Зворотна течія

Ліна кілька хвилин розглядала своє відображення у дзеркалі на стіні ванної кімнати, не впізнаючи себе, — бліде обличчя, темні скуйовджені короткі кучері, сірі каламутні очі. Ключиці, що різко виступали під тонкою шиєю.

— Чому я тут? Навіщо?

Вона ще секунду подивилася на себе, потім взялася одну за одною висувати шухляди в тумбочці й шафці, порпаючись у рушниках і баночках.

— Хоч би якась пилочка чи ножиці… нічого…

В одному з відділень Ліна знайшла велику пластмасову коробку з червоним хрестом, але не змогла відкрити кришку.

— Зачинена? Дивно…

Поклавши всі речі на місце, дівчина наважилася знову вийти з будинку. Море так само виблискувало під яскравим сонцем, але над самим горизонтом небо ледь помітно посіріло — там поволі скупчувалися хмари.

Ліна зайшла доволі далеко від будинку вздовж кромки високої скелі й зупинилася, намагаючись віддихатися, аж раптом помітила спуск до самого моря — доволі стрімку кам’янисту стежку, яка закінчувалася на піщаному пляжі. Від пляжу в море вклинювався вузький довгий причал з дощок.

— Сюди припливають, значить?

Раптом крізь прогалину у хмарах, що наповзали від горизонту, Ліна помітила вдалині щось темне — схоже на берег… іншого острова? Чи материка? Вона спробувала спуститися донизу, до моря, але всі м’язи тіла тремтіли, а картинка в голові переверталася догори дригом.

— Не можу. Мабуть, не зараз. Не сьогодні…

Усі сили раптом покинули її, й вона опустилася на якийсь невисокий камінь.

***

Ден стояв, спираючись на перила веранди та спостерігаючи, як темно-сіра хмара затулила вже півнеба. Над горизонтом раз у раз мерехтіли яскраві спалахи блискавок.

— Гаразд. Розказуйте. Чому я тут і що вам від мене потрібно?

— Мені?

Він поволі повернувся до Ліни. Вона, ще більш бліда, ніж після пробудження, стояла в арці дверей, тримаючись за стіну.

— Вам. Ви ж тут хазяйнуєте. Всім розпоряджаєтеся…

— Я? — він підняв брови. — Я не розпоряджаюся. Я найманий працівник.

— Працівник? — розгублено перепитала Ліна.

— Мені сказали, що ви самі погодилися тут пожити. Я лише за кухаря…

— І за наглядача заодне, так? Чи, скоріше, за тюремника?...

Ліна зробила крок, наче хотіла втекти, але похитнулася від знесилення. Ден поспішно підставив їй стілець, підсунув собі інший і всівся, уважно дивлячись їй в очі.

— Я відповідальний за вас. За вашу безпеку. Щоб нічого не трапилося.

— Якщо так, де мій телефон? Де інші речі? Чому тут усе, як у в’язниці?!

— Такі були умови. Нічого, що нагадувало б вам про колишнє. Ви підписали папери. Згоду.

— Папери?...

Ліна хотіла ще щось сказати, але яскравий спалах блискавки й гуркіт грому змусив її завмерти, ніби в неї вистрілили.

Гучна музика в нічному клубі, що гупала аж у шлунку. Стробоскоп, який безперервно мерехтів.

Рене, яка танцювала поруч і раптом почала хапати повітря ротом і впала на підлогу.

Рука, яка миттєво стала холодною.

Лікарка швидкої, яка намагається розчепити пальці Ліни…

— Поліна! Ви мене чуєте? Подивіться на мене!

Ден ледь торкнувся її плеча, щоб витягнути її зі спогадів, але вона з останніх сил схопилася на ноги та рвонула на другий поверх.

У кімнаті вона знову підсунула тумбочку до дверей, упала на ліжко та загорнулася в ковдру з головою, замруживши очі.

За стінами будинку вже по-справжньому ревіла буря, перетворивши день на ніч.

Ден акуратно прибрав посуд зі столу, перевірив, чи всі вікна зачинені, й піднявся до своєї кімнати. Всівшись за стіл, він відкрив ноутбук.

— Мабуть, камери краще вимкнути в таку зливу…

Вікно програми відеоспостереження було розділене на частини. Ден уже хотів знеструмити всі камери, але щось на екрані привернуло його увагу.

— А це що таке? Стривайте… це з двору, це з веранди… коридор… кухня… а це звідки? Їх мало бути чотири.

Але квадратів на екрані було п’ять, і Ден миттєво визначив зайвий.

Тумбочка біля дверей. Ліжко.

Ліна, якій, вочевидь, стало гаряче у спортивному костюмі під ковдрою.

Дівчина сіла на ліжку, відкинула ковдру вбік і розстібнула змійку кофти.

Ден на секунду завмер, потім натиснув на кнопку з червоним хрестиком і написом «Припинити трансляцію».

Вийнявши з кишені телефон, він набрав якийсь номер, але почув тільки байдужий голос «Абонент зараз не в мережі…»

— Гаразд. Як хочете, але на це я не підписувався, пане Леґран.

