Шлюмбергера

Пролог

Стара Каська помирала важко. Добряче замордувала змарнілу рідню та й сама натомилась. Правдиві сільські язики казали, що вона відьма, ото й мучиться. Вчасно своє вміння не передала, а тепер світом колотить. Доведеться зятю Петру зривати дах Касьчиної хати, щоб душу темної Каськи випустити на волю.

Петро в тих дурних розмовах насуплено обіцяв зірвати дах самим порадникам, але про себе важко думав. Приміряв, кого звати помагати, якщо таки прийдеться стелю ламати. Бо ж відпустка на днях кінчається. А вийшло так, що на поміч визвався його внук. Шестирічний Денис.

Олька, може в сотий раз, зайшла до кімнати з недужою матір’ю. Бо стара Каська якраз захрипіла особливо голосно і дочка пішла глянути, що там. Стривожена, забула прикрити двері і Денис нарешті заскочив у кімнату, щоб подивитися на бабцю Касю. Яка завжди пригощала смачнющими цукерками.

Безтямний погляд старої Каськи несподівано прояснів і зустрівся з переляканими очами внука. Дениса пересмикнуло током. Помітивши переміну в матері, Олька прослідкувала за її позирком і, охнувши, виштовхала заціпенілого внука за двері. Нащо дивитись дитині на те старе нещастя? Повернувшись до матері охнула ще раз. Стара Каська вдоволено померла.

Апогей

Через двадцять років потому, Богораз Володимир Михайлович, психіатр з тридцятирічним стажем, меланхолійно гортав стрічку новин стародавнього Фейсбуку і очікував такого собі Дениса. Який мав прийти з хвилини на хвилину, щоб отримати консультацію. Володимир Михайлович консультував зрідка і дорого, але про Дениса попросили з керівництва Асоціації психіатрів України. Тож відмовити було незручно. Правда, опцію «дорого» Богораз не відключив, але за таку милість і не просили.

Рішучий стук у двері сповістив про прихід Дениса і Володимир Михайлович з професійною усмішкою піднявся назустріч. Психіатру, який спеціалізувався на неврозах нав'язливих станів, вистачило кількох секунд, щоб переконатися, що відвідувач таки його клієнт. Погляд, який ні з чим не сплутати, і горщик з вазоном в руках. Леон-кіллер, тоскно ідентифікував Володимир Михайлович і звично прибрав вираз чемної зацікавленості. Зараз почнеться.

Пожали руки і Володимир Михайлович запропонував присісти за приставний столик один напроти одного. Кажуть, це викликає довіру пацієнта. Психіатр з тридцятирічним стажем не вірив в подібну маячню, але традицій не порушував. Слухаю Вас!

Відвідувач обережно примостив вазона справа від себе. Заглянув у очі професору медицини і пояснив:

- Люди кличуть її рождєствєнніком, бо цвіте, як правило, взимку. На Різдво. Але я зву цю красуню як належиться - Шлюмбергерою. Погодьтесь, віє чимось романтичним і, разом з тим, аристократичним.

Володимир Михайлович уважно глянув на, м’яко кажучи, облізлу красуню, згідливо кивнув головою і подумав, що випадок важкий. І, до того ж, запущений.

- Мене звуть Денис Петрович, - продовжив протеже Асоціації психіатрів, - двадцять шість років, програміст, займаюсь питаннями штучного інтелекту. З недавнього часу кажуть, що хворію на обсесивно-компульсивний розлад і хотів би отримати Вашу консультацію з цього приводу. Мене запевнили, що Ви найкращий спеціаліст країни в цих різновидах неврозу.

Непроникне лице професора Богораза жодним натяком не видало легкого здивування лікаря. В його практиці були пацієнти з психіатричними знаннями, в тому числі і бувші колеги. Як говориться, стати божевільним на такій роботі – це лише питання часу. Збентежила, чи точніше здивувала, усвідомлена тверезість формулювання. Денис Петрович повідомляв про своє психічне захворювання як про щось само собою зрозуміле. Наче хірургу про зламану ногу. Діагноз понятний, що далі, доктор?

