Розділ 13

Напарники вийшли з своєї тимчасової квартири. Озираючись на всі сторони, аби не попастися в руки общини, вони пройшли до центру міста. Там їх зустріли похмурі скульптури та мовчазний фонтан. На площі снували різні постаті людей. Вони боялися потрапити під зливу тож поспішали сховатися у свої нори, збиваючи на своєму шляху роззяв, що розглядали центр. Місто було схоже на привид. Не надто привітні будівлі та люди, сіре важке небо, якого можна торкнутися всього лиш піднявши руку.

Морана витріщалася на загрозливі хмари, що не помітила, коли камінець бруківки виступив вище своїх колег і вирішив що дівчині конче необхідно з ними ближче познайомитися. Прометалений носок її чобітка дзвякнув об цеглину і вона полетіла додолу, але не встигла торкнутися носом каменю.

– Трясця, ти чого? – підхопив її під руку Ааруш.

– Та на ці прокляті хмари задивилася бляха.

Дівчина випрямилася та обтрусила штани від крихт пилу що на них потрапили. Їй стало трохи ніяково від того, що вона ледь не зарила носом в першу ж годину їхніх мандрів.

Вони мовчки продовжили шлях. Насувалася злива, що погрожувала змити половину міста.

– Думаю нам треба буде зупинитися десь, коли почнеться дощ, – промимрила дівчина.

– Вже зупинятися? – перепитав її напарник. – Це ж лиш перша година нашої мандрівки…

– Тобі дуже хочеться промокнути в першу годину мандрівки, замерзнути, застудитися та померти від кашлю? – іронічно підняла брову Морана.

– Ні…

– Що ж, тоді давай виліземо отуди в недобудову, – напарниця вказала пальцем на стареньку недобудову, що мала б вивищуватися над іншими будівлями міста, але її будування закинули, адже містяни вирішили, що це марна трата часу та ресурсів.

Двоє мандрівників направилися до свого тимчасового сховку та місця імовірної ночівлі. Будівлею давно не користувалися, про це можна було дізнатися з того як кришився бетон стін. Будинок наче відганяв від себе різних волоцюг, які шукали притулку у цьому дощовому місті, своєю сірістю, ворожістю та бажанням розвалитися на маленькі шматки та поховати під собою невдах.

До ніг Ааруша впав шматочок стелі, коли вони заходили на третій поверх недобудови.

– Ти не боїшся, що поки ми тут булки розслабимо, роботу твоєї сімейки виконає ця коробка? – запитав напарницю хлопець пошепки, переживаючи, що кожен звук може стати фатальним та спровокувати бетонну лавину.

– Ні.

Лаконічно.

Морана піднялася на останній поверх та сіла біля колони. звідти відкривався стратегічно важливий краєвид на Грац. Вулицями все ще снували люди. Аж раптом небо розірвало дощем.

– Все ж таки задощило… – спохмурнів Ааруш. Через цей дурнуватий дощ він тепер мусить сидіти на холодному та крихкому бетоні, замість того аби швендяти вулицями його майже рідного містечка, відчуваючи на потилиці погляди, а на спині велетенську мішень.

– Не витрачаймо час дарма на тупі посиденьки та шмарклі. Я бачу, що ти вже зібрався киснути, – різко вставила Морана, перебиваючи будь-який настрій своїми словами.

– І чим ти пропонуєш зайнятися? Перетворити тупі посиденьки на ще тупіші розмови? Можу почати розповідати про те, як у мене вискочив прищ на дупі,а коли про це дізнався мій сусід по кімнаті, він розтриндів про це всьому дитбудинку і тоді…

– Господи, замовкни… – гидливо скривила куточок рота дівчина. Ця гримаса викликала у її напарника лише сміх,який він героїчно намагався стримати.

– Добре, – видихнув він, – то про що ж ми будемо теревенити?

– Думаю нам пора нарешті подумати про план “мандрів”.

– О, так! Якраз час! У тебе є якісь ідеї?

– Думаю, так.

Морана поставила поруч себе свій рюкзак та почала копатися в ньому. за 15 секунд вона витягла підозрілу папку в поліетиленовому чохлі.

– Боже де ти це дістала?

– Ти про папку чи документи та записи, що в середині?

– Та, і те і інше… Щось я не бачив, аби ти пхала оце в свій рюкзак… – Ааруш насправді намагався не роззявляти рота кожного разу, коли його напарниця дістає сумнівні речі з не менш сумнівних закутків.

– Ти дуже неуважний. Тож, важливіше поговорити про те, що в середині, – дівчина дістала поважну кількість паперів.

Коли вона розклала їх на бетонній підлозі то продовжила:

– Тут дані, які я сперла з кабінету Джо, а також різні карти, відомості про міста, через які ми будемо проходити на шляху до Зоопарку. Ти ще пам’ятаєш на який біс нам туди йти?

– Щось ти тупі дуже питання ставиш, – скривився хлопець. – Розказуй вже що там у твоїх папірцях…

– Що ж, – Морана розкрила карту, що охоплювала Грац та прилеглі до нього та Зоопарку міста. – Тут по дорозі ми маємо Відень, Бартанцу, колишня назва – Братислава, місто перейменували в якомусь там році коли прийшла Жандармерія, їм ця назва здалася схожою на ім’я однієї гненералки з Корони Нового Світу та Кошице. Після Кошице доведеться йти пішки, там починається сіра зона. Місце випалене війнами, – на цих словах Морана затнулася на секунду та звела брови на переніссі. Вона блискавично повернула обличчя до свого звичного кам’яного виразу, але Аарушу вистачило секунди аби помітити цю зміну. Дівчина тим часом продовжила:

– З Грацу до Відня та з Бартацу до Кошице курсують вантажні поїзди, тож матимемо честь покататися. Ти їздив колись?

