Звичайний день

Моросив холодний дощ. Подібно до маленьких голок, він дзьобав обличчя молодого солдата. Його обличчя було вкрите густою бородою та сіткою обвітрених зморшок. БМП ледь чутно хитався на нерівній, пошматованій мінометними обстрілами окупантів, дорозі. Пролунала команда «стій», броньована машина зупинилася поблизу дорожнього знаку «Буча». «Це ж треба, - подумав вояка, - а я й не знав про це містечко, як же прикро, що я дізнався про нього ось так». Навкруги було тихо, навіть пташки мовчали, а десь там, здалеку, вже виднілися руїни. «Обережно, хлопці, хоч нам і відомо, що ці свино-собаки втекли звідси, чорт його знає, можливо нам збрехали, або недогледіли. Рухаємося повільно». Двигун коротко заревів і важка машина поїхала далі. Чим далі вони їхали в глиб містечка, тим більший спектр емоцій долав їх. Сум, жах, розпач, гнів, це все, що залишили після себе ці російські покидьки. Зруйновані будинки, до божевілля лякали своєю порожнечею, бо їх власники лежали долілиць, у рідній землі, що заплямована їх власною кров’ю. Карі очі молодика набралися слізьми, від побаченого. Російські «солдати» діяли ще гірше ніж німецькі нацисти. Звичайних, ні в чому не винних людей розстріляли біля їх домівок, зав’язавши їм руки за спиною та поставивши на коліна. Чоловіків, жінок, старих, навіть дітей.

В полі зору солдата трапився будинок, що зберігся краще від інших, він наказав зупинитися біля нього. Раптом там хтось є живий. Хоч будинок з далеку здавався досить цілим, при наближенні стало видно, що жодного цілого вікна в ньому не було. Українського воїна зустріли скрипучі двері, що гойдалися на одній верхній петлі, під тиском вільного, холодного протягу. Перш за все, він пильно оглянув вхід, розтяжки, чи інших пасток кін не виявив. За входом, у передпокої була невелика шафа із різноманітним взуттям, схоже, тут жила сім’я. В середині будинку був смертельний хаос, розбиті на друзки меблі та побутова техніка були потрощені будівельними уламками, які були нещодавно стелею та стінами. З надією, солдат вигукнув: «Це збройні сили України, є хто живий?!» Але у відповідь шепотів тільки протяг та скрипіли вхідні двері. Він зайшов до невеликої кімнати, вона була схожа на дитячу кімнату, посеред неї лежав пласт від стелі, з-під якої виглядала дівоча кисть, бліда з напівстертим манікюром. Біля руки був блокнот зі шкіряною обкладинкою, дівоча рука ніби тягнулася до нього. Воїн вдихнув повітря та видихнув, спрямувавши свій втомлений погляд в діру у стелі. Хмарне небо проливало свої безмежні сльози. Запевнившись у власній безпеці, він схилився та підняв з підлоги блокнот. Відкривши його чоловік зрозумів, що тримає в руках щоденник дівчини-підлітка. Стан щоденника дуже здивував його, жодних ушкоджень, навіть не змок, хіба тільки пилом притрусило. Він почав обережно гортати сторінки.

23 лютого 2022 року

Доброго ранку, дорогий щоденник, а в тім хіба він добрий, коли з самого ранку небо таке сіре, що повіки самі наповзають на очі. До того ж мені час збиратися до школи.

7:45. Все, я вже в школі, і як завжди, я з числа перших, мої однокласники дуже полюбляють запізнюватися, та я мабуть теж би спізнилася, як би мати не вигнала мене з хати копняками під зад.

8:45. Нарешті, це катування скінчилося. Проте двійку в щоденник я таки отримала. Бачте, нашій ропусі в окулярах здалося малоймовірним щоб я вирішила вправу з відзнакою. Так, я списала в нашого відмінника Олега, хоч би попередив, що то вправа з зірочкою.

12:15. Велика перерва. Я мала б пообідати, але мені зіпсував апетит один неук. Запропонував мені зустрічатися. Ім’я його вказувати не буду, я пишу це через те, що я не дуже й добре знаю своїх подруг. Полінка виказала своє невдоволення, що я йому так різко відмовила: «Могла б ним крутити, як тобі забажається, а ти взяла й халявний гаманець викинула». Отакої, Полінко, бідні твої колишні та майбутні чоловіки.

14:10. Ух! Нарешті я вдома! Лежу в своїй кімнаті, так хилить в сон. Дощ барабанить по підвіконню та даху, як колискова.

24 лютого 2022

10:05. Ніколи не думала, що таке трапиться в моєму житті. Війна! Кому вона взагалі потрібна?

Воїн закрив щоденник так, що його долоні склалися в молитовний жест, щоденник був між долонями. Він постояв так мовчки схиливши голову, а потім промовив: «В двадцять першому столітті, війна потрібна тільки божевільним».