Шепіт прадавніх

"Я мирно лежав у труні на дні озера. Поки не прокинувся. Скільки часу минуло? День? Рік? 10? Століття? Кришки не було, я відчував це. Хтось відкрив. Хто? Кому це потрібно? Та все ж... Труни шкода, хороша ж була. Дубова. Може, просто перекинутися лицем донизу й не звернути на це уваги? Дідько... Якби ж міг вдихнути, та все, що наповнює простір — це вода. Темна та холодна. Якраз те, що потрібно, щоб лежати до скону віків. Та комусь не йметься..."

Він підняв руку. Глибина тиснула звідусіль. Тіло відчувало тяжкість та не відчувало води, було таким же холодним. Навколо суцільна темрява.

"За цією товщею води — жодного натяку на сонячне проміння. Чи відчувається те саме, коли душа відходить у небуття?

Якщо зараз ніч, чи знайду поверхню? Та чи потрібно мені те?.. Як завжди. Яка б темрява не була в моєму житті і як би я не прагнув світла, я його не досягну… Або втрачу, щойно отримаю… Тому я, власне, й тут."

Він поволі підіймався вгору, як здавалося. Водяна чорнота збивала з пантелику щойно пробуджений розум. Але бездонна глиб сама рухала його. Скільки б часу не минуло, він все пам'ятав, як учора. Навіть не прагнув забути бодай щось із минулого. Лише частіше бажав нагадувати собі, відчуваючи біль. Такий пекучий. Та тільки він спроможний був змусити відчувати себе живим. Хотілося втопитися в тих спогадах. Захлинутися ними.

Все ж він щось відчув. Це земля. Дно. Але тепер він знав, у якому напрямку рухатись. Відштовхнувся.

З часом темна, як ніч, вода повільно проявляла відтінки синьо-зеленого. Сонце наближалося до небосхилу й останніми своїми променями легенько торкалося водойми. Іще кілька митей — і можна було навіть почути, як щось далеко борсається у воді.

***

Жінка зібрала в кошик ту білизну, яку щойно випрала. Залишалося допрати ще кілька сорочок. Осінній вечір мав би змусити затремтіти жінку від холоду, особливо з руками по лікоть у воді, та вона так поспішала закінчити до заходу сонця, що про якусь прохолоду могли свідчити лише її червоні щоки. Вона взялася за одну, за іншу, потім ще одну, поки не добралася до останньої. Нарешті. Небагато вже можна було розгледіти у вечірніх сутінках. Вона розуміла, що чоловік сваритиме, та ж залишилася остання сорочка. Виправши її й добре викрутивши, кинула до ще одного кошика. Жінка видихнула з полегшенням і поправила пасмо волосся, що вилізло з-під хустини. Уже не було чути хлюпань стривоженої води. Поки жінка збирала білизну, навколо знову запанувала тиша. Вона підхопила два кошики й обернулася. Здригнулася й, заверещавши, впала на спину.

Перед нею стояв молодий хлопець, весь мокрий, з його чорних довгих пасом волосся скапувала вода.

– Ви... хто? – жінка намагалася заспокоїтися, проте в неї це дуже погано виходило.

– Неважливо. Ви далеко живете? – хлопець говорив спокійно.

Жінка не знала, що відповісти, серце калатало, обличчя застигло, в голові повторювалося «що робити?».

– Я не заподію шкоди. Мені лише потрібна допомога. Я можу посушити у вас речі? – не змінивши тону, пояснив хлопець.

– Пробачте... – насилу мовила вона. – Вдома чоловік, він... він не зрозуміє.

Хлопець поглядом втупився в жінку. Від цього стало ще моторошніше. За хвилину продовжив:

– Він вас б’є?

Жінка злякано округлила й без того здивовані очі. Хто ставить такі питання незнайомцям?

– Ні... Ні... – збрехала вона.

Хлопець не відводив погляду від її очей, поки не змішався з тінями у вечірній темряві. Перетворився на подобу диму й розчинився прямо перед очима жінки. Вона тихенько запищала, закриваючи очі долонями, та коли відкрила — нікого й справді не було. На березі знову настала тиша, яку сміли порушувати лише жаби своїм кумканням.

***

Вона повернулася, в хаті тихо, значить чоловіка ще нема — з полегшенням видихнула. Коли поставила кошики, тільки тоді почула, що все-таки в хаті не сама.

— Можливо, він не прийде сьогодні? — почувся тихий голос.

Жінка здригнулася, побачивши того самого хлопця, який тепер сидів на печі.

— Як ти тут?.. — вона побачила, як його очі зловісно спалахнули багряним. — Ти чорт...

— Ти бачиш у мене копитця? — губами ковзнула усмішка. Він награно обдивився свої ноги.

— Будь ласка, йди, — жінка опустила погляд. — Чоловік має ось-ось повернутись.

— Я знаю, що він тебе ображає, — хлопець кивнув на синець на її руці. За мить він продовжив: — Я можу допомогти.

— Будь ласка, йди! — повторила вона лиш трохи голосніше, але все так само тремтячим голосом.

Розчинилися двері, вона перевела погляд. До хати завалився чоловік, ледь-ледь тримаючись на ногах. Від дивного молодика не залишилося й сліду.

— Ти знову десь вешталась замість того, щоб щось путнє робити: ні порядку в хаті, ні їжі на столі. Вона мовчала, розуміла — краще його не чіпати зараз.

— Ну, що ти мовчиш? — він гепнув долонями по столу, жінка аж підстрибнула.

— Я... ходила прати до озера. Тут по її щоці пройшовся гучний ляпас, вона похитнулась, та втрималась завдяки столу.

— Не бреши! — за мить він побачив кошики з випраним. Зрозумів, що правду сказала. Та хіба ж міг перепросити за це?

— Ну все, все! Заспокойся! Наступного разу будеш думати перед тим, як брехати, — він, посміхаючись, хотів їй покласти долоню на плече, та вона ухилилась.

— Йди сюди! Хоч якась користь від жінки має бути! Маєш же в хаті щось робити. Як не на кухні, то на ліжку! — хотів її схопити, та вона відштовхувала, поки все-таки він не перехопив її руку. Запах алкоголю вдарив у ніздрі, змусивши її мимоволі скривитися.

— Облиш мене, не торкайся! Я буду кричати! — Жінка знову спробувала вирватись, та чоловік, якому увірвався терпець, обхопив її шию руками. Його дужі руки могли запросто скрутити її шию в цю ж мить. Та як би вона не борсалась, не могла зробити нічогісінько, якщо не гірше. Кров прилила до голови, забракло повітря, ноги стали тяжкими, навколо почало темніти. Вона відвела очі. Хіба ж хочеться в останню мить життя бачити оце? Та її останній погляд знайшов, за що зачепитись.

— Допо... можи... — ледь чутно прохрипіла вона до того, хто стояв за спиною чоловіка. За мить її очі зблиснули лиховісно червоним. Вона вдарила чоловіка між ніг, він похитнувся, заревів і зробив кілька кроків назад. Щойно жінка віддихалась, накинулась на чоловіка. Збила з ніг. Він упав на підлогу, вдарився. Він був п'яним, а таких і лопатою не доб'єш. Та все ж у ній була та сила, яка мала б бути у кожного ображеного — сила помсти. Якщо це можна назвати силою... Тепер її руки були на його шиї, тепер вона володіла його життям. Чи не зовсім вона.