Розділ 3

Юнак оселився в новій оселі. Облаштував собі барліг за звичкою. В Ааруша була дивна звичка ще з дитинства. Вночі йому завжди було до біса холодно, тому він закутувався в десятки ковдр, які лиш міг знайти, інакше міг і не заснути взагалі.

За кілька днів він навідався до Олексія, аби перевірити свою заявку. Обличчя хлопця видовжилося разів у два, коли він побачив, яку відповідь йому надіслали…

"Вітаю, Ааруш. Я маю описані Вами навички та навіть більше. Зустріньмося, аби все обговорити. Чекатиму Вас у суботу о 5-й після полудня, на головній площі під статуями".

– Ото трясця, – шепнув сам собі юнак. – Сьогодні у нас що? Бляха субота!

Він глипнув на годинник, що показував о пів на п'яту вечора.

– Бляха. Олексію, я побіг! Дякую!

– Нема за що, сонце! Заходь ще!

Ааруш прожогом кинувся до центру міста, головна площа була недалеко від кафе "Чорногуз", але зі спортом у хлопця було не надто добре. Він захеканий та з миготінням в очах сів під однією зі статуй. Годинник на одному з будинків показував 16:55.

– Встиг… – ледь не випльовуючи легені, промовив юнак.

Але враз втому та біль у боці змінив стан задуми. Він не міг зрозуміти, як має впізнати людину, що відгукнулася на його оголошення. Ні фотографії, ні прийнятного імені у відправника не було. Голова гула питаннями, ще й думати заважала якась дивна дівчина в каптурі, що сиділа метрів за 10 від Ааруша. Вона наспівувала собі під носа, якусь стару мелодію, часів до Всесвітньої катастрофи. Ті нещасні п'ять хвилин, хлопець тупився то на годинник, то на перехожих, що кудись бігли, поспішали чи просто прогулювалися. Рівно о п'ятій годинник почав верещати на всю площу, сповіщаючи про початок нової години. Характерний звук бемкання повторився двічі й різко замовк. Одразу після того, як настала тиша, зі свого місця встала дівчина, що співала. Вона трохи відійшла від лавки, на якій декілька секунд тому сиділа, та закричала:

– Ааруш! Ааруш!

Хлопця аж підкинуло. Він поспішив відповісти, аби не привертати до себе надто багато уваги:

– Тут я!

Молодиця підійшла до нього ближче та скинула каптур. Тепер її можна було роздивитися. На вигляд їй було не більше 17-ти, темне волосся по плечі, звужені в недовірі очі, що нагадували щілинки, веснянки на рівному носі та міцно зімкнені вуста. Вона простягнула руку та мовила:

– Вітаю. Я Морана.

У неї був акцент, незвичний для тутешніх мешканців. Її "р" звучала протяжно та грубо, від чого назване ім'я звучало як "Морррана". Ааруш потис її руку. Потиск був сильний, як для дівчини.

– Привіт. Значить, це ти відповіла на моє оголошення.

– Вірно.

Запала тиша. Важко було почати розпитувати, але Аарушу довелося пересилити цю ніякову атмосферу.

– Що ти вмієш?

– Майже все, що потрібно для таких мандрів, якщо я правильно розумію сенс твого оголошення.

– Нуууу, це не те що мандрівка, скоріше робота. То можеш перелічити, що ж ти все ж можеш, – хлопець недовірливо зиркав на дівчину.

– Володію зброєю, все що мені траплялося в руки: арбалети, мечі, катани, луки, ножі та схоже. Є знання тактичної медицини, тобто перев'язати когось та при тями довезти до лікарні зможу. Маю знайомства з майстрами паспортної справи. Потрібен фальшивий паспорт? Не питання. Вивчала мистецтво війни й тактики. Не маю емоцій, це хвороба, тож на допитах з мене не витягнуть ніякої корисної інформації, – Морана холоднокровно та беземоційно розповідала все, що вміла. У неї були свої причини піти в такі мандри чи працювати, не важливо, аби лиш мати підстави виїхати з міста.

