Плата за оренду гріхів

Згадав, як писав колись молодим статтю про користь розбещення серед хворих на СНІД. То був час, коли ти ще думав, що за свої вчинки можна понести відповідальність, але все виявилось зовсім по-іншому. В реальності, відповідальність люди несуть не за вчинки, а просто так, за те, що існують.

Я наробив багато шкоди за все своє життя. Суддя знав це, Прокурорка знала це, але вони свідомо топили мене хрін пойми за що, бо так їм обом зручніше. Суд повинен виконати свою роботу, дотриматись протоколів і винести вирок - контекст завжди на задньому плані.

В ніч перед останнім слуханням, я відмовився спати, хоч і дуже сильно хотів. Мозок плавився від втоми, руки відмовляли, але я забороняв собі лягати. Якась дивна метафорична граната сиділа в грудях, очікуючи вибуху і я не міг із нею нічого зробити.

Зірки за вікном горіли дуже яскраво, освітлюючи мою кімнату навіть без місяця. Атмосфера планети стала надто рідкою. Весь світ відчував себе майже оголеним перед цинічним космосом. Всі ми наробили купу бруду, роздяглись перед жорстокою природою і встали навколішки, очікуючи зґвалтування за свою нахабність. І природа нас справді трахнула, але не відпустила. Ми дуже сподобались їй в ролі безвольних іграшок.

Крізь діру в стіні я зайшов у вже закинутий номер Афанасія Павловича. Стіни висохли, всмоктавши шпалерами криваві бризки. Нещодавно тут була розправа, але нічого зловісного це місце не викликало в моєму серці. Афанасій Павлович всього лиш намагався боротись. Усіма силами боротись проти реальності. І програв.

Ранок зустрів мене вантажем горілого повітря. Запах спаленої пластмаси та гуми літав вулицями та вилизував кожне відкрите вікно. Ось і настав момент фінального зіткнення моєї безглуздої брехні проти їхнього безглуздого закону. Все як має бути - битва нечесна, несправедлива, але жорстока.

Заради останнього слухання, мене і Платон завантажили в окремий позолочений автозак з фігуркою фазана на даху. Афанасія Павловича ж везли окремо, у сталевому вольєрі, в оточенні трьох породистих пум та австрійського бульдога без передніх лап. Майже всю дорогу я чув ці безжальні звуки битви мого начальника проти розлючених тварин. Шматки шерсті вилітали крізь решітку вольєра зі звірячими криками.

- Я гадаю, йому так навіть краще, - поклала мені голову на плече Платон. - Він такий щасливий, коли бореться.

- Це не та боротьба, Платон, - сказав я. - Це знущання. Звичайне насмішливе знущання.

Капітолій наближався. Сьогодні він виглядав навіть більшим, ніж зазвичай. Мені здавалось, що він сам йшов до нас, добиваючи своїм кроком і без того зруйноване місто. Наш конвоїр покурював за кермом і читав газету. Там, в черговій вульгарній статті, мої колеги перетворювали мене на посміховисько. Молодці, хоч щось у цьому світі трималось, як треба. Це мене аж трішки підбадьорило.

Автозак зупинився неподалік від гнилого бордюру із ракушняку. Нас виштовхали чоботями на сонце, плюючи в спини.

- Ти готовий до смерті? - спитала Прокурорка, неочікувано з'явившись поруч.

Я посміхнувся їй в обличчя.

- Готовий, але її сьогодні не буде.

Мені здавалось, вона хотіла мені врізати. Прямо в скроню, з усього розмаху. Але не можна. Ця жінка хотіла знищувати за правилами, тому старалась їх не переступати. І це добре, бо я правила не поважав.

Підошва пристава вперлась мені в поясницю і штовхнула вперед, залишаючи на рожевій сорочці густий відбиток. Нас гнали на суд як бичців на м'ясний забій. Було в цьому щось самовпевнене. Я зовсім не спав вже більше доби, голова паморочилась, тому мені було вже складно сприймати події навколо достатньо серйозно.

Ми зайшли в зал засідань. Моє око відразу зачепилось за новенький Верстат Справедливості, розмальований у стилі православної писанки. Блакитний, з квіточками та жовтеньким сонечком, що всім нам посміхалось із чавунного корпусу.

- Сьогодні правда і справедливість одержуть перемогу, - заговорив суддя Пшеничкович.

