Ярослава і чарівні груші

Ясі так хотілося сховатися під ковдру, чимдуж побігти у затишні сни. Але її сни вже котрий тиждень не були затишними. Вона не гуляла серед квітучих каштанів, які так любила, не вдивлялася у прозоро-блакитне небо, не літала, тріпаючи білими як сніг крилами уві сні. А все тому, що тривожно. Вловила знов шепіт у сусідній кімнаті. Подумала: «Знов вони сваряться». Вже кілька тижнів її батьки не казали, як потрібні одне одному, як їм добре одне з одним, як добре, що в них є Яся. Їхні погляди, холодні і втомлені, байдуже ковзали простором. Але вона не хотіла, щоб так було.

Сльози мимовільно покотилися з очей.

— Привіт, Ясько! Ти, напевне, не пам’ятаєш мене? — почула вона тихий голос, що повільною мелодією вплітався у шурхіт молодого листя.

— Ні, я не знаю вас, — злякано відсахнулася дівчинка.

— Ти ж у своєму улюбленому сні. І он той сад, де ти любиш гуляти, — усміхнулася чарівниця, розправивши складки фіолетової мантії.

Проте виглядала вона зараз як господиня саду й будиночка у глибині смолистого туману кипарисів, бо ж і чарівної палички не видно, й світ навколо не виблискує магією.

— Дякую, що показали знов дорогу сюди, але мені не до веселощів… Батьки сваряться.

— О, моя дівчинко, це дуже боляче. Але ти можеш нарешті зробити щось особливе, що лишиться з тобою і зі світом назавжди, — сказала чарівниця, поправляючи Ярославі золоті кучері.

— Це і батькам допоможе? — спитала дівчинка.

— Так, думаю, що так. Але ж ти знаєш, які вони, ті чари: сьогодні допоможеш ти, а завтра допоможуть тобі. Ходімо.

Чарівниця вела дівчинку розкішним садом. Тут все цвіло й буяло, наче о гарячій літній порі. Але водночас цвіли яблуні, терпкість повітрю надавав ореол від вишень, що впивався у ніс мигдальною гірчинкою. А там — суниці-полуниці, чорниці. В садку наче весна і літо зустрілися й так лишилися у обіймах. Повітря аж вібрувало від бджіл та пахощів: оно абрикоси, вишні, яблуні, смородина — кожна додавала свою неповторну нотку у п’янкий коктейль. У Ясі паморочилася голова. Здається, звуків, кольорів, запахів було так багато, що всі вони мигтіли перед її очима й втомлювали настільки, що найкраще було б прилягти на зеленій травичці й заплющити очі.

Чарівниця привела її до водоспаду коло будиночка. За його кришталевим дзвоном не чути всіх інших звуків. Ярослава зупинилася наче вкопана. Їй здалося, що все саме собою минеться, що світ зачекає, поки вона буде слухати кришталеву прозору музику.

— Ні, дитино, ходімо далі. Струмок — це добре, я теж люблю постояти коло водограйчика, але не тепер. Тобі ще треба багато чого зробити. Ніч же коротка. А як будемо так довго слухати цю музику, то забудемо про світ, з якого прийшли. Коли я робила цей водограй, то й гадки не мала, що він так діє на людей.

У тіні кипарисів чарівниця вручила Ярославі маленький пагінець з ніжними вологими, наче літній вітер коло річки, листочками.

— Це груша. Саме та груша, яку посадити можеш тільки ти. До мене в садок щоденно приходить багато людей, я можу ділити свій простір на окремі такі дзеркальні садки, тому ти нікого не бачиш, ми тут одні. А поруч є ще і ще такі ж садки, де кожна дитина робить те, що їй потрібно, те, що може зробити тільки вона. Це все лишиться світу й тобі на користь. А знаєш, ця груша особлива. І оскільки ти уві сні, то побачиш сьогодні, як вона ростиме. У природі ж дерева довго-довго ростуть, особливо груші.

