Посилка для серфера

Схованку від перехресного вогню висхідного Рекса та призахідної Регіни на пустельному березі Нового Понту знайти не так уже й легко. Але Макс знав одну місцинку, де в цю пору доби можна було милуватися затокою, не підставляючись під промені жодного з двох світил.

Руїни старої галери, що казна-яким дивом потрапила на гребінь дюни, та ще й замурувалась у ґрунт по саму ватерлінію. Уламки снасті наразі й створювали досить великий п’ятачок накладання двох тіней. Легкий бриз метляв клаптями вітрила, а знизу долинав тихий шелех прибою, що білів крізь хирлявий чагарник і обрідні пальми. В густому повітрі над затокою кружляли велетенські білі «чайки», за будовою крил більше схожі на птеродактилів. На дальньому пляжі довкола велетенської морської черепахи, що необачно виплила до берега, пустували місцеві дітлахи. Ось кому ані гадки!

Всівшись у тіні та спершись спиною об борт галери, Макс розв’язав сандалі й спочивав після втомливого сходження. Це пробачно новачкам, які ще не звикли до півторакратної гравітації. Розслабленим поглядом він ковзав по зелених хвилях затоки, що сягала за виднокрай, і неквапом розмірковував.

Як виник серфінг? Ну, з тими, які на дошках по морських хвилях – зрозуміло. Гребе собі жертва корабельної аварії, тримаючись за уламок, і раптом – велетенська хвиля. Заліз із переляку на дошку, і пішло-поїхало. А ми? Схоже, що прадавні стихійні серфери на кшталт нострадамусів, мессингів і ванг теж починали ковзати після якихось життєвих катастроф. Це вже потім у морських серферів з’явилися спеціальні дошки, а в нас – чипи...

Або ж хакери? Теж були ті ще любителі доби інформаційної революції понишпорити там, де не можна. Хоча хакери радше ближчі до дайверів – більше специ з сучасності, ніж із майбуття. Втім, усі нелегали, як дайвери, так і серфери, – одна братія. Ігри на біржах, тоталізатори, політика й інші царини, де хист передбачення чи ясновидіння можна конвертувати у тверду валюту. На чому й попадаємося. А далі – або робота на Контору, або… А на чому ж я попався?

На потилиці, в основі черепа, виник докучливий свербіж – фантомний біль від неіснуючого чипа. Отже, йде хвиля. Затока Нового Понту блаженно тихомирна, але в інформаційному морі … Кляті конторські, так поспішали видерти чип, що пошкодили не лише слот, але й частину пам’яті. Чи може, свідомо копирсалися? Хоч це і незаконно, проте які закони їм писані? Трясця, на чому ж мене тоді взяли? Хоч убий, не пам’ятаю! Але що трапляється з бунтівниками, які відмовилися гарувати на Контору, – тепер знаю. Вони потрапляють сюди, в резервацію Новий Понт на четвертій планеті зірки Регіна в подвійній системі Регіна-Рекс.

На мить картина світу змінилася. Ані чайок, ані далекого пляжу з дітлахами, ані пальм. Затока осілась, обміліла й перетворилася на дзеркальне мертве мілководдя аж до небокраю. Макс мотнув головою, і колишня картинка повернулася. Оце-то хвиля! Навіть без чипа накриває!

Свербіж посилювався, і Макс дістав із рясиць пончо глиняну люльку з дерев’яним цибухом і капшук із сушеними водоростями «трік-трак». Це допоможе хоча б частково послабити хворобливі відчуття.

Розпалюючи люльку, він помітив унизу людську фігурку в мишастій домотканій туніці з пальмового волокна. Фігурка підіймалася схилом, петляючи поміж пальм та кущів.

Макс упізнав Стаса – смаглявого кучерявого підлітка років чотирнадцяти, онука самої баби Віри. Саме тієї, що стала живою легендою в середовищі серферів, коли Макс іще пішки під стіл ходив. А потім Віра якось різко зникла. Ходили намогливі чутки, що її схопили, й вона лягла під Контору. Аж ні, виявляється, вона ось де – в резервації.