– Добре, хоча я здивований, що стільки вмінь має дівчина, – на цих словах Морана скривилася. – Тож, де ти живеш?

– Перепрошую?

– Де ти на даний момент проживаєш?

– В таборі для біженців…

– Що..? Якого біса тебе взагалі туди занесло?

– Це не стосується справи.

– Ооокей. Тоді ходімо жити до мене.

Вона мовчала. Дивилася з-під лоба на хлопця та смикала губою у виразі огиди

– Чому ти так витріщилася на мене?

– Тому що ти щойно запросив жити до себе малознайому дівчину. Ти або збоченець, або тупий до краю…

– Маєш на увазі, що збираєшся вбити мене поки я спатиму? У тебе ні чорта не вийде.

– Значить все таки тупий, – зітхнула дівчина. – Де мені шукати запропоновану тобою квартиру?

– Ось адреса, – хлопець передав їй папірець, що дав йому дядько Джо.

– Завтра о 12-й ранку буду.

– Окей.

– Маю питання. Коли ми маємо вирушити в "мандри", – Морана спеціально виділила пальцями слово мандри, зображаючи лапки.

– Та коли завгодно.

– Тоді тобі просто необхідно натренуватися.

– Навіщо?

– Не ображайся, але ти – здихля. Я бачила, як ти ледь не знепритомнів поки прибіг сюди. Боєць з тебе нікудишній.

– Дякую за стільки лайна при знайомстві, – закотив очі Ааруш.

– Я просто сказала правду, – смикнула плечима дівчина та розвернулася. – Тоді до завтра.

– Ага, – буркнув юнак.

Аарушу не дуже сподобалася ця Морана. Вона холодна, бездушна та дивна, а ще список її вмінь викликав у нього булькаюче в шлунку відчуття заздрості. Але негативні думки швидко вивітрилися, коли хлопець нарешті зустрівся з Роном та Карлом в улюбленому генделику. Вони знову напилися, як свині. Ааруш ледь дотяг свою сраку до квартири, увімкнув обігрівач на повну та, повністю роздягнувшись, завалився під свій десяток ковдр.

Морана прокинулася о 10-й ранку. Вона роззирнулася по сторонах, видивляючись чи наглядає хтось за нею. Половина табору спала, інша вже давно вийшла, хто на роботу, хто в справах. Дівчина спокійно зібрала речі, яких мала не багато: трохи спідньої білизни, футболка, паспорти, документи, предмети гігієни та зошит з ручкою. Вона попрямувала за адресою квартири, в якій живе Ааруш. Йти довелося довгенько, адже місце призначення знаходилося зовсім на іншому кінці міста. Але з пошуком квартири проблем не було. Молодиця швидко заскочила до парадного та піднялася на потрібний, третій, поверх. Перед нею були сірі двері з непоказною цифрою 14, намальованою білою крейдою. Праворуч знайшовся дзвінок і рівно о 12-й в квартирі пролунав дратівливий дзвін. Хвилину нічого не відбувалося. Морана чекала. Дві хвилини, три, п'ять. Тиша у всьому під'їзді. На сьомій хвилині дівчина не витримала, вона цокнула язиком та витягла з куртки набір відмичок. За пів хвилини двері були відчинені. Морана зайшла до квартири, тихо зняла черевики та пройшла до найближчого приміщення – кухні.

Там спиною до неї стояв голий Ааруш та жадібно пив воду, виставляючи на показ свою дупу.

– Ого, ти всіх у такому вигляді зустрічаєш? – запитала дівчина, піднявши брови.

Хлопець так смикнувся, що випустив склянку і та покотилася по плінтусу. Він смішно намагався прикритися. За секунду метушні все, що він зміг вичавити з себе це:

– Йоооб…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.