***

Ранок зустрів її кришталево чистим повітрям, спокійним морем, яке поволі накочувалося хвилями на берег… і пекельним головним болем, який, здавалося, пульсував у скронях разом із прибоєм.

Ден підмітав веранду, коли Ліна спустилася на перший поверх і зупинилася в арці дверей.

— Зголодніли? Зараз приберу пісок і подам сніданок.

— Ден… вибачте… мені б таблетку, бо голова розколюється… але там аптечка закрита на ключ.

Він, зупинившись, уважно подивився їй в обличчя, поставив мітлу в куток і пішов на другий поверх по аптечку.

Шипіння таблетки, яка розчинялася у воді, трохи заспокоювало.

— Дякую, — захриплим голосом промовила Ліна.

— Я б каву на вашому місці зараз не пив. Якщо хочете, чаю зроблю.

— Так. Мабуть.

Вона, маленькими ковтками відсьорбуючи воду з ліками, розсіяно спостерігала, як Ден накриває на стіл, потім повільно їла млинці, запиваючи зеленим чаєм.

— Ви, здається, непогано готуєте… але мені все ніби картонне, — зізналася вона.

— Я намагаюся, щоб смакувало. Але ви звикли до надто гострих відчуттів, і вам усе прісне. Думаю, це мине згодом.

Ліна придивилася до нього ближче — вперше відтоді, як розплющила очі на цьому острові.

Сніжно-біла футболка. Ідеально чисті руки. Неслухняне темно-русяве волосся, яке завивалося крупними хвилями і яке він заправляв за вуха. Сіро-блакитні очі та злегка обвітрена шкіра.

І тонкий, майже непомітний шрам на шиї над футболкою — акуратний, дуже ретельно зроблений шов. Якраз там, куди вона вчора наставила йому ніж…

Ліні знову запаморочилося, аж до нудоти. Вона відпила ще ковток чаю.

— Чому ви тут, Дене? Це, здається… не просто робота для вас, правда?

Він витримав паузу.

— Так, у мене є причини. Усе справді не просто так, Поліна.

— Ліна. Не люблю повне ім’я. Старомодне. Батько придумав…

— Так у документах.

Вона зітхнула.

— Це моє… перебування тут — скільки воно триватиме?

Він відповів не одразу.

— Три місяці.

— Три… що?...

Ліна поперхнулася чаєм і закашлялася.

— Невже ви справді не пам’ятаєте, що підписували?

Вона кинула на стіл виделку та прожогом вибігла з веранди.

***

Камінь обабіч стежки, яка спускалася до моря, увібрав сонячне тепло і приємно зігрівав долоні.

— Три місяці… ні, це неможливо… нереально…

Ліна довго вдивлялася за горизонт, туди, де раніше побачила обрис іншого берега, аж поки очі не запекло від напруги. Вона закрила обличчя долонями, потім різко озирнулася.

Але за нею ніхто не йшов. І не стежив.

Ден наводив лад у холодильнику, коли Ліна увійшла на кухню.

— Це якась помилка! Сидіти у цій в’язниці? Я не могла на таке погодитися!

Ден спокійно поскладав продукти на полички й закрив дверцята, тоді повернувся до неї.

— Це не в’язниця, пані Леґран. Ви ж бачите, тут ні решіток, ні замків. Лише природа.

— Природа? Це пастка! Викреслити три місяці зі свого життя — я б нізащо на таке не зголосилася!

— Життя? — обережно перепитав Ден. — А що було у вашому житті, Поліна?

Він на секунду затримав на ній погляд і вийшов з кухні.

***

Вона не прийшла ні на обід, ні на вечерю.

Ден увесь вечір підстригав пагони розрослої виноградної лози навколо веранди, потім вечеряв сам-один, прислухаючись, чи не спускається Ліна з другого поверху.

Прибравши посуд, він вийшов надвір і підійшов до кромки скелі. Цього вечора море було на диво спокійним, і золотаве сонце поволі ховалося за свинцево-синім горизонтом.

Ден, обережно озирнувшись через плече, поглянув на другий поверх — вікно у кімнаті Ліни не світилося.

Він уже хотів повернутися до веранди, аж тут завібрував його телефон.

Ден секунду дивився на екран, перш ніж відповісти.

— Бачу, ти дзвонив. Я був у літаку — зв’язок не ловив.

— Вибачте, пане Леґран. Я хотів попередити, що вимкнув камеру в її кімнаті. Це не поломка. Я сам.

Співрозмовник трохи помовчав.

— Гаразд. Я сподіваюся, це вперше й востаннє, коли ти прийняв якесь рішення щодо неї самостійно. Не порадившись.

— Я вас почув, пане Леґран. Добраніч.

Уже майже опівночі бородатий лікар Себастьєн у себе вдома без поспіху переглядав записи з камер. На одному з моментів він зупинився, потім перемотав трохи назад, щоб передивитись фрагмент.

Ден, який увійшов з вулиці на веранду та довго стояв, спираючись на перила та дивлячись у далечінь. Просто стояв. Доки зовсім не стемніло та зображення не стало зернистим і тьмяним.

— Хлопче, не підведи мене, — тихо промовив лікар. — Я поручився за тебе. І я дуже не хотів би, щоб ти вклепався.