Розділ 17

Ааруш пройшов вглиб будинку та роззирнувся, шукаючи ще ймовірних жителів, котрих вони з Мораною так само могли не побачити.

– Ти сьогодні спатимеш, – сказала дівчина, підіймаючись сходами нагору.

– Я можу почергувати, – заперечив Ааруш оглядаючи залишки кімнат та помічаючи в кутку однієї з них звалище голубиних тіл. Хлопець ледь стримав нудоту.

– Цього разу моя черга, ти маєш відпочити. Тобі важко не спати, я бачу, тож не прикидайся.

– Та не важко мені! – гукнув хлопець, щоб напарниця його добре почула.

– Перестань грати в героя та стелися під вікном, на тримай, – Морана кинула йому зверху якусь ковдру, – використай замість матраца. Не ліжко як в Граці, але все одно краще ніж сидячи або на лежачи холодній підлозі.

– Але ж…

– Стулися, будь ласка, і не дратуй мене, – раптово фиркнула дівчина.

Після цього хлопець замовк та підійшов до вікна, з якого пару хвилин тому вилетіло двоє майже ідентичних бомжів. Ааруш обережно виглянув з вікна, аби переконатися, що все добре, і, на диво, не побачив тіл безхатьків, які мали б лежати під вікнами, але побачив дещо інше. Напів потвори. Цього разу він зміг побачити їх ближче. Чорні руки смикалися в пошуку когось кого можна схопити цими руками, бити, виривати кінцівки чи душити. Блискучі білки очей ледь не світилися в напів темряві майже літнього вечора, а очні яблука активно рухалися, ніби ці очі могли бачити. Вони були надто схожі на людей, але водночас такі відмінні, що мурашки бігли від шиї до попереку. В мороці напів потвори рухалися в рази швидше, ніж тоді вдень. Тоді вони були як жива купа що ніби слиз рухалася до обіднього столу. Зараз вони могли навіть бігати, і бігати на рівні з тваринами. У людини справді нема проти них шансу вночі. Ааруша пересмикнуло від усвідомлення того, що такі огидні та небезпечні істоти були випущені в світ дуже багато років тому, що якийсь виродок колись вигадав формулу вірусу, що змінювала людське тіло на оце. Вони нищили, вбивали, пожирали все, що було на їхньому шляху.

Морана підійшла до напарника та ледь відчутно поклала руку йому між лопаток. Він повернувся до неї та хотів запитати, що вона про це думає і як довго сповбичила в нього за спиною, але дівчина приклала пальця до своїх губ, просячи не говорити. “Мовчи, у них чудовий слух” – показала жестами дівчина, вказуючи пальцем спочатку на потвор а потім на своє вухо. Вона махнула рукою собі за спину та легенько підштовхнула туди Ааруша. Він, намагаючись не створювати шуму , розстелив добре збиту ковдру та сів на неї, знімаючи важкий рюкзак з плечей. В тиші він намацав пакетик з смаженим соєвим м'ясом у вакуумі та пляшку з водою.

– Постарайся не шуміти, – самими губами сказала Морана.

Хлопець на це лише кивнув та, аби не привертати увагу, розкрив пакетик під толстовкою, що приховало різкий звук. Дівчина також дістала їжу з рюкзака, це була коробочка з горіхами та протеїновий батончик, який вона купила, поки вони були у Відні. Вечеря була тихою та трохи навіть непривітною, зважаючи, що за стінами їхнього місця відпочинку, бігали, кричали та билися істоти, які майже знищили світ. Ааруш швидко розібрався зі своїм соєвим м'ясом та обережно поклав рюкзак замість подушки. Він збирався зняти з пояса зброю, але його схопила за руку Морана та прошепотіла йому в обличчя.

– Не знімай зброю. Ніколи.

Хлопець скривився, але не мав іншого вибору, як послухати її. Дівчина була достатньо досвідченою в поведінці зі зброєю. Ааруш ніколи не бачив її без якогось ножа в кишені. Так само і він носив малий складаний ніж, але юнак не вважав це одним і тим самим, адже користуватися ним в цілях самооборони чи нападу він ніколи не збирався, на відміну від напарниці. Аби не думати надто багато, Ааруш ліг на бік, примостивши свого меча на стегні, та закутався в плащ як в ковдру, що в принципі не мало сенсу, адже на вулиці було достатньо тепло. Але примарне відчуття безпеки огортало його та заколисувало.

– Добраніч, – шепнула Морана на зручніше сіла за крок від голови хлопця. Вона підігнула ноги до грудей та сперлася об коліна руками, вкладаючи на них голову.

Після цього одного слова Ааруша ніби з кнопки вимкнули. Відтоді коли він востаннє чув “добраніч” пройшло багато років, але тепло цього слова виявляється досі зігрівало захололе порожнє нутро.

Морана не встигла обернути голову як почула рівне сопіння поруч та підняла куточки губ. Незважаючи на жах, що відбувався за стінами, в цьому місці їй було спокійно.

Вранці Ааруш прокинувся від уже знайомих штурханів.

– Вставай же врешті решт! – шипіла йому на вухо Морана, вдаряючи його по плечу.

Від цього хлопець розплющив очі та повільно підвівся аби сісти.

– Швидко їмо та продовжуємо шлях, до вечора маємо кров з носа бути в Бартанцу.

