Розділ 23

Морана крутила педалі свого краденого велосипеда, поки Ааруш випереджав її на кілька метрів. Очі в неї сльозилися чи то від вітру чи від від піску, а може через щось інше. Ааруш насунув маску незворушності та звів брови на переніссі. В такому напруженому мовчанні напарники доїхали до найближчого продуктового магазину та спинилися.

– Нам треба закупитися перед тим як іти в сіру зону, – надламаним хрипом сказав Ааруш.

– Так, ходімо.

Морана завела велосипед за ріг магазину та лишила його там. Її напарник повторив за нею, ніби механічна лялька та зайшов до магазину. Дівчина оглянулася туди звідки вони приїхали. Вона боялася уявити що станеться далі з Коршуном. Хоч він і не був їй надто близький і вона знала його дуже мало, проте довіра її напарника цьому хлопцю вселяла в неї відчуття ніби вона частина їхньої компанії та розуміє їхні жартики. Вона повільно зайшла до продуктового, кидаючи погляди назад, аби переконатися що її напарник досі з нею, а не поїхав назад. Ааруш ніби прочитав її думки та видихнув за її спиною.

– Я хочу повернутися за ним.

– Це виключено.

– Але він мій друг! – крикнув їй у спину хлопець, на його голос обернулася жінка, що вибирала помідори, поруч з ними.

– Іди сюди, – Морана схопила хлопця на рукав та потягла вглиб магазину. Вона розвернула його до себе та продовжила: – Ти не можеш повернутися туди, чуєш мене? У тебе немає шансу проти загону озброєної охорони. Це не моя сім'я, яка б'ється майже голіруч, це підготовлена частина армії. Жоден з нас не вистоїть проти них. Ні мій лук, ні твій меч не врятує наші сраки від куль. Ти розумієш?

Хлопець ледь помітно кивнув.

– Ти переживаєш за друга, але наразі у нас є місія, наші мандри мають бути завершені. Інформацію потрібно дістати і передати Вельффліну. Ми повернемося по нього. Жандарми не дадуть йому померти, – випалила дівчина, а потім засумнівалася у своїх словах, – напевно. В будь-якому разі, зараз нам потрібні продукти та сміливість аби протистояти потворам. Ти не кинешся в рота першій же потворі?

– Ні…

– Добре, ходімо.

Морана пішла до стелажів з сушеними фруктами та схопила кілька упаковок сушених вишень, персиків та абрикосів. Ааруш пройшов повз неї та взяв набір горіхів. Вони набрали трохи соєвого м'яса, шоколаду, води, предметів особистої гігієни, бо сьогодні вранці вони востаннє прийняли душ, а коли буде наступний раз ніхто не може передбачити. З повними руками продуктів, напарники підійшли до каси, де їх чекав приємний на вигляд касир, що широко всміхався, прикриваючи повіками свої темні очі.

Перекинувшись двома словами з касиром, напарники вийшли з магазину та зайшли у провулок, де лишили велосипеди. Погода була холодною як для літа. Сонце майже сягло зеніту, а на дворі віяв прохолодний вітерець, від якого часом хотілося щільніше закутатися в плащ.

Морана поставила рюкзак під ноги Аарушу, вказуючи аби закинув туди частину їжі, та витягла зіжмакані карти. Напарник припасував до своєї рами дві великі пляшки з водою, та перекинув половину купленої їжі у свій рюкзак, потім те саме зробив і Морані, поки та длубала пальцем якесь місце на папері.

– Що ти там так видивляєшся?

– Шукаю пристойні шляхи для того аби цілими доїхати до зоопарку, – дівчина повернула карту до напарника. – Глянь, ми зараз на околиці Кошице, звідси потрібно переїхати кордон між колишніми Словаччиною та Україною. Це +- 85 км ще досить нормальної дороги. Бачиш, наш кінцевий пункт на сьогодні це колишній Ужгород. Місто незвично збереглося, хоча живе там певно людей з сотню. Треба бути обережними на кордоні та не зупинятися пару км, адже там частенько вештаються розбійні угруповання на кшталт моєї общини.

– Господи, тільки не знову, – закотив очі Ааруш.

– Ну, що поробиш. Тож, за сьогодні перетнемо кордон та зупинимося в якійсь закинутій халупі в Ужгороді. Тоді придумаємо, що далі. З нашим темпом руху їхати нам треба до сраки довго. Дай боже аби за 3 тижні впоралися та повернулися в Ґрац.

– Три тижні?! – верескнув Ааруш. – Ти приколюєшся? За три тижні Коршуна просто двісті разів встигнуть розчленувати і назад зібрати.

Хлопець метався зі сторони в сторону, закушуючи шоку зсередини.

– Ааруше, заспокойся. Вір у свого друга, з того що я бачила, він не дасть себе вбити. Та і Жандармерія намагатиметься вивідати у нього більше інформації про угруповування, яке він так пропустив.

