Сім сестер і одні чоботи

З того часу Гаврило більше не мостився коло Олени. Праця тепер забирала всі його сили і лягаючи відпочивати, він тої ж миті і засинав. День заміняв ніч, а ніч день. Йшла перша зима, коли Олена не була вагітна і яка з того їй була полегкість. Яринка гарно росла і не була ні кращою, ні гіршою від своїх сестер. Мамине молоко наливало її щічки, а сестрині пісеньки заколихували її темними зимовими вечорами. Олена, зібравши дочок коло себе, кожен вечір, крім свят, ткала. Вона кликала до себе старшу дочку і приказувала їй: “От це тобі скатертина до столу, а це на подушки, а оце вінчальні рушники”. Так вона й почала потроху збирати до кухра якісь латочки, а до весни вже й забула про свої давнішні турботи.

Настало літо. Знов зацвіли під хатою липи і засипали цвітом поріг. Якось, повертаючись увечері з поля, Олена помітила, що щось не так з її коровою. Надто метушливою стала її маленька Рябка. Увесь вечір Олена приходила у хлів, наглядала, підливала їй гаряче пійло і приносила свіжу траву. Аж на ранок, прийшовши годувати свою теличку, Олена побачила біля неї теля.

Дивувався Гаврило, як так сталося. Але Олена здогадувалася. Згадалося їй те яблуко, що вона на Спаса віддала теличці і стало страшно, але страшніше було розказати чоловікові. А Гаврило довго не морочився і швидко забувся про ту оказію. Після жнив, зібравши трохи більше зерна, наклавши в торбу яєць і прив’язавши до воза телятко, поїхав чоловік на базар. Там спродав усе і в одного старого крамаря купив гарне намисто старшій дочці. Олена стала спокійна. Не пропадуть її дівчата, буде посаг, хай там яке знахарство на те діється.

***

Літо за літо, минуло сім років. Повиростали Оленині діти, змарніла сама Олена й постарів таки Гаврило. Вже Яринка ходила з віником по хаті і сама співала пісеньок. Мала добру пам’ять, як раз почує від когось, так і переспіває, і перекаже. А як танцювала! Ніхто, навіть старші дівчата, так прудко не витанцьовували, як то робила Яринка. От цього літа і їй батько мав привезти намисто. Цілий рік вона ждала того дня і потайки, коли інші не бачать, міряла сестрині. А тепер буде і в неї на грудях лежати низка акуратних пацьорок.

Раз у рік Гаврило їхав на базар продавати теля. Олена, щоб дарма не морочити чоловіка, раз у рік для очей водила свою корову до села і потім верталася звідти. А на Спаса давала їй свячене яблуко і знала, що ні від якого бичка не буде такого великого й здорового теляти як від її знахарювання.

От і цього разу теля було нівроку і думав Гаврило навіть більше за нього взяти. На гроші з пшениці він купив ниток, голок, чистого льону, якийсь посуд, собі капелюха, Олені хустку, а донькам по стрічці у коси. Аж чує раптом, як хтось його ніби кличе. Повертається і бачить, а то торговець в якого він купляв намисто:

— Добрий день! Чи ж ви не мене шукаєте?! — Запитав той.

— А таки тебе! — Відказав Гаврило. — Подивись яке теля маю, ще краще за торішнє!

— Їй Богу краще! — Погодився крамар.

— Ото і взяти хочу за нього більше, щоб ні тебе не обділити, ні себе.

Крамар постояв хвилину, почесав довгими пальцями свою чорну бороду і зблиснув на Гаврила зеленими очима.

— І що ж ти за нього хочеш? — Запитав він Гаврила.

— Як завжди, намисто, а до нього, може, ще щось. Що ти маєш?

Крамар знов задумався і відповів:

— Як дам намисто, а до нього сережки, то це буде задорого на таку скотину. А як сережки, а до них перстеня, то буде замало, — рахував крамар.

Раптом щось зблиснуло у мішку, що стояв біля Гаврила.

— А там що? — Запитав він.

— Ет, а там чоботи. Але то такі чоботи, що на них і двох твоїх телят не стане, — знов замиготів очима крамар і дістав з мішка два чобітка, червоні і блискучі як небо у вечірню пору.

— Я доплачу, — мовив Гаврило.

— П’ятдесят, — сказав крамар.

— Ееее, то багато. Хай хоч тридцять, — торгувався Гаврило, у кишені якраз лишалося сорок монет, які він хотів покласти до свого сховку.

— Тоді сорок п’ять, — запропонував крамар.

— Тоді сам носи свої чоботи. Даю тридцять п’ять і не більше!

— Ну добре, хай буде сорок.

