Випадок на космодромі "Чорноморськ"

— Знайомтесь, це Дарина Скеля. Молода, але дуже перспективна працівниця прокуратури Чорноморська. — полковник Нечипуренко вказав рукою на невисоку худорляву білявку у темно-синій формі.

— А це — Лев Олександрович Мавдер — слідчий з Одеси, якого прислали до нас, щоб допомогти зі справою по подіях, що відбулися на космодромі. Він якраз спеціалізується у … кгм … всякій такій чортівні. — представив Нечипуренко й мене.

Дівчина широко розкрила очі, наче побачила якусь всесвітньовідому особистість, на кшталт актора Шкарбетті чи співака Кранко. Сором’язливо посміхнулася і несміливо простягнула мені руку.

Обережно потис її ніжну та теплу долоню.

— Ну я пішов, далі ви вже самі розберетесь. Якщо що — одразу набирайте мене, Леве Олександровичу. — сказав Нечипуренко вже у дверях і зник.

Що ж, очевидно, попри всі слова, події на космодромі керівництво серйозно не сприймає. Інакше б не призначили для його розслідування тандем із недосвідченої випускниці, яка чи не вчора отримала диплом, та пенсіонера, якому вже не доручають важливих справ, попри старі заслуги.

— Що ж, Дарина … е-е-е, не знаю як вас по батькові. — сказав я.

— Дана! Називайте мене просто Даною. Лев Олександрович, я просто щаслива працювати з вами. Ви — справжня легенда! Ваша справа про вбивство в гіперлупі, справа банди Жабошапків та багато інших — ми їх по підручниках вчили … — защебетала дівчина.

— Тоді й ви називайте мене просто Левом. — перебив її я. — Так от, з матеріалами справи я ознайомився. Пропоную не витрачати дарма часу і поїхати на місце подій — до космодрому.

* * * * *

Від Чорноморська до космодрому, що був розташований у Санжійці, було близько десяти кілометрів видовищною трасою по берегу моря.

Ми зупинили наш службовий електрокар на парковці біля входу до головної адмінбудівлі. Я поспішив швидше вилізти з пасажирського місця, бо побачив, що дівчина явно кинулася допомогти мені. Цього ще не вистачало! Нехай мені давно вже пора на пенсію, але я не настільки старий, щоб без допомоги не полишити автівку.

Вийшли на площу перед входом. Дана зупинилася. Тактовно удала, що розглядає високу стелу, а не чекає на старигана, який захекався, пройшовши сто метрів у швидкому темпі.

Стела зображала жінку в українському народному вбранні та журавлиний клин, що дугою рвався вгору. Жінка прощаючись махала їм рукою, на обличчі застигла сльоза. Табличка під стелою говорила: “Вічна пам’ять загиблим захисникам України, завдяки яким ми можемо безбоязно дивитися у небо.”

— А ви воювали, Лев Олекса … , Лев? — спитала Дана.

— Ні, не довелося. — відповів я.

— А-а-а — дівчина скоса глянула на мене.

Це багатозначне та образливе “а-а-а” викликало у мене бурхливі емоції. Згадалось, як я подавав рапорти, щоб мене відправили на передову. “Мавдер, якщо всі підуть в окопи, то хто буде ловити злочинців та диверсантів у тилу?”, “Лев, ну зрозумій, ти набагато більше користі принесеш тут, ніж там”. “Ну куди ти лізеш у свої п’ятдесят? Що ти там навоюєш?” Нічні патрулі безлюдною, через комендантську годину, Одесою. Сім диверсійних груп, які знешкодили завдяки моїй слідчій групі. Одне поранення. Орден за мужність третього ступеня. Мені було багато, що відповісти на це “а-а-а”. Але чому я повинен виправдовуватися перед цією шмаркачкою?!

