Розділ 19

Ранок почався несподівано спокійно. Дуже спокійно. Прям підозріло спокійно…

Морана розплющила очі та різко сіла, виринаючи з тривожного сну. Роззирнулася та побачила лише напів темряву, яку створювали важкі штори на вікнах. Ааруш тихо сопів на сусідньому ліжку, розкривши рота та пускаючи слину та подушку. Тиша огортала дівчину теплими обіймами та присипляла пильність.

Раптово напарник завовтузився під ковдрою та розплющив око. Воно глянуло на Морану, яка сиділа в звичних різнокольорових боксерках та, розхристаному за час сну, готельному халаті ніжно зеленого кольору.

– Ранку, – хрипнув хлопець та заплющив своє око назад.

– І тобі ранку, – так само хрипло та тихо відповіла дівчина.

– Які у нас плани? – бубонів Ааруш із заплющеними очима, наче сновида.

– Поїсти для початку. Поїсти нормальної їжі.

– О, поїсти це добре, це треба.

Поки хлопець говорив про це то знову задрімав. Морана підняла куточок губ, імітуючи посмішку, і сповзла з ліжка. Дівчина підійшла до вікна та обережно посунулв важку штору, відкриваючи очам сонячний проспект, на який потроху вивалювалися люди з готелів. З одного такого навпроти, що сяяв червоними вікнами першого поверху, вийшов поважний чолов'яга у сорочці та ділових штанях, а за ним його супутниця, у коротенькій сукенці та в зручних на вигляд босоніжках. Яскраво помаранчевий готель поруч першого виплюнув зі своїх дверей іншу пару. Статного, сильного на вигляд хлопця у цікавому різнокольоровому вбранні та жінку в діловому костюмі та із зіпсованою зачіскою. То тут то там сновигали різношерсті пари, а з ними і самотні людиська різного віку, статури, професії, статусу та статі. А коли звичайні на перший погляд відвідувачі готелів пішли, з тих же готелів виходили зовсім інші люди. Еліта, кримінал та повії. Багато різних повій. У Морани мимоволі відкрився рот від здивування. Худенькі хлопці та дівчата, пишногруді та фігурні жінки, жилаві та м'язисті чоловіки. І всі як один у прозорих туніках. Видовище було комічним. Ніби парад привидів, що зникають, у променях вранішнього сонця, аби повернутися ввечері на свої робочі місця. Дівчина закинула голову та засміялася. Голосно та щиро, чим розбудила напарника.

– Чого ти регочеш? – мляво запитав він та повільно підійшов до неї, стаючи їй за спиною та заглядаючи через її плече у вікно.

– Там парад повій, – посміюючись, відповіда дівчина. – Здається цей проспект весь зайнятий борлелями. Дівчина зі стійки сто відсотків вирішила, що ти повія.

Морана розреготалася ще більше.

– А чому одразу я повія?

– Ти з таким ентузіазмом загравав до неї, ніби шукав роботу. Та і я на повію не надто схожа.

– Тобто я по-твоєму на повію схожий?! – з викликом запитав Ааруш, напускаючи на себе ображений вигляд та стримуючи сміх.

– У тебе чудове личко, для такої роботи. А завдяки мені ти маєш ще й непогане тільце, – дівчина тицьнула хлопця в твердий живіт.

– Та перестань, – напарник ляснув її по руці та розсміявся і собі. Щиро та тепло, цей сміх нагадував тихий літній вечір.

Вона відійшла від нього та відімкнула двері. За ними, на щастя, нікого не було тож дівчина попрямувала до ванної. Її напарник тим часом порпався в своєму рюкзаку, поглядаючи у вікно. Він помічав людей, що йшли у своїх буденних справах. Те які вони були спокійні та як абсолютно не зважали на те що зовсім близько біля їхнього міста живуть огидні істоти, які харчуються трупами їхніх близьких. Хлопцеві аж свербіло вибігти на вулицю та струсонути когось із перехожих, кричати про те чи бачили вони тих істот, чи нормально їм жити по сусідству з ними…

Морана вийшла з ванної в щільно зав'язаному халаті та, наслідуючи напарника, закопирсалася у власному рюкзаку. Ааруш розцінив це, як показник того, що ванна вільна і йому просто таки необхідно вийти, тому він згріб свій чистий одяг та вийшов, причинивши за собою двері. Дівчина подякувала без жодного слова чи руху та взялася переодягатися. Натягуючи чисту майку, вона зачепила пальцем синець, який лишився від кріплення її нагрудника, коли безхатько гепнув її об підлогу. То була секунда дурості, яка показувала, що такі секунди можуть бути небезпечні.

