Точка зміни зору

Одномісна розвід-диверсійна «Росомаха», наче моторна ящірка, шпарко плазувала сірим засніженим трясовинням. Сторонньому спостерігачеві (якби було кому спостерігати) вона б видалася такою собі сніжистою купкою хмизу чи копичкою сіна. Все через довгі пасма камуфляжного «хутра» адаптивної системи «Хамелеон». Залежно від оточення це хутро вкривалося плямистими патьоками різних розмірів та відтінків – від білого до чорного.

Єгор, молодий лейтенант служби безпеки, вів свою «крихітку» саме болотом – не найкоротшим, але найбезпечнішим шляхом. І хоча мапу відомих мінних ділянок у цьому секторі він вивчив напам’ять, та хтозна, де ті кляті мутанти могли ще понатикати своїх «сюрпризів». Принаймні, драговину вони точно не мінували. А «Росомаха», всюдихід-амфібія, пролізе будь-якою багнюкою. Це тобі не важка бойова техніка. Легка броня, легкий безшумний двигун, по боках дві турелі короткодульних автоматичних ракетниць, що разом покривають усю верхню півсферу, один кулемет попереду – ось і все. Не рахуючи всілякого розвідувально-спостережного фаршу.

Нині цей фарш був дуже доречним. Біла мряка, густа, наче вершки, не залишала жодного шансу для візуальної орієнтації. Навіть біле сонце ніяк не могло проявити своє розташування. Але це все на краще. Хоча супутники й не реєстрували дотепер жодної активності в цьому районі, однак зайва конспірація не завадить. Та й колія від машини тут швидше зникне, зважаючи на вкрай мінливу погоду.

А керувати можна й за приладами. На екран пілота виводилося не тільки місцезнаходження на мапі, але й усі нюанси довколишнього ландшафту. Включно з голими сірими стовбурами та гіллям дерев і кущів, що вже понад рік не наважувалися випускати свіже листя.

Кляті мутанти! На що перетворили майже райську планету! Дещо менша й тепліша за Єгорову рідну Вірджинію, Флорида бігала навколо сонця четвертою орбітою, тоді як Вірджинія – п’ятою. З різними швидкостями, тож сестрички повсякчас то зближувалися, то віддалялися. Але ж люди обох світів жили як одна сім’я! Ніхто тих мутантів не утискав, не пригноблював. Навіть лікуватися не примушували. Тільки за власним бажанням… Ба ні, їм влади закортіло! Та ще й із расовим геноцидом. Щоби, бач, звеличитися через приниження інших, не таких, як вони…

Але все ж є на світі справедливість! Здавалося, сама земля Флориди немов повстала, відмовляючись носити й годувати цих нелюдів. Клімат наче сказився. Морози та хурделиці блискавично змінювались буревіями та громовицями зі зливами, десь – відлигами й повенями, а десь – жорстокими посухами.

Шкода лише тих нормальних людей, що не схотіли евакуюватися звідси. Рятуй тепер цих дурнів, захищай!

* * *

Час Єгор розрахував точно. Рухаючись манівцями, «Росомаха» дісталася околиць міста далеко після опівночі. Але до світанку залишалося досить часу, щоби вийти на об’єкт, виконати завдання і швидко відійти на безпечну відстань.

Місто-привид не виказувало жодних ознак життя. Що ж, можливо, тут і справді порожньо. Всюдихід тихо й неквапливо заповз на дощенту роздовбану вулицю, геть укриту вирвами поміж нагромаджень безживних руїн.

Саме тут наприкінці минулої наземної кампанії розташувався штаб миротворчих сил Вірджинії, який тоді разом із керівництвом був зненацька захоплений угрупованням мутантів. Тож бої тут точилися найзапекліші. Начштабу, звісно, потім обміняли… Але скільки ж наших хлопців…

Пішов сніг. Без вітру – тихий, лапатий. Це створювало значні перешкоди для сканера – екран укрився сірим мерехтливим ряботинням, детектор руху взагалі сказився. Та це тільки змушувало Єгора ще ретельніше пильнувати руїни по обидва боки. Мертві кістяки колишніх будівель могли приховувати у своїх чорних проваллях будь-що. Тож сканер продовжував без упину обертатися «на всі триста шістдесят».

Усе було спокійно, як на цвинтарі. Жодних ознак людської діяльності. Ані відблиску світла, ані цівочки диму, ані навіть слідів від техніки чи пішоходів. І мертва тиша. Зовнішні мікрофони не фіксували жодного звуку, окрім тихого шелесту коліс самої «Росомахи».