Оператор Верстату непомітив, що його трьохсоткілограмовий пристрій був вже запущений. Він загудів, намагаючись видати адвокатський аргумент. З чорної виямки вислизнув лист паперу:"Правда і справедливість не є особами збройних сил Євросоюзу, не мають офіцерського звання та ніколи не перебували на строковій службі. Отже, поняття перемоги до них не може бути застосованим у юридичному полі".

Саме в цю мить я зрозумів, що день буде прекрасним. Нас із Платон та Євпаторієм посадили на гранітні лави. Бідолаху розбудили, а він був і не проти. Попросив, щоб його розстріляли прямо в коридорі, цього не сталось. Це не по закону.

- Може все-таки спробуємо виграти? - спитав я у Євпаторія.

- Це безглуздо. Я краще помру, - коротко відповів він.

Коли слухання нарешті почалось, суддя Пшеничкович виявив, що наші особисті справи не настільки страшні, як це здавалось на початку. Деякі деталі з нашого досьє були знищені Платон і це зробило свій вклад. Про мене вона спалила фрагмент, де вказано, що я продавав в школі героїн, а про себе - що вона тримає вдома трьох рабів-безхатьків. Тепер ми виглядали як законослухняні громадяни.

- Знаєте, в принципі, ми і хороших людей відправляли на ешафот, - почухав підборіддя Пшеничкович. - Тут же, як і всюди, головне знайти грішок. Чистих людей не буває.

- Я з цим абсолютно згодна, - кивнула Прокурорка.

Зліва від мене сиділи Аліса та Бургунтугані в своїх глухих комбінезонах. Навіть крізь товстий шар тканини я бачив їхній розпач. Я не міг гарантувати їм безпеку, суд сьогодні справді дуже злий.

- Як ти гадаєш, нам кінець? - спитала в мене Аліса.

- Ні, у нас все буде добре, - сказав я про себе і Платон.

- Просто не хочеться, щоб з мене здирали шкіру і варили разом з бушлатом... Це боляче.

- Ймовірно, боляче. Але з нами цього не станеться, - знову сказав я про себе і Платон.

Вона зітхнула і додала:

- Дякую. Ти - хороша людина.

Дещо прикро було на все це дивитись, але я не всесильний. Кожен рятує свою "шкіру" так як може. Мої руки і так приклали надто багато зусиль. Моя голова розбита, мій живіт роздертий, тіло виснажене. Я вже заплатив серйозну суму цьому світу.

Далі, для роз'яснення спільної позиції про те, чи є врешт-решт наша реклама брудним порно, чи ні, суддя викликав Джона Уткіна, як людину науки. Саме він мав пояснити усім присутнім істину через свій скептичний дослідницький нюх.

- Яка думка науки про цей відеоролик? - прямо запитав Пшеничкович.

Уткін дивився на нього як на останього покидька. Наче лише відстань у чотири метри зупиняла його вуд плювку.

- Знаєте, що я вам скажу? - зняв окуляри професор. - Реклама Матвія Рокко має дуже велике антропологічне значення для алхімії. Оголені тіла... це сама природа, це сировина з якої зроблені всі ми. А отже, вони демонструють цінність нашої науки. Ми повинні надихатися цим відео, щоб продовжувати створювати Філософський Камінь.

- І це ваша думка? - обурилась Прокурорка.

- Так, це моя думка, - різко позлішав Уткін. - Відео корисне і правильне, а ви двоє - зрадники людства, для яких папери та прививки важливіші за суть!

Суддя постукав молотком по столу.

- Тихо! - гримнув він. - На що вони натякаєте, пане професор?

Джон сердито ткнув у нього пальцем.

- Ти колишся, паскудо!

Пшеничкович розвів руки.

- Ну так... я сиджу на дезоморфіні, і що тепер? Це не страшний гріх, Митрополит Горо мені вже все відпустив. Не забирайте у людей останню радість!

Чудово, професор зробив все як треба. Суд знову зайшов у глухий кут. У них просто немає вибору. Я можу вставляти їм палки в колеса і четверте, і п'яте, і шосте слухання. Ми будемо ходити колом, так ні до чого і не дійшовши. Пора їм вже зупинятись.

- Це все немає жодного відношення до справи, - зауважила Прокурорка.

- Ви мене за ідіота тримаєте? - продовжив лютувати Уткін. - Вами крутять як маріонетками ілюмінати і масони, а ви нам мізки пудрите. Цей суд не об'єктивний і я буду саботувати його рішення за будь якої умови!