– Ні, лише бачив вдалині. Воістину дивовижні машини. А ще більше дивовижно, що вони досі збереглися.

– Так, в цьому світі дивом тепер вважається збережений технічний прогрес наших попередників. Але щось помилки попередників ніхто не враховував. Окей, тепер далі. Після Відня отут, – Морана показа ділянку на карті між колишніми Австрією та Словаччиною, – можемо мати проблеми. Тут 65 кілометрів шляху через зруйновані містечка та села, на цьому відрізку нашого шляху у нас високі шанси трошки так загнутися.

– В сенсі? – перепитав Ааруш, він чудово знав значення слова “загнутися”, але раптом діалект дитбудинку та общини відрізняється.

– В сенсі здохнути. Ще раз це 65 кілометрів розвалин, трухлявого бетону та деревини. а найголовніше це те, що саме ці 65 км Жандармерія не контролює.

– Зажди, це хіба можливо? Руки жандармів пролізли в найменші села, а тут вони прокліпали 65 км?

– Так, вони не просто прокліпали це місце, вони вважають його проклятим. 2 роки Жандармерія намагалася взяти під власний контроль цю дорогу, бо це єдиний шлях від Відня до Бартанцу, який може зекономити купу ресурсів пересування між цими містами.

– Але?

– Але там живуть люди…

– Коли тих виряджений виродків люди цікавили? – пирхнув Ааруш, від спогадів про те що роблять жандарми з людьми його пересмикнуло огидою.

– То не просто люди. Ця дорога осередок напів потвор…

– Вибач, я може погано зрозумів, але ти сказала напів потвор? – Морана кивнула. – Зачекай… Я не сильний у світовій історії, але пам’ять у мене непогана. Не існує напів потвор.

– Існує… Ти сам побачиш. Колись нас з братами та сестрами возили туди, ми не заїжджали в зруйновані міста, але навіть стоячи на початку їхньої території нас проймав нереальний страх, такого і ворогу не побажаєш побачити чи відчути. Батько привіз з нами порушника правил общини. Чоловік вкрав якусь дрібницю. Його відпустили та направили в напрямку цієї дороги. Я бачила як його роздирають на шматки істоти, що лише здаля нагадують людей. Він кричав настільки голосно, що цей звук стояв у моїх вухах місяць, а його божевільні від болю очі ввижаються мені й досі.

– Навіщо ваш батько взяв вас з собою? – проковтнув питання Ааруш, Морана ледь виловила слова з його белькотіння, вона розуміла, що напарник вже мав би здогадатися сам, але вимовила це вголос:

– Це була показова страта для потенційно неслухняний дітей. Після того як той чоловік перестав волати та булькати він сказав нам, що кожен хто зраджує общину стає кормом для цих істот, а ми можемо стати наступними. Якщо батько зловить мене в цьому дурному місці мій шлях лежить або туди, або в каналізації по частинах…

Вони замовкли. Навколо них завівав вітер та кришився бетон, дощ гудів та змивав гріхи з сірого та гріховного містечка. Двоє молодих людей чули гупання власних сердець десь у скронях. Морана дивилася на карту, точно на ту ділянку дороги, де оселилися напів потвори.

– Чому ці істоти лишаються там і не розбрідаються винищувати людство, як їхні родичі у Зоопарку?

– Як сказав мені батько, там вони мають безсмертного вождя, який не дає їм піти деінде. Заземлення якесь.

Їх знову накрило тишою та звуками вітру й дощу. Вона могла тривати вічно, якби Морана перша не взяла себе в руки та не прогнала страшні картинки з голови, аби продовжити розповідь.

– Найгірше, що нам доведеться пройти цей шлях пішки. Але ми маємо робити це вдень поки напів потвори неповороткі та незграбні. Також нам варто впоратися з цим лайном максимум за два дні. Вдень ідемо, вночі ховаємося, доведеться чергувати. Після цього ми прибудемо до Бартацу та знову покатаємося на поїзді. Ми можемо робити зупинки тут, тут і ось тут, – дівчина тицькула пальцями в декілька точок на карті, які заздалегідь обвела олівцем, – для того, аби поповнити запаси їжі та води.

Морана висунулася за край стелі та глянула на небо.

– Дощитиме всю ніч…От і застрягли в перший же день подорожі. як тільки закінчиться дощ, вирушаємо. Нема чого ще більше зволікати.

– Як скажеш, капітанко, – промовив Ааруш, від слова “капітан” у його напарниці смішно смикнулися вгору брови.

– Ну якщо так, то ти сьогодні чергуєш, салаго, – дівчина посміхнулася та відкинулася спиною до колони, склавши руки на грудях та сховавши охололі долоні під пахвами.

Ааруш пошкодував, про те що ляпнув, але все ж зручно вмостився навпроти напарниці та втупився поглядом у вулиці міста, в пошуках підозрілих високих чи худих постатей, що можуть нагадувати членів общини. Він з жахом думав про ті кляті 65 кілометрів справжнього кошмару. За 30 хвилин жорстокого самонакручування, хлопець подумки подякував Морані за те, що сьогодні він не спатиме та не бачитиме всі можливі жахіття про тих недо потвор.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.