Дружина Лота: історія, яку ніхто не бажав чути

Хтось колись сказав: «Пам’ятайте дружину Лота. Хто намагатиметься зберегти своє життя — втратить його; а хто втратить — збереже».

Люди люблять повторювати ці слова так, ніби забування здатне зробити людину новою. Ніби, відвернувшись від себе вчорашнього, можна народитися заново.

Але людина складається не лише з того, що хоче пам’ятати. Вона складається і зі страху, і з сорому, і з речей, про які мовчить навіть перед собою. Той, хто намагається відрізати від себе минуле, не стає новим. Він лише спустошує себе.

А порожнеча — найслухняніша форма самознищення.

Палке сонце вже стояло високо, поступово розчиняючи сонний ранок у денному шумі. Жовтий камінь Садома завжди спалахував на світанку, ніби місто не будували, а воно само виросло із піску та світла. Фонтани і бювети сліпили очі, вузькі переходи між будинками ще трохи дихали прохолодою, а солона вода у каналах уздовж вулиць текла повільно й густо, змиваючи нічний бруд.

Села йшла до соляної крамниці, притримуючи тонку блакитну накидку на плечі. Повітря пахло мінералами, мокрим каменем і квітами, що звисали з балконів у керамічних чашах. Десь далеко лунав спів — ранковий, лінивий, майже сонний. У Садомі завжди хтось співав, або грав, або танцював. Іноді Селі здавалося, що саме спонтанність утримує місто від розчинення у пустелі, яка оточувала місто.

Пройшовши вузький провулок, вона вийшла на головну площу, де біля великого фонтана вже сиділи люди. Її погляд зачепився за двох жінок, молодших за неї, які вмостилися просто на теплому бортику, звісивши босі ноги до прозорої, як її накидка, води. Одна щось розповідала, сміючись так сильно, що мусила спертися лобом на оголене плече іншої. Їхні пальці були переплетені так природно, ніби вони народилися зі з’єднаними руками.

Села спіймала себе на тому, що знову задивилася.

Жінки були красивіші. Завжди.

М’якість шиї. Рух стегон і грудей під тканиною. Волосся у якому охоче сонце жило. Навіть старі жінки в Садомі старіли красиво — ніби камінь, який роками шліфує вода.

Чоловіки ж подобались їй інакше. Не очима. Природа в ній вирішила йти старою протоптаною стежкою, через що, іноді, вона відчувала себе самотнішою за інших.

Села думала, що за стільки років поруч із Лотом так і не змогла зрозуміти, кого любить насправді. Її це не тривожило, радше навіювало сум. У Садомі подібні питання вважалися чимось на кшталт дитячої звички — як бажання назавжди обрати улюблений колір, або улюблений смак солі. Люди сходилися, розходилися, спали разом, спали з іншими, а потім поверталися одне до одного через роки, і ніхто не вимагав остаточної відповіді.

Лише зовнішній світ, казали старші, любив перетворювати бажання на закон.

Села пройшла повз фонтан. Одна з жінок упіймала її погляд і кокетливо усміхнулася. Села відповіла коротким кивком.

На мить їй захотілося сісти поруч із ними, опустити ноги у воду й нікуди сьогодні не йти.

Але над площею вже повільно дзвонили мідні дзвони — час роботи.

Вона рушила далі вузькою вулицею, де між будинками було видно біле мерехтіння рівнин за межами міста. Сіль там світилася яскраво, немов на обрії лежить нерухоме море.

Села не любила дивитися на рівнини довго. У дитинстві їй розповідали, що пустеля вміє помічати погляд. Що людина, яка надто довго вдивляється в білизну за мурами, починає забувати напрямки. Спершу — дорогу додому. Потім — власний дім. Потім — власне ім’я.

Вона ніколи не знала, чи це правда.

Іноді їй снилося, як сіль за мурами рухається, як величезна біла шкіра, що дихає під сонцем і тріскається, відкриваючи широкі вологі рани. Це було страшно. Страшно відчувати себе без захисту.

