Розділ 16

– Серйозно?! – зашипів собі в рукав Ааруш.

– Схоже, що так… – відповіла Морана, викривлюючи губи, виражаючи огиду.

– Навіщо хтось привіз трупи до кордону з напів потворами? – ледь вимовив хлопець, після чого його смикнула напарниця.

– Дивися, – вона вказала рукою до найближчих понурих будівель.

На глухий звук ударів тіл об землю чи об інші тіла, злазилися огидні істоти, які колись були звичайними людьми. Напарники, як один, роззявили роти та вирячили очі, споглядаючи цю картину. Десятки колишніх людей повільно сповзалися до смердючої купи оголених трупів. Тіла напів потвор скидалися на людські, лише мали більш видовжені руки, що темніли від пальців до ліктів. Їхні пусті білки очей заворожували своєю небезпекою, а роти, наповнені слиною, смикалися та відкривалися. Навколо них був шум незрозумілих звуків та вигуків. Істоти штовхалися та сунули хвилею до мертвих тіл.

За хвилину, коли звуки напів потвор трохи стихли і повітря наповнив запах мертвих та звук чавкання, Ааруш врешті відвернувся та виблював.

Морана витягла з рюкзака пляшку води та простягнула напарнику, що тихо кашляв та відхекувався. Коли він трошки опритомнів та збирався розвернутися назад, вона направила його вглиб лісопосадки та сіла поруч.

– Почекаємо, – шепнула вона та взяла іншу пляшку води з рюкзака Ааруша.

Він в той час дивився перед себе та ледь ворушив блідими губами. Та врешті, аби не чути тих огидних звуків, що долинами до них з дороги, запитав:

– Ти знаєш скільки цих тварюк на 65 км пекельного шляху?

– Близько тисячі.

– Трясця… Жандармерія годує їх трупами.

– Так, видно, не лише мій батько таким грішить.

– Община викидає трупи потворам?

– Не зовсім. Община позбавляється злочинців за допомогою потвор. Мертвих у нас ховають за звичаями. Спалюють у котлах, а попіл скидають у річку. Все що від них лишається – іменна табличка на стіні життя.

– Життя якось не в'яжеться з тим що на його стіні висять імена мертвих, – зауважив Ааруш, намагаючись не повертати голову в сторону дороги.

– Трохи є. Але все одно краще ніж ховати людей таким способом, – дівчина махнула собі за спину. – Хоча варто зазначити, що це досить екологічно.

Ааруш на це пирхнув і змінився на обличчі.

– А вони нас не почують? – ледь не самими губами зашепотів він.

– Ні, все нормально. Вдень вони не розумніші за сліпих старих з погіршенням розумових здібностей. Ми зараз трохи зачекаємо і підемо аби заховатися там на ніч. Вирушимо завтра далі. Сьогодні нам краще пройти якомога більше.

– Потвори хіба не мають гострий нюх? – згадав юнак той факт, який помітив у документі, що надав йому дядько Джо.

– Хлопче, ти хоч відчуваєш як від нас брудом смердить? Тканина хоч і нова, яке запахи всотує просто жахливо. Від мене ніколи так огидно не смерділо, навіть коли я тиждень вершталася містом, – Морана скривилася ще більше. – Ці потвори приймуть нас за своїх.

Ааруш принюхався до свого худі, яке справді смерділо наче його місяць не прали, й сам до себе скривився.

Напарники просиділи під деревами достатньо довго, аби їхні ноги затерпли та покрилися їжаками. Морана підвелася та пару разів трусонула ногою, а потім скривилася від неприємних відчуттів. За нею повторив і Ааруш. Після того як вони трохи розім'яли кінцівки, напарники вийшли до дороги, яка тепер виглядала так, ніби гори трупів, там ніколи не було. Жодної краплі будь-якої людської рідини, жодного шматка м'язів, жодної кістки. Нічого. І це палаюче нічого випалювало в серці хлопця чорну, смоляну дірку. Побита дорога, що простяглася перед ними була пуста й тиха.

– Де вони всі?

– Принишкли чи типу заснули. Вони ж не надто активні вдень. Це їх лише їжа будить.

– Післяобідній сон, – хлопець нервово гигикнув та опустив голову.

– Ходімо, стендапере, нам пора, – напарниця легенько стукнула його в плече та ступила непевний крок уперед і пришвидшилася лише тоді, коли боковим зором вихопила світлий чуб Ааруша.

Вони просувалися вперед швидко та майже безшумно, йшли під дорогою, оминаючи потенційно небезпечні ділянки. Сонце смалило їхні обличчя безжально, але ще не настільки сильно, аби обгоріти. Коли жовтаве кружальце почало хилитися до верхніх поверхів зруйнованих будівель, напарники обмінялися багатозначнми поглядами та дали один одному зрозуміти, що пора шукати нічліг посеред сотень жорстоких потвор. Ааруш помітив перед собою досить пристойну, як для такого місця, будівлю та мовчки вказав на неї. Вона мала три поверхи. Перший поверх не мав вікон та дверей, адже все що могло бути схоже на ці звичні речі для будинків, було завалене камінням, сміттям та засипане сухою землею. Це було добре адже тоді напів потвори не змогли б їх дістати. Але поставала невелика проблема як влізти у розбиті вікна другого поверху.

