Дивакуватий суд. А ні, просто суд

"У цьому світі значно легше почути луну, ніж відповідь." - Жан Поль

Сиджу в залі суду. Підсудна. Адвокат шурхотить своїми паперами - білосніжні пусті аркуші формату А4 змінюють свою почерговість у його руках. Попереду - нещасна молода жінка в компанії з таким же чоловічком схилилися одне над одним, ніби гріються, змерзли нещасні. За столом - пустка. Лише якісь ручки, особисті речі і табличка "Прокурори". Погляд ковзає на "глядачів". Он старий дідусь скоцюрбився біля стіни, напевне, прийшов побачити людей, самотній вдівець. Он сидить молодий, зелений юрист, прийшов на засідання для кращого заглиблення в професію життя. Он сидить жінка років сорока, голова опущена, очей не бачу, теж опущені кудись вниз. Сумує? Щось сталося? Втратила свідомість? Бігом, лікарів сюди! А, хибна тривога, в руках смартфон, світло якого доволі моторошно освічує її незадоволене лице, тицяє втомлено великим пальцем по екрану, не чіпайте. Ха, смішна сцена. Що смішного? А таких як ця пані сидить десь пів залу."Та ні, більше" - виривається в мене тихою луною. Не втримала. П'ятеро точно дивляться якісь відео, пальці торкаються екрану рідко. Або ж зацікавлено читають. Кого я обманюю? Тисну на гальма перегляду всього залу, бо помічаю її - худощаву налякану підлітку. Оглядає тривожно весь зал, зиркає на годинник, спішить кудись? Можливо. Але якби не планувала пробути тут довго, навряд чи сіла б посередині. Тут не холодно, навіть трохи спекотно, а вона вовтузиться і не може всістися. Поправляє волосся, дивиться на інших присутніх, та дарма, вони заклопотані іншим.Чекай... Заклопотані іншим... Дійшло! Вона єдина серед цієї півсотні публіки бачить мене. А як це? Стала вже невидима? Штурхнула адвоката, пожалкувала. Погляд дав зрозуміти не лише те, що я таки не маю суперздібностей, а й те, що його присутність тут примусова. Судді. "Три мушкетера" - голосна кличка для таких пузанів. Перепрошую, пузаня і двох пузанок. Ведуть дискусію, розглядають папери, щось занотовують, мозкова діяльність в розпалі. Невже працюють? Мимовільно прищурююся від здивування. Помічаю легеньке світло з папки "Справа №2406". Чекай, світло? Підсвітка файлів? Помічаю прямокутний тоненький девайс. Пузань звертає увагу на нього вказівним пальцем, жінки ж заціквлено сунуться ближче. "В головного недавно дочка заручилася"- чую якийсь віддалений голос. Адвокат заговорив, аж налякав. Дочка заручилась, он воно що. Як же то не показати ошатним колежанкам фото з весілля? Розумію, розумію. Не знаю скільки отак просиділа в цій мертвій тиші. Вуста людей навколо мене наче і рухались, а звуків не чула взагалі. Лише де-не-де в ліве вухо заходило мугикання мого сусіда за столом. "Оголошення вироку, підсудна, встаньте" - ніби удар дзвона на дзвіниці, пробудив мене. Адвокат підскокнув, як ошпарений півень, кумедно. Почав піднімати за ліву руку й мене, тут уже так весело не було, шарпнув боляче. "Вивчивши всі документи справи, обговоривши можливі варіанти завершення цього суду, вислухавши уважно вельмишановних прокурорів, - пузанка, що була праворуч від Голови, говорячи ці слова вказала на те місце, де вже стоячки чоловік із жінкою притислися одне до одного. Очі блищать бажанням побачити мою реакцію на вирок. Все вже давно вирішено. Стоять нещасні, ледь тримаючись, але не зводять з мене очей. Чоловік облизується, жінка ще більше обвиває своєю рукою його. Гидка картина, краще вже три мушкетера, - та громадської думки ми оголошуємо!" Замовкла, відкрилась доволі велика пащека Верховного. Цікаво, в скільки обійшлося заплатити за наїдки для такого тестя на гулянні - майнуло в голові. Ох, що це я? "Визнати винною у жахливому власному марнословстві та наклепі на втомлене катастрофами та горями суспільство. Таким особам не місце знаходитися серед людей. Такого хамства і невігластства ще світ не бачив. Присуджено до вигнання". Прозвучали останні слова пузаня. Чи я в гіпнозі була, чи не чула, на що я себе занапастила, бо вираз обличчя був незмінним. Цікава реакція організму, цікава. "Зробив, що зміг" - видавив адвокат. Не правильно, пане. Зробили, що схотіли. А схотіли ви проносити новий рубіновий італійський піджак, придбаний на дивом надісланий спадок бабусі, якої у вас ніколи не було. Але ж хоч оку приємно було зиркати на вас, на відміну від тієї божевільної парочки