Соляна крамниця стояла майже біля самих внутрішніх мурів — низька, прохолодна будівля з широкими арками замість дверей. На світлі її камінь здавався медовим, але всередині завжди панувала м’яка напівтемрява, наповнена блиском кристалів. Уздовж стін тягнулися відкриті полиці з великими чашами, тканинними мішками та пласкими тацями, де лежала сіль усіх відтінків: біла, рожева, сіра, блакитна, майже чорна. Деяка пахла водоростями. Деяка — димом. Деяка мала слабкий запах квітів або крові.

Села любила це місце.

Сіль у Садомі не продавали так, як у зовнішньому світі продавали речі. Ніхто не носив монет, не торгувався й не питав ціну. Люди просто приходили й брали те, що їм було потрібно. Хтось — для їжі. Хтось — для ванн. Хтось — для обрядів, для шкіри, для очищення води чи збереження м’яса перед далекими переходами. Завданням Сели було не рахувати товар, а стежити, щоб запаси залишались рівними, щоб різні солі не змішувалися між собою і щоб нові партії вчасно приносили зі складів.

Іноді їй здавалося, що вона працює не в крамниці, а в «храмі». Сохери розповідали, що у зовнішньому світі існують будівлі, де люди збираються для тиші, подумати про важливе, відчути спокій або зв’язок із чимось більшим за себе. Вони називали їх храмами. Села не до кінця розуміла, навіщо для цього окрема будівля. Її крамничка здавалася їй саме таким місцем.

Усередині вже було кілька жінок. Одна набирала сіру сіль у керамічну банку, притримуючи на стегні сонну дівчинку. Двоє літніх жінок сперечалися біля полиці з рожевими кристалами — одна стверджувала, що вони краще загоюють шкіру після пошкодження, інша називала це дурницями й казала, що вся справа в оліях.

Села усміхнулась, проходячи повз них, аж раптом помітила чоловіка.

Високий, худорлявий, із коротко обстриженим темним волоссям і заламаною вбік бородою, він стояв біля чаш із дорожньою сіллю та ніяково крутив у руках полотняний мішечок, ніби не був певен, чи можна брати ще. Звідкись вона його знала. У Садомі усі, хоч трохи, один одного знали.

Села тихо пирхнула.

— О, перший чоловік за сьогодні. Це добрий знак.

Чоловік підняв голову й натягнуто усміхнувся у відповідь — трохи втомлено, але без образи. Чоловіки в Садомі звикали до того, що їх помічають. Іноді надто сильно.

— Тоді я маю честь бути у вас першим, — сказав він.

Його голос був хриплуватим, ніби він довго мовчав або недавно повернувся з рівнин.

Села машинально глянула на його руки. На пальцях і зап’ястках залишився тонкий білий пил. Сіль пустелі.

Точно тільки повернувся — він сохер.

Вона завжди намагалася вгадати. Сохери були торговцями сіллю, і єдиними, хто вимушено виходив у зовнішній світ. У них з’являлося щось дивне в очах — немов частина погляду залишалась десь далеко, серед білого марева. Дехто повертався мовчазнішим. Дехто — навпаки, говорив без упину, ніби боявся тиші. А дехто через кілька років узагалі переставав виходити з міста, навіть до зовнішніх садів. Ці чоловіки ставали схожими на подрану тканину, якою прикривали вхід і, яку надто часто відчиняли назовні.

— Далеко ходив? — спитала Села, обережно пересипаючи чорну сіль із великої чаші в меншу.

Цю сіль принесли ще вчора, але Села не мала часу її виставити.

— До південних стоянок. Цоар, Адам, Гоммора.

— Ого! — вигукнула Села. — Мій башерт ходив лише до Цоар і Адам. А як там, в Гоморрі?

Чоловік кілька секунд мовчав, зсунувши товсті брови до носа.

— Пахне димом і небезпекою.

Села підняла очі.

Він уже шкодував, що сказав це. Але вона часто бачила, що сохери приносили із собою не лише товари. Не думаючи вдруге, Села підійшла до нього і просто обійняла. Він спершу напружився, ніби на мить забув, як у Садомі приймають чужий страх, а тоді повільно видихнув їй у плече. Від нього пахло потом і шехаром: досить міцним напоєм для ранку.