— А мені тоді було п’ять років. Ми з мамою та молодшим братом поїхали спочатку до Молдови, а потім через Румунію до Болгарії на море. Я вже погано пам’ятаю, але збереглося багато фотографій та відео. Всі такі веселі та щасливі, наче поїхали у відпустку, а не бігли від війни. Але то на фото, а так мама, що не вечір ридала на кухні, після того, як вкладала нас спати. А через пів року звістка, що загинув тато … — Дана перервала свою промову, глибоко вдихнула, мабуть, щоб не заплакати.

Злість на неї тут же пройшла. Скільки горя та біди принесла та війна. Стільки років пройшло, а все ще болить, щемить, обпікає ненавистю до потвор, що підло напали на нашу країну, наче то було вчора.

Ми мовчки рушили далі та зайшли через височенні скляні двері.

На вході на нас чекала пильна охорона. Дана показала своє посвідчення і ми збиралися піти далі.

— А дідусь? — спитав один з охоронців та перегородив нам шлях.

Чорт, я й справді забув продемонструвати свою “корочку”.

— Який це вам, дідусь?! Це — відомий слідчий Мавдер з Одеси! — кинулася на мій захист Скеля.

Я махнув їй заспокійливо рукою, покопався у кишені піджака, витяг послідовно хустинку, корвалол, каптапрес, інгалятор зі сальбутамолом і, нарешті, своє старе, затерте, ще пластикове посвідчення.

Охоронець ретельно, чи не п’ять хвилин, вивчав його. Врешті-решт повернув і пропустив нас. Ми пройшли через другі скляні двері і опинилися у справжньому храмі світла. Прозорі стіни та така ж височенна стеля вільно пропускали сонячні промені, білий мармур підлоги підсилював їх ефект. Перед очима відкривалася чудова морська панорама, по центру якої була морська платформа для старту та посадки ракет. Цей “храм” — Зал Торжеств космодрому. Тут зустрічають високих гостей, роблять якісь святкові заходи, дають пресконференції.

Поки ми жмурили очі від яскравого світла та милувалися видом моря та стартового майданчика до нас підійшов молодик у діловому костюмі.

— Доброго дня! Ви щодо розслідування? — і не дочекавшись відповіді — Прослідуйте за мною, я відведу вас до керівництва.

Перетнули за ним зал і зайшли до ліфта.

Санжійка знаходиться метрів на тридцять вище рівня моря. Адміністративна споруда зі скла та металу починається на вершині обриву та спускається на піщаний пляж. Схили тут глиняні, легко можуть зсунутися та осипатися, тому насправді будівля не побудована на ньому, а, навпаки, з півсотні паль і сама споруда підтримують схил від зсуву.

Ліфт чи не миттєво привіз нас на перший поверх. Якась нова технологія. Дивно, що фізично я не відчув такого швидкого переміщення.

Білим коридором пройшли до кабінету, пройшовши пустуюче місце секретарки. Мабуть, відійшла кудись.

Як і все тут, кабінет був дуже світлим. Все оформлено у якомусь футуристичному дизайні. Незвично, але чи зручно? За сріблястим столом, схожим скоріше на болід Формули-1, ніж на меблі, сидів поважний кремезний чоловік. Висока посада дозволяла йому в цей спекотний весняний день не паритися у костюмі, а сидіти у сорочці з коротким рукавом.

— Петре Олексійовичу, це з поліції. З приводу інцидентів. — сказав наш супроводжуючий.

Поважний чоловік відклав папери, які тримав у руках і підняв на нас погляд. Кивнув молодику, що привів нас, і той швидко щез з кабінету.

— Присаджуйтесь. — доброзичливо посміхнувся Петро Олексійовичу.

Ми оглянулися, щоб знайти куди сісти, бо кабінет виглядав майже пустим, коли ми зайшли. В цю ж мить зі стіни зліва наче виросли та поспішили до нас сріблясті кулі, діаметром з метр. Підкотилися. Дана, не моргнувши оком, всілася на кулю і та миттєво прийняла зручну для дівчини форму. Я, спочатку дуже обережно, а потім більш впевненно опустив п’яту точку на цей витвір сучасних меблів. А що? Зручно, чорт забирай. Відчуття наче не сидиш, а париш у повітрі. Незвично, але комфортно.

