Дракони осіннього присмерку / Dragons of Autumn Twilight (переклад з англійської)

Супутники продиралися крізь густий ліс, поки не вийшли на стежку звірів. Карамон ішов попереду з мечем у руці, вдивляючись у кожну тінь. Близнюк ішов слідом, поклавши руку на плече брата, з притаманною йому похмурою посмішкою. Решта трималися купи, напоготові.

Але переслідувачів не було.

— Чому вони не йдуть за нами? — запитав Флінт через годину.

Таніс почухав бороду, сам обмірковуючи це.

— Їм і не треба, — сказав він нарешті. — Ми в пастці. Вони заблокували всі виходи, окрім Темнолісся…

— Темнолісся! — тихо повторила Золота Луна. — Чи справді нам треба йти цим шляхом?

— Подивимося, що відкриється з Піку Молитвинного Ока, — відповів напівельф.

Раптом почувся окрик Карамона. Таніс підбіг і побачив, що Рейстлін знесилено опустився на землю.

— Зі мною все гаразд, — прошепотів маг. — Але мені потрібно відпочити.

Всі втомлено опустилися на мох, переводячи подих. Стурм притулився до вкритого мохом каменя, заплющивши очі. Його обличчя набуло жахливого сірувато-білого відтінку. Рана на голові була нерівною і повільно пульсувала темною кров’ю. Таніс знав: лицар помре, але ніколи не попросить про допомогу.

— Не хвилюйся, — суворо промовив Стурм. — Просто дай мені хвилину.

Таніс стиснув плече лицаря, а потім підійшов до Річкового Вітру.

— Ти вже бився з цими створіннями, так? — запитав він.

— У зруйнованому місті, — здригнувся варвар. — Коли я зазирнув у візок і побачив ту істоту… я все пригадав. Принаймні, — він слабко посміхнувся, — тепер я знаю, що не божеволію. Ці жахи справді існують.

— Вони поширюються Кринном, — пробурмотів Таніс.

— Я прийшов до Кве-шу зі сходу, — додав Річковий Вітер. — Це було далеко від Втіхи, за межами рівнин моєї батьківщини.

Золота Луна, притулившись до чоловіка, запитала:

— Що вони мали на увазі, коли сказали, що вистежили тебе до нашого поселення?

— Тамтешні воїни з ними розберуться, — відповів він, ніжно погладивши її волосся. Він подивився на Таніса, і в його очах на мить промайнуло справжнє тепло: — Я дякую тобі, напівельфе, і вам усім. Ви не раз рятували нам життя, хоч я був невдячним. Все це… надто незвично.

— Буде ще незвичніше, — вкинув зловісний голос Рейстліна.

Вони наближалися до Піку Молитвинного Ока. Роздвоєна вершина скелі здіймалася над лісом, наче дві долоні, складені в молитві. Дощ припинився, але в лісі запала моторошна тиша — природа ніби завмерла, покинута звірами та птахами.

Стурм, ідучи в ар’єргарді, почав втрачати зв’язок із реальністю. Біль розколював голову. Його свідомість пливла, вихоплюючи уривки історій Таса про механічні машини, розповіді про Хуму та давніх богів. Ці розповіді здавалися йому нісенітницею, але саме вони були його єдиним прихистком.

Він згадав матір. Дочка соламнійського лицаря, вигнана разом із сином через ворожнечу до їхнього ордену, вона знайшла притулок у Втісі. Вона померла в злиднях, доручивши сина його батькові — якщо той був ще живий. Після її смерті юнак став воїном під опікою Таніса і Флінта. Разом із друзями, включно із загадковою Кітіарою, вони мандрували Абанасінією, аж доки п’ять років тому не розійшлися, щоб розслідувати чутки про зло.

Стурм вирушив на північ, до Соламнії. Він шукав спадщину батька, а знайшов лише глибоку, ірраціональну ненависть до лицарів. Люди не могли пробачити їм того, що вони не змогли зупинити Катаклізм, як колись Хума зупинив темряву. Стоячи перед руїнами родового замку, Стурм присягнувся: він відновить честь свого ордену, навіть якщо доведеться покласти за це життя.

Нарешті вони видерлися на вершину. Пік Молитвинного Ока виправдовував свою назву: дві скелі, що здіймалися вгору, справді нагадували руки в молитовному жесті, залишаючи між собою вузький прохід.

