Розділ 14

Вранці, Ааруш штурхнув Морану в плече. Дівчина розплющила очі та зібралася поставити питання якого біса, але хлопець притулив палець до свого рота, а потім вказав вниз і, підводячись, показав пальцями цифру 3.

Дівчина зрозуміла натяк. Вона схопила на ноги, під час чого її трохи захитало.

– Ходімо цими сходами, – губами прошепотіла вона.

Напарники чули, як шаркають ноги сходами в іншому кутку бетонної коробки. Вони швидко пересувалися до своїх сходів та поспішили тихо спуститися на поверх нижче. Якраз коли нога Ааруша, який йшов позаду, ступила з останньої сходинки, на поверсі, де вони з Мораною ночували, почався вибух добірної лайки, з вигуками їхніх імен.

– Пора давати драла, – просичала дівчина і рвонула вниз.

Десь зверху вона чула важкі кроки, від яких їм на голову сипався крихкий бетон. Ааруш панічно біг за напарницею, він знову відчув палаючий погляд на своїй потилиці та гарячу мішень на спині. Він на секунду обернувся і це стало його фатальною помилкою. Хлопець зашпортався в уламках бетону та під гучне “бля” завалився на руки. Те що він побачив у секунду польоту, було знайоме перекошене обличчя одного з братів Морани, який був одягнений у форму жандарма. Хлопець був вревнений, що це її брат, вони мали однаковий вигин дрів та носа. Аарушу довелося перекотитися вперед, аби вберегти сраку від пострілу. Юнак швидко звівся на ноги та постарався наздогнати Морану на сходах, перескакуючи через три сходинки.

– Якого біса твій брат у формі Жандармерії і ще й має зброю?! – верескнув він, коли йому нарешті вдалося наздогнати напарницю.

– В общини великий спектр впливу, а ще більший зв'язків. Деяких дітей спеціально виховують аби ті стали жандармами і прикривати сраки членам общини, – випалила вона, на льоту заштовхуючи Ааруша у величезну трубу. – А тепер цить.

За пів хвилини повз них по бетонній крихті та щебеню пошурхотіли ноги у фірмових шкіряних чоботях.

– Їх ніде нема! – почулося десь збоку. Голос здавася надто знайомим.

Спиною Ааруша пробігли мурашки. Бісовий, божевільний та повністю відбитий хлопець. Червоні кросівки. Морана помітила як у її напарника на чолі виступив піт. Хлопця накрили огидні спогади пов'язані з цим ідіотом.

– Ти тупий шмат гівна, не зміг зловити свою сестричку та її шмаркатого дружка за сраку і притягти до мене? – басив голос батька дівчини. – Якого чорта ти тоді в Жандармерії робиш?! Звали з моїх очей, бо на завтра опинишся в каналізації.

– Добре, батьку, – прошипів огидний голос хлопця у формі. Його кроки зашаруділи камінцями.

– Повертаємося додому, синку. Сьогодні ми знову з пустими руками, – батько Морани копнув ногою трубу в якій сиділа його донька та її напарник. Останній ледь не пискнув, але вчасно втримався.

За 2 хвилини кроки віддалилися до найближчих житлових будинків.

– Як же дістала та твоя кінчена сімейка… – прошепотів Ааруш.

– Я знаю, – тихо відповіла дівчина. – А тепер валимо звідси. Нам 2 години ходу до найближчої колії вантажних поїздів.

Вони вилізли з труби та направилися в протилежний бік тому куди пішла родина Морани. По дорозі мали поснідати, тому, маючи по дорозі Чорногуз, заскочили до Олексія та його чоловіка.

– Рус! Божечки, як давно ти не з'являвся, любий! – пролепетав чоловік, як тільки Ааруш переступив поріг кафе.

– Привіт, Олексію. Я сумував за тобою і Чорногузом, але маю справи. Прям Всесвітнього масштабу! – за сміявся хлопець. Морана з підозрою глянула на напарника, той був якийсь надто веселий.

– До речі, це Морана, моя напарниця у тому супер важливому завданні, – юнак вказав на дівчину, що стовбичила поруч.

– Приємно познайомитися, золотце, – широко усміхнувся власник кафе. – Ви, певно, голодні. Правду кажучи, Ааруш сюди ситий ніколи не приходить.

Олексій підморгув дівчині, на що та підняла кутики рота.

