Як приручити Драко Мелфоя

Серпень у Мелфой-Менорі був відверто нудним. Драко здавалося, що самі стіни маєтку тиснуть на нього. Йому було шістнадцять, у жилах вирувала жага до дій та розваг. Батьки наполегливо кликали його з собою до Провансу, але він знав, що це будуть нудні вечори аристократів.

— Нудьга, — процідив Драко, гортаючи пожовклі сторінки особистого щоденника свого діда, Абраксаса Мелфоя. — Не поїду і не кликайте, я буду вдома, може, Блейза відвідаю. Йому дивом вдалося переконати батька й матір залишити його в спокої.

На полях, пописаних гострим почерком, він знайшов рецепт «Iter Invisibile», що означало «Невидимий шлях». Зілля обіцяло миттєве переміщення на різні відстані в стані повної невидимості. Ідеальний інструмент для того, хто хоче гуляти замком непоміченим, а Драко мав намір розважатися в школі на старших курсах.

«Батько казав, що дід був божевільним, а Снейп стверджував, що його рецепти вкрай недопрацьовані, — посміхнувся Драко, запалюючи пальник під срібним казаном. — Але вони просто бояться ризику. А я — ні».

Повітря в лабораторії наповнилося ароматом паленої міді та полину. Драко діяв швидко й із величезним ентузіазмом. Залишався останній інгредієнт — волосся з хвоста єдинорога, щоб стабілізувати магічний перехід.

На мармуровому столі лежали два схожі пасма. Один із них — блискуче срібне волосся єдинорога. Другий — білосніжна шерсть улюбленої ангорської кішки його матері, яку та зістригла вранці для якогось свого зілля. У півтемряві лабораторії, коли пара з казана стала густою й затулила все навколо, Драко схопив не те пасмо.

— Я вам усім покажу, хто тут великий зілляр, — прошепотів він і кинув шерсть у казан.

Замість м’якого звуку пролунав гучний рев. Рідина в казані спінилася, перетворюючись на густий білий туман, який здійнявся вгору. Драко спробував відскочити, але його ноги зачепилися за край стільця. Він змахнув руками, зачепивши триногу, що стояла на столі, і кипляче вариво вилилося прямо на нього.

Світ стиснувся в одну гостру точку болю. Кістки почали перебудовуватися, шкіра свербіла так, ніби по ній повзали тисячі мурах. Повітря вибило з легенів, а зір на мить згас.

Бах!

Драко відчув різкий удар об тверду поверхню. У ніс вдарив не аромат троянд Мелфой-Менора, а сморід паленої гуми, тухлих овочів і вогкості.

Він розплющив очі й… ледь не осліп. Прямо на нього, з оглушливим ревом, летіла величезна металева брила з двома палаючими очима.

— МЯУ-У-У! — замість гнівного прокляття з його горла вирвався скрик жаху.

Драко відскочив убік, відчуваючи, як його кігті — кігті?! — шкребуть по мокрому асфальту. Металеве чудовисько пронеслося за дюйм від його хвоста, обдавши його хмарою смердючого диму.

Він озирнувся, і його охопила паніка. Він був маленьким, усе навколо стало велетенським. Ноги перехожих здавалися колонами, колеса машин — смертоносними катками. Мрячний дощ миттєво перетворив його бездоганну білу шерсть на брудні бурульки.

«Де я? — Драко забився під якусь лавку, тремтячи всім тілом. — Це Лондон? Маглівський Лондон?! Мерлін, я помру тут. Мене переїде віз або затопче хтось із цих диких маглів…»

Він засичав на жінку в яскравому дощовику, що проходила повз, але та навіть не помітила його. Для цього величезного, гучного міста він був лише черговим безпритульним котом, що заблукав у провулках Сохо.

Драко притиснув вуха до голови, відчуваючи, як холод пробирає до кісток. Його аристократична гордість зникла, залишився лише тваринний страх і єдина думка: «Хто-небудь, заберіть мене звідси!»

Драко здавалося, що гірше вже не може бути, але тут небо остаточно прорвало. Холодні лондонські краплі били по його тілу, промочивши наскрізь його аристократичну білу шерсть. Тремтячи від холоду і приниження, він забився в нішу під навісом невеликої затишної будівлі.

Над входом висіла вивіска з якоюсь безглуздою маглівською картинкою, але Драко було не до читання. Він притиснув вуха, намагаючись стати якомога меншим.

«Якщо я здохну тут, у цьому бруді, я особисто прокляну діда Абраксаса посмертно», — подумав він, заплющуючи очі.

У цей момент двері заскрипіли, і на вулицю вийшли дві людини. До Драко долетів запах старого паперу, ванілі та знайомий..., надто знайомий голос.

— Мамо, ти бачила те видання з астрономії? Воно ж удвічі дешевше, ніж у інтернет-магазині! Цей магазин — просто скарбниця!

Драко завмер. Ґрейнджер.

— Тихіше, Герміоно, — розсміялася жінка старшого віку, розкриваючи велику парасольку. — Ти й так купила стільки, що твій тато вирішить, ніби ми відкриваємо власну бібліотеку.

— Книг не буває забагато… — почала Герміона і раптом замовкла.

Її погляд зупинився на тремтячій білій кульці, що забилася між дверима та дощовою трубою. Драко підвів голову. У його сірих очах, які тепер здавалися величезними на маленькій мордочці, відбився весь жах його становища.

— О Боже! Мамо, дивись! — Герміона одразу ж присіла навпочіпки, забувши про свої покупки. — Бідолаха… Ти тільки поглянь на нього, він же зовсім змерз!

— Обережно, люба, він може бути диким або хворим, — застерегла її мати.

«Диким?! Та я чистокровніший за всю твою генеалогію до десятого коліна, жінко!» — хотів вигукнути Драко, але замість цього видав лише тихий, розпачливий писк. Він був надто кволим, щоб навіть сичати.