- Зрозуміло, - озвався Володимир Михайлович, - Уточню, з Вашого дозволу. Чому Ви вирішили, що у Вас є захворювання? Що, власне, наштовхує Вас на таке припущення?

Очевидно, що це було очікуване питання, бо Денис Петрович відповів не задумуючись:

- Злі язики. Розумієте, я закохався в кактус - він ніжно торкнувся листочка вазона, - в прекрасну Шлюмбергеру. Але буквально всім навколо це чогось муляє. Спитаю Вас як спеціаліста, мені варто переживати за своє здоров’я?

Професору почувся сарказм, але він не став зважати на інтонації. Натомість фахово, усіх боків, проаналізував відповідь відвідувача. Подумки погодився, що причина для переживань таки є. Однак тридцять років спілкування з навіженими не пройшли дарма і Володимир Михайлович залишився уособленням доброзичливого спокою. Ледь кивнувши головою, поставив наступне питання:

- Як це сталося?

- Ви дійсно гарний спеціаліст, - широченно всміхнувся клієнт, - вмієте розмовляти з начебто божевільними. Втішений, що мене не обманули.

Професор Богораз показово ввічливо мовчав і Денис Петрович продовжив:

- Спробую пояснити максимально просто. В ході своїх досліджень я оцінював вплив звукових вібрацій на роботу мозку. В смислі як програмувати звуком. Пам’ятаєте? Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог.

Програміст зробив паузу і запитально глянув на професора. Богораз продовжував мовчати, болісно уявляючи взаємини бога з цим пацієнтом. Денис Петрович розуміюче хмикнув і продовжив.

- Я людина сентиментальна, тож для експерименту взяв любовні замовляння. Згадав, бачте, як моя бабуся колись помагала сільським дівкам. Отож зібрав і проаналізував всі доступні мені заговори на будь-яких мовах у звуковому форматі. А потім створив з них узагальнений звуковий фрагмент. Таке собі ідеальне, всеземне любовне замовляння. До речі, в ньому є певна мелодія. Складна, незвичайна, але мелодія. Далі просто. У точно визначене місце звукового фрагменту вставляється ім’я об’єкту пристрасті у звуковому ж форматі. І тоді вже ідеальне любовне замовляння набуває чисто конкретного звучання.

Денис Ігорович замовк, з надією дивлячись психіатру у вічі. Той майже непомітно всміхнувся і спитав:

- Ви вставили в замовляння шлюмбергеру?

- Доктор, з Вами приємно розмовляти! – на цей раз посмішка клієнта просто не мала меж. Програміст ніжно погладив листочок вазону і в своєму стилі заглянув професору в очі. Щасливо кивнув головою і прошепотів:

-Так, мені повезло. Я вставив шлюмбергеру. І прослухав любовне замовляння з нею.

- Повезло? – не втримавшись, перепитав професор.

- Доктор, знаєте, в мене був вибір, - Денис Петрович відкинувся на спинку стільця, - злі язики кажуть, що в українській мові понад триста тисяч слів. В тому числі, не приведи господи, понад дві тисячі вживаних імен. Жіночих, чоловічих, та навіть імен тварин. Міг, наприклад, закохатися в якогось їжака. Тут нічого особистого, я досить толерантний і все таке. Просто мені ближче звичайні погляди на любов.

Володимир Михайлович повільно перевів погляд на вазон.

- Здаюсь, - розкотисто засміявся Денис, - мені, мабуть, не варто згадувати про традиційні сімейні цінності.

Професор чемно посміхнувся у відповідь і обережно поцікавився:

- А Ви не пробували зробити програму для зняття любовного замовляння?

- Навіщо? – безмежно щиро здивувався програміст і ніжно торкнувся листочка вазона, - Нам так добре удвох! Правда ж, моя люба?