Дівчина дістала з рюкзака іншу їжу, цього разу це були запаковані нарізані фрукти, які тепер було легше дістати, не боячись яскравого запаху, який міг привабити активних поночі потвор. Руки мити було, ясна річ, ніде, тому довелося їсти прямо з пластикової тарілки, хапаючи шматки ротом. Ааруш в свою чергу дістав консерву з кашею та, рипаючи відкривачкою, приготував і собі сніданок. Часу розслаблятися не було, тому, забравши все що могло нагадувати їхню присутність, напарники поспішили знайти вихід з будівлі.

– Вихід тут один – вікно, – сказала Морана та стала на підвіконня.

– Ти що збираєшся стрибати? – пополотнів Ааруш.

– Хлопче, ми на поїзд під час його руху застрибнули. Тебе лякає злізти через вікно з другого поверху?

– Нічого мене не лякає, але і стрибати не варто…

– Та я ж не ідіотка аби стрибати куди попало.

Дівчина сіла, схопила руками за підвіконня та розвернулася обличчям всередину будівлі. Далі обережно перебираючи руками, вона опустила себе та витягнулася в намаганні ногами дістатися землі. Але їй трохи не вистачило зросту для такого маневру, тому вона перевірила чи нема каміння внизу та відпустила руки. М'яко приземлившись, Морана підняли голову та помахала рукою Аарушу, який витріщався на неї згори.

Йому довелося повторити щось подібне. Лише в кінці він приземлився на дупу, ледь не зламавши меч. Дівчина лише головою похитала. Поправивши своє спорядження напарники знову вирушили в дорогу.

Однакові занедбані будинки не надто надихали. Навколо панувала руїна та пустка. Останньому Ааруш був несподівано радий. Його лякала можливість зустрітися з потворами віч-на-віч. Це лякало не менше і Морану, хоча вона і намагалася запхнути свій страх настільки далеко як це можливо.

Говорити не хотілося та і було небезпечно, тому всю дорогу вони мовчки човгали, часом зупиняючись аби випити води. Їсти було так само ніколи як і повноцінно відпочивати. Зараз кожна хвилина рахувалася та відчувалася напруженим гулом в потилиці.

Час спливав, як краплі поту по їхніх червоних обличчях, нестерпно довго. Але під кінець дня в полі зору стало видно блокпост Жандармерії і напарники мусили пожвавитися, аби перейти його до появи на ньому жандармів. Сонце потроху сідало за дерева такої ж лісопосадки як і з іншого боку 65 км пекельної траси. Ааруш просував широкою дорогою на зустріч цивілізації як раптом Морана, що йшла поруч з ним заклякла та різко зблідла. Хлопець зупинився трохи попереду та обернувся. Напарниця виряченими очима та похитуванням голови сказала кудись ліворуч. Краще було туди не дивитися. Між будинками стояла напів потвора. Колись це, мабуть, була жінка. Витончений силует прикривав забрьоханий одяг, що перетворився на клапті й не надто прикривав ще досить людське тіло. Довге світле волосся спадало їй на обличчя приховуючи частину обличчя, але не огидну божевільну посмішку. Ааруш ніде не читав що потвори можуть посміхатися, але вочевидь ця може. З її рота крапала слина а білі очі вирячені як у Морани справді наче дивилися на кожного з них і ні на кого одночасно. Раптом напів потвора скинула голову та пронизливо заверещала.

Ааруш лише тоді роздуплився та схопив Морану за руку й потягнув на себе. Дівчина одразу прийшла до тями та вийшла з ступору.

– Біжи, бляха! – заворушила губами вона та гайнула вперед, повільно розганяючись.

Хлопець поспішив за нею, проклинаючи все на світі: потвор, криву землю під ногами, важкий рюкзак, меч що лупив його по стегну тощо. Вони прискорювалися та обоє боялися обернутися, боялися побачити в білих очах свою смерть. До смерті вони були точно не готові.

Блокпост майорів за дві сотні метрів, які напарники мали пробігти максимум за 40 секунд аби не бути з'їденими. Раптово випалена земля під ногами змінилася на траву та пристойну дорогу. Бартанцу зовсім близько, так само зовсім близько і напів потвори, що тягнулися вузлуватими руками по їхні голови.

Ааруш не зміг подолати себе та озирнувся. Буквально на секунду. Але секунди вистачило аби зашпортатися та летіти обличчям до асфальту.

Морана крикнула щось нерозбірливе та кинулася до напарника. Вона схопила його за руку, тягнучи догори, аби він став на рівні та продовжив бігти. В голові гуло, легені зводило, але навіть з такими налаштуваннями дівчина витягла з піхов на перев'язі найменшого ножа та пожбурила ним в напів потвору, що тягнув руки до ноги її напарника. Ніж потрапив прямо в око істоті і та залилася таким ревом, що Морана вже встигла попрощатися зі своїм слухом, на всякий випадок вона навіть відкрила рота. Ааруш нарешті вирівнявся та продовжив бігти в напрямку міста. Коли повз них проплив блокпост напарники не зупинилися та продовжили бігти, незважаючи на ниючий біль в ногах на печіння в легенях, які вже відмовлялися приймати в себе кисень.

Зупинилися вони лише, коли почули постріли за спинами. Від цих звуків їх пересмикнуло обох і в кожного була своя причина такої реакції.

– Нам треба сховатися від жандармів, вони могли бачити нас, – ледве вимовила Морана.

Вони підтюпцем дійшли до занедбаного провулку та притиснулися спинами до стін.

– А як же потвори? – випльовуючи легені сказав Ааруш.

– Чхати, це проблема жандармів.

Різко їх обох скрутило і вивернуло. Напарники важко дихали і кашляли блювотинням. Такої синхронності не можна побачити навіть в лавах жандармів…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.