— Він не дикий, поглянь на його очі… він виглядає так, ніби розуміє кожне слово, — прошепотіла Герміона. Вона простягнула руку, і Драко, всупереч усім своїм принципам, не вкусив її. Навпаки, він мимоволі торкнувся носом її теплої долоні. Тепло було настільки привабливим, що він майже забув про те, хто перед ним.

— Мамо, ми не можемо залишити його тут. У Лондоні такі машини, а він такий маленький… і білий. Його ж одразу помітять і скривдять.

— Герміоно, у нас вдома й так повно твоїх підручників, тепер ще й кіт?

— Будь ласка! Я сама буду за ним доглядати! Дивись, який він незвичайний. Прямо як сніг… тільки брудний.

Герміона рішуче підхопила його на руки. Драко хотів обуритися, але його огорнуло тепло її светра. Вона притиснула його до себе, і він відчув ритмічне биття її серця.

— Все добре, маленький, — прошепотіла вона, прикриваючи його полами куртки. — Тепер ти в безпеці. Ми поїдемо додому, я тебе вимию, і ти отримаєш законну порцію вершків.

«Вершків? — Драко на мить перестав тремтіти. — Гаразд, Ґрейнджер. Я дозволю тобі врятувати мене. Але тільки заради вершків. І май на увазі, якщо ти спробуєш надіти на мене стрічку, я перегризу тобі горло уві сні.»

Він притулив мокрий ніс до її ключиці і, на свій превеликий сором, відчув, що в цьому маглівському теплі йому вперше за весь день стало спокійно. Починався найпринизливіший тиждень у його житті, адже саме стільки часу мало діяти зілля його діда, якщо випити весь флакон одразу; він же планував пити його по ковтку, а не купатися в ньому.

Справжнє пекло почалося вдома, у ванній. Герміона, наспівуючи якусь безглузду маглівську пісеньку, увімкнула теплу воду й щедро налила в таз шампунь із запахом лаванди.

«Лаванда? Справді? Ґрейнджер, у тебе зовсім немає смаку, — думав Драко, з жахом спостерігаючи за цими приготуваннями. — І не смій! Не смій пхати мене в це мокре корито!»

Але Герміона була невблаганна. Вона підхопила його під живіт і опустила у воду. Драко заволав. Котячі інстинкти, що спали під гнітом аристократичного виховання, прокинулися миттєво. Світ звузився до двох цілей: вирватися і знищити супротивника.

Він випустив довгі й гострі кігті, зовсім не схожі на його акуратні нігті. Першим же ударом він шмагнув Герміону по передпліччю.

— Ай! — скрикнула вона, смикаючи руку. На шкірі проступили три червоні смуги і з’явилися краплі крові. — Ти що робиш, волохатий поганець!

«Я — Драко Малфой! І я не буду митися в мисці, як плебей!» — подумки прокричав він, роблячи другу спробу втечі.

Герміона, похмуро насупившись, схопила його за шкірку, вона більше не наспівувала. Її погляд став суворим, точно так само, як на уроках трансфігурації, коли Візлі чи Поттер черговий раз плутали заклинання.

— А, так? Тож ми будемо грати по-поганому?

Вона швидко намилила його, не зважаючи на шипіння та спроби вкусити. Драко відчував себе абсолютно безпорадним. Бруд змивався, оголюючи сліпуче білу шерсть, але разом з ним змивалася й остання гідність спадкоємця чистокровного роду.

Нарешті, вона загорнула його у величезний, м'який рушник, залишивши зовні лише морду. Драко важко дихав, його серце билося як божевільне.

Герміона, витираючи подряпану руку, уважно подивилася на нього.

— Ну й ну… Ти просто котяче втілення одного мого знайомого. Такий самий білявий, такий самий нестерпний і вічно дивиться на всіх так, ніби йому під ніс підсунули какашку. Прямо як Мелфой зі школи.

Драко здригнувся. Вона… вона щойно порівняла мене зі мною ж? Це… це комплімент чи образа?

Герміона зітхнула і раптом, безцеремонно піднявши рушник, перевернула його на спину. Драко завмер, не в силах навіть нявкнути від шоку. Її обличчя опинилося в небезпечній близькості від його задніх лап. Вона уважно вдивлялася в область під хвостом.

«Мерлін… — думки Драко були паралізовані жахом і збентеженням. — Вона… вона що, перевіряє… Ґрейнджер! Що ти робиш?! Забери руки! Ще ніхто… ніхто в моєму житті не дивився на мої яйця так близько! Навіть Пенсі Паркінсон не дозволяла собі такої нахабності! Я… я прокляну тебе! Я… я…»

— Авжеж, хлопець, — вдоволено констатувала Герміона, опускаючи рушник. — Ну, значить, ім’я тобі точно підходить. Будеш Мелфоєм. Маленьким, білим і нестерпним Мелфоєм.

Вона притиснула його до себе, і Драко, все ще перебуваючи в шоці від пережитого приниження, не знайшов у собі сил навіть ворухнутися. Він був Мелфоєм, і тепер він був котом Ґрейнджер. І Мерлін свідок, він зробить її життя нестерпним за цю наругу.

Після того самого принизливого купання, коли Грейнджер безцеремонно розглядала його анатомію, в серці Драко палала пожежа, яку не можна було загасити жодною лавандовою водою. Його аристократична честь була не просто ущемлена, вона була знищена, висушена рушником і названа «милим котиком».

«Ти за це заплатиш, Ґрейнджер. Клянуся магією своїх пращурів, ти про це пошкодуєш», — думав Драко, виходячи з ванної.

Герміона, вдоволена собою, пішла на кухню, залишивши двері до передпокою трохи відчиненими. Драко завмер. Його погляд впав на відкриту коробку, що стояла біля дзеркала. Усередині, загорнуті в тонкий папір, зберігалися новенькі темно-бордові лофери, що пахли дорогою шкірою. Герміона явно купила їх спеціально до навчального року.

Драко підійшов ближче. Його котячі ніздрі розширилися.

«Значить, ти збиралася красуватися в них коридорами Гоґвортсу? Збиралася взувати їх на побачення? Або бережеш для відвідин бібліотеки?»

