Розділ 7

– Що означає напали?... – округлив очі Джон Вельффлін.

– Щойно поки ми вийшли на пробіжку, нас перестріли учасники общини.

– Тієї самої общини? – не вгавав чиновник.

Ааруш як і просила Морана мовчав і навіть не слухав, про що говорять його напарниця та чоловік, що найняв його для мандрів. За кілька хвилин зайшов Ной з аптечкою, поставив її перед хлопцем та поспіхом вибіг з кабінету. Дівчина помітила зміну обстановки та, не перестаючи домовлятися, почала обробляти рану на шиї її "колеги". Рана була не настільки глибокою, аби зашивати та хвилюватися, Ааруш скоріше більше перелякався, аніж реально відчував біль.

– Я не можу надати вам охорону, – зі злістю виплюнув чиновник, очевидно, Морана його не переконала і навіть набридла йому.

– Лишилося 2 місяці до того як нас здує попутними вітрами звідси. Ви ж самі нас найняли. Вас більше ваші люди на території Зоопарку не цікавлять???

– Мала погань, ти хоч розумієш про що ти мене просиш? – продовжував плюватися отрутою Джон. – Ааруш, вийди.

Лише тоді, коли його покликали, хлопець нарешті прийшов до тями і виліз зі свого астралу. Йому крутилося в голові, що він одразу і не почув, що звертаються саме до нього.

– Ааруш, вийди! Ти що оглух? – гаркнув Джо.

– Почув не верещіть.

Напарник Морани повільно вийшов, ледве пересуваючи ноги. Останнє що він побачив перед тим як зачинилися двері це те як швидко мер-щасливапосмішка наближався до його напарниці, а вона стояла як стовп. Після цього була тиша.

Ааруш присів навпроти дверей у пустому коридорі будівлі, в яку його наче досить нещодавно приволік поліціянт і де його прийняли найманцем. Хлопцю було страшно, він, на відміну від своєї напарниці, не був роботом беземоційним. Їм доведеться переховуватися від цієї дивної общини, члени якої вирішили напасти на них. «Скоріше на твою проблемну напарницю, – нагадав внутрішний голос хлопця. – Ти опинився не в тому місці та не в той час, придурку». Він випитає у Морани про тих людей і дізнається що такого неприпустимого вона їм зробила.

Тиша наповнювала Ааруша просто по вінця, хотілося якось її приглушити, аби вона не лізла у вуха. Хлопець ненавидів тишу. Через неї він опинився в дитячому будинку без прізвища. Спогади вирішити знову нагадати про себе.

16 років тому. Селище без назви побіля міста Грац, не густонаселене, але мало і закинуті старі блокпости, що нагадували про часи до катастрофи і міські будівлі і свою владу, яка утворилася наперекір законам Жандармерії. Батьки Ааруша мали свій будиночок та двох дітей, розводили овець та обмінювали вовну та м’ясо на потрібні продукти та інші товари першої необхідності. Всі в селищі жили досить мирно, але бідно. Погода того року була досить сприятлива для садівництва та роботі в полях тому більшість людей цим і займалися. Матір та батько хлопця збирали плоди в громадському спільному саду, а він та його старша сестра гасали навколо них, намагаючись зловити муху. Його сестрі було 4, вона була дуже весела та турботлива, це Ааруш ніколи не забуде, як і її світле, радісне обличчя що пашіло життям, незважаючи на бідність їхнього буття. Хлопець був малим, але той день не зміг забути особливо тому, що він снився йому кошмарами впродовж всього життя. Того дня до селища навідалася чума в синьому вбранні та зі старезною зброєю. Офіцери жандармерії. Вони були незадоволені тим, що під носом у досить великого міста завелися селюки, які не підкорюються їхній владі. Тоді почалася паніка, адже вже за кільканадцять хвилин все селище знало що в перших хатах орудує жандармерія в обличчях та зброї своїх вірних псів. За пів години почулися перші постріли. У селищі не було зброї. Це стріляли офіцери і скоріше за все не в повітря. Матір Ааруша зібрала їх з сестрою і наказала бігти до лісу і погратися з нею в хованки. Постріли налякали дітей, але гра їх зацікавила, тому вони чимдуж побігли до лісу з торбинками на спинах. Батько в цей час готувався до приходу жандармів. Чоловік любив своє селище, сім’ю та громаду, він не збирався тікати від паршивих псів жандармського порядку. А дарма. Вони прийшли по них, перевернули весь будинок, побили матір та прив’язали її руками до найближчого дерева, вона кричала поки офіцери намагалися катувати її чоловіка. Ааруш в цей час з сестрою бігали в лісі, до того моменту поки постріл не пролунав у їхньому подвір’ї. Сестра зупинилася та застигла, мов статуя, спрямувавши погляд в сторону їхнього дому. А потім побігла стрімголов, чіпляючись за корені та гілки дерев. Її молодший брат не зрозумів що відбулося. Він був наляканий і не хотів лишатися на самоті, тож побіг за дівчинкою.