За тонкими тканинами на вулиці майнуло чиєсь довге волосся, пролунав сміх. Місто далі жило своїм звичним ранком, теплим і відкритим сонцю.

Села наповнила йому мішок сіллю, і чоловік пішов, більше нічого не сказавши. Їй здалося, що вона його трохи підбадьорила. У всякому разі усміхнувся він на прощання ширше. Хоча сіль у його очах так і не розтанула. Вона сподівалася, що його башерт допоможе йому. Бо інакше навіщо мати споріднену душу?

Ближче вечора спека почала повільно втрачати силу. Сонце вже не палило камінь так нещадно, і Садом видихав після довгого дня. Від пустелі навколо линув прохолодний вітер із ароматом солі. Він огинав мур і залітав у звивисті провулки міста, розвіюючи тканини у вікнах та дверях. На пласких дахах з’являлися люди — хтось розкладав тканини сушитися після прання, хтось вечеряв просто неба, хтось грав на флейті, сидячи на самому краю й звісивши босі ноги над головами перехожих.

Села зачинила останні соляні чаші тонкими полотнами й вийшла з крамниці. У повітрі вже пахло вечірньою їжею, вином і мокрим каменем. Десь неподалік сміялися діти.

Її дім стояв у новій частині міста, майже біля внутрішніх садів і муру. Лот любив це місце через тишу. Казав, що після рівнин йому іноді хочеться чути якомога менше голосів одночасно.

Коли Села зайшла у внутрішній двір, молодша донька лежала просто на теплому камені біля маленького каналу й щось малювала пальцем у воді. Старша сиділа на низькому підвіконні разом із сусідською дівчиною, заплітаючи їй волосся у дрібні коси, які нещодавно стали дуже популярні серед підлітків.

— Мати прийшла, — ліниво кинула старша, навіть не обертаючись.

Села усміхнулася й проходячи повз, торкнулася її плеча.

Лот сидів під натягнутою над головою виноградною тканиною біля столу у тіні. Перед ним стояла широка чаша з водою, у якій плавали листки м’яти. Він виглядав втомленим. Знову.

У Садомі часто казали, що сохери старіють не від часу, а від доріг. Лота тут поважали. Він ходив довше за більшість чоловіків і завжди повертався. Деякі молоді сохери навіть приходили до нього перед першими виходами в пустелю — слухати про соляні течії, міражі й запахи вітру. Лот умів знаходити дорогу назад краще за інших, швидше за всіх.

Села знала, що частина міста тримається саме на таких людях, як він: на тих, хто день у день робить свою роботу для всіх і рідко просить щось окрім тиші, води й права повернутися додому.

Вона нахилилася й торкнулася губами його скроні, відчуваючи засохлу сіль і пісок на його шкірі.

— Ти сьогодні дивно тихий.

— Втомився, — коротко відповів Лот і продовжив вмивати обличчя.

Села сіла навпроти й спостерігала за ним.

— У тебе сьогодні був сохер із південних стоянок? — спитав він ніби між іншим і почав витирати обличчя рушником.

Села трохи здивовано кліпнула, пригадуючи того сумного чоловіка.

— Так. Ти його знаєш?

— Бачив колись.

Його голос був рівним, а очі опущені в чашу з водою. Вона зрозуміла, що хтось йому розповів. У Садомі нічого не приховували одне від одного. Це вважалося основою безпеки. Люди ділилися їжею, тілами, тривогами, снами, дітьми, роботою. Таємниці тут не любили — вони нагадували замкнені кімнати без повітря, з чорною пліснявою, і небезпечним злом.

— Він був наляканий, — сумно сказала Села. — Від нього пахло шехаром і пилом. Він потребував підтримки.

Лот кивнув якимось своїм думкам і більше нічого не спитав.

Села бачила, як напружилась його щелепа. Знала цей вираз. Він з’явився в нього не в Садомі. Його принесли рівнини й зовнішні міста, де чоловіки дивилися на жінок як на майно, яке боялися втратити.

