Ланцюговий пес

Ніколи в житті я не почувався більш живим, ніж зараз. Ті тижні звикання стали справжнім випробуванням, але Фрея сказала, що тепер я можу жити повноцінно. Батьки були такі щасливі бачити, як я підводжуся й ходжу квартирою без тростини, що навіть не питали у Фреї, як їй це вдалося. Що тут скажеш, я й сам радів. Попри всі обставини, які цьому посприяли, мені подобалося знову бути повноцінною людиною.

— Будь обережний, Джеку. Фенрір — це не жарти. Тобі доведеться вчитися співіснувати з ним. Часу на це в нас немає, тож навчатимешся самотужній. Ті техніки дихальної гімнастики, які я тобі показала, допомагатимуть перші дні.

— Я все зрозумів, Фрею. А Він не зможе контролювати мене на відстані?

— Він може зробити достатньо, щоб покарати тебе за непослух. І, повір, мені б не хотілося робити те, що мене змусять зробити.

— Розумію, — стало ясно, що виконавцем мого покарання буде саме вона. Мені б дуже не хотілося цього — і не тому, що мені буде зле, а через те, як почуватиметься вона. За час мого відновлення ми побратимилися, а хто захоче завдавати болю своїй подрузі? — Тебе він теж може покарати?

— Поводься добре, — Фрея ухилилася від відповіді. — Насолоджуйся життям, скільки це можливо, Джеку. На тебе чекає багато випробувань і справ, які тобі, м'яко кажучи, не сподобаються. Тому краще відчути радість хоча б якийсь час. Я ще трохи відвідуватиму тебе, але згодом із тобою зв'яжеться інша людина.

— Мені шкода, що ми не зможемо бачитися.

— Ми бачитимемося, але не тут і за інших обставин.

— І все ж таки…

— Мені теж шкода, Джеку. А тепер лягай спати. Тобі завтра до школи. Людина, з якою ти маєш зустрітися, сама тебе знайде. Відпочивай.

— На добраніч, Фрею.

— На добраніч, Джеку.

Вона вийшла з кімнати, вимкнувши світло. Що ж на мене чекає? У будь-якому разі, треба відпочити, і я заплющив очі. Мені снився вовк, який біг безкраїми, прекрасними преріями. Він був вільним.

Задзвонив будильник — 07:30, пора збиратися до школи. Перекусивши та почистивши зуби, я вирушив у дорогу. Підручники з моїх предметів зберігалися в бібліотеці — хоч якийсь плюс був у моїй хворобі. Хоча які там в біса плюси?

Коли я підходив до головного входу, на мене озиралися й перешіптувалися. Особливо ті, з ким я був знайомий. Я явно став подією дня. Мушу визнати, це було приємно й додавало впевненості.

— Джеку! — до мене підбіг Гаррі. — Ти... ти…

— Хах... є таке, — гордість змінилася ніяковістю. — Мені полегшало.

— Це просто диво!

— Самому не віриться, — я посміхнувся. — Давай я занесу тебе до школи!

Він розсміявся:

— А ти подужаєш?

— Давай перевіримо. Застрибуй на спину.

— Чекай, ти не жартуєш?

— Звісно, ні. Давай-давай, я ж маю тебе віддячити. Який у тебе урок?

— Е-ем, біологія, — Гаррі зніяковів.

— Чудово, давай.

Трохи ніяковіючи, він застрибнув мені на спину. В моїх руках він здався легким, наче пір'їнка.

— Х'юстоне, пристебнути паски! — вигукнув я і помчав уперед.

— Ха-ха-ха!!! — Гаррі, схоже, геть забув про те, що було раніше. Колись він отак возив мене і не думав про це двічі. Я був щасливий повернути йому борг. — Почекай, нам же на третій поверх!

— От і перевіримо, чи втримаєшся ти в сідлі! — з цими словами я додав ходу. Мене охопила ейфорія. Ще один проліт — і ми на місці. — Прибули! Звільніть вагон!

Гаррі зіскочив на підлогу:

— Це неймовірно! Ти навіть не захекався!

— Ти не такий уже й важкий.

— Та ну? Я важу за сімдесят.

— Ну не вісімдесят же, — я посміхнувся.

— Хах, розкажи, як…?

— Іншим разом, Гаррі. Напиши, коли треба буде спуститися.

Він розсміявся:

— Дій хоч до свого уроку, Геркулесе.

— Я добіжу.

— Та ладно, це вже буде не фантастика, а містика.

— О-о-о, поспоримо?

— Спорю на двадцять фунтів, що тобі не під силу збігти вниз сходами й одразу повернутися на це саме місце.

Я побіг. Вниз-вгору... таке враження, що я справді не втомився. Це було так само легко, як дихати.

— Ну, що?

— Ти божевільний, Джеку! Ось твої гроші, — він дістав гаманець на блискавці й почав його відкривати.

Я притримав його руку своєю:

— Не треба, Гаррі.

— Але ж я програв спір.

— Я тобі забагато чим зобов'язаний, і брати з тебе гроші було б безчесно, — він трохи відкрив рота, мабуть, хотів заперечити. — Справді, не варто.

— Ти ж знаєш, я допомагав тобі не з жалості…

— Знаю, Гаррі. Саме тому я ніколи не візьму з тебе грошей, — я посміхнувся й простягнув йому руку. — Дякую. Дякую за все.

Він потиснув її зі щирою посмішкою на обличчі:

— Тоді до зустрічі, Джеку.

— Побачимося, Гаррі.

Я розвернувся й побіг далі коридором. На мене чекала фізкультура.