Розділ 1

2215рік. Світ після Всесвітньої катастрофи. З восьми мільярдів людей лишилося всього два. В школах на уроках історії розповідають таке. Менше двох сотень років тому була жорстока війна всіх проти інших, яка дуже сильно вплинула на планету, клімат та поведінку природи. Земля ніби сказилася. Купа стихійних лих за дуже короткий час, екстремальні погодні умови та перепади температури, повені, землетруси, виверження вулканів, цунамі. Вже тоді популяція людства зменшилася вдвоє. Але це був не кінець…

Після першого спокійного десятка років, з'явилися потвори. Людиноподібні, некеровані монстри, що знищували все та всіх на своєму шляху. Війна та природні лиха зовсім знесилили людство. Деякі історики назвали цю добу "Кінець світу". Спільними зусиллями люди змогли скоротити кількість потвор та збудувати одну величезну клітку площею 9765 км², яку нащадки назвали "Зоопарк". Це була просто 30-ти метрова стіна з суцільного бетону з постами, кожні 100км, за якою лишалися невинищені потвори. Після цього людство почало підраховувати жертви. Загинули навіть не мільйони, а мільярди. З того часу на Землі лишилося майже 2 мільярди населення, металобрухт, що колись був зброєю, а добра половина планети стала непридатною для життя.

Людина – істота, що добре вміє пристосовуватися, а також має егоїстичну натуру. В часи після Всесвітньої катастрофи війни стали неактуальними на деякий час. Міста потроху відновлювалися. Так, до їхнього первинного стану було, як до неба рачки, але, щоб відновити їх до пристойного вигляду, людство постаралося. Зараз усіх цікавила лише перспектива вижити та обладнати своє життя та побут так, аби мати можливість прожити років 5 в разі якогось непередбаченого форс мажору…

Ааруш. Хлопець без прізвища та родинного дерева. Сирота, що все життя прожив у притулку разом з такими ж як він.

– Ааруш, підійди нарешті до завідувачки! – крикнула короткострижена дівчинка років 15-ти.

– Та йду, йду…

Зовсім нещодавно юнаку виповнилося 18 і він готувався до "вигнання". Процедура входження до самостійного життя, що чекає кожного вихованця дитячого будинку номер 65. Завідувачка наготувала документи для хлопця. Паспорт, свідоцтво про проживання в сиротинці й одноразова допомога.

– Збирай речі й готуйся до виселення, – відрізала жінка, як тільки Ааруш з'явився на порозі. – Аби завтра ввечері тебе тут не було. Ясно?

– Ясно.

– Можеш іти.

Хлопець одразу розвернувся та закрокував геть від кабінету завідувачки. "Яка ж гидка тітка. Ніколи не міг зрозуміти її ненависті…"– думав він, заходячи до кімнати, яку вони з ще сімкою хлопців ділили не один рік.

– Що, Рус, прописала тобі наша тюремна наглядачка прощального прочухана? – реготав найкращий друг Ааруша, Коршун.

– Не регочи так, бо за два роки й сам такого отримаєш… – огризнувся юнак.

Він почав збирати речі під пильним наглядом друга. А збирати було нічого. Білизна, дві футболки, пара штанів та шкарпеток – усі надбання сироти.

– Куди ти тепер?

– Не знаю… В алкогольну кому, років так на 20.

– Не жартуй так, бо хтось ще, не дай бог, повірить. Але якщо серйозно?

– Кажу ж, що не знаю. Крастиму, аби хоч якось вижити. Спатиму, біс зна де. Та й по всьому.

– Від твого життя тут це не надто відрізняється…

– Знаю. Але що мені лишається. Освіти не маю, окрім шести класів школи, навчатися не візьмуть, бо бідний, працювати не зможу, бо вмію лише красти. Вкраду щось у якоїсь великої шишки та й сяду. А там і годуватимуть, і роботу дадуть, – нив Ааруш.

– Ага, а потім доженуть і ще дадуть, – не витримав його друг.

– Не фиркай, потім і сам пізнаєш…

Нотацію Ааруша перервало повідомлення з передавача:

– Шановні громадяни, на годиннику третя дня. Час поговорити про визволення наших душ з грішного світу нашого…

– Ненавиджу ці проповіді, – процідив крізь зуби Коршун.

– Розумію. Одне й те саме торочать. Часом хочеться зламати всі ці передавачі.

– То зламай одного на світанку, – усміхнувся хлопець. – Зроби другу прощальний подарунок.

О шостій ранку Ааруш був готовий іти у своє "доросле життя". Коршун завіявся десь разом з сусідами по кімнаті, аби не прощатися. Ненавидів усі ті шмарклі та усвідомлення, що бачить найкращого друга, можливо, востаннє. Але на столі лишив папірець.

"Рус, не будь ганчіркою та роз'єби того клятого передавача, заради друга)) Сподіваюся, ще побачимося в майбутньому.

Від Коршуна ♡"

Ааруш усміхнувся та зиркнув на колонку, що висіла під стелею їхньої кімнати.

Коли юнак виходив з кімнати, в якій провів 18 років, щось сильно грюкнуло об підлогу від чого здригнувся хлопчина, що проходив повз.

– Щось упало? – запитав він.

– Поняття не маю, – стенув плечима Ааруш.

Він пройшов повз здивованого хлопця, усміхаючись собі під носа. Тепер Коршун буде задоволений. Тоді йому здавалося, що усміхається він востаннє.

Минув місяць від його "вигнання". Гроші, які Ааруш так економив, закінчилися. Халтурок не вистачало на життя, ночувати не було де. Пощастило, що можна було ще декілька тижнів жити в гуртожитку. А коли місяць закінчиться, платити буде нічим. Хлопець вирішив податися в якусь банду, там хоч за житло та їжу хвилюватися не доведеться. Він знайшов собі приятелів. Карл та Рон – затяті гульвіси, любителі різних тусовок, алкоголіки-початківці. З ними Ааруш бачився раз на тиждень у найдешевшому барі міста. Але цими вихідними йому довелося пропустити зустріч. На його хвості сиділа поліція. Днями він вкрав,на вигляд не дуже дорогу, річ, яка належала колишньому меру. А копи, ніби з глузду з'їхали, гналися за ним пару кілометрів пішки та слідкували не один день. Юнак вирішив сильно не світитися та пересидіти в тиші. Але наступного тижня все ж з'явився в уже звичному барі.

– Рус! – верескнув Рон. – Божечки, ти не прийшов минулого тижня. Ми думали тебе вже й нема на світі.

– Спокійно, Рончику, – посміхався юнак. – Живий, здоровий поки що. Але мені є що вам розповісти.

– То давай. Сідай сідай, – Карл поплескав на стілець між ним та Роном. – Ларка! Нам три пива!

Ларка, непривітна, підстаркувата барвумен, лише скоса глянула на трійцю, що платили раз по раз, та пошкандибала на своєму протезі до барної стійки.

– Розказуй!

Ааруш переповів у всіх фарбах пригоду своєї незначної крадіжки та її наслідки.

– Копи реально кончені, – вигукував він. – Якого біса через якусь витребеньку колишнього мера за мною так бігати. Але вже набігалися. Ні чорта в них не вийшло! Ганялися за мною тиждень, а зловили лише пилюку.

Двері зачуханого бару відчинилися. На порозі стала поліція. Тріо, звісно, не помітило їх.

–Вони мене не зловили! Хапапахапахрапхаха! – реготав Ааруш.

– Пан Ааруш, – сержант поклав руку на плече хлопця, – ходімо з нами.

– Бляха…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.