Розділ 4

Морана прокинулася вже в новому місці. Величезна квартира, що могла б вмістити в себе, певне, 20 людей. Але вона належала лише їй та тому конченому. Це був другий день проживання разом з ним. Перша ранкова зустріч не надто вдалася, але їй було начхати. Хлопець довго вибачався перед нею, та їй ці вибачення були не потрібні, проживаючи в таборі для біженців, вона бачила й гірше. Дівчина поглянула на небо над Грацом, його ніби пронизали нитками хмар якісь велетні з міфів. Важкі хмари несли дощ, сподіваючись скинути тонни води на місто. Морана вийшла до коридору та попрямувала до ванної, яка була якраз вільною. Годинник, який невідомо що забув у ванній, показував 9-ту ранку. Не дивно, що кімната була не зайнятою, адже в такий час Ааруш спав і бачив нічні жахіття. Молодиця вмилася, провела свій ранковий ритуал і попрямувала на кухню знайти щось поснідати. Холодильник, як і очікувалося, був пустий… Довелося йти з самого ранку на голодний шлунок до магазину. Вона купила пачку яєць, упаковку молока, хлібину, масло та молочний шоколад. Вже вдома вона згадала, що треба було купити цукру, але потім все ж він знайшовся далеко на верхній поличці, певне, залишений попередніми орендаторами. Поки дівчина готувала собі яєчню з грінками, на кухню виповз сонний Ааруш.

– О, ти готуєш? – одразу принюхався він.

– Ні, – абсолютно серйозно відповіла вона, навіть не повертаючись до хлопця, – для тебе точно не готуватиму.

– Чому?

– Не безрукий, сам впораєшся.

Морана нарешті розвернулася з тарілкою в лівій руці та побачила перед собою грайливо-злий погляд сірих очей юнака, що нахилився до неї та заважав пройти до столу.

– А може все-таки приготуєш своєму новому сусіду сніданок? – хитро посміхнувся він.

Дівчина звузила очі та стисла правицю в кулак. Наступної секунди Ааруш вже сидів на підлозі скручений в клубок, він тримався за живіт та тихо стогнав. Хлопцю хотілося блювати від болю, але шлунок був пустий, тому він видавав лише хриплі звуки. Юнак підвів погляд на Морану, що спокійно сиділа за столом та жувала грінку, споглядаючи небо та повзучі хмарки. Вона відчула його погляд та повернула до нього голову.

– Ще довго будеш на підлозі, як пес, сидіти?

Такого погляду Ааруш ще ніде не бачив. Темні карі очі дивилися на нього зверху вниз із таким ядучим холодом разом з огидою, що йому захотілося в цей же час провалитися крізь землю.

– Якийсь ти нікчемний…– добивала дівчина. – Маєш роботу?

– Ні, – видихнув Ааруш.

– Тоді з сьогоднішнього дня у тебе починаються тренування.

– Що? Навіщо? З ким?

– Зі мною. Я буду твоєю тренеркою. В тих мандрах з такою підготовкою ти не виживеш, склеїш ласти при першому ж нападі бомжів. Тому всю зиму ти тренуватимешся, а на весну вирушимо.

– Бляяяяяяя, – заскиглив хлопець та остаточно впав на підлогу.

– Давай, вперед. Зроблю з тебе нормального бійця. Але для початку. На кого ми працюємо?

– На дядька Джо.

– Той самий чоловік, що усміхається з кожного білборда?

– Саме так.

– Тоді я маю побачитися з ним.

– Він сказав, аби я повідомив йому кількість партнерів через поліцейських.

– О господи, поліцейські, – Морана знову скривила губи у виразі огиди. – Добре сама його знайду.

Дівчина встала, помила посуд та, переступаючи через досі майже лежачого на підлозі Ааруша, рушила до своєї кімнати, взяти деякі речі та тепліше вдягтися.

– Чому ти така жорстока? – заскиглив хлопець за її спиною, коли вона вже зібралася виходити.

Морана обернулася та імітуючи здивування запитала:

– А хіба не так люди виховують у інших мужність та силу?

