Розділ 22
— Повтори, будь ласка, — я надто різко підводжуся, тож довелося витратити кілька секунд для усвідомлення ситуації.
Я в класі, а урок уже почався. Олівія повторює:
— Ти взагалі спала вночі?
Вона пильно обдивляється мене. Аби лише не помітила того синця, що зрадницьки з’явився на обличчі під ранок, і який мені доводилося двічі перекривати косметикою.
— Так, але не надто багато, тому зараз я волію відпочити, — кладу голову назад на лікоть.
“Не надто багато” в моєму розумінні — це три години, що пролетіли, наче секунда. Ми розійшлися близько другої ночі. Я піднялася разом з сонцем. Мені треба було зібратися в цілковитій тиші цього величезного будинку, щоб нікого не розбудити. Щоб ніхто не ставив зайвих питань. З цією ж метою я ретельно замальовувала синець на вилиці. Насправді він не був таким помітним, було б важко навіть з упевненістю сказати, що це синець. Але я знала. І ще гірше — він знав. Ми домовилися з Алексом про спільну дорогу до школи, та я вислизнула з дому ще до того, як там почався новий день. У мене були гроші, адреса і телефон. Добиратися кудись самій уже не було чимсь нереальним.
Алекс. Його голос не виходив з голови. Його обличчя було перед очима, щойно повіки заплющувалися. Його слова вкорінилися у пам’ять. Треба було таки зачекати на нього.
Коли я переходжу в інший кабінет, шлях між партами перегороджує Ільса. Цього ще не вистачало. Ти будеш мститися за ту карикатуру?
— Дозволь вгадаю, ти не знайшла іншого місця, щоб стояти? — я складаю руки на грудях. Гаразд, малювати її було не найкращою ідеєю.
— Ну, з інтуїцією в тебе також проблеми, — вона мигцем повертається до своїх подруг, і ті відразу підтримують її вимушеним сміхом. Що вас тут тримає? — Не підкажеш, Хедлі Клінтон, чому ти прийшла саме в цю школу? Ти її потягнеш? Чому не, скажімо, для вихідців з інших країн? Ти ж з Німеччини, якщо я не помиляюся, так?
— Це загальнодоступна інформація, — я прочищаю горло. — Was betrifft Sie das?
Вона вимушено посміхається.
— Ну, пупсику, ти ж розумієш, що ти тут не така. Чужа.
У сраку тебе, Ільсо!
— Ти пропонуєш винести парту в коридор? Чи будеш мене булити через мою національність?! Запізнилася на кілька десятків років.
Я розвертаюся та йду в кінець класу іншим шляхом.
— А знаєш, ідея з коридором досить непогана! Тоді ти не будеш нікому муляти очей.
Кладу рюкзак на стілець, піднімаю голову і зустрічаю погляд її льодяних очей через кілька рядів. “Краще не конфліктувати з нею. Вона нездорова”.
Правіше роздається голос:
— Моя мама німкеня. То мені як: винести половину парти, чи стояти у дверях? — Сем відкидається на спинку стільця і навіть не уявляє, наскільки я їй вдячна зараз. — Хедлі, знаєш, що таке Ільсизм? Це н…
— Можеш постояти у вікні, — перебиває її Ільса.
— Що ти щойно сказала? — ледь чутно перепитує Сем незрозуміло в кого.
— Або вийти туди слідом, у вас це добре виходить.
По тілу встигає пробігти табун мурах, хоч я до кінця не зрозуміла, що відбувається. Та наступної миті Сем підривається з місця, а Ільса задкує.
Вчитель заходить до кабінету як ніколи вчасно, або навпаки невчасно, я ще не вирішила. Ільса відразу розвертається, а Сем повільно сідає на місце, не відводячи погляду від опонентки. Я так само сідаю за парту.