На подвір’ї не лишилося нічого, що діти так добре пам’ятали. Будинок і все в ньому перевернули догори дригом, їхні скромні пожитки розкидали подвір’ям, ніби смерч завітав до їхньої оселі. Мама стояла під деревом та намагалася виплутатися з мотузки, тихо схлипуючи та підтягуючись до тіла, що лежало перед нею. Це був її чоловік, батько її дітей та прекрасна людина. Його тіло лежало майже під її ногами, над ним стояв огидний жандарм у синьому та блакитному вбрання і шкірився не менш огидною посмішкою. Поруч з ним стояли його поплічники та сміялися, викрикували якісь непристойнощі та образи в сторону матері та її сім’ї. Жінка плакала, але не видавала жодного звуку, незважаючи на жорстку мотузку, що боляче впивалася в шкіру на її зап’ястках. Різко піднявши голову, вона помітила своїх наляканих дітей. Донька стовбичила поруч дверей їхнього будинку, а син намагався ховатися за його кутом. Зміну в поведінці матері помітили жандарми та, обмінявшись єхидними поглядами, рушили до дітей. тоді вже матір заголосила, аби вони відпустили її малюків, вони ж бо ні в чому не винні. “Опинилися не в тому місці, не в той час” – засміявся один з солдатів. Матір пронизливо заверещала чим розгнівала старшого жандарма, що огидно шкірився на труп її чоловіка. Він сплюнув, вилаявся та наставив свою зброю докатастрофних часів на жінку і без попередження смикнув за гачок. Його друзі розчаровано забурмотіли, вони налаштувалися весело провести решту доби з цією жінкою. Ааруш застиг і дивився, як тіло його матері хитається, а потім з плюскотом падає долілиць на землю, здійнявши купку пилу. Його дитячий мозок не міг усвідомити той жах, який щойно стався, але на відміну від нього мозок сестри усвідомив. Вона завила. Такого тваринного голосу малий Ааруш ніколи не чув від своєї старшої сестрички. Звичайна дитина наврядчи може видобути з свого рота такі звуки. Жандарми позакривали вуха руками та кривилися від огиди. Найсміливіший жандарм кинувся до маленької тендітної дівчинки і схопив її за волосся, від чого та високо закричала, а після цього отримала гучного ляпаса від іншого солдата. Він наказав їй замовкнути і не заважати закону розбиратися з порушниками. Сестра вовтузилася на місці і намагалася пробитися своїми маленькими руками до мами. Дівчина скиглила, як пес якому наступили на хвіст, пронизливо і довго, що дуже діяло на нерви жандармам. Один з них не стерпів такого гидкого звуку і вгатив дівчинку руків’ям пістолета по голові. У дівчинки зігнулися коліна і вона повалилася на землю. Скиглити вона не перестала, лиш міцніше скрутилася на землі. Ці гучні звуки припинилися лише після оглушливого пострілу, після якого Ааруш більше нічого не чув.

Він розплющив очі та важко вдихнув, у вухах досі лунало те скиглення його молодшої сестри. Пройшло кілька секунд, після яких Ааруш зрозумів, що це не вибрики його хворого мозку, не звукова галюцинація чи проекція старої незабутої травми, а реальний звук, який долинав з-за дверей кабінету Джо.

Хлопець в паніці підстрибнув, від чого його моментально хитнуло в бік, але, на щастя, він втримав рівновагу. Одним кроком він підстрибнув до дверей і розчахнув їх навстіж.

Те що він побачив за ними, змусило хлопця облитися холодним потом і відступити на крок назад. Там була Морана, його напарниця, колега, яку чиновник-широкащирапосмішка притиснув обличчям до столу та намагався роздягти. Коли двері хряснули об стіну, вони обоє підняли голови на того хто став на порозі. Джон розплився у винній усмішці, звужуючи очі.

– Що тут блять відбувається? – осторопів Ааруш.

Морана досі видавала те саме скиглення, адже Вельффлін з появою незваного гостя і не думав зупинятися.

– Ой… Незвані гості, як не зручно, – крізь усмішку прошелестів чиновник.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.