Кафе «Графіт»

— Це все не може так більше тривати, чуєш? Просто не може!

Матеуш стояв, опустивши руки.

— Так, ти маєш рацію, Роксано… тобто, Маґдо…

— Я Олівія! Це ж треба — за півроку навіть ім’я моє не запам’ятати!

Молода темноволоса жінка (а може, й руда, а може, й білявка) поспіхом збирала свої речі, запихаючи їх навмання у валізу.

— Залишайся тут сам-один, якщо хочеш! Разом зі своїм мотлохом, який ти називаєш мистецтвом! І чекай, поки до тебе прийде успіх! А я більше жодної хвилини тут не залишуся!

Вона із зусиллям замкнула валізу та доштовхала її до дверей. Матеуш мовчки дивився на жінку, важко дихаючи, — на Краків насувалася злива, раз у раз осяюючи квартиру сліпучо-білими блискавками, і гаряче повітря прилипало до обличчя, а серце важко гнало кров крізь судини.

— Бувай, невдахо!

Олівія, гупнувши, зачинила за собою двері.

І тут-таки Матеуш почув інший потужний удар — розкат грому.

Молодий чоловік визирнув у вікно своєї крихітної квартири на другому поверсі.

Клейка, волога вечірня спека нарешті розродилася першою цього літа зливою.

Великі краплі дощу забарабанили по бляшаному підвіконню та чорній вуличній бруківці.

Перехожі, яких злива заскочила зненацька, щосили намагалися наздогнати довгий червоний автобус, який уже рушив від зупинки, або ховалися під дахами під’їздів.

Матеуш видихнув.

І озирнувся, оглядаючи свою крихітну квартиру-студію. Ніби вперше бачив.

Невеликий розкладний диванчик у кутку. Старе крісло-мішок і витертий килим.

Плитку й чайник на столі, за яким одночасно й готували, й обідали.

І свої картини.

В рамках і без рамок — на стінах, на столі чи просто на підлозі.

Лише два кольори. Чорний і білий.

Він завжди малював чорним грифелем на білому папері, розтягуючи кольорові плями пальцями. Химерних, майже нереальних тварин і комах. Неправдоподібні пейзажі, від яких перехоплювало подих, — гори, океани, хмари. Розвалини будинків, замків або старі маяки…

А жінки тут не приживалися. Ні чорняві, ні блондинки, ні рудоволосі.

Тут було місце тільки для нього. І його творчості.

Матеуш трохи прочинив вікно, впускаючи до квартири колюче грозове повітря.

Білі папірці на столі, на дивані, на підлозі зашаруділи, ніби опале листя.

Він просто стояв і дихав, — ніби вперше у своєму житті. Спостерігав, як літня злива змиває сірий пил з мереживних кованих ліхтарів, з гранітної плитки вулиць і з вивіски кафе «Графіт» у будинку навпроти, яка щовечора переливалася срібними буквами, але сьогодні дуже рано згасла.

Потім, діставши з невеликої шафи пляшку рубіново-червоного портвейну, відкупорив, сів у своє улюблене крісло-мішок і налив трохи вина в металевий кухлик.

Вино відлунювало гіркотою. Чи це йому тільки здавалося?

Матеуш закурив цигарку й затягнувся — але тютюновий дим дряпав горло.

І все ж…

Чи могла би хоч одна жінка жити разом з ним його життя, схоже на старий, давно закинутий вокзал у крихітному провінційному містечку, — на якому вічно чекаєш, але потяг ніколи не прибуває?

Чи це була просто нездійсненна мрія?

Грім гуркнув знову, а порив вітру увірвався крізь прочинене вікно та вихором розмітав картини, але Матеуш уже цього не бачив.

Забувши про вино й цигарку, потягнувся до паперу та олівця.

Він дуже рідко малював людей — але зараз із-під його пальців виходив гострий, кутастий і водночас тривожно-беззахисний образ.

Пряме чорне волосся пасмами.

Бліде, трохи витягнуте обличчя.

