Вічність з присмаком кремнію

Голубувате мерехтіння монітора – відтепер єдине джерело світла в кімнаті. «З добрим ранком», − повідомляє картинка. На столику сервірованому мереживними серветками, який розташували посеред квітучого саду, стоять маленькі філіжанки. На секунду здається, що я відчув тонкий аромат, який йде від намальованої чашки. Вдихаю уявну весну, чую дитячі голоси та щебет пташок.

Наступний пост безапеляційно повідомляє: «Всі жінки відьми». Всміхаюся чи то сумнівній істинності закладеній в цій фразі, чи то заяложеності виразу. Кілька секунд споглядаю молодицю з пишними формами, що летить над нічним містом, стиснувши держак мітлі поміж міцних стегон.

Гортаю далі. Ще далі. Вбираю чужі емоції та враження. Ось моя колишня дружина сидить біля басейну та намагається зобразити млосний вираз обличчя. Вона щосили втягує живіт, щоб довести всім, але найперше собі, що вона гарна і роки не торкнулися її колись стрункого тіла. Але я бачу втому в очах, зморшки заретушовані програмою телефону, і посмішку, що колись не давала спокою, а тепер викликає легкий сентиментальний сум за минулим.

Пости на політичні теми пропускаю. Мені більше не цікаво, як вигадає черговий кандидат на місце біля елітного корита. Це шоу втратило привабливість, залишивши гидкий присмак безсилля та розчарування.

У стрічці насправді шукаю лишень одне: те, що для мене залишилося важливим, але між тим відкладаю момент. Ніби енофіл, що відтягує перший ковток дорогого вина, я задивляюся на чужі фото, читаю незначущі статуси та поглинаю непотрібну інформацію.

В стрічці чекаю на родину. Я спостерігаю чим живе мій син. Як він із запалом вступає у суперечки та доводить власну думку. Я милуюся його дружиною, такою ще молодою та непосидючою. Вона постійно носиться із безліччю нових ідей та проєктів. Але найбільше чекаю зустрічі з онуками. Годинами вдивляюся в їхні світлини. Внучка йде у третій клас. Вона підросла з того часу, коли я востаннє цілував її лобик з вертикальним шрамом від падіння зі сходів. Тепер в неї модна зачіска, але очі ще по дитячому наївні та широко відкриті, а широка посмішка нагадує мою маму.

Я годинами носив її на руках, втішав, коли плакала, водив до дитячого садочка. В ті часи я радів й сумував разом із нею. Вже зовсім скоро стане дорослою, і я боюся, що не зможу згадати, якою вона була.

Внука пам’ятаю щокатим бутсом, що кидав в мене кубиками та постійно вимагав уваги. Бідна невістка зовсім змучилася з цим вередою. Я допомагав, як міг, хоча часом цей чоловічок доводив до стану паніки своїми капризами та плачем. Тепер він перетворився на серйозного хлопчика і всі вважають його слухняним, лишень я знаю цей погляд з-під насуплених брів. Так дивився його тато, коли замислював шкоду. На всіх світлинах він тримає в руках маленького блакитного коника – мій подарунок.

Це − окрема історія. Того дня мені поставили діагноз – лімфома. Четверта стадія. Тож я пішов до магазину і на всі гроші, які мав у гаманці, набрав онукам подарунків. Дружина сварила мене, але я знав, що немає сенсу купувати ліки, треба встигнути придбати радості. Ніколи не забуду, як світилися очі малого, коли він побачив того коника…

***

Коли помираєш має значення лишень любов, яку ти зміг зберегти. Тепер я не можу вийти назовні. Навіть, не знаю, чи існує це зовні. Я постійно перебуваю в темній кімнаті перед монітором комп’ютера, але не певен, що це все насправді. Я ні в чому не певен. Навіть не знаю, чи справжні пости в моїй стрічці.

Мені більше не потрібна їжа, сон, гроші, розваги, визнання. Я перебуваю тут і постійно гортаю стрічку. Я пишу коментарі, особисті повідомлення, але вони не з’являються в адресатів. Мені не відомо — це персональний рай, чи пекло.

Я помирав повільно. Хвороба поступово заволодівала тілом. За два тижні припинив їсти, за три дні пити. Останню добу рідні вважали, що я непритомний. Вони заходили до кімнати, шепотілися, важко зітхали й виходили. Я хотів сказати, що все добре, але не міг.

А потім опинився перед цим монітором. Чи знаю я більше за живих? Ні, не знаю. Не відомо як довго це триватиме, але поки я можу бачити як живуть люди, яких люблю, я радітиму кожній листівці: «З добрим ранком».

***

− Милий. Facebook знову висвічує у вкладенні: «люди які є неподалік» твого батька. Мені від того моторошно.

− Я хотів написати у техпідтримку, щоб профіль видалили, але, коли бачу його аватар, мені здається, що він, як і раніше, з нами й від того стає тепліше на душі.

− Будемо думати, що він живий, але переїхав в інше місто і звідти спостерігає за нами.

− Хто знає, може так і є. – молодий чоловік обійняв дружину, і вони пішли в сад пити каву, попутно гукаючи дітей.