Володимир Михайлович любив логіку. Навіть, якщо вона була божевільною. Власне, саме через це і вважався класним спеціалістом. Ситуація почала виводити його з рівноваги. Бо якраз логікою і не пахло. Однак професійно повторив спробу знайти її у навіженого, який сидів перед ним з вазоном.

- І що Ви тоді хочете від мене, якщо Вам добре? Удвох! – професор зусиллям волі змусив себе не дивитися на кактус.

- Я ж казав! Забули? – Денис стривожено оглянув професора, - мені треба кон-суль-та-ція! З Вами все нормально? Не перевтомились на такій роботі?

Легка тінь роздратування майнула обличчям Богораза. Просто подумалося, що ще трохи і цей пацієнт почне його лікувати. Але наш закоханий у вазон не збирався займатися такими дурницями. Натомість Денис набув вкрай серйозного вигляду.

- Я зрозумів. Іронічність недоречна. Переходжу до суті. Мені треба протокол лікування мого захворювання. Здається, це у Вас так називається.

Професор автоматично кивнув і перехопив уважний погляд програміста. Професору подумалось, що міг би і в інтернеті знайти. Кілька хвилин вони мовчки дивились один одному в очі. Володимир Михайлович не витримав першим.

- Для ефективного лікування треба згода і усвідомлення хворого. Я вважаю, нам ще треба трішки попрацювати у цьому напрямку, - повільно вимовив професор, дивлячись тепер у напрямку Шлюмбергери.

Денис також глянув на вазон, обережно здмухнув з листка непомітну смітинку і знову заглянув у вічі професору.

- Мені здалось, що Ви хочете лікувати мене. Боюсь, Ви не правильно зрозуміли, Володимире Михайловичу. Я не збираюсь лікуватися. Незважаючи на всякі злі язики, я здоровий і почуваюсь дуже щасливим із прекрасною Шлюмбергерою!

На цей раз Богораз з сумом подумав, що випадок виявився банальним. А як все перспективно починалося! Стидно сказать, але спочатку йому стало навіть цікаво. Нове в технологіях! Денис Петрович перебив його професійні роздуми.

- Так, у нас все прекрасно! Але лікувати треба нашого друга! Який мучиться з тією стервою! Ми дуже переживаємо за нього!

Захоплений зненацька зміною теми розмови, Володимир Михайлович перепитав:

- Якого друга?

- Нашого друга, доктор, нашого. Ми разом працювали на програмою замовлянь, - Денис знову торкнувся вазона, ніби заспокоюючи його (чи її), - Він не слухав, про що я йому говорив. І тепер закохався в одну легковажну особу. Яка п’є з нього кров.

Професор насторожено підняв ліву брову і обережно, майже пошепки, поцікавився:

- Він вставив у замовляння …еее… п’явку?

- П’явку? – розгублено перепитав Денис і вже за мить розсміявся, - Аааа, Ви про це! Ні-ні, у п’явку він не закохувався. Не так прямолінійно!

Кілька секунд Денис щось обдумував, знову посміхнувся і продовжив:

- До п’явок ми не дійшли, але Ваша ідея виглядає оригінальною. Однак, - зітхнув, - ні! Про кров це я в переносному смислі сказав. Насправді він закохався в ручку. Звичайнісіньку ручку!

Професор вичікувально дивився на пацієнта та щосили, і водночас безнадійно, сподівався, що йдеться не про дверну ручку. Денис окинув поглядом професора і зрозумів, що треба пояснити більше:

- Дійшло до того, що вона не дає йому собою писати! Уявляєте? Що це, як не пиття крові?

Володимир Михайлович продовжував мовчати, бо завжди намагався максимально уникати розмов про кров зі своїми клієнтами. Не діждавшись словесної реакції, Денис продовжив:

- Розумієте, вона нічого із себе не представляє! Проста ручка БІК, яких мільйони, а стільки понтів і гонору! Прямо тобі мухи в носі! І він повністю втратив голову – моя Біккі, моя Біккі! На тобі це, на тобі се! Задовбав уже, вибачте, професоре, за мою вульгарність.