– Буде тобі уроком, дурепо, – пошепки мовила дівчина та міцніше закріпила нагрудник навколо ребер.

Далі затягнула наручі, які було важко одягати самостійно. Вони трохи натирали шкіру, але давали непогане підсилення та захист, який вони з Аарушем мали можливість перевірити у справі. Таке ж було і з поножами які часом виривали волосся на ногах в ділянках, де стикалися з іншим екіпіруванням. Тоді, коли вона кріпила поножі на ліву ногу, закинувши її на ліжко, повернувся Ааруш, одягнений в штани та його потаскану футболку, яка брала на себе удар та постійно терлася з нагрудником. Він мовчки пройшов до свого ліжка та взявся одягати свою так звану броню.

Обоє одягалися в тиші, лише шаруділи часом тканини або шнурівка на захисті. Коли все було олягнене, напарники перезирнулися та зібралися на сніданок.

– Ти казала зброю не знімати, – зауважив Ааруш, помічаючи, що Морана лишає свій лук в кімнаті.

– Лук завеликий для такого місця так само як і твій меч, тож і його лиши. На нас перев'язі з чотирма ножами у кожного, плюс ще по одному метальному в кожній захалявній кишені на взутті, думаю з такою кількістю зброї, можна впоратися в разі нападу.

– Добре, – хлопець поклав свого меча на ліжко та провів по ньому пальцями, лишаючи готуватися до майбутньої роботи.

Вони зачинили двері та спустилися на перший поверх, запитати у дівчини за стійкою, де знаходиться їдальня.

– Доброго раночку, – радісно заспівала вчорашня панянка.

– Ранку, – відповіла Морана, її напарник просто кивнув.

– Щось шукаєте?

– Так, їдальню.

– Прошу прямо по коридору і праворуч.

– Дякую.

– На здоров'я, – панянка грайливо підморгнула Аарушу, а він зробив вигляд що дурненький і не помітив її поглядів та поспішив за напарницею.

Їдальня знайшлася досить швидко. Вони вийшли за запахом та опинилися у просторій залі. Стіни вибілені і виглядали, наче в лікарняній палаті, столи розставлені рядочками та накриті легкими старими скатертинами такого ж білого кольору. Після темряви коридору напарникам довелося трохи примружитися, аби звикнути до такої кількості білого на квадратний метр.

Їли мовчки, навіть не розбираючи що там було в їхніх тарілках, головне аби було тепле та не сухе.

Після сніданку, вони повернулися назад в кімнату, помічаючи багатозначний погляд пані за стійкою, але не обговорюючи його.

– З Братислави ходить пасажирський потяг до Кошице, – сказала Морана, яка після трапези розляглася на ліжку та обклалася папірцями, планами та картами.

– Ти знаєш його розклад? – мляво запитав Ааруш, який встиг задрімати.

– Ні, але спитаю у дівчини на першому поверсі.

– Спитай.

– Може ти хочеш запитати її?

– Боже збав… Що ти таке говориш, нізащо…

Морана пирснула сміхом і продовжила:

– По дорозі в Кошице хтось матимемо шанс поспати і звідти можна буде рушати до сірої зони. На околиці Кошице варто буде знову зняти готель і виспатися перед сірою зоною та зоопарком. Після того як ми покинемо цивілізацію, хто зна коли матимемо можливість поспати.

– Ага, – неуважно буркнув хлопець та повністю заплющив очі.

– Ото спляча красуня…

Морана підвелася та вийшла зі спальні, причивши за собою двері та замкнувши сам номер, рушила до стійки реєстрації.

– Знову вітаю, – сказала вона дівчині.

– Так так. Вам чимось допомогти? – єхидно та з натяком запитала вона.

– Так, скажіть у вас є розклад пасажирських поїздів?

– О, так, звісно є. Вас який напрямок цікавить?

– Кошице.