Саме в резервації, а не в колонії. Створена в обхід конвенції про заборону колонізації заселених світів, резервація животіла в досить тяжких умовах. Жодного металу, ніяких розвинутих технологій. Господарі планети – рептилоїди в самому розпалі бронзової доби, ревно пильнують за цим, так само як і за непорушністю кордонів резервації. Цікаво, чим же їм заплатили за цю затоку та кілька десятків квадратних кілометрів прилеглої суші? Чи вони настільки практичні й завбачливі, що сподіваються задешево обзавестися технологіями більш розвиненої цивілізації? Можливо, вони розуміють, що час, необхідний для виникнення ідеї колеса, й час його виготовлення – просто несумірні. А Новий Понт уже зараз власними силами розвинув ткацтво, виробництво паперу і книгодрук, виготовлення кераміки і скла, просувається в будівництві, вдосконалюючи рецептури бетону. Ось тільки руда тут не спостерігається. А ящери вперто не бажають торгувати металом, вважаючи його запорукою свого довічного панування.

– Привіт філософам-неробам! – перервав його роздуми Стас, піднявшись на гребінь дюни і не виявивши при цьому ані найменшої ознаки задишки. Ось що значить друге покоління місцевих, тобто народжених тут, в умовах підвищеної гравітації!

– Про що замислився наш Діоген від серфінгу? Про долю Понту й загадку цієї галери? - задерикувато посміхнувся Стас. Він ніколи не втрачав нагоди сяйнути завдатками телепатії, що дісталися йому, вочевидь, у спадок. Незлецький, мабуть, вийшов би дайвер, йому б іще акваланг у вигляді чипа. Хоча сама баба Віра завжди була категорично проти і твердо припиняла будь-які спроби розвивати ці здібності.

– Привіт, Стасику! – з удаваною байдужістю видихнув Макс після глибокої затяжки, не проминувши урезонити хлопчиська. Він-бо знав, як той не любить, коли його кличуть «Стасиком».

– Сам ти!.. – огризнувся хлопчина, усе ж влаштовуючись поряд у затінку. - Я, між іншим, до тебе із добрими дарунками. Ось тобі оладки від бабки, – і він розгорнув перед Максом згорток пальмового листя, в якому ховалися свіжоспечені в пряному соусі духмяні коржики. – А це, – хлопець дістав з-за паска маленький полотняний клуночок, – тобі з земного лайнера передали. Ми вчора з бабунею з ярмарку ящерів повернулися.

Відклавши люльку, Макс узяв із рук Стаса плаский, неправильної форми чорний камінь на шворці. Химерна заглибина, вирізана в центрі кругляка, здалася Максові непевно знайомою. У підсвідомості спалахнула тьмяна іскорка, але одразу ж згасла. Гаразд, потім. Він надів шворку на шию й сховав камінь за пазуху.

– То як щодо галери? Розгадав? – хитрувато примружився Стас, спостерігаючи, як Макс наминає частування від баби Віри. – Штормом закинуло, чи у прадавніх ящерів тут верф була?

– Боюся, що ні те, ні те, – з повним ротом пробубонів Макс. – Гадаю, галера просто сіла на мілину, коли тут іще хлюпотіло море. І це не надто втішає… Та я про це краще побалакаю з твоєю бабунею. До речі, перекажи їй мої уклінні…

– Ну, добре, піду я! – Стас спритно підхопився, чи то зметикувавши, що аудієнція скінчилася, чи то поспішаючи у своїх хлоп’яцьких справах, певно, більш захопливих, аніж стирчати в затінку поруч із нудним і млявим, наче старий дідуган, землянином. – Про всяк випадок запам’ятай: корабель «Марко Поло», другий штурман Дієго Ларсен.

Макс вирячився на хлопця, намагаючись усвідомити, навіщо ж Стас викладає всю цю інфу, а той витлумачив його погляд по-своєму:

– Та не ліз я йому в голову, він сам відрекомендувався! Ну, все – бувай, серфере!