Недосип таки взяв своє, я прокидаюся від дзвінка на перерву. Зустрічаю погляд вчителя і уже відчуваю це засудження. Ви нічого не знаєте про мою ніч. Це була одночасно найгірша і найкраща ніч у моєму житті. Бачу складений шматок паперу. Розгортаю його. “Якщо така смілива, то чекаю за спортзалом”. Ільси в класі вже не було, але годі й гадати, хто автор цього запрошення.
Інстинкт самозбереження підказував, що не варто вестися на цю провокацію, та ось я сиджу на лавці біля корпусу зі спортивними залами. Нічого гіршого, ніж я пережила, зі мною уже не трапиться. Кладу телефон в кишеню і встаю, коли бачу наближення Ільси з… Люсі? Мабуть.
— Ого, ти навіть не злякалася. Похвально.
Театрально зітхаю і чекаю, поки вона продовжить.
— Послухай, крихітко, ми почали якось неправильно…
Крихітко.
Мене перетрушує, всі її подальші слова поглинає пелена.
Крихітко, припини.
В носа б’є різкий запах парфумів, я відступаю. Його подих на моїй шиї. Його пальці в моєму волоссі. Щоки спалахують, я притуляю до них холоднющі пальці.
— Ей, ти злякалася?
Не бійся, крихітко.
— Заткнися!
— Що? — я піднімаю голову якраз в той момент, коли вона ще не встигає замаскувати здивування.
— Я сказала, щоб ти заткнулася.
Ільса відразу посміхається, та я досі бачу збентеження на її лиці.
— Ну ти вже договорилася на сьогодні.
Вона підходить ближче, та жодної краплі страху в мене не виникає. Лише думка про одну покупку. Про одну річ, яку я хочу носити з собою постійно.
— Вау, двоє на одну, браво-браво, — цей голос, в який хочеться загорнутися.
Ільса спиняється. Через її плече показується Алекс в компанії якогось хлопця з фарбованим світлим волоссям. О, звісно, ти тут випадково опинився.
— Та що ти? Ми ж просто спілкуємося. Так? — Ільса натягує посмішку на лице і повертається до них.
— Ні, — кажу я. — У нас була проблемка, але вона вже вирішилася. Тому дівчатка покликали мене, щоб попросити вибачення.
Помічаю, як чорні фарбовані брови Ільси округляються разом з очима. А що ти хотіла, сучко? Її подруга за весь цей час не вимовила жодного слова, тож я засумнівалася, що вона взагалі говорити вміє.
— Так, і я... тобто ми вже зробили це, — досі ніяково посміхаючись, тихо відповідає вона. То це все правда?
— А я хочу це почути. Ти говорила, що змінилася, — Алекс відкидає волосся рукою і дивиться прямо у вічі чорнявці. Це щось особисте.
Пауза затягується надовго, або мені так здалося. Врешті вона каже:
— Гаразд, — повертається до мене. — Вибач мені, — вона вклала в ці два слова всю свою театральність і фальшивість.
Легка насмішка Алекса на задньому фоні й зацікавлений погляд його друга придають мені впевненості.
— Це нещиро.
Ільса набирає повні легені повітря через ніс.
— Вибач мені, будь ласка, Хедлі! — шипить вона. — Сподіваюся, це буде того варте.
Я задоволено посміхаюся і киваю. Навіть Ільса Хоуст не є сталевою персоною. Ось твоя слабкість, люба.
Вона різко обертається і зупиняється майже впритул біля Алекса. Щось в мені защеміло. Відійди від нього, hure.
— Серйозно, Алексе? Ти проміняв нас на оце? — вона не дає йому можливості відповісти, махає головою і йде. Якби її волосся було б довшим, вона б заліпила ним Алексові в лице.
Люсі (?) швидко наздоганяє подругу, вони зникають за рогом. Я нарешті можу видихнути. Все пройшло якось… напружено.
Алекс підходить до мене дуже близько, і я відчуваю, як його долоня легенько плескає мене по спині, перш ніж він відходить.