Колись Лот розповідав їй про це майже зі сміхом. Про чужі землі, де чоловік міг убити іншого через дотик до жінки. Тоді Села не повірила. Вона народилася в Садомі й ніколи його не покидала. Їй це здавалося настільки ж дивним, як страх перед водою через невміння плавати.

Треба просто навчитися. Невже це складно?

З роками Лот почав повертатися з мандрівок дедалі мовчазнішим. Зовнішній світ повільно залишав сліди на всіх сохерах, і вони досить швидко змінювали роботу. Лот був найстійкіший з усіх, найдосвідченіший.

І, на жаль для Сели, найсумніший.

— Ти сердишся? — обережно спитала вона.

Лот швидко підняв очі й усміхнувся. Майже щиро. Майже як колись, коли вони робили вигляд, що ховаються між дерев внутрішніх садів, і цілувалися.

— Ні.

Їй не вистачало поцілунків.

Села не стала сперечатися. Лише простягнула руку через стіл і торкнулася його пальців. Вона відчула, як повільно, майже неохоче, напруга в його руці слабшає.

Над містом уже загорялися перші зірки, і томний мідний дзвін сповіщав про початок ночі — тієї години, коли Садом ставав ще відкритішим, а все приховане починало боліти сильніше.

Коли останній удар дзвона затих у місті, вся сім’я зібралася на даху дивитися на зірки, як робила щовечора. У Садомі це був дуже старий вечірній ритуал, що називався прийняттям. Мить, коли кожен мав згадати власну малість перед небом, і перестати боятися свого майбутнього. Можна було видихнути з полегшенням, відпустити денні тривоги й заснути спокійно, бо ранок нікому не був обіцяний.

Молодша донька, поклавши голову на ноги старшої, вже сопіла. Старша лагідно погладжувала її темне волосся і теж потроху провалювалася в сон. Села з Лотом лежали неподалік, обійнявшись.

— Ходімо зі мною, — тихо сказала Села, стежачи за миготінням зірок. — На центральній площі сьогодні мають грати музиканти з південного кварталу. Сохери нещодавно привезли нову ліру. Якусь дуже велику. У неї такий глибокий звук, аж мурахи по шкірі.

Лот вивільнився з обіймів і сів, поклавши руки на коліна. Вечірнє світло ковзало по його обличчю, роблячи зморшки біля очей глибшими, а самі очі — темними, як небо над ними.

— Не сьогодні, — зітхнув він, дивлячись над будинками міста. А між домами тим часом неспішно йшли люди, прямуючи до центру.

— Ти останнім часом завжди так кажеш, — сказала Села, намагаючись не видати образу в голосі. Він тільки повернувся з мандрівки, і їй не хотілося, щоб він відчував провину.

Він ледь усміхнувся.

— Я справді втомився.

Села кілька секунд дивилася на нього, ніби чекала, що він передумає. Вона справді цього чекала. Лот любив нічний Садом навіть більше за неї. Сам тягнув її на дахи, до музикантів, у купальні, на нічні ринки, де пахло шехаром, гарячим хлібом і потом танцюристів.

Останніми роками він дедалі частіше залишався вдома.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Тоді я піду сама.

Раптом тишу прорізав один довгий дзвін з муру, що попереджав про наближення когось до міста. Села квапливо випросталася, і глянула над муром: куди пильно дивився Лот.

Не повертаючись до неї, він мовив:

— Я знаю.

Чомусь від цієї відповіді їй стало ще сумніше. Вона взяла молодшу на руки й занесла на її ліжко. Потім накинула тонку жовту тканину на плечі й вийшла на вулицю.

Нічний Садом був зовсім іншим містом. Удень він належав сонцю й солі, а вночі — голосам і тілам.

У вузьких провулках горіли мідні лампи з синюватим вогнем. Водойми й фонтани тягнули прохолодою, і квітами, які туди покидали. На відкритих терасах люди їли, сперечалися, співали, лежали одне в одного на колінах. Лунала музика. У внутрішніх садах танцювали босоніж, підіймаючи в повітря пилок із дрібних білих квітів, назву яких Села забула.