Що ж, на справді, суд з радістю дискваліфікував би професора Уткіна і всю Наукову Гільдію з процесу, але у них не було для цього повноважень, бо це була вища інстанція. Як і римські реваншисті, іноземний легіон і Митрополит Горо. Спочатку вони, потім суд.

Але от легіон і реваншисти були проти нас. І це все ще залишалось проблемою. Їхні голоси мали вагу у фінальному вироку. Педро вже стояв скраю залу і чекав можливості когось випотрошити.

- Боже, як же я вомився від цієї нісенітниці, - схопився за голову Пшеничкович. - Я пропоную прискорити процес.

- Я згодна, - додала Прокурорка.

- Коротше, слухаємо слова винуватця і стріляємо всіх... Тобто, виносимо справедливий вирок.

Я відчув як по підлозі розійшлись тріщини. Верстат Справедливості знову загримів. Його ритмічна вібрація змушувала бетон кришитись. Оператор намагався його зупинити, але зламав руку об важіль. Все було марно, він знову почав нас "захищати".

З нього виліз папірець:"Вирок - це не твердий об'єкт. У суда немає повноважень виносити, деформувати чи пересувати його. З урахуванням нових правил, для роботи з газообразними та плазмовими речами потрібні дозволи від сантехнічної профспілки".

- Ох... це все несерйозно, - опустила голову Прокурорка. - Добре, виводьте Матвія, послухаємо його нісенітницю і будемо готувати катівню. Часу обмаль.

Всі стрілки врешті-решт зійшлись на мені. Настав той самий момент, коли я маю виступити проти них обличчям, а не бити їх у спини. Я чекав цього із самого першого дня слухання. Я спокійно вийшов вперед, ставши перед судом. Виказав усі формальні клятви, поправив краватку. Я був готовий.

- Я не буду бігати довкола, - насупився суддя. - Просто скажіть щось у свій захист, Матвію, і ми будемо закруглятись.

Я слухняно кивнув. Гратись у святого, в цьому цирку, було безглуздо, тому найкращим способом їх побороти було... просто сказати правду. І все. Сказати те, що я ніколи не поважав і не цінував, але саме сьогодні це мало стати моїм останнім інструментом.

- Навіщо ви зняли цю рекламу і що це взагалі таке? - запитав Пшеничкович.

- Чесно кажучи... я просто хотів зробити щось дике, бридке, провокативне. Мені начхати було на правильність, як і всім вам. Я хотів створити яскравий контент і я створив його. Я робив усе це, щоб люди очманіли і прийшли до нашої газети. І це спрацювало.

- Ви порушили наш закон.

- А це не вам вирішувати, пане суддя. Ваші слова мають найменшу вагу. Якщо вам скажуть, що ми невинні, то ми будемо невинними. Правда не має значенню, тому я її зараз і кажу, бо всім на неї начхати. Кожному із присутніх.

Пшеничкович нахилився трішки вперед.

- І це все? Вам більше нічого сказати?

Я просто розвернувся і пішов сідати на своє місце.

- Так. Це все, що я хотів сказати.

Після цих слів слухання нарешті завершилось. Суддя, Прокурорка, реваншисти, науковці, легіонери і Митрополит Горо відійшли у окремий сталевий кабінет для наради. Там було, як мінімум, два моїх союзники і вони готові витерти ноги об усю цю судову маячню. Залишилось лише трішки почекати.

- Ти впевнений, що це були правильні слова? - спитала у мене Платон.

- Це неважливо, - посміхнувся я.

За дверима сперечались довго. Крики ехом розносились по всьому Капітолію. Стіни вигинались від тиску, навколо пахло важким нерозбавленим гнівом. Але через дві години словесних баталій, схоже, їм там вдалось прийти до якогось висновку.

І що це було? Ми перемогли, чи ні? Я був дещо не певен. Потрібно почекати, рано відкупорювати кисле шампанське. І от всі вони вийшли з кабінету. Суддя Пшеничкович та Прокурорка зайняли свої місця.

- Ух... що я можу сказати? - почав він. - За рішенням усіх сторін, ми не можемо просто взяти усіх і вбити. Це суперечить кільком етично-моральним та суто практичним нормам.

Прокурорка невдоволено стукала пальцями по столу.