– Ні, взагалі-то! Хто тебе такого взагалі навчив?!

– Батько. З методу батога та пирога у батька був лише батіг. Він тренував нас поки цукор у крові не падав настільки низько, що я падала без свідомості.

– Ну, в тебе хоча б він був.

– Хто? Батько?

– Так, – Ааруш опустив голову та втупився в плитку.

– А в тебе?

– Я сирота.

– Я думала сироти в декілька разів сильніші, ніж біженці…

– Хочеш сказати, що я слабак?! – викрикнув хлопець та рішуче підвівся, від удару його все ще нудило та хитало, але він намагався рівно стояти. Від згадки про жах життя в дитбудинку його проймала невимовна злість.

– Я повторила це вже декілька разів, якщо ти забув. І навіть продемонструвала тобі твою ж слабкість, – Морана підняла трохи голову, що в очах юнака виглядало, ніби дівчина дивитися на нього згори вниз, хоча у неї всього лиш затерпла шия.

– Не називай мене слабким! – вимовив хлопець, роблячи акцент на кожному слові.

– На тренуванні доведеш мені протилежне, – кинула Морана та попрямувала до дверей.

Ааруш хотів ще щось сказати, але слова прилипли до піднебіння. Він розумів, що проти цієї дівчини безсилий у всіх сенсах.

– А і, до речі, – гукнула вона, коли виходила з квартири. – Лише спробуй взяти мої продукти і я зламаю твого хребта.

Двері за нею голосно ляснули, а квартиру наповнила гнітюча тиша, що було чутно, як крутяться коліщатка в голові Ааруша.

Морана повільно йшла вулицями Грацу. Погода тиснула на її скроні до легкого, але набридливого болю. Люди бігали містом у своїх справах, намагаючись встигнути все до прогнозованого дощу. Вперше за кілька років дівчина нікуди не поспішала. Вона спокійно йшла до офісу знаменитого дядька Джо, дорогу до якого знала й без карти. Колись її з батьками до себе запросив цей усміхнений чоловік. Спочатку він дав молодшій Морані декілька пахучих та до вбиту солодких цукерок, а потім навіть подарував брелок у вигляді чорного кролика. Цей брелок досі висів у неї на рюкзаку, трохи пошарпаний, але живий. Дядько Джо співчував батькам дівчини, та обіцяв виділити для них житло. Але, як і очікувалося, жили вони всією сім'єю в таборі для біженців роками. По дорозі до офісу, Морана заскочила до маленького магазину та купила какао з імбирним печивом. Допиваючи свій напій, дівчина зупинилася в знайомому просторому холі. Ледь не на порозі її перестрів секретар відомого опозиційного політика.

– Вітаю, мене звати Ной, я секретар пана Джона. Вам щось підказати? – усміхався юнак. Йому було років 25, високий, привітний і світлий хлопець з темними, як смола очима й такими ж темними плямами під очима.

– Мені потрібно зустрітися з ним.

– Прямо зараз? – підняв брову Ной.

– Так, прямо зараз.

– Давайте я запитаю його, ходімо.

Він махнув рукою та попрямував до стійки рецепції. Хлопець натиснув кнопку на стаціонарному телефоні та почав чітко говорити в слухавку:

– Пане Джон, до вас прийшла якась дівчина та запевняє, що має зустрітися з вами.

Морана роздивлялася обличчя Ноя, намагаючись вловити його емоції. На іншому кінці дроту заговорили, а хлопець напружився та звернувся до дівчини:

– Скажіть, як вас звати?

– Я від Ааруша, – майже проігнорувала питання вона.

Їй знайомі були ці конторки, де назвеш ім'я, воно нікому, нічого не дасть і тебе з посмішкою на обличчі виведе охорона, а привітний секретар буде "щиро" вибачатися. Єдине, що працювало в таких ситуаціях – назвати знайоме чиновнику ім'я. Тоді його цікавість візьме гору над небажанням когось бачити такого гидкого, хмарного та сірого дня.

– Будь ласка, пані, йдіть за мною. Пан Джон чекає на вас, – озвався юнак та повів дівчину до сходів на другий поверх, де розташовувався кабінет дядька Джо.