Він застрибнув у коробку. Відчуття м’якої шкіри під лапами було приємним, але помста була солодшою. Драко акуратно влаштувався над лівим черевиком. Він відчував себе одночасно останнім негідником і героєм спротиву. Йому було одночасно і соромно, і неймовірно приємно напаскудити Ґрейнджер.

«Це тобі за таз. Це за шампунь. А це за те, що чіпала мої яйця!»

З тихим, майже медитативним звуком він здійснив своє правосуддя. Закінчивши, він навіть не став нічого заривати, Мелфої не ховають своїх тріумфів. Стрибнувши на підлогу, він як господар задер хвіст і попрямував до вітальні, де якраз почулися кроки Герміони.

Через хвилину будинок здригнувся від крику, в якому було стільки болю й розчарування, ніби Гриффіндор позбавили одразу тисячі балів.

— МЕЛФОЙ! НІ! ТІЛЬКИ НЕ МОЇ НОВІ ЧЕРЕВИКИ!

Герміона вбігла до кімнати, тримаючи у витягнутій руці той злощасний лофер, з якого підозріло капало. Її обличчя було червоним, а очі кидали блискавки.

— Ти… ти нестерпна, підла істота! Я тебе врятувала! Я тебе вимила! А ти?!

Драко в цей момент вальяжно розвалився на її улюбленому кріслі. Він повільно підвів на неї погляд своїх сірих очей, в яких читалася абсолютна, кришталево чиста зверхність. Він навіть дозволив собі коротке, ліниве позіхання, демонструючи маленькі гострі ікла.

«Що таке, Ґрейнджер? — його уявна усмішка була на всю ширину рота, точніше пащі. — Тобі не подобається дизайнерське оновлення твого взуття? На мою думку, цей відтінок жовтого чудово пасує до бордового. Звикай, у цьому домі тепер тільки один пан, і він не носить взуття. Він у нього мітить».

Герміона безсило опустилася на підлогу поруч із коробкою, ледь не плачучи.

— Ти справді Мелфой. Такий самий зарозумілий і підлий гівнюк. Жодної вдячності!

Драко задоволено муркотів. Це був перший раз, коли визнання його особистості принесло йому таке гостре задоволення. Через деякий час йому набридло лежати, і він зістрибнув на підлогу.

«Отже, Грейнджер, показуй свої каземати», — подумав він, гордовито піднявши хвіст і починаючи обхід будинку.

Кімната зубрилки була саме такою, якою він її і уявляв, заваленою горами книг, сувоями пергаменту і якимись дивними маглівськими дрібничками. Повсюди висіли фотографії рудих Візлі та очкастого Поттера. Драко демонстративно чхнув, проходячи повз фотографію Обраного.

— Іди за мною, Мелфой, я покажу тобі щось дуже важливе, — покликала Герміона, відчиняючи двері до невеличкої суміжної ванної. — Ось тут, у кутку, твій туалет. Я насипала свіжий наповнювач. Будь ласка, поводься чемно.

Драко завмер на порозі. Він втупився в пластикове корито, заповнене сірими гранулами.

«Ти… ти це серйозно? — його погляд кинувся до Герміони, сповнений неприхованої зневаги. — Ти хочеш, щоб спадкоємець чистокровного роду закопував свої відходи в будівельний щебінь? Грейнджер, твоя скудоумість прогресує. Я швидше лопну, ніж дозволю собі таке падіння. Шукай мою відповідь у своїх парадних туфлях, бруднокровка».

— Ну, я бачу, ти оцінив, — неправильно зрозумівши його заціпеніння, сказала Герміона. — А тепер, вечеря. Ти, мабуть, зголоднів.

Вона підхопила його на руки. Драко ледь стримався, щоб не вчепитися їй у ніс, поки вона несла його на кухню. Там, поруч із холодильником, уже стояла керамічна миска із зображенням якоїсь безглуздої кішки. Герміона з характерним шурхотом розкрила пакет і насипала в миску коричневі кульки, що пахли сушеними субпродуктами.

— Їж, Мелфой. Це преміум-клас, — гордо заявила вона.

Драко підійшов до миски, понюхав вміст, і його ледь не вивернуло.

«Преміум-клас? Для кого?! Для тролів?! Ця смердюча гидота виглядає так, ніби її вже хтось їв до мене. Ти серйозно думаєш, що я проміняю фазанів і ельфійське вино на цю пресовану тирсу?»

Тим часом Герміона сіла за стіл, завалений паперами, і підсунула до себе тарілку з соковитою відбивною та ароматною пастою з пармезаном.

Драко відчув, як у животі зрадницьки заурчало, поглянув на свою миску, а потім на її тарілку. План визрів миттєво.

Одним граціозним стрибком він злетів на стіл, приземлившись прямо між тарілкою і розгорнутим підручником.

— Агов! Геть зі столу! — вигукнула Герміона, намагаючись його спіймати.

Але Драко був швидшим. Він не просто застрибнув, він наполегливо, працюючи кігтями й зубами, вчепився в край соковитої відбивної.

«Це моє за правом народження, Ґрейнджер! — гарчав він про себе, відтягуючи м’ясо до краю столу, поки вона намагалася схопити його за шкірку. — Я не буду жерти корм для худоби і не буду гадити в твій ганебний наповнювач! Якщо я застряг у цьому тілі, я буду жити як король, а ти будеш моєю служницею!

— Мелфой! Відпусти! Це моя вечеря! — Герміона схопила його, але Драко вчепився в відбивну мертвою хваткою, впираючись лапами в її руки й залишаючи на її светрі жирні плями та витягуючи кігтями жахливі петлі.

— Ну ти й нахаба… — видихнула вона, коли йому все ж вдалося відвоювати шматок м’яса і зістрибнути на підлогу. — Прямо як справжній… Мелфой. Жодної поваги до приватної власності.

Драко, розриваючи відбивну під столом, подивився на неї переможним поглядом.

«Звикай, Ґрейнджер. Мелфої своє не втрачають».