Нагадування про серфінг знову провернуло Макса до сверблячого болю в потилиці. Люлька згасла, і він поліз за пазуху за кресалом. Рука одразу ж зачепила шворку з кругляком. Виймаючи новий амулет, Макс заразом дістав і поворозку зі старим талісманом, привезеним іще з Землі. Це була звичайнісінька кварцова друза, але досить оригінальної форми. І тут від вигляду каменя і друзи, що лежали поруч на долоні, у Макса перехопило подих. Заглибина в камені достеменно повторювала форму друзи. «Посилка з минулого собі коханому» – спливло звідкись із підсвідомості. І ключик від скриньки…

Він обережно вставив кристал у заглибину і злегка натиснув. Камінь миттєво розійшовся на дві частини, а на поли хламиди, що вкривали коліна Макса, впав «жучок» завбільшки з горошину.

Кліщ!!! Останній писк серфінгу – самоадаптивний чип. І до дідька всі слоти, налаштування й інший геморой!

А саме зараз іде хвиля… Хто зміг би втриматися?

Секунди зо дві Макс милувався кліщем, а потім рішуче приклав до потилиці й заплющив очі…

* * *

Колісниця стрілою летіла пустельною рівниною, тягнена запрягом бурих пустельних вовків. У безгомінні загуслих сутінків чувся лише поскрип коліс і хрускіт коловоротів, що натягували тятиви станкових арбалетів. Обабіч мчали десятки таких самих запрягів з одним колісничним і двома вояками-арбалетниками. Зосереджено заряджаючи болтами свою залпову «артилерію» – восьмизарядні арбалети, бійці в черепахових обладунках і шоломах з кам’яного горіха виглядали хоч і дещо дивно, але досить войовничо.

Гарячково стискаючи держак кам’яного молота, Стен відчув, що його нерви в передчутті бійні натягнуті незгірш за арбалетну тятиву. Попереду вже мерехтіли вогні багать каравану ящерів, що став на ночівлю. Єдина місцина на весь караванний шлях, де немає можливості заночувати під захистом фортечних мурів. Тому на цьому переході каравани завжди супроводжували подвійні, а то й потрійні вартові загони. Тож бій не обіцяв бути легким.

То й грець із ним. Нехай нас поляже вдесятеро більше, нехай навіть у паках не виявиться нічого цінного, – лише непотрібне ганчір’я. Але ті, що залишаться живими, заберуть із собою обладунки і зброю – метал, має бути переплавленим. Не для мечів та панцирів. У поєднанні з порохом метал дасть нам те, що вам, рептилії, навіть і не снилося – вогнепальну зброю. Тоді задрижать ваші фортеці й упадуть межі резервації. Тоді й побачимо, плазуни, хто більше вартий сушитися в пустелі Нового Понту…

Бій розпочався раптово. На підступах до табору колісниці зустріли вершники, що вихопилися з бушу. Дозор ящерів. На скаку обсипаючи нападників зливою стріл, загін відступив до табору, диким лементом попереджаючи основні сили про атаку. Табором метушилися темні постаті зі смолоскипами, барикади з возів наїжачилися десятками списів. У шоломі Стена вже стирчало декілька стріл, поруч у колісниці харкав кров’ю поранений побратим. У відповідь на хмари стріл у бік табору захурчали залпи арбалетних болтів із кам’яними наконечниками.

Випустивши свій залп, Стен зі списом і молотом сплигнув із колісниці й гайнув на барикади, де вже точилася кривава рукопашна сутичка у брязкоті металу по каменю та відблисках смолоскипів на обладунках. То праворуч, то ліворуч здіймалися і вмить опадали фонтанчики червоної та синьої крові.