Чорні очі, різко окреслені брови й тонкі губи…

Ще один удар грому — і в будинку вимкнулося світло, залишивши Матеуша в повній темряві.

Але художник не зважав, продовжуючи малювати при спалахах блискавки.

Білий широкий плащ, який приховував фігуру.

Похилі плечі. Довгі пальці, що тримали цигарку, яка димила…

Грім знову гуркнув так, що рука Матеуша здригнулася, і чорний грифель олівця, зісковзнувши по білому паперу, зламався.

Художник різко підняв голову та озирнувся.

У квартирі було темно, але з-під вхідних дверей пробивалася смуга місячно-білого світла. Проте на другому поверсі, крім Матеуша, більше ніхто не жив і не міг увімкнути світло на сходовій клітці.

Пальці чомусь похолоділи й стали вологими, і Матеуш зім’яв білий аркуш паперу із чорним зображенням.

— Хто там?

Відповіді не було.

Матеуш повільно, затамувавши подих, підійшов до дверей і раптом усвідомив, як безглуздо виглядає, — дорослий чоловік, що боїться відчинити двері, за якими, вочевидь, нікого немає.

Він на секунду затримав руку на ручці дверей — і рвучко розчепірив їх.

І завмер.

На порозі стояла жінка у світлому, наскрізь промоклому плащі. З плаща й довгого чорного волосся, що злиплося пасмами, крапала дощова вода просто на підлогу.

Тонкими пальцями вона натискала на кнопку дзвінка, але дзвінок не видавав ані звуку.

— Не працює. Електрика вимкнулася.

Матеуш промовив це машинально й не впізнав свій голос — захриплий і зламаний.

— Не біда. Можна мені увійти? Я геть змокла.

Вона промовила це так просто, ніби давно знала його, — і знала, що він не відмовить.

Матеуш мовчки, не кліпаючи, відступив углиб квартири.

Жінка увійшла, розливаючи навколо себе м’яке сріблясто-біле сяйво, — ніби її плащ світився сам собою.

— А тут затишно, — тихо промовила вона. — І знайомо. Здається, я тут раніше бувала.

— Не думаю… навряд чи, — заперечив Матеуш.

— Я присяду. Можна? — вона показала на його крісло.

— Можна, чому ні, — він знизав плечима. — Але у мене тут не прибрано… і взагалі…

— Дрібниці, — вона вмостилася у кріслі-мішку, ніби завжди там сиділа. — Тут добре. І картини красиві.

Вона озиралася навколо, трохи примружившись, ніби оцінюючи намальовані на папері чорно-білі зображення, схожі на вінтажні фотознімки.

— Я ілюструю книжки, — навіщось пояснив Матеуш. — Різні. А це просто… розвага.

— Дарма ти так. У тебе, здається, є талант.

Її голос звучав дивно — злегка хриплувато й завчено, наче хтось відтворював його зі старої, давно забутої грампластинки. Жінка не намагалася ні сперечатися, ні переконувати, — але її хотілося слухати.

— Ну, якщо ви так вважаєте… мені приємно.

Матеуш відкашлявся, ніби йому все ще шкрябав горло цигарковий дим.

— Ні, серйозно. Ти міг би стати відомим, — відповіла вона без тіні іронії. — Але я так довго чекала там, біля кафе навпроти. Під дощем. Я б із задоволенням випила щось.

— У мене тільки портвейн. Дешевий. Я боюся, що…

— Портвейн? Чудово. Те, що треба.

Матеуш, рухаючись, ніби уві сні, — ноги й руки ледь слухалися, — дістав із шафи ще один кухоль і налив у нього вина.

Вона відпила ковток терпкого напою, навіть не поморщившись.

— Хороше вино.

Опустивши руку, вона підняла з підлоги пачку цигарок, — не питаючи, навіть не дивлячись, ніби знала, де вони лежать, — і тонкими пальцями дістала собі одну.

Матеуш, як загіпнотизований, підніс до кінчика цигарки запальничку.

Жінка повільно затягнулася й видихнула легку хмарку диму.