Герміона, закінчивши прибирати наслідки «кулінарного рейду», підхопила Драко під живіт. Він спробував зобразити звиваючогося вугра, але її руки були напрочуд міцними й теплими.

— Ходімо, монстре. Будеш сидіти зі мною, поки я читаю, — наказала вона, влаштувавшись у глибокому кріслі у вітальні.

Драко, вирішивши, що килим — це занадто низько для його соціального статусу, по-господарськи розвалився у неї на колінах. У цей момент до кімнати увійшла місіс Ґрейнджер із двома чашками чаю.

— Все ще воюєш із цим білим скарбом? — посміхнулася вона, сідаючи навпроти. — Знаєш, Герміоно, ти так багато розповідаєш про школу, але майже ніколи не говориш про… ну, про труднощі. Той хлопчик, на честь якого ти назвала кота… він все ще знущається з тебе?

Драко насторожив вуха. Його котяче серце на мить пропустило удар. «Ну давай, Ґрейнджер, поскаржся матусі, який я поганий», — зловтішно подумав він, чекаючи звичного переліку його гріхів.

Герміона зітхнула, погладжуючи його по голові. Драко, на свій подив, відчув, що її пальці тремтять.

— Так, мамо. Він… він нестерпний. Іноді мені здається, що його єдина мета в житті — довести мене до сліз прямо на очах у всієї школи.

— Бідна моя дівчинка…

— Але знаєш, що найприкріше? — голос Герміони став тихішим. — Адже він неймовірно розумний. І… ну, якщо бути чесною, він дуже симпатичний. Якби він не був таким огидним і не зациклювався на чистоті крові, я б… я могла б у нього закохатися. Напевно.

Драко завмер. Якби коти могли сяяти, він би зараз світився в темряві, як Люмос.

«Симпатичний? Розумний? Закохатися?! Грейнджер, ти… ти зовсім з глузду з’їхала від своїх підручників?» Його котяча морда мимоволі прийняла вираз крайнього самозадоволення. Він навіть випнув груди й подивився на місіс Ґрейнджер з таким виглядом, ніби особисто щойно виграв Кубок школи. «Ну звичайно, я розумний і симпатичний. Приємно, що хоч у тілі кота я почув від тебе правду, бруднокровна зубрилка».

— Ну, добре, що в тебе є Гаррі й Рон, — м’яко перевела тему мама. — Розкажи, як вони? Рон приїде до нас у гості?

Тільки-но Герміона почула ім’я Візлі, як її обличчя засвітилося. Вона почала із захватом розповідати, який Гаррі хоробрий, а Рон надійний і смішний, і як вони втрьох завжди виручають одне одного.

«Надійний? Смішний?! Та він їсть, як мантикора!» — гнів спалахнув у Драко миттєво. Уся його самовдоволеність випарувалася, поступившись місцем палким ревнощам, які він наполегливо називав «чистокровним обуренням».

Він зіскочив з колін Герміони з такою різкістю, що вона охнула.

— Мелфой, ти куди?

Драко не відреагував. Він цілеспрямовано підійшов до полиці біля каміна. Там, у гарній рамці, стояла фотографія Ґрейнджер, Поттера та Візлі.

Драко застрибнув на полицю. Він повільно підійшов до рамки, подивився на щасливе обличчя Рона, а потім перевів погляд на Герміону.

«Смішний, значить? Ну, зараз посміємося».

Повільно, з істинно мелфоївською грацією, він витягнув лапу і почав методично штовхати рамку до самого краю.

— Мелфой, ні! Не смій! — вигукнула Герміона.

Дзинь!

Рамка полетіла вниз, впавши рівно «обличчям» на килим. Драко проводив її поглядом, а потім акуратно сів на звільнене місце, обернувши лапи хвостом і дивлячись на Герміону з видом абсолютної безневинності.

«Місце зайняте, Ґрейнджер. Тут може бути тільки один красивий, розумний і смішний. Навіть якщо він тимчасово вкритий хутром».

Минуло три години з того часу, як Драко завзято з'їв вкрадену у Ґрейнджер відбивну. І тепер він усвідомив свою стратегічну помилку. Їжа вимагала виходу, а природа наполегливо нагадувала, що він більше не може просто чемно піти до вбиральні й зачинитися на замок.

Драко метушився по вітальні, його хвіст нервово сіпався.

«Так, спокійно, Мелфой. Ти аристократ. Ти розумний, сама бруднокровка так сказала. Ти знайдеш вихід. Має ж бути тут хоч одне пристойне місце? Горщик із цією безглуздою рослиною? Ні, місіс Ґрейнджер мене там поховає живцем. Під диван? Занадто негідно навіть для кота».

У животі зрадиво забурчало. Ситуація ставала критичною. Перед очима постала та сама пластикова коробка у ванній.

«Ні. Ніколи. Краще я розпадуся під час трансгресії, ніж зроблю це у котячий лоток».

Ще через п’ять хвилин Драко, підібгавши хвіст маленькими перебіжками, майже на напівзігнутих лапах, прокрався у ванну. Запах наповнювача, який Герміона перед тим назвала «освіжаючим», вдарив йому в ніс, як сморід драконячого гною.

Він завмер перед лотком.

«Мерлін, якщо хтось зі Слизерина побачить мене зараз… Пенсі, Забіні… вбийте мене на місці».

Драко обережно поставив одну лапу на сірі гранули. Вони огидно зашаруділи. Він відсмикнув лапу, наче від розпеченого заліза.

«Це принизливо. Це кінець моєї репутації. Я буду копатися в котячому лотку, як якийсь книззл!»

Але тиск в організмі досяг тієї межі, коли чистокровна гордість капітулює перед інстинктами самозбереження. Драко заплющив очі так сильно, що в очах закрутилися кола, і всіма чотирма лапами застрибнув у ящик.

Шарудіння під його вагою здавалося йому неймовірно гучним. Він відчував кожен камінчик.

«Я ненавиджу тебе, Ґрейнджер. Я ненавиджу цей будинок. Я ненавиджу діда Абраксаса і його записки божевільного»

Коли процес розпочався, Драко видав звук, середній між шипінням і стогоном. Він намагався дивитися в стелю, уявляючи, що перебуває у своїй ванній у Менорі, а не сидить у позі літери «Г» у пластиковому кориті.