Вістря списа зламалося вже при першому зіткненні з панциром, але це затримало ворога, що дало можливість молотові довершити справу. Далі, відкинувши списа, Стен обома руками вертів молот, трощачи все на своєму шляху… Доти, поки холодне гостре лезо не пропхалося поміж нагрудними черепашачими панцирами й не вперлося в один зі спинних. Час застиг, а весь навколишній світ зібрався в одне жовте зміїне око з вертикальною зіницею, в якій танцювало полум’я смолоскипа. Мить – і його поглинула пітьма.

* * *

Сонячне світло било просто в очі. Тінь остаточно пішла, тож Макс сидів уже на пекельному осонні, все ще прихилившись до уламків галери. Добре хоч велика жарка Регіна остаточно закотилася за обрій, і в самісінькому зеніті сяяв тільки маленький Рекс.

Сяк-так зав’язавши сандалі, Макс поплентався долі схилом. Поблукавши прибережними стежинами, дістався посохлого річища струмка, що колись упадав у затоку. І тут його наче струмом пронизало відчуття, що він це вже колись бачив. Цю картинку, в цьому ракурсі. А може, направду бачив? Раніше, в серфінгу? Прогнавши ману, Макс продовжив свій шлях і нарешті вийшов до невеликого охайного будиночка, зведеного з черепашнику та скріпленого цементом. Великі вікна виглядали як вітражі, складені з безлічі маленьких шматків скла різної форми, кольору й розмірів.

– Хазяї! – гукнув Макс у розчахнуті двері. – Приблудних нероб приймаєте?

– Заходь, Максику, заходь просто на кухню, – почувся голос баби Віри з глибини хати. – Я саме риби насмажила, а нагодувати й нема кого. Діти знов у морі затримуються, а Стас, телепень, як завжди, десь бігає. Не вгадаєш, коли йому обідати припече.

Посеред кухні, руки у боки, стояла дебела, але аж ніяк не брезкла, сива мулатка з великими добрими очима.

– Ну який ти нероба? Просто ще новенький, не адаптувався. За рік звикнеш, а тоді й пристанеш до такої-сякої роботи.

Макс скрушно похитав головою:

– Цілий рік почувати себе марним нахлібником?

– Ну чому ж марним? Ти ж до архіваріусів ходиш? Свої знання, ідеї, корисні спогади записуєш? А це для колонії, мабуть, найцінніше.

– Окрім жалюгідних знань і спогадів, я міг би більше користі принести…

– Знов ти за своє! – обличчя баби Віри разом споважніло. – Це все в минулому. Забудь – і слово навіть це при мені не згадуй! Сідай краще за стіл, поїж.

– Та я не про це, тітко Віро, – заперечив Макс, сідаючи за стіл. – Ось, приміром, галера. Адже не потрібно бути серфером, аби збагнути, що вода відступила. А якщо врахувати, що Регіна і Рекс обертаються навколо спільного центру по еліптичних орбітах, то стане ясно, що крім річних коливань планета підпадає й під триваліші кліматичні цикли. Вода й надалі буде зникати. Мене й без серфу вже видіння доймають.

– Не ображайся, Максику, – лагідно всміхнулася господиня, накладаючи гостеві шматочки риби, – але ти тут не один такий розумний. Наші розумаки давно це зметикували й тепер пильно спостерігають за світилами та кліматом. Але їм наразі бракує даних, щоб з’ясувати, в який бік просувається процес і як далеко він зайде.

– Я знаю достеменно, – відрубав Макс. – Вода повністю витече з Нового Понту. Вся резервація перетвориться на пустелю.

На декілька секунд запанувала могильна тиша. Жива легенда серфінгу суворо дивилася на Макса, а той у відповідь скривив винувату мармизу.

– Ти що, – нарешті перервала мовчанку баба Віра, – ще ТАМ це бачив?

Макс заперечно похитав головою.

– Зрозуміло. Виходить, що тут… І як же ти примудрився?

– У всіх є власні маленькі таємниці, – безневинно відповів Макс, потупивши погляд у миску.

– А хочеш, угадаю? Дежавю накривало?

– Було сьогодні один раз, просто щойно, – така прозорливість баби Віри не могла не викликати подиву.