– Добре, зараз гляну, – сказала дівчина та дістала паперовий розклад. Вона провела пальцем по надрукованих стовпчиках та відповіла: – Потяг до Кошице відправляється сьогодні о 14:12 тобто через, – вона глянула на годинник, – 3 години.

– Дякую.

– Звертайтесь.

Дівчина повернулася до своїх справ та більше не кидала цікаві погляди в спину Морані, поки вона підіймалася назад.

Там Ааруш активно спав, знову роззявивши рота. Дівчина за звичаєм вщипнула його за носа, від чого він аж підірвався.

– Я не сплю, чесне слово!

– Так, я бачу. Вже всю подушку заслинив… Вставай, у нас 3 години на збори.

Хлопець мляво підвівся та почав перевіряти екіпірування, яке в деяких місцях змістилося та почало тиснути там де не треба. Морана згоріла свої папери та ехала назад у рюкзак. Вона перевірила запас їжі та підсумувала, що, коли вони прибудуть в Кошице, варто купити додаткових продуктів та води в дорогу.

Дівчина одягла свій темний плащ з сонцем на спині та закріпила на ньому свій гнучкий лук, а до пояса прикріпила сумку зі стрілами. Ааруш в той час розпихував по піхвам ножі, що встигли втекти звідти поки він спав, а потім так само закріпив меч та накрив його своїм плащем.

– В дорогу, – сказала напарниця, одягаючи свій рюкзак на плечі.

– В дорогу, – повторив за нею хлопець.

Разом вони вийшли з номера, закрили його та спустилися на перший поверх готелю. За стійкою була все ще та сама дівчина. Напарникам одночасно стало цікаво чи має вона заміну взагалі…

Морана поклала ключ від кімнати на ресепшн та зімітувала вдячні усмішку. Працівниця на неї відповіла тим самим, додаючи:

– Дякую, що обрали наш готель та були тихими протягом усього свого перебування.

– Перепрошую, тихими? – підняв брову Ааруш.

– Так, у нас тут таке не часто буває. Коли завітаєте наступного разу, зробимо вам знижку. Гарного дня.

– Дякуємо, – ледве стримуючи сміх, подякувала напарниця та виштовхала Ааруша на вулицю.

На вулиці вона дико розреготалася.

– А я казала, що вона тебе за повію сприйняла, – реготала дівчина.

– Та стулися, бляха…

Під дивний сміх напарниці вони пішли вперед у пошуках вокзалу. Весняне сонце вже припікало їхні носи, тому довелося накинути каптури, аби хоч трохи вберегти обличчя від опіків. Дивовижним було те, що темна тканина їхнього одягу не парила та не змушувала варитися всередині, а навпаки добре провітрювалася та охолоджувала. Так само, завдяки новим технологіям легкої промисловості, їхні ноги не перетворювалися в кисіль під час ходіння розігрітий асфальтом, незважаючи на грубий зовнішній вигляд їхнього взуття. Магія сучасного світу, не інакше.

За годину їхньої прогулянки містом, напарники побачили високу вежу вокзалу. Вона була трохи вища за середньостатистичні будинки теперішніх міст, тому добре виділялася, привертала увагу та була орієнтиром для подорожуючих, або тих хто вперше в місті. Будівля вокзалу була абсолютно звичайною та нічим не вирізнялася серед навколишньої архітектури. Окрім великих вікон з останніми вцілилими вітражами, які перенесли з якоїсь церкви, що потім впала. Всередині вокзал нагадував звичайний пустий ангар, але були лавки для очікування свого потягу, каси, магазинчик з їжею в дорогу та люди, що сновигали туди сюди з сумками.

Ааруш придбав квитки, поки його напарниця з відкритим ротом роздивлялася вітражі. Це були шикарні сюжети. Шість вікон з вітражами, на яких зображувалися різні переродження богів та культура, яку вони несли. Вогонь, світло, вода, земля, рослини, люди та тварини. Всі вони перепліталися в сюжетах на цих вікнах. А коли сонце дійшло до них, приміщення вокзалу перетворилося на бал танцюючих різнокольорових вогників.

– Морано, ти ідеш? – запитав напарник, стоячи у дівчини за спиною

– Так, так, зараз іду, – неуважно відповіла вона, все ще витрішаючись на шедеври створені людськими руками.