У центрі майже ніде не було завішаних дверей. Завішані двері означали тільки одне: там сплять. Усі, хто хотів спати вночі, переїжджали з центру ближче до муру, до тихих районів. Села любила центр так само, як любила тишу свого дому. Місто дихало відкрито й дозволяло людям жити так само. Нікого не змушували ховати сміх, бажання, сльози чи втому.

На одній із терас жінка повільно мила голову своєму башерту, вичісуючи з його волосся дрібний соляний пил. Чоловік сидів із голим торсом та заплющеними очима й майже не рухався, ніби сам дотик його спорідненої душі повертав його назад із рівнин додому.

Села сповільнила крок.

Усміхнулася.

Засумувала.

Ось так це й працювало. Місто трималося не на мурах. Не на солі. І навіть на сохерах чи інших робітниках. Місто трималося на людях, які не дозволяли одне одному остаточно загубитися.

На площі біля купалень зібрався невеликий натовп. Села почула уривки чужого голосу — ламаного, незвичного.

Невже зовнішні?

Біля фонтану сиділи дві молоді жінки у світлому запиленому одязі, надто закритому навіть для вечірньої прохолоди. Їхнє темне волосся було однаково нерівно обрізане — схоже, ножем. Поруч із ними навпочіпки сиділа стара мешканка Садома й тримала їх за руки, щось тихо говорячи.

Жінки здригалися від кожного гучного звуку, навіть від сміху.

Села бачила таких раніше. Соляні рівнини були лагідні до жінок, які від чогось бігли. Вони завжди приходили виснажені й налякані, наче істоти, які постійно чекали удару. Сохери знаходили їх біля соляних меж або вони самі виходили до мурів, майже непритомні від спеки й зневоднення. Більшість із них не вірила, що Садом існує. У зовнішньому світі про місто розповідали різне: що тут живуть прокажені, збоченці, людожери, жінки без сорому й чоловіки без влади.

Селі завжди було цікаво, що лякало зовнішній світ найбільше.

— Їх продали за борги батька, — прошепотіла жінка поруч.

Одна з прибулих, мабуть, почула й раптом заплакала. Вона не стримувалася. Плакала так, ніби вперше за багато років їй дозволили зробити це вголос.

Одна з місцевих жінок просто обійняла її. Потім друга. Ще одна принесла воду. Ніхто не ставив питань. У Садомі люди вважали: якщо людина дісталася сюди через соляні рівнини — значить, вона вже заплатила достатньо.

Села стояла серед шуму води, музики й чужих голосів і раптом подумала про Лота. Про те, як часто він дивиться за мур і як мало останнім часом дивиться на неї. Від цієї думки їй стало холодно, і вона сильніше закуталася у свою жовту накидку, хоча ніч залишалася теплою.

Її допомога новеньким була не потрібна. Біля них уже було достатньо людей, любові й співчуття. Тому Села рушила до головної площі, де лунала музика.

Дорогою кілька жінок і навіть один чоловік простягнули їй квіти. Маленькі білі, сині, жовті — з внутрішніх садів, із терас, із глиняних чаш під вікнами. Села прийняла квіти, бо ці люди їй сподобалися, але відмовилася провести з ними ніч. Усі приймали її відмову легко. Хтось засміявся, хтось поклонився. До площі Села вийшла вже з маленьким букетом у руках, як більшість людей навколо.

Вистава музикантів була в самому розпалі. Вони влаштувалися перед центральним фонтаном, а різнокольоровий натовп навколо коливався в такт музиці. Окремі групи танцювали збоку, інші — на дахах довкола площі. Високі струмені води то з’являлися, то зникали за спинами музикантів, немов теж відчували ритм.

Побачивши велику ліру, Села зраділа. Інструмент стояв посередині сцени й був високим, як людина. Темне дерево блищало від олії, а струни вібрували так низько, що звук проходив не через вуха, а крізь груди і живіт.