Але найстрашнішим було фінальна вимога інстинкту — закопати.

Його лапа мимоволі сіпнулася. «Ні! Зупинись, зрадницька кінцівко! Ми не будемо цього робити!» — кричав його розум. Але лапа вже щосили шкребла наповнювач, створюючи моторошний гуркіт і піднімаючи пил. Драко з жахом спостерігав, як він власноруч загрібає гранули, як якийсь… звичайний кіт.

У дверях почулися кроки. Герміона заглянула у ванну і просяяла.

— Ой, Мелфой! Розумник який! Ти все-таки зрозумів, для чого потрібен лоток! Мамо, йди подивися, він такий охайний і вихований котик!

Драко завмер із піднятою лапою, він дивився на Герміону поглядом, у якому змішалися жага вбивства й бажання негайно згоріти від сорому.

— «Розумник?», — він вистрибнув із лотка й кулею пронісся повз неї, ледь не збивши з ніг. — Ґрейнджер, якщо ти ще раз назвеш мене розумником за відвідування туалету, я видряпаю це слово у тебе на лобі! Ніколи не говори про це. Витри це з пам’яті! Зроби собі «Облівіейт»!»

Він забився під ліжко і наступні дві години несамовито вилизував лапи, намагаючись позбутися «освіжаючого» запаху наповнювача та відчуття власного морального падіння.

Перші кілька днів у неволі у Ґрейнджер Драко провів у режимі «облоги». Він майже не залишав її кімнату, вважаючи решту маглівського будинку територією, зараженою простолюдним духом. Його існування перетворилося на нескінченний акт протесту.

Щоразу, коли Герміона приносила йому миску з кормом, він обдаровував її таким поглядом, ніби вона пропонувала йому випити отруту.

«Сама це їж, Ґрейнджер. Мій шлунок звик до делікатесів від домовиків, а не до цих коричневих грудочок, що нагадують козяче лайно», — думав він, демонстративно застрибуючи на її стіл.

Він став професійним крадієм. Варто було їй відвернутися, як він уже віртуозно виловлював шинку з її сендвіча або злизував пінку з какао. А коли вона, зітхаючи, йшла у ванну міняти його лоток, Драко сидів на краю комода і з неприхованою зверхністю спостерігав за процесом.

«Ось твоє справжнє призначення, розумниця, — прибирати за Мелфоєм. Дивись і вчися, як виглядає справжня ієрархія».

Але на п’ятий день його зарозумілість зіткнулася зі звичайною юнацькою, хай і в котячому тілі, цікавістю.

Герміона пішла у ванну, але в поспіху не зачинила двері, залишивши вузьку шпарину. Невдовзі почувся шум води, і густий пар почав просочуватися в коридор, приносячи з собою запах того самого лавандового мила.

Драко, який у цей момент ліниво дер кігтями її улюблене крісло, завмер. Його вуха здригнулися.

«Вона там… сама? І без одягу?» — думка промайнула в голові швидше, ніж він встиг її усвідомити.

Він підійшов до дверей і м’яко штовхнув їх лапою. Двері піддалися з ледь чутним скрипом. Ванна була заповнена теплим туманом. Крізь напівпрозору шторку вгадувався силует.

«Ну що ж, Ґрейнджер, — Драко примружився, його хвіст з передчуттям вигнувся. — Раз ти дозволила собі розглядати мої… принади в той перший день, настав час відновити справедливість. Подивимося, що приховує ця твоя вічна купа вовняних светрів. Напевно, там нема на що дивитися, звичайне дівчисько…»

Він безшумно застрибнув на кошик для білизни, що стояв прямо навпроти душової кабіни. Серце під білою шерстю забилося частіше.

Герміона відсунула завісу, щоб дістати шампунь. На мить пара розсіялася.

Драко завмер. Він очікував побачити щось посереднє, але реальність завдала йому удару. Мокра шкіра Герміони виблискувала у світлі лампи, краплі води стікали по її плечах, а волосся, яке зазвичай нагадувало вороняче гніздо, тепер важкими темними пасмами облягало спину.

«Мерлін… — Драко мимоволі нахилився вперед, ледь не впавши з кошика. — У неї… у неї є талія? І шкіра… вона виглядає такою гладенькою. Я думав, що зубрилка плоска як дошка, а вона… вона…»

Його непристойні думки натрапили на дивне, зовсім не котяче заціпеніння. Він хотів би кинути якийсь уїдливий жарт, але в горлі було лише приглушене нявкання.

У цей момент Герміона, намилюючи голову, обернулася й помітила пару палаючих сірих очей, спрямованих на неї.

— Мелфой? — вона скрикнула від несподіванки, прикриваючись руками. — Ти як сюди потрапив? А ну геть! Пухнастий збоченець!

Вона плеснула в його бік водою. Драко, отримавши порцію бризок у морду, миттєво отямився.

«Ах ти… Ти смієш обливати мене водою?! — він зістрибнув із кошика, але замість того, щоб втекти, засичав. — Ґрейнджер, ти маєш бути задоволена моєю увагою! Я — Мелфой, і я щойно оцінив твій… потенціал!»

Однак, опинившись у коридорі, він ще довго не міг заспокоїти дихання. Він сів на ліжко і почав несамовито вилизувати намокле вухо, намагаючись приховати збентеження.

«Гаразд. Один-один, Грейнджер. Але завтра я все одно надую в твої туфлі. Просто щоб ти не думала, що я вражений твоїми… грудьми».

Ніч видалася надзвичайно прохолодною як для серпня. Драко намагався влаштуватися в кріслі, але після того, як він пізнав смак справжньої помсти й побачив Ґрейнджер у душі, стара обивка здавалася йому наждачним папером.

«Я — Мелфой. Мелфої не сплять на лахмітті в кутку, як побиті домовики», — подумав він, піднімаючи голову й дивлячись на ліжко.

