Розділ 22

— Повтори, будь ласка, — я надто різко підводжуся, тож довелося витратити кілька секунд для усвідомлення ситуації.

Я в класі, а урок уже почався. Олівія повторює:

— Ти взагалі спала вночі?

Вона пильно обдивляється мене. Аби лише не помітила того синця, що зрадницьки з’явився на обличчі під ранок, і який мені доводилося двічі перекривати косметикою.

— Так, але не надто багато, тому зараз я волію відпочити, — кладу голову назад на лікоть.

“Не надто багато” в моєму розумінні — це три години, що пролетіли, наче секунда. Ми розійшлися близько другої ночі. Я піднялася разом з сонцем. Мені треба було зібратися в цілковитій тиші цього величезного будинку, щоб нікого не розбудити. Щоб ніхто не ставив зайвих питань. З цією ж метою я ретельно замальовувала синець на вилиці. Насправді він не був таким помітним, було б важко навіть з упевненістю сказати, що це синець. Але я знала. І ще гірше — він знав. Ми домовилися з Алексом про спільну дорогу до школи, та я вислизнула з дому ще до того, як там почався новий день. У мене були гроші, адреса і телефон. Добиратися кудись самій уже не було чимсь нереальним.

Алекс. Його голос не виходив з голови. Його обличчя було перед очима, щойно повіки заплющувалися. Його слова вкорінилися у пам’ять. Треба було таки зачекати на нього.

Коли я переходжу в інший кабінет, шлях між партами перегороджує Ільса. Цього ще не вистачало. Ти будеш мститися за ту карикатуру?

— Дозволь вгадаю, ти не знайшла іншого місця, щоб стояти? — я складаю руки на грудях. Гаразд, малювати її було не найкращою ідеєю.

— Ну, з інтуїцією в тебе також проблеми, — вона мигцем повертається до своїх подруг, і ті відразу підтримують її вимушеним сміхом. Що вас тут тримає? — Не підкажеш, Хедлі Клінтон, чому ти прийшла саме в цю школу? Ти її потягнеш? Чому не, скажімо, для вихідців з інших країн? Ти ж з Німеччини, якщо я не помиляюся, так?

— Це загальнодоступна інформація, — я прочищаю горло. — Was betrifft Sie das?

Вона вимушено посміхається.

— Ну, пупсику, ти ж розумієш, що ти тут не така. Чужа.

У сраку тебе, Ільсо!

— Ти пропонуєш винести парту в коридор? Чи будеш мене булити через мою національність?! Запізнилася на кілька десятків років.

Я розвертаюся та йду в кінець класу іншим шляхом.

— А знаєш, ідея з коридором досить непогана! Тоді ти не будеш нікому муляти очей.

Кладу рюкзак на стілець, піднімаю голову і зустрічаю погляд її льодяних очей через кілька рядів. “Краще не конфліктувати з нею. Вона нездорова”.

Правіше роздається голос:

— Моя мама німкеня. То мені як: винести половину парти, чи стояти у дверях? — Сем відкидається на спинку стільця і навіть не уявляє, наскільки я їй вдячна зараз. — Хедлі, знаєш, що таке Ільсизм? Це н…

— Можеш постояти у вікні, — перебиває її Ільса.

— Що ти щойно сказала? — ледь чутно перепитує Сем незрозуміло в кого.

— Або вийти туди слідом, у вас це добре виходить.

По тілу встигає пробігти табун мурах, хоч я до кінця не зрозуміла, що відбувається. Та наступної миті Сем підривається з місця, а Ільса задкує.

Вчитель заходить до кабінету як ніколи вчасно, або навпаки невчасно, я ще не вирішила. Ільса відразу розвертається, а Сем повільно сідає на місце, не відводячи погляду від опонентки. Я так само сідаю за парту.