— Дякую, Матеуше.

Він впустив запальничку на підлогу.

— Ви… ви мене знаєте? Звідки?

— А хіба ми не знайомі?

— Ні, звісно! Хто ви?

— Невже ти досі не зрозумів?

Вона знову затягнулася.

Матеуш нахилився, щоб підняти запальничку, й побачив на підлозі зім’ятий аркуш паперу, на якому щойно малював.

Тремтячими руками підняв аркуш і розгорнув його.

І повільно перевів погляд на непрохану гостю.

Витягнуте бліде обличчя. Чорні очі й чітко окреслені брови.

Тонкі пальці, що тримали цигарку…

— Тепер бачиш?

— Це немислимо. Я сплю, мабуть. Або забагато випив…

Він відступив на кілька кроків назад, аж поки не вперся в підвіконня — тверде, дерев’яне й реальне.

По віконному склу безперервно лопотів дощ.

Ні, Матеуш не спав. І не був п’яним.

— Як… як тебе звати? — ледь вимовив він.

— Ти вигадав мене — ім’я теж можеш придумати, — спокійно відповіла вона. — Можливо, Аґата? Або Роксана? Ні, Роксана вже була, — вона похитала головою. — Тоді обирай сам.

— Ні, цього не може бути! — Матеуш вчепився в підвіконня пальцями. — Маячня якась! Я вигадав тебе й можу обрати ім’я? Так не буває! Це, напевно, якийсь розіграш…

Жінка підвелася й повільно наблизилася до нього, не зводячи з нього погляду блискучих чорних очей. Вона не вселяла ні страху, ні холоду, — просто уважно дивилася. І від цього на шкірі виступили сироти.

— Отже, яке ім’я ти обрав?

Матеуш хотів відступити ще далі, але за спиною було тільки вікно. Холодне скло. І дощ за ним.

— Адріанна, — чомусь відповів він.

Це ім’я спало йому на думку наче нізвідки. Просто з уяви. Як і всі його картини.

— Адріанна, — уже тихіше повторив він. — Яка чекає біля кафе. Біля кафе «Графіт». Там, навпроти.

Жінка повільно кивнула.

Вони стояли так близько, що він міг би торкнутися її, якби забажав. Але не наважився.

Знову спалахнула блискавка, і грім вибухнув, наче граната.

Матеуш замружився.

А коли розплющив очі — кімната була порожньою.

Нікого.

Тільки на кріслі лежав його телефон.

— Оце примарилося… — пробурмотів художник.

Раптом увімкнулося світло — так само несподівано, як і вимкнулося.

Дзенькнуло сповіщення про нове повідомлення, і екран телефона засвітився.

Матеуш здригнувся та взяв телефон до рук.

Це було повідомлення в месенджері, на який художнику дуже давно ніхто не писав.

«Шановний пане Вольський, — прочитав він уголос, — я представниця художньої галереї «Старі Вітражі» Адріанна Ленкевич. Мене зацікавила Ваша сторінка й деякі Ваші оригінальні роботи. Чи можна зустрітися з Вами, щоб обговорити умови можливої співпраці?»

Матеуш двічі перечитав повідомлення.

Адріанна.

Адріанна Ленкевич…

Не вірячи сам собі, відкрив фото її профіля.

Чорне довге волосся.

Бліде витягнуте обличчя. Темні очі під ретельно намальованими вузькими бровами.

Матеуш повільно опустився в крісло — ноги йому не підкорялися, ніби затерпли.

Адріанна.

Він, вагаючись, трохи потримав палець над екраном і повільно набрав відповідь.

«Вітаю, пані Адріанно. Був би радий зустрітися з Вами. Наприклад, завтра о сьомій вечора в кафе «Графіт». На вулиці Флоріанській.»

Минуло півхвилини — ціла вічність, аж поки біля профілю Адріанни засвітився зелений кружечок.

Матеуш затамував подих.

Курсор нетерпляче блимав у текстовому полі.

По віконному склу приглушено лопотів дощ…