– Ставай мені на руки, я тебе підкину, – тихо кинув Ааруш напарниці.

Вона стенула плечима, але кивнула. Хлопець став під вікнами та склав руки в замок, готуючись до стрибка Морани.

Дівчина тихо відійшла, розбіглася та, застрибнувши на руки напарника, схопилася за виступ, який колись міг бути підвіконням. Їй було не важко підтягнулися та залізти всередину, де було досить порожньо, як для місця де пронеслося лихо. За нею сяк так виліз Ааруш, якому допомогла хитка каменюка. Вони ступили кілька кроків углиб приміщення, яке могло бути колишньою вітальнею чи спальнею. Морана придивлялася до дивної чистоти на поверсі. Так не буває у будинках, які пережили війни, природні катаклізми та потвор.

– Що за хрінь? – як на підтвердження, прохрипів голос з кутка кімнати.

Звідти вийшов миршавий чолов'яга у потертому одязі, за ним вийшов ще один такий самий. Вони виглядали ніби близькі родичі. Одягнені однаково в дрантя, з брудним заплутаним волоссям та таким запахом, що збивав з ніг, варто було їм лише заворушитися.

Другий чоловік вдивився в обличчя новоприбулих та так само хрипів.

– Занадто молоді як для всратих жандармів, та і не по формі. Але які ж мають охріненні плащі, ще й напевно вимиті.

Перший чоловік зло посміхнувся.

– То давай плащі заберемо нахер, а вимиті пахучі тіла через вікно.

– Ви нічого не забули? – нагадав про себе Ааруш. – Ми взагалі-то тут, придурки…

– Він сказав що ти придурок, – засміявся другий чоловік від кого відгонило сечею за кілометр.

– Це він про тебе! – вигукнув до нього перший.

– То скажи йому, що так казати не можна.

– Добре.

Морана і Ааруш перезирнулися та наготувалися. Вони були готові багато до чого, але ж не до бійки з бомжами, які незрозуміло яким робом вижили під носом у напів потвор.

Перший ступив крок до них на замахнувся кулаком, цілячись в Ааруша, але його перехопила Морана.

– Цього візьму на себе.

– Та ти тільки за щоку ві… – дядько не встиг договорити, як пролунав важкий звук і йому довелося скластися навпіл від удару дівчини.

Ааруш в цей час скривися. Він знав цей удар, колись він його відчув на собі. Зараз йому стало шкода чоловіка. Але лише на секунду, бо його вивів із задуми другий чоловік, що наближався до нього.

Ааруш відскочив на пів кроку і чолов'яга пролетів повз нього. Хлопець замахнувся ногою та вдарив дядька під коліна, від чого той їх зігнув і захитався. Але він так просто не здався і посунув з новою силою на юнака. Другий цього разу не встиг відступити тому потрапив у чіпкі лапи бомжа, який замахнув головою та вдарив Ааруша в перенісся. Тоді хлопець побачив справжні зірочки, які витанцьовували самбу у нього перед очима. Але на диво оклигав швидко та, замахнувшись правицею, влупив кулаком бомжу в щелепу. Кістки занили, але голоси в голові ревіли від адреналіну. Лише скрик Морани його протверезив і він повернув голову. Бомж навалював дівчині по обличчю, але вона гордо захищалася. Лише за секунду вона знайшла слабку ланку першого чоловіка та, скрутивши тулуб в бік, замахнулася кулаком і завдяки слабкій інерції розвертання її тіла в природнє положення зарядила ударом бомжу під ребра. Він закашлявся та хапав повітря ротом. Йому довелося встати та пройти до вікна, аби вдихнути. В цей момент Морана з грацією змії перевернулася та беззвучно підступила до дядька. Поки він дихав свіжим повітрям, дівчина з тупим видихом холоднокровно штовхнула його ногою в спину. Чоловік борсався, хапаючись за повітря, але врешті-решт завалився вперед та полетів на зустріч витоптаній сухій землі.

– Викидай свого, – сплюнула Морана.

Ааруш та другий чоловік спохопилися та продовжили вовтузитися, поки перший не припер бомжа до підвіконня.

– Зачекай, – підняв палець Ааруш і дядько вигнувши брову глянув на нього, – у мене шнурки розв'язалися.

Хлопець присів навпочіпки, але замість шнурків схопився за худі ноги бомжа. Після чого вишукано підкинув їх, від чого чоловік, заверещавши, повторив долю свого друга.

– Хата тепер наша, – блиснув зубами юнак, а Морана ледь пирснула, що було вже схоже на сміх ніж на видихи людини з проблемними легенями.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.