— Вибач, я не хотів, щоб тебе це зачепило.
Це були обійми? Ти мене щойно обійняв?
Підіймаю погляд і бачу синювато-сірі очі друга Алекса, який також не розумів, що відбувається. Він продовжував стояти з легкою посмішкою, поглядаючи то на мене, то на Алекса. А коли я зустрічаю погляд його карих очей, здається, забуваю, як дихати.
— Це Френк, — нарешті каже Алекс.
— Хелен, — простягаю йому долоню. — Взагалі моє ім’я Хедлі, але я б воліла, щоб мене називали Хелен.
— Добре, Хелен, — він легенько тисне мою руку. — Приємно познайомитися з дівчиною, з якою мій друг проводить свої ночі.
Я не знаю, як реагувати на те, що після цих слів Алекс вцідив Френкові в живіт, тому я це проігнорувала.
— Ти молодець, але вона ніфіга не змінилася, тому… Це було круто, але необачно.
— Необачно намагатися хоч якось її приструнити? Не мені розказувати про обачність, Алексе.
Він посміхається кутиком губ, поки я дістаю телефон з кишені і ставлю запис на стоп.
— Ти записала все це на диктофон? — перепитує Френк.
— Її часто недооцінюють, — відповідає за мене Алекс.
Я не хотіла цього. Не хотіла розпалювати війну з Ільсою. Зазвичай я залишалася осторонь всього. Та я також не хотіла, щоб мене викрадали. Не хотіла… всього, що сталося. Але життя вчить мене користуватися можливостями. Тому якщо сьогодні у мене була можливість продумати хід, гріх цим не скористатися.
— Ми наче домовлялися разом їхати до школи.
Френк залишається трохи осторонь, коли Алекс підходить до мене.
— Знаю, просто… вирішила дістатися сама.
— Нічого не сталося? — помічаю, як його очі роздивляються моє обличчя. Шукаєш сліди вчорашнього?
— Ні, все нормально.
— Тоді, може, завтра таки вирушимо разом?
— А ти вже не боїшся, що мене побачать поряд?
Кидаю погляд на Френка, який вдає, наче десь не тут і не чує всього цього. Йому б не вистачало ще свистіти.
— Головне, щоб ти цього не боялася. А я бачу, що ти не боїшся.
— Бо я вже втомилася боятися всього на світі, Алексе.
Його фірмова насмішка з’являється перед очима.
— Гаразд, Хелен, — ми разом оглядаємося на звук дзвінка на урок. — Хочу, щоб ти зверталась до мене в разі чого.
— А чим ти мені допоможеш “в разі чого”?
— Ну хоч цим, — він стенає плечима.
Це викликає мою посмішку. Плескаю його по плечу.
— До зустрічі, Алексе.
— Радий був побачитися, Хелен.
Я киваю Френкові та йду, навіть не зупиняючись, коли чую щось схоже на “тут було до біса сексуальної напруги”.
***
Краєм вуха я дізналася, що тут можна записатися на додатковий курс мистецтва. А малювання — це якраз те, чого мені бракувало. Тому коли Агнет написала мені, що збирається заїхати по мене після уроків, я відразу зорієнтувала її на годину пізніше. Перше заняття пройшло досить добре: і викладач хороший, і атмосферу не псує навіть подруга Ільси (наче Тейлор). Найважливішими були ті миті спокою, коли мій пензлик торкався полотна. Коли ми залишалися наодинці — я і фарба. Коли мені вдавалося абстрагуватися від всього цього.
Її машина була припаркована прямо біля головного входу. Накинувши ремінь безпеки, я приготувалася до допиту. Вона приїхала не просто так.
— Як тобі нова школа?
А що зі старою не вийшло?
— Нормально, — відповідаю я.
Зі мною навчається донька моєї психотерапевтки та якесь прибите стерво, з якою я вже почала воювати. І ще Алекс, який залякує мене собою. Чи робить навпаки щось інше. Чудовий результат за два дні.
