця, якого співучасник назвав ім’ям Меттью Корісона.

- Студент він сам як свій, - розповідає Персиваль, - в Оксфорді навчались на одному курсі по факультеті мистецтва. Познайомилися у 1837 році. Він на рік був молодшим за мене, йому зараз тридцять три, а мені тридцять чотири. Про своє минуле він ніяк не розповідав, хіба що він постійно згадував свого батька, який постійно пиячив джином та виховував його на своїх манерах, і то лише промовляв собі під ніс. Я так розумів він куди не з благодатної сім’ї. Ми завжди допомагали одне-одному, постійно напивались, разом ходили кожну неділю на рибалку. Він ніколи не проявляв силу, навіть на тих, хто над ним знущався. Після закінчення Оксфорду у нього здається не було достатньо грошей, аби забезпечити собі вигідне становище. Але одного разу, в 1843 році, прямої дати я забув, здається в кінці грудня, він надіслав мені повідомлення, на якій він розповів щось так: «Дерек, настало усе зле. Я сліпо йшов у глухий кут, відколи старигань Бекінгдем узяв мене на гачок через той триклятий вексель. Прошу тебе приїхати в Біллерікей, у Дім №39А». Що там такого міг Роджер Бекінгдеи його на гачку посадити, що сам Меттью по-моєму відразу почав планувати акт помсти? Містер Бекінгдем завжди був дивним, та ще й лихварем, в 1841 році вони з Корісоном познайомились у Вестмінстері, і здавалося, що добре здружились, і Роджер може покращити його фінансове становище, однак як сам казав мені Меттью: «Він нічого за пенні не вартий, і мене ще за будинок в Ілфорді поніс, мов на шибениці у руках». Саме так, через нього. Великий, двоповерховий, з окремою ділянкою на приватну власність, в самому серці слів у тому його векселі і це було дещо більшим, ніж просто бордінг-хаус чи його орендована квартира за тридцять п’ять футів. Я точно не знаю, через що у них перепалка була там, але після того як Меттью запросив мене в Біллерікей, то точно, що щось не те сталося. І як виявилося – я не помилився. Він небагато розповів мені про відносини з лихварем, і хотів це виправити – точніше змусити його погодитись розірвати угоди, або Меттью сам розірве вексель. В Англії його не було: він був у Гібралтарі, певно на відрядженні десь мав свої заняття. І в той же час Меттью очікував, коли він повернеться, навіть якщо Бекінгдем зверне кудись в Індію. Йшли чотири місяця, Корісон просив мене проходитись по порту у Саутенді, звідки він випливав, і звідти ж вам повернутися. Я це робив, бо він був мені другом, побратимом як ніколи, я вірив вже йому, що це не щось таке небезпечне, що він готує йому, навіть повідомив, що зайде назад у Лондон, аби купити пляшку джина за сім пенні, це було за два дні до 15 квітня. І нарешті ввечері на 14 квітня прибуло трищоглове судно «Айзек Брок» з Бекінгдемом на борту, Меттью зустрів його відразу, здається ще з посмішкою. Я був кучером на екіпажі, і підвіз обох на Кларенс-стріт, до квартири Бекінгдема. Далі я більше не знаю, що у них відбулося, але коли я прийшов туди, аби дізнатися як успіхи – Роджер Бекінгдем лежав мертвим. «Справа зроблена… цей лихвар заслуговує на це: Бог свідок», - сказав він. Я лише дивився на це, і розумів одне: я привіз убивцю з жертвою в одне місце – у кролячу пастку. В ім’я королеви! Не міг я знати, що саме так воно і закінчиться це. Я побіг за Меттью, і ні не для того, щоб зупинити, а як слід витягнути з нього більше інформації. Він швидко зник, а повернутись до трупа Бекінгдема не міг, бо злякався. Взяв карету і повернувся до Лондона. З тих пір я не бачив Меттью, але я знаю точно – він зрадив мене, так і Бога!

