Ковролін зачекає
У величезному торговельному залі «Епіцентру», крім мене, було лише кілька відвідувачів: літня пара перед стендом із шпалерами, молодий хлопець у навушниках і дивного вигляду високий чоловік у довгому плащі та темних окулярах.
Милі старенькі тихо перемовлялися.
Хлопець у навушниках вихором промчав уздовж рулонів і палет і зник із поля зору. Я зупинилася біля ковроліну.
— Треба б поміняти, — сказала я вголос.
— Не треба…
Голос був мені знайомий. Але де я могла його чути?
Останнім часом я щось зовсім забуваю. То довго не приймаю ліки, а згадаю — можу й дві дози поспіль.
Чоловік у темних окулярах підійшов до мене майже впритул — я не наважилася озирнутися. Він нахилився і прошепотів мені на вухо те, від чого в грудях похололо.
Зараз за моїми таблетками наглядає мій ангел-охоронець Люсенька.
Ковролін я не замінила. Чекаю 2030 року.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!