- Та годі вам! Можна ж хоч когось покарати! - прошипіла злісно вона.

- Це буде дуже жорстоко, а у нас суд гуманний.

Її голод до смерті було не втамувати, ніхто не міг переконати цю жінку. Вона була нестримною і дуже-дуже злою.

- Окей, тоді давайте подивимось на цю ситуацію інакше. Євпаторій Доборак сам просив його вбити, це непоганий варіант. А Афанасій Коструненко - небезпечний псих у клітці. Давайте хоч їх двох завалимо.

Суддя задумався.

- Ну, в принципі, це звучить схоже на справедливість. Тому... так. Євпаторій Доборак і Афанасій Коструненко будуть страчені. Всі інші - вільні. Суд завершено, до побачення!

Його молоточок почав активно стукати по столу. Вирок був винесений. Технічно, ми перемогли, але не зовсім. Я не думав, що вони реально захочуть стратити Євпаторія та Афанасія Павловича. Тут я конкретно прорахувався.

Після винесення вироку усіх нас повели дивитись на страту. Комісія по катуванням визнала, що здирання шкіри та виварювання у бадді будуть надто жорстокими і не відповідають злочину. Тому суд вирішив покласти організацію на плечі катів-контрас.

Педро вже точно знав, як потрібно розправлятись із винуватцями. Євпаторія та Афанасія Павловича прив'язали до дерев'яних табуреток всередині вагону-цистерни для транспортування силосу. До спин під'єднали по три дроти на дві тисячі вольт. Коли струм піде в їхні тіла, вагон рушить рейками та злетіть з моста в залишки річки, назавжи потопивши винуватців. Так виглядає європейська справедливість, нічого іншого від них я й не чекав.

Ми стояли на чорному пероні із пресованого графіту. Спека гризла наші потилиці наче присипку для бісквітних кексів. Мій організм остаточно виснажився без сну. Я ледве тримався рівно, але мене змусили дивитись на "справедливість".

Струм пішов у спини моїх колишніх колег. Спочатку із люку вагона вилетів крик, а потім і чорний дим від горілої шкіри. Колеса задзвеніли, покотившись по розпечених рейках - вагон поїхав. Спочатку повільно, але з кожною секундою прискорювався, наче страждання людей всередині підганяли його.

Дроти так сильно смажили Афанасія Павловича та Євпаторія, що із люків почало вириватись полум'я. Вагон вивергався горілими залишками наче вулкан. Метал почервонів та став тріскатись. Я застиг на місці. Крізь широкі щілини бачив як мій колішній начальник випускає з очей та рота стовбури білого вогню.

А потім вагон зіскочив з рейок та торпедою залетів у річку. Удар розірвався хмарами густого пару. Все закінчилось.

Після страти до мене підійшов Педро. Поклав руку на плече та сказав:

- Я поважаю тебе, тому зробив усе так, щоб вони померли швидко.

З моїх вуст прорвалось:

- На їхньму місці міг би опинитись я.

- Ні, не міг би. Якби мені довелось страчувати тебе, то я б розпиляв твою тушу на шматки і пропустив через м'ясорубку. Індивідуальний підхід дуже важливий, бо люди не розуміють безглудої жорстокості. Вся вона має бути, як мінімум, символічною.

Ось і все. Я переміг, як і очікувалось. Всі мої навички спрацювали як треба, як завжди. Сумно лише, що роботи більше немає. Я все ще не впенений, що "Поножовщина наркоманів" прийме мене. Я все ще не впенений, що моє колишнє життя прийме мене.

Присівши на край перону, я поклав руки на коліна та мовчки дивився вперед. Здавалось, я нічого не відчував - ані поразки, ані успіху. Але чому? Все було зроблено бездоганно.

- Чому закис? - присіла поруч Платон.

- Не знаю, - зітхнув я. - Чесно кажучи, не можу це ніяк пояснити.

- Тобі сумно?

Я поглянув їй в очі. Щось там бачив, або переконував себе в цьому.

- А тобі?

- Звичайно ні, все прекрасно! - радісно посміхнулась вона та обійняла мене.

- Значить... і мені не сумно.

Мої руки обійняли її у відповідь. Стало спокійніше, навіть тихіше. Наше життя чомусь продовжувалось, але так завжди треба. Хтось робить брудну роботу, а хтось від неї страждає. Правда неважлива. Важливо - щоб хтось про це пам'ятав.