— Тридцять п’ять, — мовив Гаврило, збираючись вже йти зі своїм телям.

— Та добре, добре, забирай свої чоботи і зостав собі свої п’ять монет.

Так Гаврило і зробив. Щасливий він поїхав до дому, радувати Олену з доньками купленим. У кишені дзенькотіли гроші. Тільки коли пізно ввечері Гаврило ховав їх до інших своїх статків, пригадалися йому слова крамаря і Гаврилу стало цікаво, звідки він знав, скільки всього монет було у його кишені.

***

Олена мало не оступилася, коли уздріла ті чоботи. Побачене лише раз, і те уві сні, не стиралося з її пам’яті роками. Це ж були ті самі чоботи, оброблені по краю золотом й начищені то такого блиску, що у відображенні можна було і себе побачити! Всі чудувалися тими чобітьми, одна Яринка стояла осторонь і ледве стримувала сльозенята, не отримавши свого намиста.

— Не плач, дитино, — вмовляла її мати, — ти глянь, які гарні будуть у тебе чоботи!

Але Яринці було все одно на чоботи. Намисто, як в сестер, було миліше її серцю.

Стала мати приміряти ті чоботи на її ніжку — завеликі. А Оленина, згрубіла від піску і важкої роботи стопа, вже б й не влізла в акуратний виріз. Тоді спробувала обути старша дочка і чобітки виявилися якраз на неї. Вирішили, що залишить вона їх собі, а Яринці намисто куплять наступного разу.

Отак старша дочка почала у своїх чоботах ходити на вечорниці. І що раз як надіне їх, то ніби стає гарніша, веселіша, моторніша. І вже як ставала в них до танцю, то ніхто не міг її перетанцювати. Почали хлопці за нею ходити чередою, а до осені слава про Гаврилову дочку розійшлася іншими селами.

Раділа з того Олена. Ще так добре їй на серці ніколи не було. Вже вона й не давала дочці ніякої роботи і завжди пускала з подружкою до церкви чи на весілля. Вишивала сама їй рушники і тішилася з її рум’яного личка.

Яринка ж далі носила образу і почала вона робити всякі капості сестрі. То шнурки перев’яже, то під ковдру колючок насипле, то дьогтем одежу замаже. Але все те їй, як меншій, сходило з рук.

Йшла Покрова і до Гаврила з Оленою мали прийти свати. Аж із другого села! Весь день стояла Олена коло печі, а дочка не могла собі знайти місця. Як сяде, то знов Яринка їй докучає чи знов солі насипле в її кашу, щоб вона зчервонілася перед сватами.

Але сватання пройшло і віддав Гаврило свою першу доньку в інше село. До Різдва мали справити весілля.

Олена після того не випускала голки з рук. Все шила, вишивала, щоб до вінчання скласти все придане до купи, щоб нічого її доні у чужих людей не бракувало, щоб свекруха завидувала її вишитим простиням і рушникам. А Яринка тим часом що мати зшиє, те вона розправить тихцем, щоб вона не бачила, а сестрам прикаже, щоб нікому не розказували. Аж перед самим весіллям помітила старша сестра, що придане попсоване, сіла плакати, а мати її втішати.

Цього разу не зійшла Яринці шкода з рук.

— Ох і чортеня ж мале! — Кричала мати, доганяючи її з різкою в руках. — Скільки вона тебе гляділа, колисала, пісень співала, а ти так віддячила!

Відлупцює її мати, поплаче Яринка, прийде батько її заспокоювати і знов усі її люблять. А от сестрине придане так і лишалось попсоване, що мусила вона з матір’ю вдвох та ще кілька дівчат перед самим весіллям все сидіти і назад до купи зшивати людям на сміх.

Але відсвяткували весілля. Відспівали добрих пісень, відтанцювали, відпили горілки й квасу. Тоді зняли з сестри вельона, пов’язали хустку і стала вона вже не дочкою і сестрою, а чужою жінкою. На ранок поставили на віз її скриню та клунки і мала вона їхати з рідного дому, на останок цілуючи батька, матір, сестер і маленьку Яринку, якій все пробачалось.

— Вже не буду вплітати у косу стрічки, то й чоботи ці мені вже не треба, — сказала вона. — Тримай, сестро, ти їх, бо тепер ти меншим будеш за старшу.

Віддала вона свої чобітки наступній сестрі і поїхала до свого нового дому.

Тепер прекрасні чоботи мали іншу господарку. І знов сталося те, що й з іншою сестрою. Погарнішала друга дочка, пострункішала, залилася рум’янцем, що очей не можна було відвести. На всі свята її звали, щоб своєю вродою тішила людське око, а піснями — вуха. Усі, крім Яринки, завмирали перед цим чудом, а вона знову бралася за своє і капостила вже другій сестрі. Що б не казала мати, щоб не робив батько і як не вмовляли сестри, не відступала від свого, ніби проклята.