— Я — Барадура Петро Олексійович. Заступник директора космодрому “Чорноморськ”. — сказав він.

У відповідь ми теж представилися. Посвідчення демонструвати, слава Богу, не прийшлося.

— Чесно кажучи, я не знаю навіщо до цієї справи долучили прокуратуру та поліцію. Через таку дурню відволікають поважних та зайнятих людей. Ми тих хуліганів, чи хулігана, самі спіймали б. — продовжив Барадура.

— Прокуратура сама визначить, що дурня, а що варте на розслідування. — відповіла Дана. Прозвучало це занадто грубо і через секундну паузу дівчина додала, щоб трохи пом’якшати — Петре Олексійовичу.

Сваритися з керівництвом космодрому нам було не з руки. Я спробував згладити початок розмови.

— Петре Олексійовичу, ну ви ж досвідчена людина. Розумієте, що маємо справу з режимним об’єктом. Є певні протоколи до кого звертатися і що робити у випадку нештатних ситуацій. Я може й сам не дуже хочу займатися дрібною хуліганкою. Але правила є правила.

Багадура насупився, але погоджуючись кивнув.

— Чим я можу допомогти? — спитав він.

— Ми хочемо подивитися місце злочину та поговорити з охоронцем, який виявив малюнок.

— Місце злочину? — брови Барадури іронічно піднялися. — Ну назвемо це так. Зараз я викличу начальника охорони, він вас проведе і з охоронцем зв’яже.

* * * * *

Двокілометрова поїздка до платформи зайняла всього тридцять шість секунд. Суміш міні-гіперлупу та траси для бобслею, яку використовували для зв’язку з платформою дозволяв досягати середню швидкість близько двохсот кілометрів на годину. Це чи не в п’ять разів повільніше ніж у гіперлупі, але все ж таки дуже швидко.

Начальник охорони Дмитреченко чемно допоміг Дані вийти з капсули. Я ж так-сяк виліз сам.

— Та ми б самі впоралися. — сказав Дмитриченко, ведучи нас до виходу на платформу.

— Ну за три тижні так і не впоралися. — знову не проявила відчуття такту Дана.

— Розкажіть, будь ласка, що наразі знайшло ваше внутрішнє розслідування. — направив я бесіду у конструктивне русло.

— Перше графіті було виявлене о шостій ранку сімнадцятого квітня на верхній палубі в секторі А. Його побачив під час обходу охоронець Костя Іванов, одразу після перезмінки. Потім були ще малюнки різного розміру та змісту в різних місцях на платформі. Ми перевірили всі камери спостереження, систему контролю тощо. Не знайшли жодного натяку на проникнення сторонніх на платформу. Ви ж самі бачите — платформа у морі, дістатися сюди можна тільки спеціальним мостом на спецтранспорті. Все контролюється, всюди камери, охорона, електронні замки, будь-яке використання капсули автоматично заноситься до журналу.

— Ну то, може, це зробив якийсь співробітник, ймовірно, один з охоронців? — спитала Дана.

— У нас була така версія. Кляте графіті з’являлося тільки вночі. Всіх охоронців та співробітників, які чергували в цей час, перевірили на детекторі брехні. Звірили графік роботи і час коли з’являлися малюнки. Для декого співпадала поява декількох графіті, але так щоб усі збігалися — нема нікого.

— Ясно, ми хотіли б оглянути малюнки. — сказав я.

— Я переслав вам фотографії всіх графіті. — відповів Дмитреченко.

— Ми б хотіли подивитися на них наочно. — наполягав я.

— Е-е-е, я не знаю, якщо останнє ще не зафарбували …

— Ви зафарбовували докази злочину? — аж спіткнулася Дана.

