Темний контракт

Наступні три дні Діана працювала.

Не так, як працюють коли є матеріал — а так, як працюють коли матеріал починає рости швидше ніж встигаєш фіксувати. Це був особливий стан, який вона любила і трохи боялась одночасно: коли схема перестає бути схемою і стає живою.

“Будінфраструктура” вела до “Прогрес-Буд”. “Прогрес-Буд” — до офшору на Кіпрі, зареєстрованого п’ять років тому. Офшор мав директора — формального, номінального, з адресою реєстрації в Лімасолі і нульовою публічною присутністю.

Але в одному давньому судовому реєстрі — справа про господарський спір, дрібна, закрита три роки тому — мигнуло ім’я.

Не Мельник.

Не Громницький.

Ім’я, яке Діана знала. Яке всі в її колі знали — але вголос не вимовляли. Людина з тієї категорії, про яку пишуть обережно, з юристом напоготові і трьома джерелами мінімум.

Вона дивилась на екран довго.

Ось воно, — подумала вона. — Ось чому Мельник — лялька. Ось чиї руки.

І одразу, без переходу:

Ось чому Громницький сказав — не юридично реагують.

Вона закрила ноутбук. Відкрила. Закрила знову.

Заспокойся, — сказала вона собі. — Одне ім’я в старому реєстрі — це не матеріал. Це напрямок.

Але руки, якими вона відкривала блокнот, були трохи менш спокійними ніж зазвичай.

* * *

Того ж вечора зателефонувало перше джерело.

Не написало — зателефонувало, що саме по собі було сигналом. Він ніколи не телефонував.

— Ти копаєш далі? — спитав він без вступу.

— Так.

Пауза.

— Зупинись.

Діана поклала ручку.

— Це прохання чи порада?

— Це — як хочеш. — Голос був рівний, але під рівністю було щось, чого вона раніше в ньому не чула. — Дієва порада від людини, яка хоче щоб ти була жива.

— Ти перебільшуєш.

— Я бачив що трапляється з людьми, які не перебільшують. — Коротка пауза. — Там є ім’я, Діано. Якщо ти його знайшла — забудь. Якщо ні — не шукай.

Він відключився.

Вона сиділа з телефоном у руці і дивилась у стіну.

Значить, знайшла правильно, — подумала вона.

Це була погана думка для людини, якій щойно порадили зупинитись. Але журналістський мозок влаштований саме так: підтвердження небезпеки читає як підтвердження напрямку.

Вона відкрила блокнот і дописала під іменем: Джерело підтвердило — реакція.

Потім подивилась на запис.

Потім подумала про Громницького.

Він знав, — зрозуміла вона. — Коли говорив про людей, яким це зашкодить — він знав про це ім’я. І не назвав. Чому?

Два варіанти.

Перший: захищав клієнта.

Другий: захищав її.

Вона дуже не хотіла думати про другий варіант. Тому що другий варіант ускладнював все.

* * *

Олександр дізнався у середу.

Не від Мельника — той останні дні був тихий підозріло, як буває тихо перед чимось непродуманим. Від свого джерела в іншому місці, з коротким повідомленням без підпису:

За журналісткою стежать. Не твої люди.

Він перечитав двічі.

Поклав телефон на стіл.

Встав. Підійшов до вікна.

З вікна його кабінету було видно частину Подолу — дахи, річку далеко, сірувате небо. Він дивився не на це. Він думав.

Не твої люди.

Тобто чиїсь. І ці чиїсь вже знають що вона копає. Що вона знайшла достатньо щоб стати цікавою.

Він повернувся до столу. Відкрив ноутбук. Знайшов файл, який не відкривав три дні — відколи вона вийшла з кав’ярні і він зрозумів що більше не може назвати її просто змінною навіть подумки.

Файл був порожній.

Він відкрив його тоді — одразу після кав’ярні — з наміром написати аналіз. Що вона знає. Чого не знає. Як це використати.

Нічого не написав.

Це проблема, — сказав він собі зараз. — І не тільки та, очевидна.

Він закрив ноутбук.

Взяв телефон.

Набрав номер — не її. Інший. Людина відповіла після першого гудка.

— Мені потрібна інформація, — сказав Олександр. — Хто веде спостереження за Романовою Діаною, видання “Вектор”. І з якого часу.

— Це займе годину.

— Добре.

Він поклав телефон.

Сів.

Подивився на порожній файл на екрані.

Ти збираєшся захищати журналіста, яка розслідує твого клієнта, — сказав він собі рівно. — Оціни логіку.

Логіка була нікуди.

Але альтернатива — знати що за нею стежать і не зробити нічого — була ще гіршою. Цей факт він навіть не намагався раціоналізувати. Просто прийняв як даність і пішов далі.

Через годину йому передзвонили.

Він слухав мовчки. Дві хвилини. Потім:

— Зрозумів. Дякую.

Відключився.

Сидів нерухомо хвилину.

Потім набрав її номер.

* * *

Діана побачила виклик о десятій вечора.

Той самий номер.

Вона дивилась на екран рівно стільки, скільки потрібно щоб зрозуміти: серце пришвидшилось. Не від страху.

Це вже проблема, — сказала вона собі.

Взяла трубку.

— Романова.

— Добрий вечір. — Пауза, коротша ніж минулого разу. — Ви сьогодні були в редакції до котрої?

Питання було настільки несподіваним що вона відповіла чесно:

— До восьмої. Чому?

— Завтра не ходіть звичним маршрутом.

Тиша.

— Пане Громницький—

— За вами стежать, — сказав він рівно. — Не Мельник. Люди серйозніші. З учора.

Діана встала з дивана. Не усвідомлено — просто ноги самі.

— Звідки ви—

— Це моя робота — знати такі речі. — Його голос був абсолютно спокійним. Саме цей спокій, як не дивно, заспокоював і її. — Завтра змініть маршрут. Не телефонуйте джерелам з робочого номера. І — це важливо — не публікуйте нічого наступні кілька днів.

— Ви просите мене зупинитись.

— Я прошу вас не бути передбачуваною. Це різні речі.

Пауза.

Діана стояла посеред кімнати і дивилась у вікно — те саме нічне місто, ті самі жовті вогні.

— Навіщо ви мені це говорите? — спитала вона тихіше ніж планувала.

Мовчання.

Довше ніж зазвичай.

— Тому що міг не говорити, — сказав він нарешті. — І не хотів.

Він відключився.

Діана стояла ще хвилину з телефоном у руці.

За вікном місто жило своїм — машини, далекі голоси, чийсь сміх знизу.

Вона подивилась на блокнот на столі. На запис з двома варіантами — захищав клієнта, захищав її.

Взяла ручку.

Закреслила перший.

Поклала ручку.

Сіла.

Довго дивилась у стіну.

Це ускладнює все, — сказала розумна частина її голови.

Інша частина мовчала.

Вперше за довгий час — мовчала.