На якийсь час вона стала єдиним цілим із натовпом. Співала, стрибала, сміялася. Хтось новий постійно її обіймав. Чиїсь руки лягали їй на плечі, чиясь щока торкалася її скроні, чиєсь волосся липло до її мокрої шиї.

Одна дівчина була занадто нахабною, і Села одразу сказала їй про це.

Дівчина відсахнулася, потім приклала долоню до грудей.

— Вибач мені. Це все шехар.

Вона засоромлено відступила й зникла в натовпі.

Села не розсердилася. У Садомі бажання не було провиною. Провиною було не отримати згоду від іншого.

За кілька годин музиканти взяли перерву. Взмокла, розгарячіла, із розпатланим волоссям і такими ж квітами в руках, Села вийшла з натовпу й попрямувала до бювету — випити води й трохи охолонути.

— Доброго вечора, — почула вона над своїм плечем.

Села обернулася й побачила сохера зі своєї крамниці. Він підстригся, пригладив кучеряву бороду, сильніше підкресливши запалі щоки. Глибокі темні очі дивилися ясно; у них проглядала сила його духу.

Села аж заклякла.

Він стояв перед нею, широко розкривши груди, і височів, наче ті величні скелі, які вона бачила лише здалеку за соляними пустелями. Вона дивилася на нього знизу, широко розплющивши очі, а він навіть не усміхався — тільки кутики губ ледь піднялися.

— Пізнай мене, і не відверни лиця свого від солі моєї, — мовив він, простягаючи квітку.

Села чула цю стару фразу незліченну кількість разів. У дитинстві це було запрошенням дружити й гратися разом. У підлітковості вона стала інтимною і тілесною. А в дорослості… За життя люди накопичували багато солі в собі, і пізнання ставало схожим на повільне засипання її у відкриту рану. Хтось навіть у дорослості сприймав пізнання лише тілом, не бажаючи торкатися ран. Села так не могла. Для неї відкритість тілом була лише частиною — занадто малою, щоб вважатися справжнім пізнанням.

Вона опустила очі на його квітку й знову завмерла. Квітка була неймовірно гарна і незвичайна: всього кілька великих блідо-блакитних пелюсток і яскраво-жовта серцевина.

Невже він привіз її із зовнішнього світу?

Невже там є щось настільки гарне?

— Я не відвернуся, — прошепотіла вона, не відриваючи погляду від квітки. — Сіль твоя не злякає мене.

Він гучно видихнув, і напруга відразу зійшла з його обличчя. Села й далі стояла нерухомо, просто дивлячись на квітку, доки його шорстка долоня обережно не підняла її руку і він не вклав квітку їй у пальці.

Нарешті Села прийшла до тями. Кілька разів кліпнула, переводячи погляд із нього на квітку. Окинула очима провулок із бюветом, людей навколо, пару на даху, що цілувалася, і знову повернулася до його темних глибоких очей, обрамлених великими віями.

— Пройдемося, — мовив він і неспішно рушив від центру.

Села кивнула собі, бо сохер її вже не бачив, і пішла за ним. Вони йшли у тиші, поки не вийшли в парк, який кільцем охоплював шумний центр, відокремлюючи його від решти міста.

— Мене звуть Ешар, — сказав він і, скосивши очі, глянув на Селу.

— Я Села, — тихо мовила вона.

— Дякую, що взяла квітку, — продовжив він. — Я вже не сподівався тебе знайти. До завтра квітка б не прожила. Хотів віддати її комусь особливому.

— Я нічим не особлива, — насупилася Села.

— Так. Пробач. Це в мені говорить зовнішній світ. Там кожен називає себе особливим, і це прилипає до язика.

— Навіщо це їм? — здивувалася Села. — Якщо всі особливі, який тоді сенс цього слова?

— Я не знаю. Я простий сохер.

Низькі дерева переплели гілки над їхніми головами, і здавалося, що вони йдуть зеленим тунелем. Аромат вологої землі й листя приємно лоскотав ніс Сели, але було щось інше — гострий і теплий запах Ешара, що нагадував їй пряності. Вона глибоко зітхнула, відчувши, як тіло напружилося під тканиною, і мимоволі стисла пальцями свої груди.

