Розділ 21

– Коршун, – шморгнув носом Ааруш та виліз з-за столу.

Морана взяла серветку та витирала чай, що так неочікувано опинився на столі, дівчина зиркала на напарника, поки той йшов до столу хлопця на ім'я Коршун. Вона придивилася до нього, звужуючи очі до малих щілинок. Хлопець був молодшим за її напарника, але не сильно, можливо, рік, максимум два, мав темне густе волосся, що спадало довгими пасмами йому на обличчя, його очі були до біса світлими і це дуже контрастувало з його образом темряви, який вона вже збудувала у своїй голові. Він мав гарно складену статуру, достатньо м'язів, його тіло було витривале та треноване, а темний одяг, що збирався складками під його грудьми та на животі, гарно виділяв це.

– Рус, я не бачив тебе з того дня, коли ти мав відбути з дитбудинку! – вигукнув хлопець низьким голосом та дружньо обійняв Ааруша.

– Я такий радий тебе бачити, пройшло ніби небагато часу, але ти так змінився. Тепер тебе не впізнати. Глянь на себе! Ти що качаєшся?

– Ні, виконую багато фізичної роботи на заводі, – пирхнув Коршун та обережно зиркнув на Морану з-під брів. – Не хочеш нас познайомити?

– Точно! – хлопець відійшов від старого друга та наблизився до напарниці, яка все ще кидала погляди на них обох. – Це Морана, моя напарниця в мандрах. Морано, це мій друг Коршун, саме йому я пообіцяв роздовбати колонку з проповідями.

– То це ти її звалив! – засміявся Коршун, його сміх був чистим та приємним. – Приємно познайомитися.

Він підійшов до дівчини та простягнув їй руку. Вона підвелася та потисла її у відповідь.

– Навзаєм.

Потиск вийшов сильним, від чого у Коршуна округлилися очі.

– А твоя напарниця сильна, – кинув він старому другу.

– Повір, я знаю… М'язи часто ниють лише від згадки її ударів.

– То вона тебе добряче відгамселила, друже? – всміхнувся хлопець та закинув руку на плече Ааруша.

– Ще й як. А ти до речі, що тут забув? Ми далеко від Ґрацу, ти мав би досить нещодавно покинути дитбудинок, то як тебе сюди занесло?

– Я тут на заводі працюю, – моментально відповів Коршун, це привернуло увагу Морани.

– Тут немає заводів, – сказала вона.

– Як це немає? – вигнув брову Ааруш. – Коршун же на якомусь працює.

– Тут немає заводів цивільного призначення. Більшість заводів знаходиться в центральних містах Жандармерії, а це місто межує з сірою зоною, за якою Зоопарк. Тож ти десь прибріхуєш, Коршуне.

Дівчина зробила натиск на його імені, знову звузила очі та глянула на її нового знайомого.

– А ти ще й до біса розумна, – цикнув Коршун та відлип від друга, його очі світилися під повіками блакитним світлом, він обійшов Морану з іншого боку.

– Коршуне?

– Навіть не думай напасти, – прошипіла Морана та провела хлопця поглядом, її рука мимоволі потягнулася до ножа на поясі.

– Можемо поговорити про це, – спокійно відказав він. – Але не тут, а у вашому номері. Як друзі. Без зброї.

Коршун посміхнувся та, повернувши пусті тарілки, вийшов з їдальні.

– Темрява… – буркнула дівчина.

– Що? – вирячився на неї Ааруш. – Морано, що ти несеш, це мій друг, навіщо ти так?

– Він схожий на темряву. Страшний, небезпечний та повний секретів.

Після сніданку, напарники повернулися до свого номеру. Вони почали складати свої речі, готуючись до того що скоро доведеться провести багато днів в дорозі. Раптово в двері постукали. Ааруш схопився за меч та швидким рухом руки вийняв його з піхов. Залізо радісно дзенькнуло в бажанні повеселитися. Його напарниця смикнула один з ножів на перев'язі та підійшла до дверей. Вічка на них не було, тому довелося відкрити, направляючи ніж між очима імовірного нападника. Морана на секунду розгубилася, побачивши, як ніж відбив світло блакитних очей Коршуна. Хлопець видихнув:

– Спокійніше, дівчино, я ж не битися прийшов. Нічого собі, друже, – присвиснув він, дивлячись на меч в руці Ааруша, – де ти взяв таку дорогу цяцьку?

Морана не опускала ножа і якби не відчуття самозбереження Коршун вже давно позбавився б своїх світлих очей.

– Морано, опусти ножа, – зітхнув її напарник та сховав меч, він розчаровано бряцнув у нього на поясі.

Дівчина відступила, демонстративно довго ховаючи ніж, проводячи ним по перев'язі, на якій було ще кілька таких самих. Коршун цей знак помітив та підняв руки догори, показуючи що без зброї та проходячи вперед. Ааруш зачинив за ним двері та сів на диван, плескаючи рукою по подушці поряд. Його друг присів поруч, а Морана сіла на власне ліжко, пильно спостерігаючи за їхніми спинами.