Таніс першим визирнув за край. Він очікував побачити дорогу, але те, що постало перед його очима, змусило його затамувати подих. Дорога на північ була заповнена. Внизу, немов довга чорна ріка, рухалася армія. Величезна, нескінченна колона марширувала в сутінках — піхота, кіннота, і щось, що змушувало серце стискатися від жаху: велетенські тіні, що рухалися в небі над колоною.

— Боги… — прошепотів Таніс, відступаючи від краю. Його обличчя зблідло.

— Що там? — Карамон спробував підійти, але напівельф зупинив його різким жестом.

— Не дивись. Поки що — ні. Флінте, тримай їх усіх тут.

Таніс обернувся до Стурма. Лицар напівлежав на камінні, його дихання було хрипким і нерівним. Рана на голові знову почала кровоточити, і здавалося, що він уже не впізнає нікого навколо. Стурм щось марив про свій дім, про батька і про меч, який він так і не зміг захистити.

— Золота Луно, — тихо покликав Таніс. — Стурм потребує допомоги. Посох... він може вилікувати його рану?

Варварка підійшла до лицаря, обережно поклавши руку на його чоло. Вона виглядала виснаженою, її власні сили були майже на нулі після сутички з драконідами. Вона підняла посох, і на верхівці знову спалахнуло блакитне сяйво — спершу слабке, але з кожною секундою воно ставало інтенсивнішим. Повітря навколо них почало вібрувати від дивної, цілющої енергії.

Рейстлін спостерігав за цим, примруживши свої золоті очі. Він здавався зацікавленим і водночас настороженим, наче оцінював ціну, яку доводиться платити за таку магію.

— Це не звичайна магія, Танісе, — прошепотів маг, коли світло посоха огорнуло Стурма. — Вона не спалює енергію так, як це робимо ми. Вона приходить ззовні. Вона… жива.

Стурм здригнувся. Його обличчя, до того сіре, почало набувати природного відтінку. Рана під пов’язкою почала стягуватися, а хрипке дихання стало глибшим. Лицар розплющив очі — спочатку вони були мутними, але поступово в них повернулася ясність. Він різко сів, схопившись за пояс, де мав бути меч.

— Мій меч… — прохрипів він, але його голос уже звучав сильніше.

— Тас приніс його, — впевнено сказав Таніс, кивнувши на кендера, який сидів осторонь і з цікавістю розглядав лезо, що було ледь не вдвічі більше за нього самого.

Стурм підвівся, хоча ще ледь тримався на ногах. Він подивився на Таніса, потім на посох, що все ще слабо мерехтів у руках Золотої Луни.

— Це неможливо, — сказав лицар, дивлячись на свої руки, вільні від болю. — Я відчуваю… спокій. Як у книгах про часи Паладіна.

— Це і є часи Паладіна, — тихо промовив Тас, раптово припинивши гратися з мечем і подивившись на небо, де кружляли чорні тіні. — Дивіться, вони зупинилися. Вони чекають на щось.

Всі подивилися туди, куди вказував кендер. Армія внизу справді зупинилася, оточивши дивний табір, у центрі якого височіла споруда, що нагадувала вівтар.

— Нам треба знати, куди вони йдуть і що вони збираються зробити, — сказав Таніс, його голос став холодним і рішучим. — Стурме, ти бачиш дорогу на північ?

Лицар кивнув.

— Бачу. І вони перекрили її повністю.

— Значить, у нас є тільки один шлях, — підсумував Таніс, дивлячись у бік Темнолісся, де дерева виглядали чорними, наче вугілля, і де повітря, здавалося, було просякнуте древнім, забутим страхом.

Таніс кивнув, і вони зійшли зі стежки до скельного виступу. Він поглядав на високого воїна поряд — він починав відчувати себе комфортно поруч із суворим, закритим Річковим Вітром. Варвар поважав його приватність так, як ніхто інший, і це розслабляло Напівельфа не гірше за міцний сон. Друзі роками пліткували про його розрив із Кітіарою, але Річковий Вітер ніколи не ставив запитань. Це була справа самого Таніса.