— Ну ми все зафіксували та вислали до поліції. У нас кожного тижню старт. То супутник, то космічні туристи. Платформа має бути у повному порядку. Тому так — все зафарбували й привели до ладу. Та це й не злочин, адміністративне правопорушення. Я закони знаю, сім років дільничним відпрацював.

— Ясно, якщо ще не зафарбували останній малюнок, то терміново накажіть призупинити пофарбування. — без особливої надії сказав я.

Але нам поталанило. Останнє графіті вийшло найбільшим з усіх — дев’ять на сім метрів. Хтось дуже сильно постарався, щоб вночі при посиленій охороні примудритися це намалювати.

Роботи-прибиральники, які до цього зафарбовували графіті стандартною сірою фарбою, призупинили свою роботу.

Важко було зрозуміти, що було намальовано, коли дивишся на таку велику картину під ногами, та ще й напівзафарбовану сірим.

— Щоб охопити добре весь малюнок довелося знімати з дрона. Вчора вранці ми вам переслали фото. — зрозумів мою розгубленість Дмитреченко.

Я відкрив свій старий шкіряний затертий портфель, який на платформі космодрому, оснащеній суперсучасним обладнанням, виглядав як музейний експонат. Та що портфель! Я сам вже, вважай, — антикваріат. Дістав з портфеля аркуш, позначений “Доказ 1783-І, 6 травня 2041 року”. Ми з Даною розглядали фото з цього аркушу і переводили погляд на його напівзнищений оригінал. Малюнок виглядав дивно, наче малювала дитина, чи якийсь художнік-неопримітивіст, на кшталт Малевича чи Шагала. На темно синьому фоні була зображена кривувата чорна куля з чорними ж променями. Можливо таке собі зображення Сонця? З лівого краю був якийсь чорний дим. Чи може це одна зі спіралей ДНК? А може пружина чи вермішель такої форми. Хтозна.

— Місцеположення усіх графіті було зафіксовано? — спитала Дана.

— Так, я висилав вам схему платформи та місця графіті. — відповів начальник охорони.

— Це ж і фарби хтозна скільки треба для такого великого малюнку. — задумливо сказав я.

— Та загадка, хто і як це робить. І як він обходить камери спостереження та охоронців. Просто тобі якась магія. — з досадою сказав Дмитреченко.

Дана дістала щось зі своєї жіночої сумочки. Присіла біля графіті.

— Взяла зразок фарби для експертів. — сказала вона підіймаючись. — Після роботів прибиральників шукати тут відбитків пальців, чи якихось інших доказів — марна справа.

* * * * *

Ми сиділи в кафе “Космос” в Санжійці неподалік від Космодрому. Дана б не зупинялася тут, але я з роками виробив у себе звичку завжди снідати, обідати і вечеряти в один і той же час.

Попри назву, з Космосу в кафе були тільки ціни. А могли б круто оформити на космічну тему, зробити якесь меню космонавта в тюбиках тощо.

Я вибрав собі пісний овочевий супчик та компот, а от дівчина замовила щось з новомодної молекулярної кухні.

Пообідавши вирішили обговорити справу.

— Тож, що ми маємо? Три тижні тому на режимному об’єкті з гарною охороною і складним доступом вночі почали з’являтися графіті. Охорона виключає те, що це хтось зі своїх. — почав я.

— Ну треба ще перевірити їх розслідування. Запросто можуть там щось пропустити. — подала голос Дана.

— Це обов’язково. Але спершу візьмемо це, як факт, і зосередимося на іншому. — продовжив я.

— Чесно кажучи, не розумію, чого ми займаємося цією справою. Ну графіті. І що? Це ж не вбивство, не пограбування. До чого тут прокуратура та поліція? Це рівень в кращому випадку дільничного. — зморщила носик Дана.