В кабінеті було прохолодно, адже вікно відчинене навстіж, від вітру секретар помітно зіщулився. Чиновник стояв біля того вікна та втомлено розглядав хмари.

– Можеш іти, Ной, – кивнув він, а юнак поспішив вийти з приміщення, чоловік перевів погляд на Морану: – Що привело вас до мене, панно…

– Морана.

–Так, панно Морана. Мені здається, чи ми зустрічали раніше?

– Зараз це не має жодного значення. Я прийшла повідомити, що виступаю єдиним партнером Ааруша у вашій "мандрівці". Нам на підготовку потрібна вся зима. А ще деяка зброя.

– Цікаво, де ж цей шибеник вишукав таку прекрасну панну? З такою неймовірною впевненістю. І чому ж він не повідомив про вас у поліцейський відділок, з якого я його дістав, – останні слова дядько Джо виділив з особливим задоволенням.

– Мене не надто цікавить, звідки ви дістали цього бевзя, але повторюю. Мені потрібна зброя, гроші та зима, для підготовки. А також усі матеріали та докладна розповідь про мету мандрівки.

– Гаряча штучка, – ледь чутно пирснув чиновник.

– Перепрошую? – Морана чудово все чула, бо мала нереально чутливий слух.

– Вашою роботою буде зайти на територію "зоопарку", – поспішив змінити тему дядько Джо, а Морана від однієї згадки про зоопарк почала скрипіти зубами.

Джон Вельффлін розказав дівчині те саме, що говорив Аарушу. Вона слухала уважно та в голові прокручувала сказане, аби зрозуміти, яким чином готувати себе та напарника до мандрівки.

– Потвори дуже залежать від свого зору, якщо покалічити їхні очі або взагалі знести голову, за декілька годин вони здихають. Вони майже завжди активні, а якщо відчують запах крові або спирту, то збожеволіють. Тоді тікати буде просто нікуди.

– Окей, придумаю щось, аби Ааруш не вмер, хоча б у перші години на території "зоопарку".

– Яка вам потрібна зброя?

– Лук розбірного типу, з металевими обтяжувачами та з трьома шарами дерева. Тятива має регулюватися та легко змінюватися. Сотня стріл з легких сплавів, але наконечники з чистого срібла, оперення має бути лише синтетичним. Також потрібна сумка через плече на спину, в яку можна буде скласти лук, стріли та кілька наборів змінних елементів: запасна тятива, наконечники та оперення. Не забувайте про аптечки в підсумках. Також пізніше я повідомлю, яка зброя підійде Аарушу.

Дядько Джо здивовано дивився на Морану. Тепер перед ним стояла не просто якась зачмирена дівчинка, а за 10 хвилин боєць, готовий йти в бій проти цілої армії.

– Більше нічого не треба? – ледь вийшов із заціпеніння чоловік.

– Кошти на їжу. Бевзя потрібно привести до гарної фізичної форми, за свої гроші я це робити не буду.

– То, може, кидай цього невдаху з дитбудинку та йди в мандри з кимось більш достойним такого напарника, як ти? Тим більше, якщо він обтяжує тебе та все одно помре на першій же вилазці за бетонні стіни, – чиновник неочікувано перейшов на "ти".

Морана зобразила огиду та зневагу на своєму обличчі.

– Не думала, що ви настільки гидка людина. Але мене це не має стосуватися, тому чекатиму вашої відповіді, а мені час повертатися, – дівчина попрямувала до виходу.

– Ти все ж подумай про зміну напарника. Якщо все ж передумаєш, приходь, підберемо тобі гідну людину.

– Не переймайтеся, не передумаю. Ви найняли Ааруша, а він обрав мене своїм тренером і партнером. До побачення, – кинула вона, навіть не повертаючись.

Двері зачинилися, а дядько Джо нарешті впав у своє крісло та дістав цигарку. Він тихо засміявся:

– Яка цікава дівчина. Я, здається, навіть згадав, де її бачив.

Чоловік випустив хмарку сірого диму, який вмить вилетів через вікно на двір та направився до такого ж сірого неба.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.