Вибравшись на край уступу, вони проповзли мокрим камінням до самої прірви. Внизу, на сході, старі стежки для пікніків зникали за схилом. Річковий Вітер вказав на них, і Таніс відчув, як холоне серце: стежками рухалися істоти. Потвори чекали на них у засідці.

Таніс моргнув — і раптом стежка здалася йому порожньою. Густий, непрохідний ліс. «Мабуть, привиділося», — подумав він, переводячи погляд на Небесну Дорогу, де кишіли десятки ворогів. Потім він подивився на північ, до озера Кристалмір, і напружився. Щось було не так. Довгі сірі пальці хмар загрібали землю, але над самим горизонтом виднілося щось інше. Він схопив варвара за руку і тицьнув пальцем у небо.

— Вогнища, — прошепотів Таніс.

— Багато сотень, — тихо поправив Річковий Вітер. — Вогнища війни. Це армійський табір.

Коли вони повернулися до решти, Стурм, блідий, але з очима, що горіли дивним вогнем, вказав на великий валун: — Он він! Ось олень! Пора йти.

Лицар рушив у дорогу. Решта, перезираючись, поспішили за ним. Стежка, здавалося, матеріалізувалася прямо під їхніми ногами. Вітер змінився: теплий, насичений ароматами осінніх квітів, він розігнав хмари, і щойно вони підійшли до ущелини між скелями Піку, виглянуло сонце.

Було далеко за полудень, коли вони зупинилися перед вузькою щілиною. Карамон зітхнув, дивлячись на свої стерті ноги:

— Скоро вечеря? Я б з’їв власні черевики!

— Мені вони теж починають подобатися, — пробурчав Флінт. — Хотів би я, щоб цей олень був з плоті і крові. Він міг би стати в нагоді для чогось іншого, окрім того, щоб водити нас манівцями!

— Замовкни! — раптом вибухнув Стурм. Він кинувся на гнома з кулаками.

Таніс миттєво втрутився, перехопивши лицаря за плече. — Стурме, досить! — голос напівельфа був твердим, як сталь.

Стурм завмер, його вуса тремтіли від стримуваного гніву. Потім він різко відсахнувся, заспокоюючись, і пробурмотів:

— Ходімо.

Пройшовши вузьким проходом, вони залишили скелястий виступ позаду. Блакитне небо, що розкинулося перед ними, здавалося після тісних ущелин нереальним. Південний вітер свистів між білих стін піку Молитвенного Ока, а стежка під ногами ставала дедалі підступнішою.

Через пів години вони зупинилися на іншому боці, дивлячись у долину. Зелені хвилі луків, що розтікалися до самого горизонту, на втісі впиралися в край світло-зеленого осикового лісу. Грозові хмари залишилися за спиною, і сонце пекло так нещадно, що важкі плащі стали справжнім тягарем. Лише Рейстлін, як завжди, щільно кутався у свій червоний балахон.

— Пропоную скинути гнома з гори, — прогарчав Карамон, спостерігаючи, як Флінт вкотре нарікає на сонце, що сліпить йому очі. — Він буде торохтіти всю дорогу вниз і видасть нас усім навколишнім монстрам.

— Хто його там почує? — відмахнувся воїн, оглядаючи порожню долину. — Б’юся об заклад, ми тут перші живі істоти за багато років.

— Перші живі, так, — тихо відгукнувся Рейстлін. — Бо ти дивишся на Темнолісся.

Тиша, що запала після цих слів, була важчою за каміння гір. Річковий Вітер здригнувся, Золота Луна притиснулася до нього, а Флінт, забувши про свої скарги, просто замовк. Лише Стурм і Тас дивилися на ліс із підозрілим спокоєм.

Таніс підійшов до лицаря, який не зводив погляду з долини:

— Стурме, ти бачиш оленя?

— Так, — кивнув той, показуючи вниз. — Він перейшов через луг. Сліди на траві ведуть до осик. Він увійшов у Темнолісся.

— Хто сказав, що це Темнолісся? — Стурм різко обернувся до напівельфа.

— Рейстлін.

Лицар лише презирливо пирхнув:

— Він божевільний. Якщо хочете — залишайтеся тут, на схилі, але я піду за оленем, як Хума, навіть якщо він веде мене до самого пекла.

Стурм, загорнувшись у плащ, почав стрімко спускатися стежкою. Таніс озирнувся на групу.