— Як я вже казав тому заступнику директора — це правила для такого об'єкта, як космодром. Справа не у цих малюнках. А в самому факті можливого проникнення. Сьогодні той таємничий злодій малює графіті на платформі старту ракет, а завтра вкраде важливий прилад на сувенір, через що станеться катастрофа, чи підкладе вибухівку. До речі, які ідеї з приводу цілей цього “художника”?

— Важко сказати. Давайте спробуємо глянути на ті графіті.

Я розклав фотографії на столі. Працьовитий незнайомець за три тижні встиг намалювати дев’ять малюнків на різних ділянках платформи. Всі вони виглядали досить примітивно, як і той, що ми тільки-но бачили наочно. Різні варіанти сонця, у всякому разі, було схоже на те, на одному з малюнків начебто розведені руки, на другому можливо птах, скоріше за все чайка. Графіті були різного розміру, розташовані безсистемно. Принаймні, розглянувши схему, де вони були намальовані і коли, ми не знайшли жодної логіки.

— Не бачу нічого, що могло б бути закодоване цими малюнками — нарешті визнала Дана.

— Добре. Якщо малюнки не мають особливого значення, які ще можуть бути цілі? — заохотив я її на роздуми.

— Ну може прославитися? Що він такий крутий і зміг намалювати щось на платформі старту космодрому.

— Варіант. Але ж для цього він має десь сповіщати весь світ про це.

— Треба провести пошук в соціальних мережах та відеосховищах. Я дам завдання технічному департаменту.

— Дуже добре. Йдемо далі. Якщо це слава, але не всесвітня, а в межах якоїсь групи?

— Може бути й таке. Начебто графіті займаються різні художники і, навіть, назвемо їх, командами. Вони можуть конкурувати чи змагатися. Це може бути частиною якогось челенджу.

— Чого? — перепитав я.

— Челенджу. Типу щось, що треба повторити, або перевершити.

— А, так-так. Знаю цей термін, просто не розчув. Тож треба знайти місцеві такі команди й узнати, що вони знають.

— Прямо зараз подзвоню знайомому інспектору зі справ неповнолітніх. Це здебільше підлітки, він має знати.

— Ну й експертиза фарби. Є шанс, що ми можемо вийти на злочинця визначивши де він її придбав.

— Ну що ж, якийсь план у нас є. Почнемо діяти.

* * * * *

Ми знайшли Дена, як нам і вказали, поруч з пляжем Чайка, на десятій станції Фонтану. Він з друзяками розмальовував бетону стіну на набережній.

Ден виглядав для мене, як іншопланетянин — в носу, губах та на бровах пірсинг, у вухах тунелі, на лобі якісь роги. Це пластична хірургія чи що? В очах спеціальні лінзи, що роблять зіниці у вигляді тонких вертикальних смуг, наче у змії. Волосся, пофарбоване у зелений колір, та зібране у дреди. Не вистачало тільки хвоста. Хоча, хтозна, може він його ховає у своїх мішкуватих штанях, що зберігали сліди фарб чи не всіх кольорів.

— Це взагалі не графіті. — сказав він відразу, як тільки взявся розглядати наші фотографії.

— Я думав все, що малюють на стінах чи підлозі — це графіті. — сказав я.

— Жодного разу. Графіті — це мистецтво і субкультура. Є різні стилі, різні форми. Троу-ап, блокбастер, вайлдстайл та багато інших. Але тут нема і сліду від них. Навіть фарба тут не для графіті.

— А для графіті потрібна якась особлива фарба? — здивовано підняла брови Дана.

— А як же. Завжди аерозольна фарба. Графіті по-іншому тому називається спрей-арт. А у вас тут якась фарба для будівництва, можливо акрилова.

— Ну а новий стиль може? Такого не буває? — спитав я.

— Не думаю. Тут навіть тега нема. Перше що робить будь-який райтер — це придумає свій тег і всюди його використовує.

— Райтер? Тег? — перепитав я.

— Ну райтер — це художник. А тег — це типу підпис. Особистий та неповторний. Я по тегу всіх одеських, чорноморських та миколаївських райтерів узнати можу.