Антон, чоловік Олексія, приніс їхнім гостям чаю та яєчні з тостами, побачивши смачного та сівши поруч свого чоловіка, який все не зупинявся розпитувати Ааруша про те як складається його життя, а ще не зупинявся зливати Морані особисту та в деяких моментах інтимну інформацію про її напарника.

– Цей хлопець буває справжнім ідіотом, – не вгавав власник кафе. – Колись він вкрав золоту статуетку хліба з приватної колекції якогось дядька, а за ним ганялися три відділки поліції! І уявляєш не могли ніяк зловити! Лише за місяць вони виявили що цю статуетку продали за мізерні гроші в місцевий нікому не потрібний музей. Цей дурник протринькав гроші на пиво з своїми дурнуватий друзяками…

– Так, годі, матусю. Ти псуєш мені репутацію, – з удаваним сумом промовив Ааруш, дивлячись на Олексія з-під вій.

– Там вже нема чого псувати, – пирхнула Морана. Її забавляли ці посиденьки, що були сході на зустріч справжньої сім'ї, хоча тут більшість була просто друзями а не кровними родичами.

– Що ж, Олексію, щиро дякую за те що прийняли нас і погодували, – усміхнувся Ааруш до власника кафе.

– Звісно, сонечко, приходь час від часу, аби ми знали, що з вами все гаразд.

Усмішка хлопця повільно зів'яла.

– Я не впевнений, що колись повернуся сюди.

– Ох, любий. Тоді не переймайся за нас. Але якщо зможеш надіслати нам листа ми будемо щасливі.

– Добре, – на обличчі юнака знову з'явилася безтурботна усмішка.

Морана і собі ледь посміхнулася, намагаючись відтворити той сяйливий вираз обличчя її напарника. Вона встала з-за столу та допомогла Антону та Олексію зібрати посуд та занести його на кухню. Ааруш тим часом сидів за столом на тупився на власні руки, що то стискати то розтискали серветку.

– Ааруш, вставай. Нам ще йти і йти сьогодні, – вигукнула Морана, коли виходила з невеликого приміщення, яке називали кухнею.

Хлопець підвівся, востаннє глянув на його друзів, які замінили йому батьків на деякий час. Тепер пора і їх покинути. Він посміхнувся та вийшов з кафе, чекаючи напарницю на дворі.

– Морано, – гукнув її Олексій, – бережи Руса. Будь ласка. Він може бути хорошим хлопцем, а також його може занести. І нехай щастить вам у мандрах. Щасливої дороги.

– Дякую, ми постараємося.

Дівчина і собі вийшла з приміщення кафе в прохолодний весняний ранок, який пахнув вологою та грозою. Вона пішла вперед у напрямку до найближчих колій, хлопець Волочиськ за нею слідом. За півтори години напарники підійшли до того, що шукали. На щастя це були колії під мостом. Тож їм треба було чекати нагорі, аби застрибнути на дах потяга та проїхатися зайцем до вантажного вокзалу Бартанцу.

– Звідси до Бартанцу ходить вантажний потяг щогодини. Зачекаємо потрібного і заскочимо, – сказала Морана, сідаючи на краю мосту, аби добре бачити написи на головах поїздів.

– Що тобі сказав Олексій? – тихо запитав Ааруш.

– А? Що сказав? Сказав берегти тебе, ідіота.

Хлопець засміявся, такого він і очікував від цього чоловіка.

Раптом дівчина скочила на ноги, а після цього пролунав гудок потяга. До мосту сунув важкий потяг, напханий потрібним барахлом для жандармів у Бартанцу.

– Готуйся стрибати, нам пощастило, довго чекати не доведеться. Але разом з тим не пощастило, потяг не дуже довгий, думати не буде часу, – перекрикнула гудок Морана. – Зараз голова потяга як зайде під міст рахуй до 10 і стрибай. Маєш потрапити у вагон з чимось м’яким.

– Звідки ти знаєш?

– Жандарми третій вагон, частіше за все, наповнюють м’якими речима. Це спостереження. У тебе все одно вибору нема. Готуйся!

– От трясця! Це ж сикотно до сраки.

– Я знаю, але доведеться стрибати.

Ааруш видихнув та переліз огорожу на краю моста та приготувався.

– Голова під мостом.

Раз. Два. Три. Чотири. П'ять. Шість. Сім. Вісім. Дев'ять. Десять і хлопець відпустив поручні. Він полетів на зустріч потягу, що набирав швидкість.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.