Герміона вже спала, розкинувши по подушці своє неможливе волосся. Ковдра злегка зсунулася, і від неї віяло привабливим, майже гіпнотичним теплом. Драко не став довго роздумувати. Одним м’яким стрибком він приземлився на край ліжка.

«Це не близькість, Грейнджер. Це реквізиція майна на користь вищого класу. Просто правда життя, нічого особистого», — виправдав він себе, переступаючи через її ноги.

Він вирішив не бути дріб'язковим. Навіщо тулитися в ногах, якщо можна зайняти стратегічну висоту? Драко пробрався вище і з нахабним виглядом влігся прямо їй на груди. Він відчував, як її серце б’ється рівно і спокійно. Герміона уві сні щось пробурмотіла і, не прокидаючись, обійняла його, притискаючи до себе, немов плюшеву іграшку.

Драко завмер. Його морда опинилася в небезпечній близькості від її шиї.

«Ну, раз я вже в котячій шкурі, треба грати роль до кінця», — цинічно подумав він, хоча його серце закалатало в грудях.

Він обережно, майже невагомо, доторкнувся жорстким язиком до її соска. Це було зухвало, спокусливо і абсолютно неприпустимо. Драко чекав, що вона зараз підскочить і викине його у вікно, але Герміона лише солодко зітхнула уві сні. Вона не прогнала його. Навпаки, вона сонно притягнула його ще ближче, перемістивши під бік і втупившись носом у його білу маківку.

— Гарний… неслухняний мій котик… — прошепотіла вона крізь сон.

Драко відчув, як його накриває хвиля дивного, нестерпного жару. Він був притиснутий до її гарячого тіла, її рука покровительськи лежала на його спині, а його ніс впирався в її шию, і він продовжував лизати її ніжну шкіру.

«Ґрейнджер, якби ти знала… якби ти тільки знала, хто зараз лиже твою шию», — подумав він, відчуваючи, як усередині нього починає зароджуватися ганебне, вібруюче муркотіння.

Він пообіцяв собі, що завтра поводитиметься ще гірше. Але зараз, у цій тихій маглівській спальні, Драко Мелфой вперше в житті відчув, що йому не потрібно тримати спину прямо і чекати удару, він просто заплющив очі й заснув, зігрітий теплом маглонародженої дівчини.

Ранок почався з гучного дзвінка у двері, що прорізав тишу в будинку Ґрейнджерів. Драко, який ще хвилину тому блаженно сопів поруч із Герміоною, відчуваючи себе повноправним господарем цього ліжка, підскочив, настовбурчивши хвіст.

— Це, мабуть, Рон! — радісно вигукнула Герміона, підхоплюючись, натягуючи светр і зав'язуючи волосся у кіску.

Драко примружився. «Візел. У суботу вранці. Ґрейнджер, у тебе що, зовсім немає почуття власної гідності? Нормальні люди до сніданку не псують собі апетит спілкуванням із бидлом».

Він пішов за нею до вітальні, намагаючись зберігати вигляд ображеної величі, незважаючи на те, що його шерсть після сну стирчала в різні боки. У дверях стояв Рон Візлі. Він виглядав, як ходяча катастрофа в маглівському одязі, який був йому короткий у рукавах, і тримав у руках кошик, від якого пахло жиром і тістом.

— Привіт, Герміоно! Мама передала пиріжки з яблуками та абрикосами, — пробасив Рон, ввалившись усередину. — Ти, дивлюся, зовсім схудла зі своїми книжками.

Вони сіли у вітальні. Драко застрибнув на кавовий столик, влаштувавшись прямо між пиріжками та Роном.

— У тебе з’явився кіт? — Рон скривився, намагаючись відсунути Драко ліктем. — Слухай, він на мене дивиться так, ніби я щось у нього вкрав.

— Не звертай уваги, Рон, у нього просто складний характер. Я назвала його Мелфоєм, бо він такий самий підступний, як і справжній Мелфой, — махнула рукою Герміона, наливаючи чай.

Драко зробив вигляд, що не чув слів про свою погану вдачу, але пильно спостерігав, як Рон наминає пиріжки, залишаючи крихти на підборідді. «Плебей. Тварина. І саме цьому вона приділяє свою увагу?» Ревнощі, гострі як котячий кіготь, вкололи його десь у районі грудей.

Коли чай був допитий, Рон вирішив, що пора переходити до «рішучих дій». Він підсів до Герміони, густо червоніючи, незграбно взяв її за руку.

— Знаєш, Герміоно… я все літо думав… — він почав повільно нахилятися до її обличчя, заплющивши очі від хвилювання.

Драко зрозумів, що настав момент для тактичної диверсії. Він миттєво ковзнув зі столу і, розрахувавши траєкторію з точністю ловця, підсунув свою передню лапу прямо під важку підошву черевика Візлі, який той якраз переставляв для опори.

— МА-А-А-А-У-У-У-Я-Я-Я! — кімнату розірвав несамовитий крик. Драко не просто волав, він вклав у цей звук усю свою ненависть до рудої родини.

— О Мерліне! Мелфой! — Герміона в жаху підскочила, ледь не перекинувши чашку з чаєм. — Я… я не хотів! — Рон відскочив, спотикаючись через власні ноги. — Він сам підліз!

— Ти наступив на нього, Рон! Поглянь, він же зовсім маленький! — Вона підхопила Драко на руки, притискаючи до грудей.

Драко майстерно симулював, жалісно підтискаючи лапку й зарившись мордочкою в її плече, видаючи тихі, надривні звуки. Герміона гладила його, шепочучи ніжні слова, і її обличчя було зовсім близько.

Драко підняв голову. Поки Герміона з тривогою оглядала його «травму», він витягнув шию і повільно, демонстративно лизнув її прямо в губи. Ґрейнджер на мить завмерла, здивована такою раптовою ніжністю, і мимоволі посміхнулася.