Якби поліцію покликав саме він, а не хазяйка квартири, проблем і не було би у нього, принаймні він це вже розумів. Однак він дав певну зачіпку – вбивця або в Ілфорді, або в Біллерікеї. Це стало дивним, але боббі вирішили навідатись саме в Ілфорд, в той час як я, потаємно, взявся за Дім №39А в Біллерікей, і тим же часом як Райвелл вже публікував газети на рахунок цього. Я би сказав прямо йому, що він ідіот, бо лише так він насмілиться залякати вбивцю, тому я мав діяти настільки, щоб до наступного ж світанку Меттью Корісон не отримав ту саму газету з великими її літерами з першої траєкторії для поля зору: «СЛІД ВБИВЦІ ЗНАЙДЕНО?».

Кінним екіпажом, по волі пройтись шляхом за десять з половиною миль від Саутенд-он-Сі, з місця злочину. Проте, чи зміг Корісон врешті дізнатись про «зраду» від свого друга Персиваля – це буде фіаско, і так він врешті зможе втекти далі на північ, чи покинути материк і свій дім.

На розпалі заходу сонця Біллерікей був сам як свій, але цікавило мене, де саме знаходився Дім №39А. Корісон міг проходитись вулицями, розвідуючи обстановку, тож я вдавався так, як звичайний прибулець з іншого міста, він міг будь-де знаходитись.

Кудряве каштанове волосся – це єдине, що могло тут бути слідом, бо ледь не у всіх жителів, що падали мені на очі, волосся було прямим, а кудрявим лише у дітей, і щодо бежевого пальта – ні в кого воно не було на носії. Сонце вже сідало, а я проходився вулицями, навіть не питаючи ні в кого із запитанням, де тут Дім №39А: ворог чує і пильнує. Раптом мені здалося, що біля церкви Святої Марії Магдалини я побачив того чоловіка з таким же бежевим пальтом. На голові у нього був циліндр часів Регентства, а штани такі ж шовкові і з чорними туфлями. Обидва руки тримав у карманах, широкою й пітнілою ходою кудись попрямував. Звідси не так далеко було видно край міста, але вже з подивом я сконцентрував увагу саме на ньому. Чоловік, ймовірно він той самий Меттью, зайшов до старокав'ярні "Джеррі Хеккі". Я не знаю, але точно не для того, щоб там перекусити, поки поруч біля кав'ярні стояли двоє поліціянтів.

Я сів на лавку, діставши на ній порвану газету "Таймс", але вдосталь простору, аби наглянути за цим. Він не встиг зайти, як вже вийшов на зворотному напрямку від поліції. Він підходив на протилежному від мене стороні дороги, і за цим же прискорив свій рух. І тут же я помітив, що в нього були чорні окуляри. Я все ще повинен був мати докази на те, що він той самий Меттью Корісон і, несакціоновано від Скотленд-Ярду, його затримати.

Коли він відходив з певної дистанції від мене, я почав свій рух до нього, де він же різко звернув наліво. Я побіг за ним, ледь не наткнувся на чужий по дорозі кінний екіпаж, облаяв мене кучер, і я ж доганяв чоловіка, аби він лиш не спав з поля зору. Звернув на ліво, як і він, і там він стояв як не бувало нічого - витріщився на оголошення в якійсь газеті, склеєної до цегляної стіни. Проте від вітерцю її половина вимахувалася, мов стяг у повітрі. Чоловік цей неакуратно її розірвав, вийшло наперекір, здається щось запідозрив.

По-моєму це він.

Пістоля у мене не було на поясі, як і ножа, а голими руками варто було якось його затримати. Поруч людей ніде не було, як і поліціянтів, а якщо я крикну, чи він же зробить це, останні точно прибіжуть сюди. Підійшов поближче біля нього, глянув вліво на обірвану газету...

- Вам чого? - спитав він.

- Меттью Корісон? - спитав вже я.

Він накинувся на мене, починаючи душити зі спини, аби я не викрикнув. Тут саме і знадобилися мої детективські прийоми. Я нахильнувся, а він старався тримати мене за шию. Я вже міг відчувати агонію, якби я своєю правою і своїм лівим ліктєм я не змусив його впасти разом зі мною на землю. З нього випала та шляпа і окуляри - волосся руде! Я здивувався, коли він відповів, що його ім'я Девід Ревіст і тут же він нахилив закриті свої очі до неба, - і що заснув? Проте заснув я за цим, коли мене вдарило ззаду по голові важким предметом.