— Зрозуміло. Дуже дякую.

— Е! Скажіть, а де це було намальовано? — спитав Ден, коли ми вже повернулися, щоб піти.

— На стартовій платформі космодрому. — чомусь відповів я, хоча не був зобов’язаний на таку відвертість.

— Вау! — присвиснув Ден.

* * * * *

Ми сиділи у кабінеті Скелі у Чорноморській прокуратурі. Власне це був не тільки її кабінет, але ще двоє співробітників, які разом з Даною працювали тут, кудись вийшли, чи то у справах, чи тактовно вирішили не заважати нам.

— Що там з результатами експертизи фарби? — спитав я.

— І справді акрилова. Експерти змогли визначити точну марку та виробника. Але він виявився досить популярним — є в усіх будівельних магазинах. Навіть на космодромі використовується. — відповіла Дана.

— Цікаво. Ми якраз думали, як той райтер, чи як його називати, приносить фарбу з собою. Для останньої картини, що була дев’ять на сім метрів її треба чи не сім літрів. — задумливо сказав я.

— Думаєте він бере її прямо на космодромі? — широко розкрила очі Дана.

— Цілком ймовірно. Треба зробити перевірку запасів фарби на космодромі. А що там з пошуками у соцмережах і тому подібне?

— З техвідділу експертизи мені дали звіт. Нема нічого, на жаль. Вони одночасно ще й провели художню експертизу. Пишуть, що художньої цінності не мають. Порівнювали з різними стилями та напрямками. Кажуть, що виглядає, наче так, що малювала дитина, чи перший рівень навчання штучного інтелекту.

— Ну дитина навряд чи змогла б пробратися на космодром, а штучний інтелект тут до чого?

— Та ні до чого, просто у звіті вказано, що стиль та характер малюнків, схожий на той, який малює нейрона мережа штучного інтелекту на початкових стадіях навчання. Зараз дуже популярне мистецтво, яке робить такий штучний інтелект. Є навіть відомі “художники”. Одна з картин, намальованих штучним інтелектом нещодавно була продана на аукціоні Сотбіс за сімсот тисяч доларів.

— Отакої. Роботи вже замінюють художників. Так і до слідчих скоро доберуться. — посміхнувся я.

— Ой, та я прям сама вже переживаю. — підтримала мене Дана.

Тим часом щось крутилося у мене в голові. Я згадав роботів-прибиральників, що зафарбовували графіті. Виходить, у них є функція фарбувати й доступ до фарби …

— Дана, а у вас є наразі дані по розташуванню малюнків, час їх знаходження?

— Так, от все у комп’ютері.

— А є графік роботи роботів-прибиральників та логі їх маршрутів?

— Е-е-е, можу запросити на космодромі. А що ви там таке підозрюєте?

* * * * *

— Це — неймовірно! — Дана ще не могла повірити у те, що ми знайшли.

— Як там казав Шерлок Голмс? Відкидаєте все неможливе — те, що зостанеться, - навіть найнеймовірніше, - і буде правдою.

Ми ще раз перевірили факти. Маршрут та графік роботи одного з роботів-прибиральників повністю збігалися з часом та координатами, де були намальовані графіті. Особливо наочно було видно на останньому графіті, де той робот чи не годину неспішно роз'їжджав чітко по місцю малюнку. До того ж за нашим запитом на космодромі перевірили запаси фарби та знайшли нестачу. Ще перевіряється точні дані, але ми були практично впевнені, що не вистачає саме тих фарб і в тій кількості, що була використана для малюнків на платформі.

— Може це якісь хакери, все ж таки, його хакнули? — спитала Дана.

— Це перевірять технічні експерти, але зважаючи на характер малюнків, я, все ж таки, ставив би на особисту ініціативу робота. Зараз той штучний інтелект є у будь-якому побутовому приладі.

— Ви праві, але я й досі не можу повірити.