з клеймом "Прокурори". Що ж, радості не було меж. Жінка навіть почала плескати в долоні. "Справедливість таки існує!" - заволав чоловік, піднявши переможно кулака догори. "Про яку справедливість ви говорите? Це абсурд і сюр! Засудити людину за власні висловлювання у своєму ж домі! А потім доказом у суді пред'являти підслухані через стінку слова? Це не якась модерна комедійна вистава, це реальність! Схаменіться!" - худенька дівчинка піднялася і на всю залу кричала. По щоках текли сльози, голос тремтів, тіло поривалося вперед. Всередині щось йокнуло. Ні, кольнуло, обпалило, вдарило. Тілом пройшли сироти, я відчула легкий тремор в руках. Що ж це, хіба мені не однаково? Мені стало її так шкода, ніби це її присудили до страшного вироку. Дитинко, не плач. А що ж інші? Дівчина билася як риба об лід! Лише декілька кинули на неї зневажливий погляд, одним легким помахом руки Верховного розпахнулися двері цієї тісної кімнатки. Зайшли два амбали в чорно-болотних костюмах. Хоча костюмами це було важко назвати. Радше старі, потерті роби, на яких виднілися великі темні плями, що на світлі були бордового вицвілого кольору. Руки сильні, великі, в одного із шрамами, в іншого із мозолями, як від важкої роботи столяра чи механіка. Вони швидко дісталися місця, де стояла в розпачі заплакана дівчинка. Вони були вдвічі чи то не втричі більші за неї. Один схопив за одну руку, інший за другу. Її почали виводити, як буйного пацієнта психлікарні. На моє здивування, такі величезні чоловіки ледь стримували цю крихітку. Дівчина вкусила руку одного. Той навіть оком не сіпнув. Вони наближалися до виходу, а в мене все менше залишалося повітря в легенях. Шатнулась, схватилась за адвоката. Не очікував, відсахнувся, ледь не полетіла додолу. Врятував стілець. В очах почало темніти, повітря все менше, менше, менше...менше... Тіло не слухалось, стілець не врятував, бухнулась на підлогу. Все сильніше ковтала повітря, хапалася за нього, проте воно висковзало від мене. Що ж це? Кінець? Отут і ляжу, отут і залишусь навік? А потім куди? Викинуть тіло десь? Десь у поле, в ліс? Ох... як би я хоітла зараз туди... Вдихнути на повні груди, упасти в траву, заплющити очі і слухати спів пташок. Стоячи рачки, ще десь віддалено чула крик дівчинки, потім - глухий звук, двері зачинили. Що це? Звук став цілющим. Різко вся темна пелена ніби спала. Дерев'яна підгола, чітко бачила перед собою її. Вдихнула, видихнула. Прийшла до тями. Піднялася, звернулась до свого модного сусіда - "Куди її повели?". Він явно вже стомився від моєї компанії, проте відповів із великим здивуванням, ніби я спитала скільки буде 2 плюс 5 - "Кого?". "Оту дівчинку". "Яку дівчинку? В залі суду не буває дітей." - вичавив. Ноги були вже напоготові тікати від мене. Як це...? Галюцинації? Я вже віддала Богу душу і все це - глюк? Навряд. Таке різке полегшення, коли крихітки не стало в залі, я ще не відчувала ніколи. Втома, могло і привидітись. "Засідання завершено" - урочисто проголосив пузань і його пузанки почали збирати речі. От і все. Мозок, можливо, ще не зрозумів, що сталося. Тривоги і хвилювання не було. Було лише... нічого. Легкими кроками, ніби по хмаринці я почала ступати до виходу, де ще кілька хвилин тому виривалася мала. Дверна ручка, прокрут, різке біле світло. Крок, ще один, іще... Спинилась. Яскраве голубе небо змусило стати як вкопану. Пусте, чисте, голубе небо. Ні, не просто небо - небеса... Під ногами - по кісточки, ніби несправжня трава. Трава? Зірвала, потерла в долоні - трава. Покрутилась. Лише горизонт і це підозріло чисте небо. Нічого, ні лісосмуг, ні будинків, нічого. А люди? "Агов!!!" - залунав нарешті наповну силу мій голос. Давно не кричала, давно. У відповідь - тиша. Після такого різкого крику відчула величезну втому. Руки та ноги стали ватяні, важкі. Присіла на цю найм'якішу траву у своєму житті, одразу голова потягнулася додолу. Простяглася, очі заплющилися самі. Цього разу повітря було вдосталь, організм сам хотів цього - лягти. Почала втрачати зв'язок із реальністю. Нізвідки пролунав пташиний спів. Вже не могла розплющити очі, проте уявляла, що вона маленька, малюсінька, як та дівчинка. Дівчинка... Знову згадала її, вона ніби стояла переді мною тут. Пташина колискова все більше і більше наганяла сон. Я вдихала запах свіжої трави і засинала, засинала, засинана.....