Розділ 11

— І що там? — встаю поряд з Алексом.

Він відкриває верхню частину коробки.

— “Ес плюс” у рожевому кольорі, якраз для тебе.

Він виймає телефон і пересідає на ліжко. Мені не залишається нічого, як сідати поряд.

— “Се-шка” виходить уже днями, але я б не став на неї мінятися.

— У тебе також такий?

— Ні, я брав просто шість “ес”. 

Алекс натискає кнопку збоку, на екрані з’являється логотип яблука.

— То ж ти мені можеш показати, що там і куди?

— У вас у Німеччині не було телефонів? — у нього піднімається права брова. Боже…

— Давай без своїх дебільних жартів? У мене просто був андроїд.

— Добре, як забажаєте, мадемуазель Клінтон, — з награною інтонацією каже він.

— Беккер, — виправляю я. Не дозволю нікому називати мене її прізвищем. 

Алекс пускає очі під лоба.

— Оця кнопочка вмикає екран. Тоді треба провести пальцем отак.

— Алексе! — хочу вдарити його.

Краще б я сама якось розібралася. Інтерфейс для мене новий, але загалом нічого складного. Але тепер я маю власний мобільний телефон.

— Ось, це мій номер, — Алекс передає пристрій у мої руки.

— Чому "ЗНГІВС"?

— Зарозумілий, нахабний грубіян із високою самооцінкою. Здається, так ти казала.

Пропускаю цей підкол через себе, зосереджуючись на новій цілі. Я маю це зробити. На екрані поступово з'являються цифри. Я б ніколи не забула цей номер.

Виклик.

Збій.

Чому?

Знову виклик.

Збій.

— Та що за?..

— Що в тебе? — Алекс заглядає в екран. Тепер обидві його брови лізуть вгору.

— Я хочу зателефонувати, а тут збій якийсь...

— Може, ще сім-карта не налаштована, або ж міжн...

— А можна з твого набрати?

— Кому? — разом з питанням виривається й насмішка. Наче це не настільки очевидно.

— Татові...

— Викладачу з дитячого будинку?

Scheiße. Я вважала його більш розумним і більш емпатичним. Але ні. Він досі думає, що це все мої фантазії, він досі з мене насміхається, і досі чомусь знаходиться в моїй кімнаті. Але зараз мені потрібно притримати всі свої гордощі, бо ця людина реально може мені допомогти.

— Ні. Моєму єдиному і справжньому батькові.

— Ну-у-у…

Він намагається зобразити задуманість. Я голосно зітхаю. Як же дістали ці його недовіри, знущання і недоумкуватість!

— Я знаю, тобі зараз важко повірити мені, але спробуй. Я дійсно жила в Німеччині. В місті Гамбург. Агнет покинула нашу сім'ю, коли мені було два роки. І весь цей час ми з татом прекрасно жили вдвох. Але тоді моя матуся вирішила викрасти мене, бо ж їй дуже захотілося дитинку, а я ж уже готова є. І кілька днів тому її амбали забрали мене прямо з двору, поки я ходила по клятий цукор для клятого пирога!

Він дивився мені прямо у вічі, тож я відвела погляд, бо це ставало нестерпно. Та все ж я повертаюся очима до його лиця, щоб хоч щось зрозуміти, бо він мовчить. Але по виразу його лиця нічого не зрозуміло, бо тупо завмер.

— Тобто ти хочеш сказати… — нарешті починає Алекс.

— Так, я кажу правду. Мене дійсно викрала власна мати.

— Кхм... а чому я маю вірити, що це не витівки твоєї хворої фантазії?

— У тебе ж є інстаграм? Дай мені, я покажу. Я також вела соцмережі.

Алекс спочатку зітхає, але тоді якось невпевнено протягує мені свій “просто шість ес” у чорному кольорі якраз для нього.

Я швидко знаходжу іконку коричневого фотоапаратика і вводжу в пошук своє ім’я користувача. Коли інстаграм каже, що такого користувача не існує, я не хочу дивитися Алексові в лице.

— Scheiße, — тихо лаюся я. Раніше я майже ніколи не лаялася. Життя повертає не в ту колію.

— Чому я повинен вірити тобі? — шепоче Алекс.

— А чому мені брехати тобі?! — майже кричу я.

