Дивний гість

ДИВНИЙ ГІСТЬ

Вечоріло. Тихон Степанович неквапливо їхав на дачу. Старенька автівка чхала та деренчала, аж поки ледь не стукнулася у ворота ділянки, де чоловік не був більше місяця.

— Морква, мабуть, посохла, — зітхав він. — Огірки, помідори... Така ж спека немилосердна, що серце насилу витримало, — похитав він головою та вийшов з машини.

Хвіртка рипнула, і у Тихона Степановича очі на лоба полізли. Огірки були пружні, помідори рожеві, морква кучерява, а весела квасоля дерлася на паркан. У будинку щось грюкало. “Злодій!” — майнула перша думка, і одразу у Тихона Степановича затамувався подих та затремтіли коліна. — “Поліцію, швидко!”. Але серце колотилося так, що у очах потемніло, а ноги підкосилися.

“А може, то син приїхав?” — Тихон Степанович трохи заспокоївся. На всяк випадок він навшпиньки піднявся на ганок та приклав вухо до дверей. Всередині хтось хрипко співав; чувся брязкіт тарілок та каструль. “Точно син”, — з полегшенням видихнув старий та відкрив двері.

На кухні порався дракон: вкрите зеленою лускою чудовисько з хвостом, який нагадував кенгуровий. За спиною в нього акуратно були складені крила, з ніздрів виходили тоненькі цівки диму, неначе змій проковтнув киплячий чайник. Дракон був підперезаний фартухом у ромашку, а в лапі з кігтями тримав ополоник.

— Доброго здоров’ячка вам, Тихоне Степановичу, — потвора шанобливо схилила голову.

— Ох ти ж, божечки, — на чолі у Тихона Степановича з’явилися краплі холодного поту. — Він ще й розмовляє, тварюка така...

— Даремно ви так, — образився на “тварюку” дракон. — Я, між іншим, город до ладу довів, чай ось зварив. Будете?

Зовсім приголомшений Тихон Степанович сів за стіл і зробив ковток запашного напою з малини та м’яти.

— Смачно? — дракон дивився круглими сірими очима.

Тихон Степанович кивнув.

— Отож, — задоволено муркнув дракон. — А то одразу “тварюка, тварюка”...

У дворі вже сідало сонце, на деревах зріли яблука, біля паркану буйно росло бадилля.

Тихон Степанович кахикнув. Дракон нашорошив вуха.

— Як тебе звати хоч?

— Федір, — дракон примружив очі.

— А тобі що, Федоре, жити нема де?

— Чого це? — здивувався дракон. — В мене, між іншим, є окрема печера. На п’ятому ярусі, — багатозначно додав він.

Тихон Степанович крутонувся на стільці, зашморгав носом, знизав плечима.

— А що ж тоді..., — почав він.

— Потрібен я тобі, Тихоне, — дракон перейшов на “ти”. — Я ще у тому році до тебе збирався. Та щось закрутився, забарився, — махнув лапою він. — Лягав би ти, друже мій, спати. Ранок вечора мудріший.

Тихон Степанович вже нічого не тямив. Його голова слухняно торкнулася подушки, і він відчув, як драконячі пазурі дряпають ковдру.

“Прокинусь завтра — і все. Ніяких драконів. Бо що Варвара скаже...”.

***

Вночі Тихону Степановичу наснився дракон; той самий, що хазяйнував у нього на кухні. Дракон підставив йому лускату спину, розправив крила, і вони полетіли.

— Федоре, ти поглянь, поглянь! — кричав Тихон та не впізнавав свій голос, який став дзвінким та хлопчачим. На руках зникли зморшки, а на ногах дивом з’явилися червоні сандалі. — Дивись, дивись!

Тихон бачив своє село, свою вулицю, побачив Івана-ябеду, з яким бився іноді так, що чуби тріщали. Побачив Марійку, яка завжди дерла носа, немов була ясновельможна пані. Бабу Любу, зігнуту, немов карлючка, з вузликом запашних груш, які росли тільки у неї в саду. Та ще, ще...

***

— Як спочивав, Тихоне Степановичу? — спитав його вранці дракон, накладаючи у тарілку омлет.

— Добре, дякую, — відповів старий. — Сни почав бачити; хтозна скільки років не бачив, а тут — на тобі. Як ми з тобою літали .

— Тобто як це сни? — драконяча лапа з виделкою застигла у повітрі. — Я возив-возив його усю ніч, крила вже ні до біса, спина болить, а він — наснилося!

Тихон Степанович витріщився на Федора.

— Що ж виходить... справді? Справді літали?

— Авжеж, — дракон проковтнув добрячий шматок омлету. — Чому, гадаєш, старі усе пам’ятають? Саме те, що бозна коли було? Бо возять їх такі, як ми.

— Дракони?

— Не завжди. Це вже як кому пощастить.

Вони літали з драконом кожної ночі. І кожної ночі Тихон Степанович перетворювався на хлопча, який бачив і свою школу, і інститут, і Варю — тоненьку дівчину у жовтому сарафані. Бачив людей, яких, здавалося, вже геть забув; бачив знайомі міста ще до того, як вони змінили свої обличчя так, що їх зараз неможливо було впізнати.

***

Телефон Тихона Степановича пискнув, висвітливши на екрані повідомлення. Чоловік перелякався: Варвара у нього жінка сувора, вона ніяких драконів на дачі тримати не дозволить.

— Чого ти, Тихоне Степановичу, зажурився? — спитав Федір.

— Варвара, жінка моя, приїде завтра...

Дракон все зрозумів.

— Полечу я, напевне. Тільки речі зберу.

У Тихона Степановича защипало у носі, затряслося підборіддя, очі стали вологими.

— Федоре... Я... Я поясню все Варварі. Вона зрозуміє...

Тихон Степанович почав тицяти у кнопки на телефоні.

— Варя? Варя! Це Тихон.

Зв’язок був жахливим; у слухавці постійно щось гуло та ніби дзенькало.

— В мене тут дракон. Дракон, кажу я тобі, на дачі! — він кричав у трубку. Та лише шипіла у відповідь. — Що? Не сама приїдеш? А з ким? Га?

— Поклала слухавку, — Тихон Степанович глянув на дракона. — Що ж...

***

Вранці біля дачі зупинилася автівка з причепом. Тихон Степанович стояв біля хвіртки та несміливо усміхався. Варвара вийшла з машини, відправила шофера та залишилася біля причепа сама.

— Дракон, кажеш, — Варвара дивно глянула на чоловіка. — Цікаво...

Вона відкрила дверцята причепу та зникла всередині. Почувся шум, ніби хтось забивав цвяхи. Тихон Степанович затамував подих. Через хвилину вийшла його жінка. Вона тримала за вуздечку білу, як сніг, блакитнооку кобилу. Посеред кобилячого чола стирчав довгий гострий ріг.