– Йому срака, я не можу просто так піти, знаючи, що йому довбана пизда!

– Ааруше… – видихнула напарниця та спокійно продовжила: – Якщо ми хочемо врятувати твого друга, то варто поспішити і перетнути цю блядську сіру зону, де на нас чекають менші варіанти общини, розбійники, здичавілі тварини і що ще гірше, здичавілі люди. Тому, будь ласка, зберися. У нас немає часу думати.

– Бляха, – присів навпочіпки хлопець. – Я знаю що немає часу, але Коршун. Він же там сам.

– Він сам вже довгий час. Ти бачив його? Це ж гора сміливості та сили. Заспокойся, від не дасть себе вбити.

Ааруш підвівся розтер долонями очі та сів на свій велосипед, поправляючи рюкзак та меч, аби той не бив його по нозі. Дівчина послідувала його прикладу та також вмостилася на велосипеді, притискаючи свою зброю до спини важким рюкзаком.

– Поїхали, – скомандував хлопець та рушив на захід.

– Нам не туди, командире, – ледь всміхнулася Морана.

– Бля… – буркнув Ааруш та розвернувся.

– Тепер в дорогу, зараз прямо. Потім доведеться попетляти.

Попереду їх чекала дорога. Погана, хороша, з вибоїнами чи просто величезними ямами, що неочікувано виникали перед їхніми очима.

На виїзді з міста їх ніхто не чекав, на щастя. Морана побоювалася, що після їхньої витівки на території заводу, їх оголосять в розшук, дадуть винагороду за голови чи щось подібне. Тож, або жандарми погано їх роздивилися і не змогли скласти їхніх портретів, або вони дуже повільно думають. Поза Кошице дорога почала вихилятися та ставала дедалі гіршою. Під’їжджаючи до колишнього прикордонного містечка Собранці через 2 години майже безперервного шляху, напарники зупинилися на трохи довший відпочинок ніж зазвичай, аби підготуватися до наступного довгого заїзду вже через кордон. А також вони мусили спинитися, бо, пролітаючи повз дівчину, Ааруш влетів у яму від чого з його велосипеда злетів ланцюг і ледь не злетів він сам, тож так чи інакше він мав зупинитися.

Хлопець зліз з свого двоколісного транспорту та скинув пляшки з водою поруч нього. Морана показала на пальцях, що велик потрібно перевернути, поставивши на сидіння та кермо. Дівчині важко було сказати хоч слово, бо за час їзди її рот наповнився в’язкою слиною, яка заважала сказати, щось достатньо виразно.

Ааруш, замазуючи пальці в чорний змащувальний матеріал, одягнув ланцюг назад та перевірив його натяг. Коли роботу було зроблено, він перевернув транспорт назад та закріпив воду на рамі. Їм знадобилося добрих пів години, аби достатньо віддихатися та мати змогу сісти назад на велосипеди. Не промовляючи ні слова, вони рушили знову. Довго петляли дорогою між ямами та врешті побачили старий пропускний пункт на кордоні колишніх, вже не існуючих, держав. Дівчина спрямувала свій гострий та уважний погляд на будівлю, шукаючи загрозу. Врешті, вони на секунду порівнялися з будівлею та спробували промайнути повз. За кілька метрів Морана помітила блиск на дорозі.

– Зупинися! – завкрешала вона та натиснула на гальма, ледь не перекидаючи велосипед заднім колесом вперед.

– Сука, – ввалився їй в раму Ааруш. – Що таке?

– Швидко злазь і перекинь руками велосипед над цією хернею, – вже шипіла дівчина.

Вона вказала вперед де лежала стрічка з шипами. Багато років тому, коли люди не так сильно напружували сраки, крутячи педалі, та існували автомобілі, поліція та різні кримінальні злочинці використовували стрічки з шипами, які викидали на дороги, аби пробивати шини транспортних засобів. Морана лиш злостиво зиркнула на шипи, які підіймалися догори на добрі 3 сантиметри. Якби вони на повній швидкості наїхали на них, то скоріш за все могли б вже прощатися з цілими кістками.

Раптово, очі дівчини привернуло дещо інше. З-за будівлі, яка раніше була митним пунктом, виходило кілька людей.

– Ааруше, пора валити нахер звідси, – з нотками непідробної істерики промовила дівчина.

Напарник без слів її зрозумів, кидаючи насторожений погляд за їхні спини та переставляючи велик на безпечну частину дороги. Він крутнув педалі та рвонув вперед, час від часу озираючись аби перевірити де його напарниця.

Чоловіки кинулися за ними. Їхня робота була не надто злагоджена, вони кричали один на одного та стикалися головами, поки домовилися що їм треба робити. Коли напарники відірвалися від них достатньо аби хоча б не бачити, Морана трохи заспокоїлася. Повернути серцевий стукіт, який гупав у неї в голові, було надзвичайно важко і лише хвилиною пізніше дівчина зрозуміла чому.