Недосип таки взяв своє, я прокидаюся від дзвінка на перерву. Зустрічаю погляд вчителя і уже відчуваю це засудження. Ви нічого не знаєте про мою ніч. Це була одночасно найгірша і найкраща ніч у моєму житті. Бачу складений шматок паперу. Розгортаю його. “Якщо така смілива, то чекаю за спортзалом”. Ільси в класі вже не було, але годі й гадати, хто автор цього запрошення.

Інстинкт самозбереження підказував, що не варто вестися на цю провокацію, та ось я сиджу на лавці біля корпусу зі спортивними залами. Нічого гіршого, ніж я пережила, зі мною уже не трапиться. Кладу телефон в кишеню і встаю, коли бачу наближення Ільси з… Люсі? Мабуть.

— Ого, ти навіть не злякалася. Похвально.

Театрально зітхаю і чекаю, поки вона продовжить.

— Послухай, крихітко, ми почали якось неправильно…

Крихітко.

Мене перетрушує, всі її подальші слова поглинає пелена.

Крихітко, припини.

В носа б’є різкий запах парфумів, я відступаю. Його подих на моїй шиї. Його пальці в моєму волоссі. Щоки спалахують, я притуляю до них холоднющі пальці.

— Ей, ти злякалася?

Не бійся, крихітко.

— Заткнися!

— Що? — я піднімаю голову якраз в той момент, коли вона ще не встигає замаскувати здивування.

— Я сказала, щоб ти заткнулася.

Ільса відразу посміхається, та я досі бачу збентеження на її лиці.

— Ну ти вже договорилася на сьогодні.

Вона підходить ближче, та жодної краплі страху в мене не виникає. Лише думка про одну покупку. Про одну річ, яку я хочу носити з собою постійно.

— Вау, двоє на одну, браво-браво, — цей голос, в який хочеться загорнутися.

Ільса спиняється. Через її плече показується Алекс в компанії якогось хлопця з фарбованим світлим волоссям. О, звісно, ти тут випадково опинився.

— Та що ти? Ми ж просто спілкуємося. Так? — Ільса натягує посмішку на лице і повертається до них.

— Ні, — кажу я. — У нас була проблемка, але вона вже вирішилася. Тому дівчатка покликали мене, щоб попросити вибачення.

Помічаю, як чорні фарбовані брови Ільси округляються разом з очима. А що ти хотіла, сучко? Її подруга за весь цей час не вимовила жодного слова, тож я засумнівалася, що вона взагалі говорити вміє.

— Так, і я... тобто ми вже зробили це, — досі ніяково посміхаючись, тихо відповідає вона. То це все правда?

— А я хочу це почути. Ти говорила, що змінилася, — Алекс відкидає волосся рукою і дивиться прямо у вічі чорнявці. Це щось особисте.

Пауза затягується надовго, або мені так здалося. Врешті вона каже:

— Гаразд, — повертається до мене. — Вибач мені, — вона вклала в ці два слова всю свою театральність і фальшивість.

Легка насмішка Алекса на задньому фоні й зацікавлений погляд його друга придають мені впевненості.

— Це нещиро.

Ільса набирає повні легені повітря через ніс.

— Вибач мені, будь ласка, Хедлі! — шипить вона. — Сподіваюся, це буде того варте.

Я задоволено посміхаюся і киваю. Навіть Ільса Хоуст не є сталевою персоною. Ось твоя слабкість, люба.

Вона різко обертається і зупиняється майже впритул біля Алекса. Щось в мені защеміло. Відійди від нього, hure.

— Серйозно, Алексе? Ти проміняв нас на оце? — вона не дає йому можливості відповісти, махає головою і йде. Якби її волосся було б довшим, вона б заліпила ним Алексові в лице.

Люсі (?) швидко наздоганяє подругу, вони зникають за рогом. Я нарешті можу видихнути. Все пройшло якось… напружено.

Алекс підходить до мене дуже близько, і я відчуваю, як його долоня легенько плескає мене по спині, перш ніж він відходить.