Улітку корова більше не телилася. Що б не робила Олена, та не було від Рябки більше телят. Мусив Гаврило брати зі свого сховку гроші, щоб купити Яринці намисто. Але на базарі, скільки б він не шукав, не було того крамаря. Мусив їхати додому з порожніми руками. Взнавши про це, Яринка ще більше знавісніла. Нестерпно було другій сестрі з нею жити і яке щастя, що на Покрову до неї вже прийшли свати, що жили далеко за річкою. Віддав Гаврило і другу дочку заміж, а Олена тільки й знала — треба готувати посаг для третьої.

Так друга дочка, покидаючи батьківський дім, передала чоботи наступній сестрі, бажаючи їй такої ж долі. Але так само, осипався на неї як той град гнів найменшої сестри. Тепер Яринка докучала їй.

Не раз Олена думала, а чи не позбутися їй тих чарівних чобіт, щоб доньки жили в мирі. Але так і не піднімалася її рука їх викинути. Здавалося, навіть як вона їх винесе до лісу, то вони самі знайдуть дорогу до їхньої хати і знов сіятимуть розбрат між сестрами.

— Колись настане і твоя черга носити ці чоботи, — заспокоював Яринку батько після того, як мати знов її відлупцювала за те, що вона підсмалила жаринкою сестрині коси.

Але не допомагали ці слова. Вже і третя сестра вийшла заміж й четверта. Та чим старшою ставала Яринка, тим майстернішою ставала її шкода. Тепер вона могла і оббрехати, і погану чутку пустити, і підмовити інших, аби чинили сестрі шкоду. Перелякана Олена щовечора просила Бога, щоб заспокоїв її дитину, щоб беріг від гріха, щоб лихе не паскудило її душу. Потім брала різку і знов била її. А тоді приходив Гаврило і заспокоював одну і другу. Тоді Олена злилася на нього, мовляв, це він винуватий, що потурає дочці. А він сердився на Олену, мовляв, вона винувата, що не виховувала дитину.

А Ярині вже було все одно. Вона собі знала, як шкоду чинити і скільки б мати не била, а батько не наставляв, нічого їй не могло зарадити.

***

Ось вже й прийшли сватати шосту дочку. Свати були не тутешні, з чужих країв. Їхали здалеку, щоб аж з Гаврилового хутора взяти дівчину. До весілля довго не ждали, справили тоді ж і поїхала шоста сестра з дому, наостанок ткнувши Ярині старі заношені, з дірявою підошвою, чоботи. Шість років вони носили сестер по світу, шість женихів причарували і шість весіль вони станцювали. А як настала Яринчина черга, то стерся з них блиск, потріскалась шкіра, облізло золото.

Та Ярина й без чобіт до своїх п’ятнадцяти літ стала найгарнішою з сестер. Яка довга у неї була коса, який стрункий стан, яка ніжна шия, круглі очі і червоні вуста. І танцювала вона, і співала, і шила, і вишивала найкраще. Та ніхто її не звав на вечорниці, ні з ким було ходити на весілля, ніхто не кликав у неділю до церкви.

Слава про її лиху вдачу і злий язик пішла більша, ніж про красу і талант. Всі боялися її і не хотіли знатися з нею. Так вона, з чоботами чи без, сама собі стала ворогом і сама собі чинила шкоду.

Олена, занята ткацтвом, не раз думала про доччину долю. Гаврило і собі не спав через те. “Зостатися в дівках то ще гірше, ніж бути безприданницею”, — думала Олена. Але однаково ткала своїй останній донці полотно, шила з нею сорочки, вишивала рушнички, набивала подушки. Порожньо стало у хаті, тихо. Не було кому тепер робити шкоди, не було за що сварити Ярину, не було про що поговорити з Гаврилом. Тільки робота займала Олену. Руки бігали, вплітаючи нитку за нитку, і полотно спадало на поділ так, як спадало з неї здоров’я, краса і життя. А тоді, одного вечора навесні, вона заснула за своїм верстатом і більше не встала. На ранок поховали Олену, вклавши їй під голову Яринчині подушки.

Не довго по світу ходив і Гаврило. Тихий, богобоязкий, почав він пропивати у шинку останні гроші і худобу, а після жнив кобила, злякавшись п’яного хазяїна, вдарили його копитами у груди. Вклала Ярина у сиру землю коло матері й батька, вкривши йому ноги своїми рушниками. Не стало у неї нічого з приданого. Не озивалися до неї сестри, не кликали її, сироту, до себе, не віталися люди. Зосталися у хаті тільки вона і пошарпані чоботи.