Він стенає плечима.

— Виставити себе невинною вівцею. Наприклад. Щоб я пожалів тебе…

— Та до сраки мені твоя жалість!

Я перекочуюся на інший край ліжка, відразу злажу на підлогу й вигрібаю весь свій мотлох.

— Ось, бачиш цукор?! — я буквально тикаю ним йому в лице. — Подивися на маркування. Це німецька, якщо що.

Цукор не справляє ніякого враження, тому я беру свій старий телефон й агресивно сідаю поряд з Алексом.

— Якщо він зараз ще запуститься… Може, тебе цікавить, яка ж я необережна була, що так побила телефон?

Він мовчки дивиться на мене.

— Один з моїх викрадачів запустив його в стіну підвалу, де мене тримали. О, а ось цей синець на коліні також звідки. Шкода, на лиці синці так швидко пройшли, може, тоді б ти так не тупив.

Він досі мовчить. Телефон таки запускається з чотирма відсотками заряду. Я відкриваю галерею й намагаюся знайти потрібні фото через чорну пляму й білі тріщини. Скло заганяється в подушечки пальців, та я не помічаю цього через загальне тремтіння рук. Цей гімнюк зобов’язаний мені повірити й визнати свою неправоту!

— Ось! Дивись! Це ми з татом біля Рікмер Рікмерса. А тепер подивися в гуглі, де знаходиться цей корабель. Подивися, давай!

Алекс невпевнено вмикає свій телефон і вводить пошуковий запит.

— Пірс Санкт-Паулі? Чи тобі видало просто “Гамбург, Німеччина”? О, хочеш, я тобі ще скажу свою домашню адресу, опишу будинок і вулицю, а ти тоді в гуглі проб’єш правдивість?

Алекс блокує екран свого мобільного й тихо видихає. Чомусь тепер він не посміхається. Лише коли простягає свій айфон мені, він підводить погляд до мого лиця. І коли наші очі зустрічаються, мені хочеться плакати, бо саме це я і бачу.

— Хелен Беккер? — шепоче він.

А мені ще ніколи не було так боляче чути своє ім’я.

— Тепер я нова людина з новим іменем, новою сім’єю і новим домом. Але я хочу розібратися, що трапилося зі старою версією мене. Оцією життєрадісною дівчинкою з Гамбурга.

Алекс майже вкладає свій телефон в мої руки, а тоді проводить пальцями по волоссю, але воно відразу ж розсипається в попереднє положення.

Він дивиться в підлогу, коли я швидко набираю номер. 

Гудок... 

Ще гудок…

І ще гудок...

Виклик прийнятий.

— Алло, — швидко кажу я.

Через динамік чую лише дихання. Хоча навіть не певна.

— Алло! — повторюю я в надії на відповідь тата.

Знову лише тяжкі дихання. Тепер певна.

— Берн Беккер?

Зникає навіть шум в динаміку.

— Так, — нарешті відповідає він. Але голос був якийсь не такий.

— Татку, — виривається моє схлипування.

Сльози накочуються на очі, та я намагаюся триматися.

— Щ-щ-о-о?! — він затягує питання. 

Спочатку я не розумію, що відбувається, та подібна інтонація здається знайомою. Не від тата. Він ніколи не пив. 

— Татку! Це я, Хелен... твоя Хелен! — накриваю рот рукою, щоб він не чув моїх надмірних емоцій.

— Та що ви за нелюди такі?! Горе в мене, ясно? А ви ніяк не заспокоїтеся! — він голосно схлипує, і цей звук прорізає мені серце. — Дайте мені уже спокою!

— Ні, тату, ні! Я ж... це Хелен, твоя донька. Послухай мене, будь ласка! — я намагалася говорити чітко попри клубок в горлі.

— Х, донька?! Яка? Вже п'ята за цей час?!

— Я... як? — Що відбувається?!

— Моя донька загинула! Не телефонуйте мені більше! 

Короткі гудки...

Я ще тримала телефон біля обличчя, в надії почути його голос. Я боялася кліпнути, бо всі сльози вмить поллються з очей. Ні... це щось не те. Тут... такого не може бути.

Алекс обережно відібрав телефон, я кліпнула, сльози побігли. А тоді неочікувано для себе голосно закричала.  Але так само несподівано на плечах опиняються міцні руки Алекса, який притискає мене до себе.