— Вибач, я не хотів, щоб тебе це зачепило.

Це були обійми? Ти мене щойно обійняв?

Підіймаю погляд і бачу синювато-сірі очі друга Алекса, який також не розумів, що відбувається. Він продовжував стояти з легкою посмішкою, поглядаючи то на мене, то на Алекса. А коли я зустрічаю погляд його карих очей, здається, забуваю, як дихати.

— Це Френк, — нарешті каже Алекс.

— Хелен, — простягаю йому долоню. — Взагалі моє ім’я Хедлі, але я б воліла, щоб мене називали Хелен.

— Добре, Хелен, — він легенько тисне мою руку. — Приємно познайомитися з дівчиною, з якою мій друг проводить свої ночі.

Я не знаю, як реагувати на те, що після цих слів Алекс вцідив Френкові в живіт, тому я це проігнорувала.

— Ти молодець, але вона ніфіга не змінилася, тому… Це було круто, але необачно.

— Необачно намагатися хоч якось її приструнити? Не мені розказувати про обачність, Алексе.

Він посміхається кутиком губ, поки я дістаю телефон з кишені і ставлю запис на стоп.

— Ти записала все це на диктофон? — перепитує Френк.

— Її часто недооцінюють, — відповідає за мене Алекс.

Я не хотіла цього. Не хотіла розпалювати війну з Ільсою. Зазвичай я залишалася осторонь всього. Та я також не хотіла, щоб мене викрадали. Не хотіла… всього, що сталося. Але життя вчить мене користуватися можливостями. Тому якщо сьогодні у мене була можливість продумати хід, гріх цим не скористатися.

— Ми наче домовлялися разом їхати до школи.

Френк залишається трохи осторонь, коли Алекс підходить до мене.

— Знаю, просто… вирішила дістатися сама.

— Нічого не сталося? — помічаю, як його очі роздивляються моє обличчя. Шукаєш сліди вчорашнього?

— Ні, все нормально.

— Тоді, може, завтра таки вирушимо разом?

— А ти вже не боїшся, що мене побачать поряд?

Кидаю погляд на Френка, який вдає, наче десь не тут і не чує всього цього. Йому б не вистачало ще свистіти.

— Головне, щоб ти цього не боялася. А я бачу, що ти не боїшся.

— Бо я вже втомилася боятися всього на світі, Алексе.

Його фірмова насмішка з’являється перед очима.

— Гаразд, Хелен, — ми разом оглядаємося на звук дзвінка на урок. — Хочу, щоб ти зверталась до мене в разі чого.

— А чим ти мені допоможеш “в разі чого”?

— Ну хоч цим, — він стенає плечима.

Це викликає мою посмішку. Плескаю його по плечу.

— До зустрічі, Алексе.

— Радий був побачитися, Хелен.

Я киваю Френкові та йду, навіть не зупиняючись, коли чую щось схоже на “тут було до біса сексуальної напруги”.

***

Краєм вуха я дізналася, що тут можна записатися на додатковий курс мистецтва. А малювання — це якраз те, чого мені бракувало. Тому коли Агнет написала мені, що збирається заїхати по мене після уроків, я відразу зорієнтувала її на годину пізніше. Перше заняття пройшло досить добре: і викладач хороший, і атмосферу не псує навіть подруга Ільси (наче Тейлор). Найважливішими були ті миті спокою, коли мій пензлик торкався полотна. Коли ми залишалися наодинці — я і фарба. Коли мені вдавалося абстрагуватися від всього цього.

Її машина була припаркована прямо біля головного входу. Накинувши ремінь безпеки, я приготувалася до допиту. Вона приїхала не просто так.

— Як тобі нова школа?

А що зі старою не вийшло?

— Нормально, — відповідаю я.

Зі мною навчається донька моєї психотерапевтки та якесь прибите стерво, з якою я вже почала воювати. І ще Алекс, який залякує мене собою. Чи робить навпаки щось інше. Чудовий результат за два дні.