Денис замовк, стишуючи емоції. Професор покірно чекав.

- Коротше, ми вирішили втрутитися, - Денис Петрович погладив листочок кактуса, - і хочемо, щоб Ви дали протокол лікування і , можливо, консультацію, як врятувати нашого друга! Щодо нього злі язики не брешуть! Не можемо дивитись, як він гине з тою ручкою! І зовсім не хоче лікуватись…

Професор болісно згадував, хто саме попросив за цього хлопа. Треба буде сказать, що необхідно широке комплексне обстеження, бо наразі трудно сказати наскільки саме цей товариш важко хворий. Так і не згадавши, професор важко відірвався від роздумів і затягнув звичайним у таких випадках професійним шаблоном:

- Денис, я Вас дуже добре розумію і цілком поділяю обґрунтовану тривогу за Вашого друга, Вашого колегу. Це дуже яскраво свідчить про Ваші найкращі людські якості. Однак…

Володимир Михайлович зробив паузу, блискавично оцінюючи можливі надмірні реакції пацієнта на відмову і рішуче закінчив:

- Думаю, що лікувати треба все-таки лікарям, які мають відповідний досвід і знання. Це буде правильно. Адже Ви не дуже хотіли б, щоб Вас, наприклад, лікував ботанік?

Запала пауза. Професор картав себе за невитриманість з натяком-ботаніком і приречено очікував від Дениса емоційного переконування в своїй неправоті. Попри очікування, пацієнт ствердно кивнув головою:

- Добре, пане професоре, я Вас почув. Мені жаль, що так виходить. Мабуть, нам пора, - він лагідно торкнувся свого вазона, - однак, якщо передумаєте щодо мого друга, то ось мій телефон. Гроші за консультацію я вже переказав.

На стіл лягла елегантна візитівка орнаментована зеленим. Професор міг би закластись головою, що орнамент пов'язаний із шлюмбергерою. М’яко всміхнувшись, Володимир Михайлович взяв візитівку і лагідно промовив:

- І все таки спробуйте направити свого друга до мене. А там і подивимось, що можна зробити…

Провівши пацієнта, професор замислився про якусь зіжмаканість, незавершеність розмови. Як у тому паскудному анекдоті – чого приходив, що хотів? Затим уважніше роздивився зелену візитівку, зацікавлено хмикнув і почав гортати свого щоденника. Шукав, хто ж саме просив за цього Дениса.

Епілог

Вночі на русанівських садах Києва під акомпанемент криків пожежних яскравим стовпом горіла дача. Володимир Михайлович стояв неподалік у темному провулку, за спинами кількох заспаних дачників. Всі мовчки і прибито дивилися на вогонь.

Денис тихо став поряд з професором і, не відриваючи погляду від пожежі, тихо спитав:

- Як здогадались?

- Візитівка, - не повертаючи голови відповів Володимир Михайлович. Після паузи добавив: - З надрукованою адресою цієї дачі. Плюс – мені повідомили, що у Вас нема колеги…

Денис схвально кивнув. За деякий час програміст знову озвався:

- Щиро дякую, пане професоре!

Володимир Михайлович мовчки хитнув головою. Затим дістав з кишені все ту ж Денисову візитівку і вклав її в руку програміста:

- Я чекаю на Вас. Ми справимось і сподіваюсь, на цей раз не так яскраво, - професор кивнув в бік пожежі, — не до вподоби мені такі методи лікування...

- А я сподіваюсь, що вона недовго мучилась, - прошепотів Денис.

Володимир Михайлович пильно подивився на молодого чоловіка і за якусь мить зник в темряві. Денис гірко всміхнувся і розпрямив долоню. Візитівка, кружляючи, впала на дорогу. Придивившись, на фоні зображеної на ній шлюмбергери можна було б прочитати слова Пікассо: «Щоразу як я міняю жінку, я мушу спалити колишню».

Денис Петрович легесенько поправив ручку БІК в нагрудній кишені і рішуче покрокував до своєї палаючої дачі.