— Тихо-тихо… — він говорить десь прямо над вухом. — Хоча, ні. Поплач краще...

Моя голова була притиснута до його грудей, хоча його дотики на голові не відчувалися. Я розплющила очі, відсторонилася й звернула увагу на мокру пляму на його білій футболці.

— Чому він каже, що його донька загинула, якщо я його донька?! Я жива, я ось… я жива… він п'яний, Алексе, він п'яний! Він ніколи не пив! Ніколи!

Його силует повністю розплився в моїх очах, та здавалося, наче я бачу його темні очі так чітко як ніколи.

— Ш-ш… — він киває на свої ноги й притримує мої плечі, коли я лягаю. 

Алекс залишає одну долоню на моєму правому плечі, й чомусь я запам’ятовую цей жест. Він мовчить, просто залишаючись поряд і доторкаючись до мого правого плеча. А я намагаюся прокрутити в голові розмову з татом, щоб зрозуміти, чи нічого я не пропустила. Та всі його слова як сльози уже десь витекли з моєї голова. У пам’яті залишається лише його п’яна інтонація та фраза “моя донька загинула”.

Коли я розплющую очі, Алекса поряд уже нема. Чому він пішов?! У грудях відчувається порожнеча. Сльози знову підступають до очей, але я не дозволяю собі плакати. Мені треба грьобані відповіді, і є лише одна людина, яка здатна їх надати. Різко встаю й попри легке запаморочення виходжу з кімнати. Без стуку відкриваю двері в кабінет Агнет і відразу бачу її біля вікна за телефонною розмовою. 

— Я навіть не хочу вірити, що ти змогла так вчинити! — тремтячим голосом починаю я.

Вона швидко щось говорить в телефон і відкладає його на стіл.

— Боже, Хедлі, що трапилося? — занепокоєно питає вона. 

Ти зі мною трапилася! 

— Хедлі? Тебе Алекс образив? Що?

— Ти вбила мене? — перепитую уже зі смішком.

— А… — вона підносить палець до губ, наче хотіла його вкусити. — Ти таки дізналась, так? — вона вдає, наче їй прикро.

— То це правда?! ТИ ВБИЛА МЕНЕ! Я ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ! ЯК ТИ МОГЛА?!

— Ну, знаєш? Я не планувала, що ти про це дізнаєшся, але якщо вже так…

Агнет нахиляється кудись до столу.

— Тобто тебе просто засмучує, що я таки про це дізналася? Серйозно? Та як ти можеш називатися матір’ю?!

— На, дивися. Насолоджуйся правдою, як ти так хочеш. 

Вона кладе на стіл якусь теку з паперами.

Я стала роздивлятися їх. "Свідоцтво про смерть" що? Беру інше. Наша місцева газета "Жахливий злочин зі смертельним результатом" — майорів заголовок. "У суботу, двадцять шостого березня, посеред дня була викрадена молода дівчина Хелен Беккер. Про це вона повідомила сама. Після доби пошуків у неділю, двадцять сьомого березня, Хелен Беккер була знайдена мертвою у напівзгорілому авто, як і її викрадач. Вбитий горем батько не з'являється на люди". Що це? Ні-ні-ні. Далі декілька фото. Зім'ятий чорний джип, так, це саме та машина, в якій мене перевозили. Ще фото. Якийсь похорон. "Хелен Беккер 18.05.1999 - 27.03.2016" що за..? Це моя могила? Але ж я... я ж жива. Ось вона я. Далі фото... тато. Він у чорному костюмі з якимсь сірим обличчям у протисонцевих окулярах. Це мій похорон. Тато... Знав би ти, що я жива. Але ж я тобі це сказала. Стоп, тобто всі в Гамбурзі думають, що я мертва? Вона! Вона вбила мене! Ненавиджу!

— А ось іще, — вона додає кілька паперів.

Документ про народження, "Хедлі Клінтон 28.03.1999", документ про закінчення середньої школи. ЩО? ЩО ЦЕ ЗА ДУРНИЦІ?! ЯК ТАК МОЖНА? На емоціях рву та жмакаю все. Агнет лише посміхається.

— Ти ж не думала, що я дам тобі в руки оригінали?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.