Ми знову розклали фотографії та вже подивилися на них іншим поглядом. Схоже робот малював те що бачив. Ось ці руки, які начебто тягнуться догори, — це насправді спеціальні технологічні вежі, які утримують ракету у вертикальній позиції та виконують ряд інших функцій. А ось — певне, чайка, що сіла десь неподалік від робота. Ну і сонце — основна тема, яка вразила “художника”.

— Може сказати керівництву Космодрому, що вони можуть спробувати продати фото малюнків того робота? Художньої цінності у них небагато, але сам факт хто і де їх намалював може добре підняти ціну. — сказала Дана, розглядаючи одне з графіті.

— Чому б і ні? Але, схоже, наш Уолі досяг піку й зупинився у своєму розвитку. Останні три малюнки практично ідентичні. Чомусь чорне сонце в темно-синьому небі, поруч цей незрозумілий дим. — відповів я.

— Чому Уолі? Він вироблений в Україні. Дніпро-М754-У — так звуть нашого героя.

Ех, молодь, не дивилися однакових з нами мультфільмів.

— Ну хай буде Дніпро. — погодився я, продовжуючи роздивлятися малюнок з чорним сонцем. Щось мене непокоїло у ньому, але несвідомо. Я намагався намацати це у своїй підсвідомості, зрозуміти, що ж не так.

— А ця платформа, вона вища за рівень моря? На палях якихось стоїть? — спитав я

— Зараз гляну. — Дана здивувалася неочікуваному питанню, але слухняно полізла за інформацією.

— Ні, це плавуча платформа. Вона навіть офіційно зареєстрована, як морське судно. Знаходиться на місці завдяки системі з двадцяти якорів. — нарешті знайшла те що треба дівчина, поки я продовжував крутити думки в голові.

— Судно, кажеш … — я дивився на чорне сонце на фотографії. Для мене воно раптом стала здаватися якимось небезпечним, ворожим, з хижим металічним блиском. Уолі, чи пак, Дніпро малює те що бачить…

Я підхопився.

— Нам терміново треба на Космодром!

— Що сталося? — перелякано глянула на мене Дана.

— Викликайте службовий електрокар. Я все проясню дорогою.

* * * * *

— Вибачте, шановний пане слідчий, ви якусь маячню вигадали. Ну ладно той робот-художник. Я б не повірив, але факти на вашому боці. Але … — говорив мені на ходу Дмитреченко, поки ми практично бігли по платформі.

— Я … хотів помилятися … треба перевірити. — мені не вистачало повітря і я проковтував чи не кожне друге слово.

Ми добігли до люка. Я схопився за правий бік. Пробігся всього сто метрів, а боліло чи не все тіло. Нарешті впорався з важким диханням і спитав:

— Це один з двох входів до нижньої палуби, що з гвинтовими сходами?

— Так. — коротко відповів Дмитреченко і відчинив люк.

Першою туди прослизнула Дана, згодом я й останнім Дмитреченко.

— До старту всього дві години, я сподіваюсь, ви не збираєтесь нишпорити ще й далі по всій платформі. — сказав він мені у спину.

Ми спустилися по гвинтовим сходам. Освітлення на нижній палубі було слабкеньким. Так. Дим, пружина чи що ми там думали, має бути зліва. Я повернувся так, щоб гвинтові сходи були ліворуч.

— Присвітіть сюди. — попросив я Дмитреченко, який мав при собі потужний ліхтар.

Яскраве світло спочатку проявило зеленуваті, з білою піною, морські хвилі, а потім і його … Чорне сонце. Велика металева куля наїжачилася шипами, наче короткими променями та мирно колихалася разом з невеликими хвилями. Поки що мирно. Не сонце — морська міна.