— Можеш не перейматися за вчора, я розумію.

ЩО ТИ, БЛЯХА, РОЗУМІЄШ?

— Броун передав, що ти не змогла до нас приєднатися через втому після першого шкільного дня. Та і Телс не запитував нічого конкретного, просто хотів пересвідчитися.

— Пересвідчитися у чому?

Агнет зітхає.

— Нещодавно був схожий випадок, тому він щось подумав… Я сказала, що ти відвідуєш терапевта, і вона повідомить, якщо щось буде відхилятися від норми.

Норми… Хто в моєму випадку взагалі говорить про норму?

— Послухай…

— Мам, — одночасно почали ми.

— Кажи, — відступила вона.

— Я записалася на додаткове малювання. Тому буду затримуватися тепер після уроків. Можливо, тобі буде цікаво.

Помічаю, як мама стримує посмішку.

— Що? — мене починає бентежити така поведінка матері.

— Мені цікаво все, що стосується тебе. Дякую, що повідомила.

Цікаво їй…

— Мені потрібно докупити певні речі. Там фарби, полотна… мольберт не завадив би. У Гамбурзі я багато часу проводила з фарбами, тут мені б це не завадило.

— Звісно, зараз заїдемо.

Я ніколи не тримала в руках таких дорогих пензлів і тим паче не мала такого крутого мольберта, який можна підлаштовувати під усі необхідні параметри. Ми завантажили всі наші покупки у багажник маминої яскраво-червоної автівки. І я наче випадково згадала, що забула купити ще одну річ.

— Я почекаю на тебе в машині, — кинула Агнет і пішла до водійського сидіння.

Я застигла. Так просто? Ти зараз просто відпускаєш мене саму в людне місце? Агнет нахиляється крізь вікно, щоб поглянути на мене з питальним виразом лиця. Я йду.

Щось у ній змінилося, коли я повертаюся. Вона без ініціативи запитує, що у мене в паперовому пакеті, а відповідаю, що купила реквізит для перемальовування. Агнет легенько киває і заводить двигун. Щойно ми виїжджаємо зі стоянки, її ліва рука намацує тоненький ланцюжок на шиї. Щось не так.

— Нічого мені не скажеш? — не витримую я.

— Я маю до тебе прохання, — це цікаво. — Мені б хотілося, щоб ти поїхала зі мною на примірку весільної сукні.

— Ні!

Боковим зором бачу, як вона пропалює мене поглядом, поки не повертається до дороги. Весільна сукня. Ні за що.

— Хелен, будь ласка…

— Ні. Я не буду брати в цьому участь. Я проти цього весілля.

— Я розумію, що тобі важко прийняти, що твоя мати знову виходить заміж за іншого чоловіка, але…

— Справа не в татові! — гарчу я. Хіба ти геть не розбираєшся в людях?

***

Я поставила мольберт біля скляних дверей, але коли за ними потепліє достатньо, можна буде перенести його на балкон. Поряд на підлозі лежить всяка всячина, що я просто висипала з пакета. Прогладжую кожен пензлик, повертаю їх у пенал і кладу на невеличкий столик біля мольберта. Акуратно виставляю всі баночки та тюбики з фарбами. Поступово весь простір заповнюється всіма потрібними в роботі дрібницями. Сідаю на краєчок ліжка і не можу приховати свого захвату.

“Моя донька художниця, нам треба всі необхідні речі” — сказала мама, щойно ми опинилися в магазині. Якою ж сумною вона стала, коли отримала мою відмову згодом. Але я не хочу цього весілля. Не хочу, щоб мама виходила за цього виродка. І саме я повинна стати тією людиною, яка має відкрити їй очі. Але як це зробити, щоб він не прибив мене в ході справи?

Мені треба поговорити з Ерлі.

розділи додаються у міру редагування.

з любов'ю, автор ♥

тг-канал: books_and_rats

p.s. хочу мати відгуки

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.