– То розкажи мені свою історію, Коршуне, – врешті о звався Ааруш.

– Звісно. За умови, що ви розкажете про свої мандри. Ви не подорожуєте як звичайна закохана парочка, вони зазвичай подорожують без зброї, – хлопець зиркнув в куток кімнати, де стояв лук Морани.

– А нам можна розповідати про мандри? – запитав напарник.

– В договорі з Джо, пункту про нерозголошення не було. Та і раптом що цього гаврика можна прибрати, – відповіла йому дівчина.

Коршун лише зітхнув.

– Домовилися, – врешті відповів хлопець.

– Добре, тоді слухайте, – почав чорнявий та сів в півоберта, аби краєм ока бачити дівчину, що продовжувала слідкувати за ним своїм чорним поглядом. – За кілька днів до мого випуску з дитбудинку, до нас завітали серйозні дядьки. Вони виглядали поважно, такі всі випрасовані, чисті, у формі. Завідувачка зібрала всіх дітей, що от от мали б випуститися, серед них був і я. Чуваки у формі всадовили нас рядочками та почали довгу та нудну проповідь про господа, про першого жандарма і все те за методичкою, все те саме, що ми чуємо вже біс зна скільки років з тих тупих колонок, до речі, завдяки тобі, Русе, ми з хлопцями змогли нормально жити, бо назад ту колодку, яку ти звалив, ніхто не поставив. Блаженна тиша.

– Ближче до діла, – нагадала Морана.

– Яка вона в тебе душна, – законів очі Коршун. – Тіпи з жандармерії продовжували свої беззмістовні балачки ще пару годин, але врешті, коли наша пильність та уважність впала, вони перейшли до головного. Жандарми поставили нас перед фактом, що ми повинні бути корисними для великої Жандармерії та її благородної мети. Яка там була мета, ніхто так і не зрозумів. Вони навалювали купу інформації нам на голови, поки половина з нас думала, що поїсти, а інша з характерною байдужістю длубалася в носі. Ніхто їх сильно не слцхав поки вони не сказали, що з наступного тижня, всіх дітей що майже досягли повноліття вони заберуть для роботи і того ж таки факту, що ми маємо бути корисними. Ми тоді всі трохи обісралися. Типу це звучало наче початок війни і в принципі до цього все йде.

– Початок війни? – перепитав Ааруш. – Це звучить надто неймовірно, зважаючи як давно була остання відома нам війна. І то вона була абсолютно безглуздою та недовгою.

– Це початок іншої війни. Цього разу зацікавленою стороною є Жандармерія. Важко зрозуміти їхні мотиви, адже їм підкоряється добра частина світу, вони зайняли ледь не весь континент, якщо не зважати на зоопарк та сіру зону.

– Не весь, – знову вставила своє Морана, – захищеними від загребущих лап Жандармерії лишився південний схід континенту. Він них їх захищають потвори, як би це абсурдно не звучало. Тобто ти хочеш сказати, що ця ідіотська авторитарна машина, хоче собі і південний схід? Але на біса він їм?

– Можливо, Жандармерію цікавлять більше не території, а сам факт що там люди живуть без них. Ви ж помітили, що жандарми запхали свої носи просто всюди куди лише можна, але довжини цих носів замало, аби дістатися південного сходу. Це сліпа зона, де незрозуміло що коїться, для них це мінус до репутації в очах народу, який, дізнавшись про людей що живуть без жандармів, перестане їх боятися.

– Це дуже тупо… – визнав Ааруш.

– В їхніх діях немає адекватності та логіки… – погодилася Морана.

– Вони їм якось не дуже потрібні, зважаючи на те що вони виробляють на тих заводах куди нас відправили… Після їхніх розмов, вони попросили нас зібрати речі та наступного дня бути готовими піти і дорогу. Багато хто з нас не став їм заперечувати, бо вони все ще пам'ятали завдяки кому вони опинилися в дитбудинку. Наступного дня нас роз'єднали як попало та повезли в гуртожитки при заводах.

– Що виробляють на заводах? – запитав Ааруш.

– Чесно, вам краще самим це побачити…

– Не думаєш, що це звучить як пастка? – ввімкнула підозрілість Морана.

– Знаєш, мені не подобається працювати на Жандармерію. Ці виродки застрелили моїх батьків і батьків Ааруша теж між іншим. Це огидно працювати на цю авторитарну машину для знищення залишків людства.

Дівчина відсахнулася. Вона поглянула на напарника який опустив голову та поринув у власні думки. Потім вона знову перевела погляд на Коршуна і його погляд був більш промовистим за всі слова. Його очі палали блакитним вогнем та ненавистю, відкриваючи нутро та пекло, яке в ньому розвертається.

– Я хочу змінити цей світ… – раптово сказав хлопець та відкинувся на спинку дивана.

Морана підвелася та підійшла до кутка, де стояли її речі.