Я пірнув у спогади, наче провалився у проруб. Війна. Виклик на пляж. Безголове тіло, поруч відірвана рука. Запах наче в м'ясному ряду на Привозі — свіжої крові та сирого м’яса. Його не перебиває навіть звичний морський солоний аромат. “От нахріна він поліз у воду. Всіх же попереджали, що можуть бути міни. Жодних купань.” — досадливо говорить з-за спіни сержант Павленко. Але його майже не чути, все перебиває тваринний, сповнений невимовного болю, вий. То істерично плаче дружина загиблого бідолахи.

В моїх очах потемніло. Я намагаюся вдихнути, але не можу Тремтяча рука лізе до кишені. Ще одна спроба вдихнути й знову не виходить. Налякані очі Дани. Нарешті витягую з кишені інгалятор, але він тут же випадає з неслухняних пальців. Дана швидко хапає його з металевої сітки підлоги та підносить до мого рота. Сухими, наче чужими, губами обхоплюю інгалятор і роблю вдих. Ще один, ще. В голові прояснюється.

Вий зі спогадів наче продовжується. То Дана увімкнула пожежну тривогу.

— Негайно евакуюйте людей. — крикнув я ошелешеному Дмитреченко.

— Дана, дзвони в МНС — додав для Скелі.

— Але ж через дві години старт! — ще не зрозумів ситуацію начальник охорони.

— Це — морська міна! Ви розумієте, що станеться, якщо вона вибухне? — я намагався донести до нього реальність.

Нарешті до нього дійшло. Щось забурмотів у рацію і ми поспішили нагору.

* * * * *

З Чорноморська до Одеси я взяв таксі. Неочікувано прийшов не електрокар з автопілотом, а автівка з живим таксистом. Рідкісний анахронізм на сьогоднішній день. Але і я ще той анахронізм, можна сказати.

В машині грало радіо. Якась сучасна поп-музика. Почав трохи дрімати. Раптом музика перервалась.

— А зараз термінова новина! Повідомляють, що сьогоднішній старт на космодромі “Чорноморськ” був перенесений через надзвичайну подію. Під стартовою платформою була виявлена морська міна. Персонал Космодрому був евакуйований. Міну вже знешкодили сапери МНС.

Таксист зацікавлено зробив звук гучнішим.

— За словами начальника МНС Пилипа Пласкозуба, це була одна з мін, якими замінували Чорне море росіяни під час війни. Більшість з цих мін були знайдені та знешкоджені за допомогою міжнародної місії ще сім років тому. Менш за тим, дотепер, час від часу, ми маємо справу з відлунням тої війни. Міна, що була знайдена під стартовим майданчиком, скоріше за все вільно дрейфувала Одеською затокою і в якийсь момент запливла під платформу Космодрому. На питання, чи могла вона вибухнути, Пласкозуб відповів, що така ймовірність була б під час старту ракети. Річ у тому, що це була гідродинамічна міна, яка реагує на динамічну зміну гідравлічного тиску. Саме така ситуація могла виникнути при старті. Наразі, все вже добре, персонал повернувся на космодром, той працює у штатному режимі. Старт перенесений на завтра.

Новина закінчилася, знову заграла музика. Таксист зробив тихіше, озирнувся на мене.

— Отаке! Чули? Відлуння війни. Вже скільки років пройшло, а ті кляті рашистські “подарунки” й досі не дають спокою. — сказав він мені.

— Еге-ж — зітхнув я. — І в морі хоч міжнародна місія добре пройшлася та знешкодила більшість мін, а Чернігівську, Донецьку, Луганську області, а Київщину ще скільки будуть розміновувати?

— Ну тут теж є успіхи, насправді. Ще три роки тому на Львівському заводі “Електрон” почали робити спеціальних роботів, які знаходять та знешкодять різні міни. Назвали “Патрон”, на честь того відомого пса-сапера. І вони таки добре працюють. Кум минулого року їздив до родичів на Чернігівщину, ходив по гриби безбоязно.

— Так, ми впораємося з цією бідою. Обов’язково. Бо на нашій стороні правда. Ну і, виходить, ще й прогрес.