Безодня

— Зібрався, Вай? — Янісу вже не терпілося.

— Так. Зброя готова, і я теж.

— Чудово! Авіація зараз ударить. Заходимо в місто одразу після бомбардування.

Бомбардування було на рівні зі Стамбулом. Наше командування не шкодувало бомб. Прорив у цьому напрямку відкривав нам шлях на Анкару, бо спроби обійти з інших боків фронту зламали нам зуби. Після тривалого бомбардування ми вибігли з окопів і пішли за танками. У місті нас зустрів шквальний вогонь. Власне, очікувати іншого не слід було — турки вилізли з укриттів досить швидко.

— Вай! Щойно зайдемо в місто, вирушаємо в ту будівлю зліва. Бачиш?

— Так.

— Будемо викурювати їх будинок за будинком.

Я побачив у солдата попереду мене мокрі штани. Це він ще легко відбувся, точніше — “обробився”. Невдовзі ми забігли в будівлю. Бої такого формату вже були буденністю. Сідай за укриття і періодично стріляй. Жодної епічності, тільки везіння.

Рука, звісно, ще боліла, але ейфорія була сильнішою. Той самий адреналін одразу випалив увесь біль начисто.

За хвилин 20 ми зачистили будинок. Один солдат потрапив на розтяжку, але решта 15 вціліли, і ми пішли до наступного будинку і наступного, а потім я зовсім втратив лік.

— Вай! Ці придурки навіть стріляти нормально не вміють. Ми так скоро до центру дійдемо, — радів Яніс.

Після «зачистки» останнього будинку ми вибігли на вулицю, де їхали танки. Другі поверхи так і сипалися під їхніми залпами. Ми знову забігли за танк. Паралельно нам інші загони пробиралися крізь будинки.

— Яне, як щодо тієї вулички? Тісно буде, але перевірити треба.

— Правильно. Так, ти, ти і ти, — він указав на солдатів праворуч від нас. — Йдіть за сержантом у той провулок. Виконувати!

Ми підібрали момент між перезаряджаннями кулеметів і побігли туди. Я відправив одного солдата попереду себе.

— Йдеш вперед! Інші зачищають ці халупи, і щоб жодної живої душі. Виконувати!

— Так точно, сержанте!

До речі, в цих будиночках, дай Боже, по одному солдату, яких укласти було легше легкого. Досі дивуюся своїй удачі.

Після пострілу по одному солдату з кімнати вибігла дівчинка років 12 і почала трусити його за руку, не звертаючи на мене уваги, і ридала. Напевно, це був її батько. Я помітив, як вона підняла його пістолет, і прицілився в неї. Раптом вибігла жінка років 40-ка і закрила дівчинку собою, благаючи піти. Турецьку не треба було знати, щоб це зрозуміти. Дівчинка ж вирвалася з рук матері і направила на мене пістолет — постріл.

Дівчинка впала, гучно вдарившись головою об дерев'яну підлогу. Жінка закричала, я застрелив і її. Я ще ніколи не стріляв у дитину, нехай і озброєну. Спрацьовує рефлекс, коли на тебе наставляють зброю, а жінку було милосердям застрелити, казав я собі і вийшов з дому, не розуміючи, що відчуваю.

Битва за Болу тривала ще тиждень. Я міг би сказати, що цей бій був справді легендарним і тільки героїчними зусиллями ми змогли його взяти, але ні. Це був далеко не Стамбул. Однак наших солдатів полягло чимало. Турки навчилися якісно ставити розтяжки. Що вже говорити про самогубні гранати в приміщенні: якщо не виходило застрелити з ПП, то вони зривали чеку і кидали гранати біля себе, щоб забрати наших із собою. До того ж ми втратили не один десяток танків, але місто було взято порівняно швидко. Бомбардування їх, як не крути, сильно пошарпало.

— Готуйся! Цілься! — Я стояв у строю солдатів розстрільної команди і дивився в очі хлопчика років шести, а потім... — Вогонь!

Солдат має виконувати накази — говорив я собі перед кожним пострілом. Я застрелив 18 дітей різного віку, дивлячись їм в очі. Це була вже не ейфорія, не адреналін, а тільки лише... невже я щось відчуваю через стільки часу? Невже це почуття провини?

***

Ще кілька днів солдати «бенкетували» в місті, викурюючи залишки жителів з-під підлоги, і жорстоко катували їх. Часом крики було чути з ранку до ночі, а іноді — з ранку до ранку. Я ж зібрав усе святкове вино, яке зміг знайти у солдатів, і напивався так сильно, що часом спав на вулиці. Однак одного разу я знайшов чистий спирт і пішов до того будинку, де застрелив першу дитину в моєму житті. Зайшовши всередину, я відчув жахливий трупний запах. Розливши спирт навколо тіл, я вийшов і кинув запалений сірник у будинок.

— Спи спокійно, дитино!