— Ну й треба ж, який ти ніжний…

Драко, все ще перебуваючи в її руках, повільно повернув голову до Рона. Його сірі очі звузилися, а куточок рота сіпнувся у чомусь, підозріло схожому на тріумфальну посмішку. Він дивився на Візлі з такою крижаною люттю і зверхністю, що той мимоволі втиснувся в крісло.

«З’їв, Візлі? — читалося в його погляді. — Вона моя. Вона жаліє мене, вона обіймає мене, і вона цілує мене. А ти можеш доїдати свої пиріжки на самоті. Провалюй».

— Герміона… я тобі серйозно кажу, — прошепотів Рон, вказуючи на кота тремтячим пальцем. — Він… він щойно показав мені середній палець на котячій лапі.

— Рон, не говори дурниць, — зітхнула Герміона, сідаючи назад і не випускаючи білого бешкетника з рук. — Тобі просто здається.

Драко замуркотів — голосно, вібруючим голосом і цілком переможно.

Через півгодини Рон пішов, попрощавшись із Герміоною до вересня.

Після того, як Рон пішов, Герміона ще довго не могла заспокоїтися. Вона притискала Драко до себе, заколисуючи його на руках, як маленьку дитину, раз у раз цілувала в маківку, прямо між вухами.

— Бідний мій хлопчик, — шепотіла вона, погладжуючи його лапку. — Рон такий незграбний. Ну все, не ображайся, я тобі, до речі, дещо купила.

Вона дістала з кишені маленьку коробочку. Драко напружився. «Тільки не стрічка, Грейнджер, тільки не рожева стрічка…» — панічно промайнуло в його голові.

Але Герміона дістала звідти витончений тонкий нашийник із м’якої чорної шкіри, на якому висів важкий срібний кулон. На ньому була майстерно вигравірувана літера «M». Прикраса виглядала так благородно й дорого, що цілком могла б зійти за родинну коштовність Слизерину.

— Щоб ти ніколи не загубився, — прошепотіла вона, застібаючи нашийник на його шиї.

Драко відчув приємну вагу срібла. «Мелфой. М. Гаразд, Ґрейнджер, у тебе все-таки є зачатки доброго смаку. Цей кулон майже гідний мене».

Ніч огорнула будинок тишею. Герміона лягла в ліжко, і Драко, вже не чекаючи запрошення, по-хазяйськи заліз під ковдру. Вона обійняла його, притягуючи до себе, і він занурив ніс у вигин її шиї, вдихаючи аромат лаванди й тепла. Тієї ночі він не вередував, він просто слухав її розмірене дихання, відчуваючи, як його котяча свідомість повільно пливе у сон.

У цьому сні він більше не був замкнений у пухнастому білому тілі. Він знову був собою, високим, сильним, з довгими пальцями, якими він тепер перебирав її волосся.

У його сні Герміона дивилася на нього не з жалістю, як на кота, а з тією самою пристрастю, яку він підсвідомо прагнув побачити. Він відчував смак її губ, вже не як кіт, а як людина, жадібно й вимогливо. Його руки гладили її шкіру, яку він уже добре знав на дотик, але тепер кожне торкання викликало електричний розряд.

Це було томливо і яскраво: жар її тіла, тихі зітхання, які він ловив своїми губами, і те нестерпне відчуття близькості, яке він так хотів випробувати.

Бах!

Драко різко сів на ліжку, важко дихаючи. Стіни його спальні в Мелфой-менорі, обтягнуті смарагдовим шовком, дивилися на нього зі звичною холодною байдужістю. На тумбочці біля ліжка горіла зачарована свічка, а в каміні тліло вугілля.

Він був у своєму тілі. У своєму власному ліжку. Вдома.

Драко провів тремтячими пальцями по волоссю, намагаючись усвідомити, що сталося. Усе тіло боліло, наче після важкого тренування на квідічному полі. Він подивився на свої руки — ніяких пазурів, ніякої білої шерсті. Лише бліда шкіра й родинний перстень на пальці.

— Це було… — він замовк, його голос звучав захрипло і незвично після вимушеного мовчання. — Це був сон?

Він заплющив очі, і перед внутрішнім поглядом одразу постала картина: Герміона в душі, Герміона, що плаче над своїми туфлями, Герміона, яка обіймає його вночі. Його серце зрадницьки завмерло.

Раптово щось блиснуло на ковдрі. Драко зціпенів.

Там, серед складок дорогого покривала, лежав маленький срібний кулон на чорному шкіряному шнурку. Той самий. З гравіюванням у вигляді літери «M».

Драко повільно взяв його в руку. Метал ще зберігав примарне тепло її дому.

— Ну що, Ґрейнджер, — прошепотів він, стискаючи срібло в кулаці й дивлячись у вікно, за яким пробивався світанок. — Ти навіть не уявляєш, наскільки все змінилося.

Першого вересня у Великій залі завжди пахло однаково: смаженою індичкою, пиріжками з гарбузом і магічними свічками. Драко сидів за столом слизеринців, розсіяно колупаючи виделкою в тарілці.

Блейз Забіні, що сидів поруч, вальяжно розвалився на стільці, оглядаючи зал.

— Слухай, Мелфой, чим ти займався на канікулах? У серпні ти не відповів на жоден лист, — Блейз посміхнувся й раптом нахилився вперед, кивнувши в бік гриффіндорського столу. — О, поглянь-но на зубрилку Ґрейнджер. Здається, літо пішло їй на користь. Поглянь, які цицьки відростила. Знаєш, я б не відмовився підкотитися до неї у вигляді якогось пса… суто заради експерименту.

Драко відчув, як усередині нього закипає щось дике.

— Ні, Блейз, — процідив Драко, не відриваючи погляду від профілю Герміони. — Повір мені, краще у вигляді кота.

Забіні здивовано моргнув, не встигнувши запитати, що це означає, як Драко різко встав. Під здивованими поглядами однокурсників, у тиші, що настала, він перетнув зал і зупинився прямо за спиною Герміони. Рон і Гаррі тут же схопилися за палички.

— Ґрейнджер, — голос Драко був незвично рівним, без тіні звичної їдкості. — Треба поговорити.