– Отже, ти сюди вже запливав, тільки не пам’ятаєш. І надіслав собі з минулого подарунок. І не вигадав нічого кращого, аніж кліщ. Який ми тобі з ярмарку й привезли. А тепер прагнеш з’ясувати подробиці, щоби спростити доставку.

– А ви хотіли б цьому завадити? – Макс вирішив не подавати виду, що Стас майже все йому вже вибовкав.

– Завадити? – поблажливо усміхнулася баба Віра. – Позаяк ти отримав посилку, значить, зашморг уже затягнувся. Тим більше що ти і голову встиг у цей зашморг запхати.

– Так уже і в зашморг!

– Так уже! Гаразд, – діловито зауважила господиня. – Їж рибу, мовчи як риба і слухай. Коли я тільки-но сюди потрапила, мене страшенно дратували провалини в пам’яті. Тоді я також вирішила утнути подібний фортель. Загадала, що мені потрібен щоденник із докладним описом усіх важливих подій, зметикувала, як його закодувати та як доправити, дочекалася дежавю і злила весь цей задум в минуле.

– І що, вийшло?

– Вийшло, – баба Віра, важко зітхнувши, втупилася в простір. – Ціла бібліотека сенсороликів з інтерфейсом також на кшталт кліща. Начепила і… як почала гортати! Стільки всього дізналась! І про себе, і про серферів, і про Контору.

– Ну, і?

– І половину не встигла переглянути. Спалили мій щоденник. Просто в голові. Боляче було…

– А хто спалив?

– А ти вгадай із першої спроби! Такому розумникові, як ти, варто було б спершу спрямувати свої аналітичні здібності не на галеру та інші дрібниці під ногами, а на те, що над головою. Не потрібно бути серфером, щоб здогадатися, що ми тут не залишені самі по собі. Контора напевно підвісила над Новим Понтом як мінімум одну автоматичну станцію стеження. На геостаціонарній орбіті. Я ось навіть онукові не даю бавитися своїм дайвінгом, хоч він і намагається пірнати без усіляких витребеньок… Тож викинь із голови… І в переносному, і найголовніше, у прямому сенсі.

– Та годі вже, тітко Віро, – мотнув головою Макс. – Що вони мені зроблять? Ну, спалять кліща, ну, боляче буде. Але далі Понту ж не зашлють!

– Якщо станція – автомат, – повчальним тоном, як дитині, продовжила лекцію баба Віра, – то вона знищить твій серф одразу, як тільки розкриє. Найбільша вірогідність цього, сам розумієш, коли ти на самому гребені. А що таке для серфера висмикнути дошку цієї миті, як ти вважаєш?

– Та я ж плавати вмію, – спробував віджартуватися Макс, знову потупившись у тарілку. – Та й що тут за хвилі? В порівнянні з Землею – мертвий штиль.

– Ага, дайвером ще назвись. Гаразд, коли вже тебе не переперти, віслючику ти наш водоплавний, давай, розповідай, що ти там видивився. Якщо вже все так серйозно – доведеться виходити на прем’єра… Корисний ти наш …

* * *

Над затокою знову кружляли білі птеродактилі. Регіна давно вже зайшла, а Рекс, ховаючись за скелі, продовжував підсвічувати хмари, «чайок» і вітрильники на обрії. Потреби в тіні вже не було, але Макс так само підпирав борт старої галери. Вітрила на овиді за визначенням мали б бути білими, але Рекс забарвив їх у ніжний персиковий колір, утім, як і хмари, і чайок-рептилій.

– Скажи мені як фахівець, – промовив Макс перед черговою затяжкою «трік-трака», – кого це несе до наших берегів?

Стас, що сидів поруч і зосереджено виколупував горішки з величезної кактусової шишки, відповів, не відвертаючись від роботи:

– Сам знаєш, прем’єр повертається з дипломатичного візиту до ящерів.

Макс відчував народження хвилі. Потужної хвилі. В сьогоденні щось сталося – так, що суттєво змінилися співвідношення ймовірностей майбутнього. Що, власне, і створило хвилю. Та от цікаво, що?