— Розповіси, як там, поза Садомом? — спитала вона.

Пізнання не завжди доходило до найболючіших тем. Іноді людина так і не наважувалася. І це було неважливо. Головне — відчувати близькість до того, хто готовий тебе вислухати, навіть якщо ти сам ще не готовий говорити. Або просто кохатися, коли слова не знаходять виходу.

— Зовнішній світ змінюється, — сказав Ешар. — Люди їдуть із міст. Просто тікають. Кажуть, що зі сходу наближається страшна напасть. Кочівники, якими керує якийсь Творець. Але вони вже тут.

— Я не розумію, — сказала Села й сіла на лавку під виноградною лозою. — Хто такий цей Творець?

Ешар на мить зупинився, стоячи над нею, а потім апатично плюхнувся поруч.

— Я теж. Я… теж, — пробурмотів він. — Гоморру віддали вогню. Людей забрали в його рабство. Там лише смерть і прах.

Села здригнулася.

Чому? Чому це відбувається? Кому це потрібно?

Вона обійняла себе за плечі й з силою стисла їх пальцями, щоб відчути себе захищеною. Садома їм не знайти, запевняла вона себе. Нас їм не знайти. І тут відчула, як важка рука Ешара лягла їй на спину, охопила за плечі поверх її руки й притисла до себе.

Надто владно, подумала вона.

Села не відсунулася, їй було приємним його тепло, майже потрібним в цю мить.

— Ти більше не підеш до Гоморри? — спитала вона, повернувши до нього голову.

— Якщо я покину Садом, я… я не повернусь, — сказав він і несподівано усміхнувся. — Моя башерт мене залишила. Я її розумію. Я не приділяв їй достатньо уваги. Зовнішній світ отруєний, Село. Він труїть усіх, хто його торкнувся. Якщо вона зовсім мене забуде, я не пройду соляну пустелю. Не знайду Садом.

Він опустив голову до грудей, судомно смикаючи щелепою, немов хотів усміхнутися чи заплакати.

— Так не йди, — випрямилася Села й, поклавши руку йому на щоку, повернула його голову до себе. — Не йди. Залишайся в Садомі. Тут…

Вона не встигла договорити, як Ешар поцілував її в губи. Його губи були жорсткі, а сам поцілунок відчувався не як бажання, а як остання надія. Села відштовхнула його — а серце стиснулося від жалю.

Ешар опустив очі. Зрозумів.

— Пробач, — сказала вона сухо. — Ти шукаєш споріднену душу. Я не можу нею стати для тебе. Я маю Лота.

— Так. Я розумію, — він усміхнувся одними очима. — Якби я не спробував, то не пробачив би собі.

— Я на тебе не ображаюсь, — лагідно мовила Села й узяла його за руку. — Скажи краще, звідки ця квітка?

Вона піднесла квітку до обличчя й уперше понюхала.

— Її складно знайти, — сказав Ешар. — Вона проростає крізь тріщини на високих прямовисних скелях. Там, де майже немає землі. Лише камінь і вітер…

Коли Села повернулася додому, доньки вже спали. У внутрішньому дворі тихо дзюрчала вода. Лота не було в спальні.

Вона піднялася вузькими сходами на дах і побачила його. Він сидів на самому краю, спиною до міста, і дивився на безмежні соляні рівнини за мурами. Під місяцем вони виблискували мертво-світлим кольором. Лот навіть не обернувся, хоча вона була певна, що він почув її.

Села сіла поруч і теж подивилася вперед. Уночі пустеля здавалася ще страшнішою — ніби величезне висохле море, яке колись хотіло поглинути місто, але передумало.

— Про що думаєш? — тихо спитала вона.

Лот мовчав так довго, що Села вже вирішила: він не відповість. Вона підвелася і, стримуючи сльози, стиснула свою жовту накидку, рушила назад у дім.

Тоді він нарешті сказав:

— Про те, що одного дня рівнини перестануть нас ховати.