Прийшла Покрова, але не приходили свати. Не було тепер у кого її просити. Лягла Ярина рано спати і чула, як всю ніч за вікном гойдалися високі липи і вітри завивали на її хуторі. Заростала травою і засипалася листям стежка в село.

На ранок Ярина стала вишивати. Що не візьме нитку, то все голка випадає з рук. Від холоду терпли пальці, з уст йшла пара у холодну хату. Позавчора вона у печі стопила останні дрова і тепер не мала на чім навіть зварити собі каші. Мусила таки шукати якийсь хмиз. Тоді то й пригодилися їй чоботи, щоб всипана колючками сира земля не так колола ноги.

Обулася дівчина, взяла торбу та й подалася до лісу. Довго стежка вела її між беріз, що переходили в високі сосни й темні ялини до вільх над болотистою трясовиною. І якась одинока неперелітна птиця супроводжувала Ярину, аж поки стежка не розділилася і ноги самі повели її туди, де не ходить скотина, не літає пташина, де півень не співає і людей немає. Туди, де тільки гади й лози.

Незчулася. Стала посеред лісу, а далі саме болото і посеред болота — дуб. Озирнулася — а стежки як і не було. Лише сухе листя й гілля. І не знала Ярина й сама як прийшла сюди.

— Здорова була! — Раптом почулося звідкись і від переляку дівчина впустила свою торбу на землю.

— Хто тут? — запитала вона.

— То ти мене не впізнаєш? — відказав голос.

— Як же ж я впізнаю те, чого не бачу? — запитала Ярина і ніби на ці її слова здійнявся вітер, закрутив листя й землю, а по тім з’явився перед нею чоловік. Чи пак парубок, бо ще без бороди. Високий, худощавий, темнокосий й довговіїй, а з під вій сяяли на Ярину ясні зелені очі

— То і тепер не впізнаєш? — запитав юнак, підійшовши ближче.

— Не впізнаю, — відрізала дівчина, хоча від страху ледве вже трималася на ногах. — Відпусти мене, — прошепотіла вона.

— Так ти ж сама сюди прийшла, — блиснув очима юнак.

Ярина глянула на свої ноги і зрозуміла. Це все були чоботи. Це вони привели її сюди.

— Чого тобі треба? — запитала дівчина, а юнак все ходив кругом неї.

— Твоя душа, — сказав він і Ярина зойкнула.

— Я не віддам її тобі! Вона моя!

— А от і ні, — усміхнувся юнак і ніде було правди діти, Ярина не могла відвести від нього очей, — твоя душа моя, ще з того дня як твоя мати віддала її мені, а тоді мої сестри годували тебе своїм липовим цвітом і заколихували своїми піснями. Але… — юнак замовк.

— Що? — запитала Ярина. Їй і самій було цікаво, що він хотів сказати.

— Я не міг тебе взяти, поки у домі були твої сестри, — нарешті сказав він. — Але твоя мати і батько продали тебе за оці ось чоботи.

— Ці чоботи мій батько купив на базарі! — пискнула дівчина.

— Це так, він їх купив у мене! — зареготав юнак. — За те теля, яке я дарував вашій корові!

Ярина мовчала. Юнак підійшов ще ближче і вона не стямилася, як її холодні долоні опинилися в його ще холодніших руках.

— Будь моя і ти станеш царицею над царями, панною серед панянок, — прошепотів юнак і блиск його очей відбивався у синіх Яринчиних зіницях. — Хіба ж ти не чула як мої свати приходили до твоєї хати просити твоєї руки? Хіба мої сестри не проклали тобі сюди стежку? Хіба твій посаг це не діряві чоботи й ткана торбина? Лишайся зі мною.

— Так, — німо вимовила Ярина, коли юнак вже вів її у танці і ноги у старих чоботях вистрибували над сухими травами і купинами. І тоді, у тому польоті, ввижалися їй в вербах пишно вбрані гості — парубки і дівчата з вінками на головах, що виспівували їм весільних пісень. А стежка була їм за рушники. А темні хмари за коровая.

— Моя! — гукнув юнак і ноги Ярини вислизнули з чобіт.

— Твоя, — видихнула вона і як тільки її боса ніжка торкнулася землі, виросло з неї коріння, а з рук — гілля. І шуміло на тому місті тільки старе зів’яле листя, а біля високого дуба виросла невеличка яблунька-дичка.

І досі, хто, бувало, заходив на те гибле місце, то розказує, що бачив там старі діряві чоботи, що витанцьовували кругом дерев і чув між гойдання гілля, що Ярина, сьома сестра, шле вітання своїм шістьом сестрам.