— Можеш не перейматися за вчора, я розумію.
ЩО ТИ, БЛЯХА, РОЗУМІЄШ?
— Броун передав, що ти не змогла до нас приєднатися через втому після першого шкільного дня. Та і Телс не запитував нічого конкретного, просто хотів пересвідчитися.
— Пересвідчитися у чому?
Агнет зітхає.
— Нещодавно був схожий випадок, тому він щось подумав… Я сказала, що ти відвідуєш терапевта, і вона повідомить, якщо щось буде відхилятися від норми.
Норми… Хто в моєму випадку взагалі говорить про норму?
— Послухай…
— Мам, — одночасно почали ми.
— Кажи, — відступила вона.
— Я записалася на додаткове малювання. Тому буду затримуватися тепер після уроків. Можливо, тобі буде цікаво.
Помічаю, як мама стримує посмішку.
— Що? — мене починає бентежити така поведінка матері.
— Мені цікаво все, що стосується тебе. Дякую, що повідомила.
Цікаво їй…
— Мені потрібно докупити певні речі. Там фарби, полотна… мольберт не завадив би. У Гамбурзі я багато часу проводила з фарбами, тут мені б це не завадило.
— Звісно, зараз заїдемо.
Я ніколи не тримала в руках таких дорогих пензлів і тим паче не мала такого крутого мольберта, який можна підлаштовувати під усі необхідні параметри. Ми завантажили всі наші покупки у багажник маминої яскраво-червоної автівки. І я наче випадково згадала, що забула купити ще одну річ.
— Я почекаю на тебе в машині, — кинула Агнет і пішла до водійського сидіння.
Я застигла. Так просто? Ти зараз просто відпускаєш мене саму в людне місце? Агнет нахиляється крізь вікно, щоб поглянути на мене з питальним виразом лиця. Я йду.
Щось у ній змінилося, коли я повертаюся. Вона без ініціативи запитує, що у мене в паперовому пакеті, а відповідаю, що купила реквізит для перемальовування. Агнет легенько киває і заводить двигун. Щойно ми виїжджаємо зі стоянки, її ліва рука намацує тоненький ланцюжок на шиї. Щось не так.
— Нічого мені не скажеш? — не витримую я.
— Я маю до тебе прохання, — це цікаво. — Мені б хотілося, щоб ти поїхала зі мною на примірку весільної сукні.
— Ні!
Боковим зором бачу, як вона пропалює мене поглядом, поки не повертається до дороги. Весільна сукня. Ні за що.
— Хелен, будь ласка…
— Ні. Я не буду брати в цьому участь. Я проти цього весілля.
— Я розумію, що тобі важко прийняти, що твоя мати знову виходить заміж за іншого чоловіка, але…
— Справа не в татові! — гарчу я. Хіба ти геть не розбираєшся в людях?
***
Я поставила мольберт біля скляних дверей, але коли за ними потепліє достатньо, можна буде перенести його на балкон. Поряд на підлозі лежить всяка всячина, що я просто висипала з пакета. Прогладжую кожен пензлик, повертаю їх у пенал і кладу на невеличкий столик біля мольберта. Акуратно виставляю всі баночки та тюбики з фарбами. Поступово весь простір заповнюється всіма потрібними в роботі дрібницями. Сідаю на краєчок ліжка і не можу приховати свого захвату.
“Моя донька художниця, нам треба всі необхідні речі” — сказала мама, щойно ми опинилися в магазині. Якою ж сумною вона стала, коли отримала мою відмову згодом. Але я не хочу цього весілля. Не хочу, щоб мама виходила за цього виродка. І саме я повинна стати тією людиною, яка має відкрити їй очі. Але як це зробити, щоб він не прибив мене в ході справи?
Мені треба поговорити з Ерлі.
розділи додаються у міру редагування.
з любов'ю, автор ♥
тг-канал: books_and_rats
p.s. хочу мати відгуки
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!