— Наскільки ти впевнений, Рейстліне? — запитав він, відчуваючи, як всередині закипає лють на мага.

— Наскільки можна бути впевненим у чомусь у цьому житті, — відповів той із крижаним спокоєм. — Смерть — єдина велика впевненість, Танісе. Йди вперед. У ліс, з якого ще ніхто не повертався.

Напівельфові на мить захотілося просто зіштовхнути мага зі схилу, але він лише стиснув зуби.

— Я йду за Стурмом, — оголосив він. — Але ні за кого іншого не відповідаю. Вирішуйте самі.

Тас першим схопився на ноги, ховаючи карту. Потім без вагань пішла Золота Луна. Флінт, буркнувши щось про «привидів», кинувся слідом за напівельфом. Річковий Вітер вагався довше — на його обличчі боролися страх перед стародавніми легендами та відданість супутникам, — але зрештою теж рушив уперед.

Останнім пішов Рейстлін. Він рухався настільки стрімко, що навіть Карамон був вражений, ледь встигаючи за ним. Таніс, проводячи мага поглядом, відчув на губах ледь помітну, гірку посмішку..

— Навіщо ти йдеш? — не стримався Таніс.

— Бо я тобі знадоблюся, напівельфе, — прошипів маг. — До того ж, ти дозволив завести нас у пастку, з якої немає шляху назад. Ти поставив нас перед вибором людожера: померти швидко чи повільно.

Маг рушив униз, а решта супутників простягли Танісу тривожні погляди. Напівельф відчував себе дурнем. Рейстлін мав рацію: він дозволив ситуації вийти з-під контролю, а тепер вдавав, що це був їхній спільний вибір, аби зберегти чисте сумління. В розпачі він жбурнув камінь зі схилу. Чому це його тягар? Він лише хотів знайти Кітіару, сказати, що кохає її, прийняти її недоліки, як прийняв власні… Але в неї був «новий повелитель».

— Агов, Танісе! — гукнув Тас.

— Йду, — пробурмотів він.

Коли сонце почало хилитися до заходу, вони вийшли до узлісся. Темнолісся не виглядало зловісним — навпаки, втомленим мандрівникам воно здавалося прохолодним і привабливим після палючого сонця.

— Можливо, тут є дичина, — сказав Карамон, оглядаючись. — Кролики, принаймні.

— Нічого не стріляйте, — прошепотів Рейстлін. Його очі-пісочні годинники розширилися, металева шкіра відсвічувала моторошним кольором. — Нічого не їжте. Нічого не пийте.

— Казки, — буркнув Флінт, хоча в голосі гнома не було впевненості.

— Що ти відчуваєш? — тихо запитав Таніс.

— На цьому лісі лежить велика і могутня магія, — прошепотів маг.

— Зла?

— Лише для тих, хто приносить зло з собою, — відповів Рейстлін.

— Тоді тобі єдиному варто боятися, — холодно вкинув Стурм.

Рука Карамона миттєво лягла на руків’я меча. Стурм теж потягнувся до клинка, але Таніс вчасно схопив його за руку.

— Побачимо, — прошипів Рейстлін, злісно зиркнувши на лицаря, і повернувся до брата. — Йдеш?

Близнюки увійшли до лісу першими. Таніс і Флінт лишилися останніми. Гном раптом зупинився, розглядаючи власні зморшкуваті руки.

— Я вже застарий для цього, Танісе. Не кістками чи м’язами — духом. Раніше ми б зайшли в такий ліс, не кліпнувши оком. А тепер…

— Вище носа, — спробував віджартуватися напівельф. Його глибоко тривожив згаслий блиск в очах старого друга.

— Одного разу я тебе сповільню, — сумно мовив Флінт. — І ти запитаєш себе: «Навіщо я терплю цього старого буркотливого гнома?».

Таніс поклав руку на важке плече друга:

— Ти мені потрібен, старий. Вони всі такі молоді, такі тендітні. Ти — як скеля, до якої я можу притулитися спиною, коли навколо панує хаос.

Обличчя Флінта почервоніло — чи то від задоволення, чи від збентеження. Він грубо прочистив горло і рушив уперед:

— Так, ти завжди був сентиментальним дурнем. Ходімо, ми марнуємо час. Добре, що зараз бодай день…