– Допомогти? – не полишаючи своєї справи, спитав Стас.

– Що?

– Обіцяй, що не скажеш бабуні. Бо геть уже задраконила. Самі запливають куди хочуть, а мені й із бережка попірнати не можна.

Второпавши, про що йдеться, Макс ствердно кивнув:

– Обіцяю. Слово серфера.

– І ще. Коли посилку збиратимеш, мені теж… чипець… найпростіший…

– Не нахабній, га! Щоб мені баб Віра напевно голову відкрутила!

– Та не зважай, моя справа маленька – попрохати, – якось аж надто легко погодився Стас, після чого одразу ж відклав кактусову шишку і витріщився кудись за небокрай. Було помітно, як він зосередився на вітрильниках. Навіть очі зіщулилися та заграли жовна.

– Прем’єр виторгував острів. Десь у відкритому морі. І кілька кілометрів води довкола. Коли вода буде відходити, життєвий простір тут стискатиметься, а там розширюватиметься. Поступово переберемося туди. Зворотний процес – усе навпаки.

– А що натомість?

– Практично все. Усі ідеї та технології. Окрім найнереальніших і найбезглуздіших. Якийсь порох, динаміт, нафта.

– Ну, що ж, як варіант, – підсумував із зітханням Макс, знову прикладаючись до люльки. – В цілому непогано. Хоча без металу все одно не комільфо. А там, на острові, часом немає руди?

Стас уп’явся в Макса все ще розширеними зіницями:

– У мене що, суперкліщ у голові?

– Гаразд, розслабся. Йди, відпочивай, – Макс розкуйовдив хлопчині кучеряву чуприну, та раптом украй споважнів. – А чого це ти прилипнув до мене, мов пальмовий лист? Раніше надовго не затримувався!

– Баба Віра звеліла, – незадоволено відсмикнувши голову, відповів Стас кудись убік. – Щоби покликав, коли ти у хвилю полізеш.

– Ну то біжи, клич.

– Уже покликав, – буркнув хлопчак, знов-таки кудись убік.

– Телепатично?

– Так!

– А з чого це ти вирішив, що вже час?

– А в тебе на чолі написано, що йде хвиля, і ти її аж ніяк не пропустиш!

Макс розплився у блаженній посмішці:

– Який же серфер відмовиться від доброї хвилі!

– Онде й баба Віра біжить.

– І як же вона мене рятувати збирається?

– Я допоможу. А вона – то взагалі універсал. Ти не знав? – почув Макс уже наче крізь вату.

– Кумедні ви, – прошепотів він, не припиняючи посміхатися. – Але хороші…

А весь світ тим часом уже перетворювався на одну велетенську хвилю в шепоті пінного гребеня…

* * *

Лейтенант Брікс, опритомнівши після перегляду сенсоролика, стягнув з голови обруч і вирячився на полковника. Ролик про життя на Землі вочевидь був, м’яко кажучи, не зовсім легальний. Питань виникало стільки, що вони, штовхаючись у голові, заважали одне одному сформулюватися.

– Якщо на Землі такий рівень життя, то чому…

– Чому вони не поділяться хоч малою дещицею з колоніями? – полковник сидів навпроти, розкинувшись у кріслі головуючого в конференц-залі флагманського крейсера «Гладіатор», і потягував тонік. – А навіщо?

– Єдність, цілісність…

– Немає ніякої єдності, – полковник нахилився вперед. – Є імперія, що тріщить по швах. Є метрополія і колонії. А між ними ми – штурмовики, «гвардії гарматне м’ясо», цемент для колоса на глиняних ногах.

– Але ж такі процеси історично передбачувані, – намагався зібрати думки докупи лейтенант. – І якісь превентивні заходи …

– Цілком правильно! – клацнув пальцями полковник. – Ти вловив саму суть! Власне, тому давним-давно й виник наш Новий Понт! Як превентивний захід! І якраз через це він виник саме так!