Герміона обернулася, її очі розширилися від подиву. Вона чекала образ, кепкування, але Мелфой просто стояв перед нею і виглядав якось інакше.

— Мелфой? Про що нам говорити? — з насторогою запитала вона.

— Потрібна консультація. Щодо одного заклинання… — він на мить запнувся, а потім простягнув руку й поклав їй у долоню маленький холодний предмет.

Герміона опустила погляд. На її долоні лежав срібний кулон з літерою «М». Той самий, який вона зовсім нещодавно одягла на шию білому пухнастому нахабі. Її подих перехопило. Вона повільно підняла очі на Драко, і в її погляді відбилося все: шок, усвідомлення та спогади про нічні обійми.

— У бібліотеці через годину, — коротко кинула вона, ледь стримуючи голос. — Біля Забороненої секції.

Драко лише коротко кивнув і пішов, не озираючись на крики Рона: «Герміоно, що це було?!».

У бібліотеці було тихо і пахло старим папером. Драко стояв біля вікна, дивлячись на заборонений ліс, коли почув її кроки.

— Дякую, що прийшла, — сказав він, повертаючись.

Герміона завмерла навпроти нього. Вона стискала кулон у руці, і її щоки палали гарячим рум'янцем. Вона дивилася на нього так, ніби бачила вперше.

— Ти… це був ти? — прошепотіла вона.

Драко зробив крок назустріч. Уся та зверхність, яку він відточував роками, розсипалася на порох перед цією дівчиною.

— Перше, що я маю сказати… — він запнувся, відчуваючи себе повним ідіотом. — Вибач за лофери, Ґрейнджер. У мене був… дуже поганий день.

Герміона на мить завмерла, а потім нервово розсміялася, прикривши рот рукою. Весь пафос моменту розсипався під вагою спогадів про мокре взуття. Вона сіла на найближчий стілець, намагаючись заспокоїти дихання, і серйозно подивилася на нього:

— Я слухаю тебе, Мелфой. Можеш не пояснювати, як і навіщо ти став котом, почни з того моменту, коли ти вирішив, що мій сосок — це чудова заміна котячим ласощам.

Драко стояв, притулившись до стелажа з книгами з просунутого зіллярства, і відчував, як комір сорочки душить його сильніше, ніж будь-який зашморг. Герміона сиділа навпроти, склавши руки на грудях, і її погляд, допитливий, розумний і лякаюче проникливий, буквально пропалював у ньому дірку.

— Ну? — поквапила вона, коли тиша затягнулася на хвилину. — Ти сказав, що тобі потрібна консультація щодо заклинання, Мелфой, ти приніс мій кулон, і я все ще чекаю пояснень.

Драко ковтнув слину. Він планував почати з чогось величного, звалити все на побічний ефект зілля або тимчасове божевілля, але варто було йому поглянути на її губи, як у голові спалахнули моменти тієї самої ночі, коли вона йому наснилася.

— Розумієш, Ґрейнджер… — почав він, і його голос несподівано затремтів. Він кашлянув, намагаючись опанувати себе. — Твій сосок… він просто потрапив у зону моєї відповідальності.

Герміона завмерла. Її очі округлилися до розмірів золотих галеонів.

— Зону… чого? — перепитала вона, ніби сподіваючись, що їй почулося.

— Мій котячий інстинкт! — випалив Драко, відчуваючи, як червоніє навіть кінчиками вух. — Ти взагалі уявляєш, як це працює? Коли ти кіт, твій мозок перетворюється на кашу з рефлексів і потреби в теплі. Ти спала так… незахищено. І нічна сорочка сповзла. Як аристократ, я не міг допустити, щоб ти змерзла, але як кіт… я просто вирішив, що тобі потрібен грумінг! Це біологія, Ґрейнджер! Чиста наука, яку ти так любиш!

— Грумінг? — Герміона повільно підвелася зі стільця, і в її очах замість обурення раптом затанцювали небезпечні спалахи сміху. — Тобто, ти хочеш сказати, що лизав мене виключно з турботи про мою гігієну та терморегуляцію?

— Саме так! — Драко вхопився за цю версію, наче втопаючий за рятівну соломинку. — Я просто виконував роль домашньї тварини. Дуже якісної й дорогої тварини, погодься.

— І тому ти зараз стоїш тут і виглядаєш так, ніби готовий провалитися крізь підлогу прямо в підземелля Слизерина? — Вона зробила крок до нього, скорочуючи відстань. — А як же той погляд, Мелфой? Той, яким ти дивився на Рона, коли лизав мені губи? Це теж був «грумінг»?

Драко притиснувся спиною до полиць, відчуваючи, як запах лаванди крутить йому голову.

— Візлі наступив мені на лапу, — буркнув він, відводячи погляд. — Це була помста. Я мав показати, хто в домі головний.

Герміона зупинилася за сантиметр від нього.

— Знаєш, — прошепотіла вона, і її голос став підозріло м’яким, — я ж знала, що цей кіт занадто породистий і нестерпний для звичайного бездомного, але я ніколи не думала, що Мелфої вміють так… голосно муркотіти, коли їх чухають за вушком.

Драко заплющив очі. — Забудь про це, Грейнджер. Якщо ти комусь розповіси…

— Що я розповім? Що ти спав під моєю футболкою, бо тобі було холодно? Чи що ти крав мою шинку? — Вона раптом посміхнулася, по-справжньому, без найменшої тіні неприязні. — Знаєш, Мелфой, ти як кіт виявився набагато чеснішим, ніж як людина.

— Чи пробачити тобі мої лофери? Я подумаю. Але якщо ти ще раз вирішиш перевірити мою «терморегуляцію»… роби це в людській подобі. Так хоча б буде чесно.

Вона розвернулася й пішла до виходу, залишивши Драко стояти в заціпенінні серед книжкових полиць.

«У людській подобі?» — відлунням відгукнулося у нього в голові.

Він подивився їй услід, і на його обличчі з’явилася та сама самовдоволена усмішка, тільки цього разу в ній не було ані краплі злості.

«Ну що ж, Ґрейнджер… виклик прийнято».