Яся вже добре знала, як то садити дерева, тож з охотою взялася до роботи. Груші були в них на дачі — ще мама й тато садили. Але тоді вона була зовсім маленька, а грушеве дерево уже добре виросло. А ще груші садили от минулим літом. Ярослава й сама допомагала, тож добре опанувала цю науку. Коли вона посадила грушку, чарівниця дала їй кришталеве відерце й сказала:

— Сходи до водограю й набери там води. Обов’язково щоб кольорової. Тільки нею поллєш грушку — і вона виросте.

Дівчинка замислилася: як же вода з прозорої стане кольоровою? Але не стала питати в чарівниці. Вона відчувалася тут чужою, хоч дійсно пам’ятала цей сад, дерева й гойдалку на старому дубі. Вона бачила цей сад у кожному своєму сні: і таким, як зараз, і осіннім. А от зимовим — ніколи. Думаючи про це, Яся опустила відро у водограй. Але вода лишилася прозорою. І відерце аж задзвеніло прозорістю.

— Ні, зимовим цей сад, сподіваюся, не буде ніколи, — сказала чарівниця, вдивляючись у бризки водограю. — З того часу, як колись це сталося, я щоночі запрошую дітей і дорослих сюди. А якщо побачиш іній на гілках — значить, сад помирає. З ним і мої чари, і яскраві сни зникнуть. Мені дуже важко про це говорити.

— А як же я наберу кольорової води, коли вона тут прозора? — нарешті запитала Яся.

— А ти поглянь-но на воду, — чарівниця вказала на промінчик сонця, що ковзав по воді.

І справді: від шафранового до зеленого вода блищала ледве помітними іскорками.

— Так це вона?! — зраділа Ярослава.

— Так. У кожного свої ці кольори, а в тебе — такі.

Під пильним поглядом чарівниці Яся полила грушку. Дерево швидко почало рости й з молодого пагінця перетворилося на гнучку рослину, а далі все швидше і швидше виростало у молоду крислату грушу. Вже й білий цвіт засяяв між зеленого листя. Яся не могла відвести очей. А як же гарно! Зав’язувалися перші груші. Вони на очах наливалися гарячим жовтим соком, рум’янилися й підставляли гілки до сонця. Здається, яскраве сонце перетікало прямо у плоди. Кожна груша — м’ясиста й золота, аж бджоли біля неї в’ються. Дівчинка відчула себе спокійно поруч із могутнім деревом.

— До тебе ще ніхто такого не робив… У кожної дитини в цьому садку — особливе дерево. Я й сама не знаю, які чари роблять ці груші. Спробуй… Дізнаймося разом, — сказала чарівниця, нахиляючи до Ярослави гілку із стиглими плодами, що аж мінилися золотом.

Ярослава обережно надкусила холоднувату на дотик грушу. Навколо чарівниці шафраново-зелений туманець заклубочився, і міріади блискіток, наче розтривожені пташки, сяйнули в повітрі.

— Дякую тобі, дитино, що я щоденно, щоночі доглядаю свій сад і тільки тепер зрозуміла завдяки тобі, наскільки він для мене важливий. І знаєш, наскільки я вдячна кожній квітці, кожному дереву, кожній бджолі, що радують мене тут….

А груша росла й росла, протикаючи вершечком хмари. І все нові й нові грушки золотилися між темно-зеленого свіжого листя. Яся відчула, як хвиля вдячності гарячим потоком підхоплює і її. Сад, чарівниця, ця груша, батьки — всім їм вона була вдячна й усміхнулася, смакуючи на язиці кожен шматочок кремової м’якоті.

— Дитино, це надто рідкісний вид чарів… Дуже сильні чари, неймовірні чари… — казала чарівниця, спрямовуючи хмару шафраново-зелених блискіток справжньою чарівною паличкою.

***

Яся розплющила очі. Стрижі кричали, світило сонце, тиша дзвеніла у вухах. Невже груша і чарівниця їй приснилися? Невже сон був лише сном?

— Доню, ходи до нас! — почула Ярослава з вулиці.

У батьковому голосі була радість. Кінець серпня й радість… Яся визирнула надвір. Вони обоє усміхалися — мама й тато. А між них на столі стояла тарілка із золотими духмяними грушами. Шафраново-зелені блискітки літали в повітрі. Яся кліпнула, не повіривши очам… Батьки, здається, нічого не бачили… Тож, може, і їй здалося?...