– Як резервація? Для засланців? – лейтенант уже остаточно прийшов до тями і також хлюпнув собі в склянку тоніку.

– Як одночасне вирішення двох завдань. Позбутися небезпечних інакодумців і створити нову расу воїнів.

– Расу воїнів?

– Авжеж! Хто буде приборкувати бунтівні колонії? Земляни? Як? Безпілотники – і дистанційки, і автономки, – страждають сповільненою реакцією. А маневреність пілотованих обмежена фізіологією пілотів. На Кроуні, Барбарі й Клондайку гравітація на десять – тридцять відсотків вища від земної. Відповідно й маневреність їхніх штурмовиків буде пропорційно вища. З усіх колоній Федерації лише на Регіні-чотири маємо півтора «же». На Землі все це зметикували вже давно. І взялися за виведення… власне, нас …

– Але… Якщо вже ми такі цінні… Чому Новий Понт із самого початку і всю свою історію стояв на межі виживання? Чому вони не допомагали нам? Ми ж бо й досі – найслабкіша і найхирлявіша колонія!

– Землі не потрібна сильна колонія. Навпаки, їй потрібна слабка колонія з сильними воїнами! Згадай, із яким щенячим захватом ти записувався в курсанти! Вибач. Але я так само… Ейфорія! Авжеж! Великий світ, зорі! Яке то було щастя – вирватися з протрухлої глушини! Так із захоплених цуценят виростають ланцюгові пси!

– Але ж наші предки гинули у війнах із ящерами, а Земля ніяк не допомагала!

– А навіщо? – полковник зітхнув і зробив іще ковток. – Я, здається, вже повторююсь. Це все було частиною плану. Треба було вивести расу людей, не лише стійких до перевантажень, але й універсальних воїнів – витривалих, невибагливих, готових терпіти поневіряння. Вбивати, врешті решт! І ось тепер ми – їхня головна опора. Хто приборкує колонії? Штурмова бригада «Ті-Рекс». А хто складає дев’яносто відсотків бригади? Регінці!

Лейтенант одним ковтком осушив склянку, стукнув нею об стіл і запитав, дивлячись полковникові просто в очі:

– І що ж тепер?

У відповідь полковник секунду оцінююче дивився на Брікса, потім тихо поставив склянку на стіл і, нахилившись уперед, прошепотів:

– База майже повністю наша. Більшість землян після успішної операції розлетілися по курортах. Знешкодити ту жменьку, що залишилася, не складе труднощів. Потрібно роз’яснити все особовому складу… Ми допоможемо повсталим колоніям, і вони допоможуть Регіні…

– Так, але… А як же присяга? – зам’явся Брікс.

– Я присягав на вірність людству, – жорстко відповів полковник, знову відкинувшись у кріслі, – а зовсім не тій купці лицемірних аристократів, що гарячково чіпляються за піраміду імперської влади, мов за єдиний сенс їхнього життя… Та так воно, власне, й є! Ти ж сам це щойно бачив… При цьому людству в цілому вони лише шкодять. Як, по-твоєму, Земля приростає новими територіями? Влаштує маленьку колонію, а потім підминає під себе, прикриваючись захистом своїх одноплемінників! Ти вважаєш, що ми приборкали Ельдорадо, захищаючи інтереси людей у цій колонії? Та вони давно вже домовилися з тамтешніми орнітоїдами; до речі, як і ми з нашими ящерами. І в білих капцях усі бачили вказівний перст метрополії! І, між іншим, принаймні половина тих, що воювали з того боку – то були люди! Так що присягу ми порушили вже тоді, коли знищували їхній флот!

Від великої кількості інформації, що разом звалилася на голову, Бріксу стало важко дихати. Зорі на великому оглядовому екрані почали кружляти, набираючи обертів. Він розстебнув верхній ґудзик і вихилив ще одну склянку тоніку. Але це не допомогло. Голова йшла обертом, а в очах пливли темні кола.