Ааруш налягав на педалі, не збиваючи ритму їзди. Він поглядав на дівчину та починав переживати. Вигляд у неї був не надто добрий. Її обличчя вперше повністю втратило колір, а очі були скляними, ніби у хворої людини. Вся її постать була в тривозі та оточена коконом паніки, в який вона не залазила навіть під час сутички з її родиною і випадком, коли вона ледь не впала з даху. Холод та байдужість до всього стерлися до біса з її обличчя. А очі налякано бігали туди сюди, вишукуючи попереду на дорозі імовірні пастки чи шипасті стрічки.

За їхніми спинами пролунали вигуки. Мову було важко визначити, зважаючи на те, що джерело звуку було досить далеко. Але, на жаль, воно невпинно наближалося.

Ааруш обернувся та роззявив рота. Він вигукнув:

– Вони, бляха на конях?!

Морану, ніби вимикачем, перемінило. До її обличчя повернувся звичний колір, очі потемніли та звузилися, дихання вирівнялося, серцебиття уповільнилося. Вона глибоко вдихнула та на мить заплющила очі. Її залила тиша, в голові вона постаралася пригадати карту та знайти відповідну дорогу, якою варто їхати.

– В наступний поворот ліворуч, – вигукнула вона, розплющуючи очі.

Ааруш кивнув та скерував велик в поворот. Зважаючи на будову та легкість великів, вони без перешкод повернули ліворуч. За спиною почулися гнівні вигуки. Кінь одного з переслідувачів завалився на бік та підім’яв під себе вершника.

Морана, не обертаючись та не перевіряючи ситуацію під’їхала до напарника майже в притул.

– Скільки коней? – запитала вона.

– Ще два, – глянув за спину Ааруш.

– Попереду яма, – попередила дівчина. – Їдемо до неї повільніше, перед нею роз’їжджаємося і прискорюємося.

Хлопець лише кивнув та трохи скинув швидкість, заодно постарався відновити дихання. За спинами лунали ті ж самі вигуки, зараз можна було розібрати що вони лунали угорською, та стукіт копит по старому асфальту.

За метр до ями, коли напарники вже відчували подих коней на своїх шиях, вони різко роз’їхалися та постаралися прискоритися, наскільки їм це давали власні сили. Обертаючись, Морана побачила, як дві великі тварини неочікувано звалилися в яму, зашпорталися та полетіли навзнак. Одна з тварин голосно заіржала від болю, скоріш за все вона пошкодила ногу. Чоловіків силою тяжіння викинуло вперед та провезло пару метрів по землі.

Переконуючись за пару десятків метрів, що за ними більше нікого немає, напарники на 10 хвилин зупинилися, аби випити води та трохи вмитися. Але потім поспішили продовжити шлях.

Пошарпана табличка з українським написом “Ужгород” з'явилася перед ними за 40 хвилин спокійного темпу. За ними більше ніхто не гнався і не слідкував, окрім дрібних птахів.

Місто виглядало краще ніж ті 65км пекельного шляху. Було зелено та по весняному свіжо. Багато дерев росли просто з розвалених будинків, але місто можна було назвати квітучим.

– Я читала, що раніше в це місто приїжджали туристи аби сфотографуватися на фоні розквітаючих дерев, – мовила Морана спішуючись та повільно заходячи до міста.

– Зараз воно лише деревами і може похвалитися. Будівель хоч трохи цілих тут кіт наплакав. Де ми заночуємо?

– Варто пройти трохи далі в місто.

– Як щодо місцевих людей? Якщо вони такі ж агресивні як ті чуваки на конях, то я не надто палаю бажанням іти в місто.

– Не думаю, що тут багато угорців. Ті чоловіки були з колишньої Угорщини. Після битви між Короною нового світу і Жандармерією, Угорщина перетворилася на одне велике кладовище Корони, адже там уряд востаннє бився за своє існування. Зараз, якщо я правильно пам'ятаю ця країна стерта з лиця землі так само як це колись сталося з Україною. От лише в цьому випадку потвори не були ключовими.

– Світ, схоже, збожеволів. Але що угорці робили на кордоні між колишніми Словаччиною та Україною я не розумію.

– Скоріше за все полювали на людей, що жадають пригод у сірій зоні. Взагалі вона мала б бути закритою і не надто безпечною…

– Тільки от безпечно зараз там, де немає Жандармерії, – звів брови до купи хлопець.

– Зате тут нас не шукатимуть, – дівчина зупинилася та глянула на напарника. – Слухай, стосовно Коршуна…

– Ні, не треба, – перебив її Ааруш. – Він міцних хлопець, виживе, я думаю. Зосередьмося на зоопарку і поки що не думаймо про погане.

“Сподівайся на краще, готуйся до гіршого,” – подумала про себе Морана та підвела погляд до неба, виганяючи думки про найгірше.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.