Зрештою їх чекало продовження мандрівки, тому дівчині все ж довелося відірвати погляд від вітражів та піти за Аарушем до потягів, що чекали своїх пасажирів.

– Нам потрібна 10 колія потяг 3679, – сказав хлопець, віддаючи напарниці квитки.

– Окей, це 5 колія, тож нам вперед.

– Оно, здається, наш поїзд, – махнув рукою Ааруш, на потяг темно-зеленого кольору.

Коли вони підійшли Морана скривила рота, напарник поруч з нею зробив те саме. На потязі спереду був номер 3679, але потяг виглядав, як звалище на колесах. Вагони перевалювалися зі сторони в сторону та були в бруді, вікон майже не було видно за тим шаром грязюки.

– Боже, а шо він такий уриганий..? – гидливо кривилася Морана.

– Він наче з болота виїхав… – в тон їй сказав Ааруш.

Вони пройшли далі по перону, шукаючи свій вагон. Пройшовши кільканадцять метрів, вони все ж знайшли свій, віддали квитки на перевірку старій провідниці в обвислій формі та врешті зайшли в сам вагон. Там було душно та смерділо пилом. Коридор був встелений синім килимом, який чи то з примхи чи то від старості потемнів та витерся в багатьох місцях. Їхнє Купер нагадувало закинути горище. На верхніх полицях були закидані різні матраци, зіжмакана постіль, якою не користувалися вже років 10, коробки з бог зна чим та багато іншого.

– Бляха, що за кошмар…

– І не кажи.

Напарники примостилися на нижніх полицях, та поклали рюкзаки під стіну. В цьому стрьомному потязі їм ще годин 7 трястися. Їм навіть довелося познімати не лише плащі а і темні толстовки, залишаючись в нагрудниках. Якби їх побачив хтось сторонній, він би подумав, що вони на голову хворі в такому вигляді кудись їхати.

Поки вони рушали, Морана перекусила шоколадкою з горіхами та до пила залишки своєї води. Дівчина поклала рюкзак, використовуючи його замість подушки, лягла та закинула руки за голову.

– Ти вартуєш, оскільки дрих весь час поки я бігала дізнавалася про розклад поїздів, – сказала вона і заплющила око.

Ааруш не заперечував, тим більше йому було що робити. Сидячи в пральні в очікуванні свого одягу, він помітив залишену там книгу з яскравою обкладинкою. Після того як дихання напарниці сповільнилося та вирівнялося він вийняв цю книгу з свого рюкзака та оглянув її ще раз. Трохи пошарпана але текст був читабельним, тож аби дарма не витрачати вільний час він занурився в читання.

Коли події в книжці сягнули піку і їх герої дійшли до фіналу, в двері купе поступала та сама стара провідниця та скрипучим голосом повідомила:

– Станція Кошице за пів години. Зупинка 10 хвилин.

– Дякую, – гукнув їй Ааруш та згорнув книгу. – Морано, вставай. Ми майже приїхали.

Хлопець трусив напарницю за плече, аж поки вона врешті не розплющила очі. Дівчина повільно підвелася та позіхнула під шурхотіння напарника, що пхав книгу назад в рюкзак. Разом вони одягнули свій одяг та за пів години зійшли з потяга на станції в Кошице. Вокзал там був без шикарних вітражів, але з колонами. Цю звичку тулити всюди колони, за легендами, люди успадкували від грецьких богів. Колись це, може, і було помпезним проявом багацтва, але зараз це додавало деякої убогості архітектурі міста.

Напарники пройшли до будівлі вокзалу та запитали тамтешніх працівників, де можна зупинитися на ніч. Їм вказали на вулицю готелів у 40 хвилинах їзди від вокзалу. Йти туди було вдвічі довше. Ааруш попростував вперед, не надто чекаючи напарницю. Вона трохи пригальмувала, поки відходила від вокзалу, бо помітила дещо. Під будівлею вокзалу стояли на стоянці велосипеди. Морана повернула в їхню сторону та оглянула ледь не кожен.

– Що ти там робиш? – повертаючись, обурився Ааруш, який встиг відійти далеко.

– Давай спиздимо велики, – раптово сказала вона.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.