– Покажи нам, що створює авторитарна машина для знищення залишків людства, – сказала вона та одягнула свій темний плащ з надрукованим сонцем на спині.

– Поїхали, у мене якраз скоро має початися зміна, – відповів їй Коршун та й собі підвівся.

Він оглянув Морану з ніг до голови, помічаючи спорядження, яке було на ній. Як під толстовкою було видно нагрудник і наручі, що часом натягували тканину. Він перевів погляд на друга та пройшовся поглядом по його тілу, помічаючи те саме спорядження.

– Бляха, звідки ви взяли весь цей шмот. За сніданком його на вас не було, – свиснув він.

– Замовник підігнав за нашим замовленням, – буркнув Ааруш та піднявся на рівні, меч на його поясі хитнувся з боку в бік.

– Замовник? Тобто ви виконуєте завдання. Зажди, – Коршун ближче підійшов до свого друга, – ви бляха найманці?

– Можна і так сказати, – знизив плечима хлопець.

– Куди веде ваш шлях, продажні ви повії? – реготнув чорнявий, він чого Ааруш скривив рота.

– На територію Зоопарку, – відповіла за напарника дівчина та пристебнула лук до спини.

– Ви що головами повдарялися? Хочете здохнути в зубах потвор?

– Ми пережили добу на території напів потвор, думаю, що і на території потвор непогано попрацюємо.

– На якій території напів потвор? – звів догори брову Коршун.

– Пекельні 65 км між Віднем і Бартанцу.

– Та ви взагалі йобнулися! – верескнув хлопець і Ааруш в тому звуці почув щось знайоме. – Якого чорта ви туди попхалися?! Не могли нормальним потягом скористатися?

– Не могли, – огризнулася Морана. – Чуваче, нас найняли для завдання, яке може вставити купу палиць в колеса Жандармерії, думаєш, що ми можемо без проблем користуватися популярним транспортом? Відповідь ні.

– Господи, та ви хворі на голову…

– Ми їдемо дивитися що майструють на тому заводі чи ти і далі буде шмарклі жувати?

– Та їдемо, зараз я лиш речі заберу, – знітився чорнявий хлопець.

– Ходімо, – труснула дівчина Ааруша, він врешті решт виринув з думок та зібрався.

Разом з напарником вони вийшли з номера та ніс в ніс зіткнулися з Коршуном, який зачиняв двері номера поруч.

– Зажди, то ти тут ночував сьогодні? – запитав Ааруш друга.

– Ну так, – відповів той.

До Ааруша дійшло, що ж йому все так нагадав голос Коршуна.

– То це ти, падлюка, стогнав весь вечір? Навіть думати було просто неможливо через тебе! – зашипів світловолосий хлопець.

Морана розреготалася та глянула на нового знайомого, вуха якого почали червоніти.

– А якщо і я то шо з того?! Мені вже і розважитися не можна у вільний від роботи час? Попустися трохи, це місце не розраховане на те аби тут думали.

– Чуваче, люди розважаються прогулянками, книжками та фільмами, а не сексом з повією…

– Боже, які ми ніжні, – обурився чорнявий та розвернувся. – Я чекатиму на дворі.

Коршун поскакав сходами до низу під голосний регіт Морани, що все ніяк не могла заспокоїти свою істерику.

– Та перестань, ти, врешті, сміятися. Я через нього всю ніч кошмарами мучився… – цикнув на неї Ааруш.

– Та все, все, – видихнула дівчина. – Ви просто так смішно сваритеся. Як похила парочка.

Напарник лише закотив очі та поправив меч на стегні, ховаючи його під плащем.

На вулиці чекав Коршун, що стояв поруч свого двоколісного транспорту та поглядав у різні сторони. Він або шукав когось знайомого, або сподівався, що його ніхто не побачить в компанії найманців самогубців.

Вони якраз вийшли з помпезних дверей готелю та завернули в вузький провулок, аби витягти свої крадені велосипеди та порівнятися з Коршуном. Напарники разюче вирізнялися на фоні хлопця. Той був високий, в чорному вбранні, з кофтою, яка розліталася в боки від подихів літнього вітерця. Вся його постать була кам'яною та темною, лише світлі очі вирізнялися на фоні іншого.

– Що ж показуй свій завод, – вишкірився йому Ааруш.

Хлопець хитнув головою, крутнув кермо та виїхав з проспекту готелів, які барвистими плямами пройшли повз них. Велосипеди деренчали через нерівну поверхню старої бруківки, але на це ніхто не зважав, за деренчанням деталей ніхто з них не чув своїх думок, які тривожними бджолами розривали їм голови.

Разом утрьох вони виїхали на гарну дорогу та проїхали добрий десяток кілометрів до виїзду з міста. За ним виднілася велика територія, обнесена парканом, висотою в 3,5 метри. За парканом було приміщення складене з бетонних блоків, яке правило за головну будівлю заводу. Заводу, що виготовляв зброю. Зброю, якою можна вбивати людей.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.