Вже практично нічого не бачачи, він відчув тягучий біль у потилиці. Наче хтось, схопивши за петельку, витягує з нього спинний, а заразом і головний мозок.

* * *

Хтось завзято й розмірено штовхав його в груди, а звідкілясь, дуже здалеку, долинав ледь чутний жіночий покрик:

– Назад, Максе! Давай, серфере, виринай! Дихай, Максе! Дихай!

Макс? Це хто? Це я? А кричить хто? Баба Віра?

В очах почало розвиднюватися, і Макс уже міг розгледіти великі, ба ні, зараз – величезні, лупаті карі очі. Але їх знову затягло темною млою, і вони примружилися у дві холодні бездушні шпарини. Обличчя мулатки стало витягнутим і блідим. Лице куратора Міллера.

Макс обхопив голову обома руками, сів на канапі по-східному й одразу ж переламався вперед, ледь не утикнувшись чолом у п’яти. Чи то від болю, чи то з відчаю. Я – Макс. А це – Контора. З поверненням до реальності, йолопе… В минуле теперішнє, хай йому грець!

– Еге, парубоче, ну й накрило тебе цього разу, – з удаваним співчуттям зауважив Міллер, при цьому не надто намагаючись приховати байдужість у голосі. – Не інакше як до каскаду занесло?

Не відриваючи рук від голови, Макс двічі кивнув.

– Чув про таке. Але спостерігаю вперше. Зажий-но «трік-трак», краще одразу дві.

Макс слухняно прийняв із рук куратора дві пігулки.

– Зі звітом явно доведеться зачекати. Зараз тебе знетямить. Але, принаймні, голову врятуємо. Відпочивай!

Макс відкинувся на подушку, мов неживий, а внутрішній голос, навпаки, прочуняв і загорлав на весь Усесвіт:

– Покидьки! Тварюки! Підлі, бездушні потвори! Піду геть! Утечу! Хай там що, втечу!

– Еге ж, – миттєво прокинувся і його опонент, менш емоційний та більш розсудливий. – Утекти-бо ти втечеш, але жити без серфінгу все одно не зможеш. Тож рано чи пізно – попадешся. Тоді вже вмовляти ніхто не буде: чип видеруть із м’ясом і копняка під зад – до резервації. І тоді ймовірне наразі майбутнє стане цілком собі реальним сьогоденням.

– То й нехай! Краще так, ніж довіку гнити тут у ролі знаряддя прогнозування для цих тварюк!

– Проте, судячи з усього, заслання не буде тривалим. На другій-таки хвилі ти з успіхом підеш на дно!

– По-перше – не факт. Раптом Віра витягне, вона ж універсал! А якщо й ні – хоча б здохну з усвідомленням, що мій народ рано чи пізно буде вільним. Вільним від усіх цих «контор»!

– Ну-ну…

Провалюючись у сон, Макс устиг ще подумати: «Не забути б зорганізувати собі коханому посилочку з минулого… А краще – дві, про всяк випадок. Стоп! Але ж однаково отримаю я тільки одну! Ох і Стас! Чи може, сама Віра? Байдуже, свої люди, домовимось…»

* * *

Галера була вже не трухлявою руїною, і не стирчала на мілині. Її розмірено гойдали хвилі. Макс напівсидів-напівлежав на кормі. Він бачив, як на носі двоє заряджали гарпун-арбалет – людина в горіховому шоломі і черепашачому панцирі та жовтоокий рептилоїд у спижевих обладунках. Біля штурвалу про щось палко сперечалися пілот гвардійської штурмової бригади і смаглявий хлопчак в мишастій домотканій туніці. А над самим Максом схилилася сива мулатка з добрими промінцями в кутиках великих очей і тихесенько шепотіла:

– Ну й щасливчик же ти, серфере! З-під такої хвилі виринув! Далеко попливеш!

І над усім цим, на тлі нічного неба велике біле вітрило, наповнюючись свіжим вітром, відносило галеру просто до зірок – назустріч хвилям імовірностей майбутнього…