Час миру
Оксі дивилася в бінокль. Спочатку вона, а потім і я побачили долину, затиснуту Паміром із півночі та Гімалаями з півдня. Ми побачили вершників, які мчали щодуху крізь пелену дощу.
З висоти нашого польоту ми чули стару, як світ, музику — тупіт копит по вологій землі, брязкіт металевої збруї, що швидко розносився чистим гірським повітрям. Ми чули, як рипіла мокра шкіра сідел і як грудки багнюки, вилітаючи з-під копит коней, ляпалися об землю.
Ми опустилися нижче й розгледіли зморшкуваті обличчя вершників. Чи то краплі дощу, чи сльози радості визволення котилися їхніми щоками. Дощ припинився, змивши залишки пилу й занедбаності з облич вершників, які мчали на низькорослих кудлатих конях. Вони летіли Ваханським коридором, несучи звістку про те, що сплячі прокидаються, поля розміновуються, залізні остови бронетехніки, розкидані повсюди, іржавіють і розсипаються на порох просто на очах. Наливається зерно в долинах там, де раніше ріс мак. Ще ми побачили, як білий порошок героїну по всій землі миттєво перетворився на чорний і тут-таки зник без сліду. І ми бачили, як зморшки на обличчях вершників розгладжувалися, сльози висихали, а губи розкривалися в усмішці.
Ми теж мчали — дедалі швидше й швидше, бажаючи на власні очі побачити те, що споконвіку бачив поет очима віри й надії.
Ми наближалися до Каракоруму. Оксі дивилася в бінокль, вдивляючись у далечінь. А я побачила Лиса. Він видирався північно-східною стіною гори Машербрум. Я злякалася за нього. Чому він обрав саме цей схил? Чому не пішов в обхід? Туди, де було б простіше.
Я глянула на Оксі: вона теж бачила Лиса, але в її очах не було страху. Тоді і я перестала боятися, а Лис набув могутності й сили для останнього ривка, перестав ковзати й зриватися, кількома стрибками здолав решту шляху й усівся на вершині.
Лис дивився в той самий бік, що й поет, і Оксі, і я. А неподалік, із вершини Джомолунгми, вдивлявся в обрій зеленоокий сніговий барс. Сонячні промені освітлювали схили гір, і льодовики повільно танули. Води танення наповнювали ріки, що несли свої потоки до полів і садів у низинах. І ріки не виходили з берегів. І було добре вельми.
Ми побачили місто. Дуже непросте місто. Його ворота були відчинені, і в них входили вершники на білих конях. Обійшовши всю землю, вони поверталися, залишаючи позаду себе мир і спокій.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!