Раптом серед цього могильного, потойбічного спокою увагу Єгора привернув якийсь рух. Трохи попереду щось борсалося серед уламків і брухту. Миттєво розвернувши зброю амфібії в бік небезпеки, Єгор негайно збільшив зображення на екрані. В розмитій картинці він спромігся розгледіти хіба що рухливі сірі плямки – якихось дрібних тваринок. Схоже, щури сваряться через дохлу пташку чи ще якісь органічні рештки. Чорти б вас ухопили! Хоча, такі й у пеклі виживуть. Разом, мабуть, із тарганами.

Тільки-но хлопець оговтався від фальшивої тривоги, – аж раптом щось вибухнуло. Навіть не вибухнуло, а так, тихесенько ляснуло. Й одразу ж заглух двигун і вимкнулися всі прилади.

Схоже на енергетичну міну, що виводить з ладу енергоблоки. Треба вийти, глянути. Та коли сервоприводи люків заблоковано, лишається одне – люк аварійної евакуації одразу ж ліворуч од водія. Тільки потягнути важіль донизу й підважити плечем ляду.

Витративши на всі ці міркування не більше частки секунди, Єгор уже вивалювався назовні, коли здетонував боєкомплект «Росомахи». Падаючи разом із люком у могильну темряву вулиці, він відчув страшний удар у спину. Жагучий біль, вибухнувши в хребті, розтікся всім тілом. Приїхали!

Лежачи на кришці люка, Єгор міг бачити лише колесо своєї машини безпосередньо перед обличчям. Темрява, і без того – мов у льоху, почала густішати, а просто перед очима хлопця з’явилось і почало розростатися сяюче коло.

– Аж ось тобі й світло в кінці тунелю, – з полегкістю подумав Єгор, уже втрачаючи всі відчуття, вкупі з нестерпним болем. І тієї ж миті почув голос, що пролунав просто в голові:

– Помираєш?

– Схоже на те, – мимоволі відповів Єгор подумки.

– Зарано, молодий іще.

– Так убили ж.

– Хижаки?

– Можна й так вважати.

– Чому ж не їдять?

– Несмачний, мабуть, – Єгор і сам здивувався, що навіть тепер не втратив почуття гумору.

– Жити хочеш?

– Та не завадило б, якщо тільки не калікою.

Коло світла швидко заповнило все поле зору, і Єгор із жахом відчув, як у нього всередині пустує якась тваринка, наче кошеня із клубком ниток. Тоді він уже остаточно знепритомнів.

* * *

Розплющивши очі, Єгор знову побачив перед собою все те ж колесо «Росомахи». Однак тепер уже виразніше. Повернувши голову, завважив угорі посіріле небо. Схоже, вже ранок. Скільки ж він пролежав? Годину чи більше?

Сніг уже вщух, і тепер повна нерухомість довкілля, здавалося, тільки посилювала тиск нестерпно глибокої тиші.

Єгор поворушив кінцівками і з подивом зрозумів, що неушкоджений. І жодного натяку на біль! Зіп’явшись на ноги, він зненацька помітив білу кулю завбільшки зо два кулаки, що тьмяно сяяла й спокійнісінько висіла в повітрі на рівні голови. Якийсь плазмоїд, чи що?

– Це ще тут якого біса? – подумки обурився Єгор.

– Тебе рятую, – одразу ж виникла відповідь просто в голові хлопця.

– То ти ще й розмовляєш? І це ти мене… Та хто ж ти взагалі?

– Сам знаєш: кульова блискавка.

– Дива, та й годі! Блискавка, ще й розумна! Ти хоч не на боці мутантів?

– Ні, не на боці.

– Гаразд, зватиму тебе Кулькою, якщо не заперечуєш. Тільки пообіцяй, що не заважатимеш.

– Обіцяю.

– Ну от і добре, спасибі за допомогу, а тепер, вибач, не до тебе.

Єгор вирішив відкласти всі питання з Кулькою, з огляду на більш нагальні проблеми. Ситуація, що склалася, потребувала термінових рішень і дій.

Провівши ревізію «Росомахи», хлопець з’ясував, що виконання операції опинилося під загрозою. Енергоблоки двигуна геть розряджені, весь боєкомплект підірвано, всі нутрощі машини перемелені, наче у м’ясорубці. Та що найгірше – заряд термобаричної вибухівки, що зберігався у броньованій скриньці, теж здетонував. Тепер не буде чим підірвати сейф у штабі, якщо не вийде запустити режим самознищення. Залишалося сподіватися, що поталанить…

А от променевий пістолет-автомат «Скальпель», вийнятий із кобури, приємно здивував. Індикатор засвідчив максимальний заряд. Ну, хоч якась зброя в наявності! Не надто потужна, зате беззвучна і досить точна. Дивно, як це міна його не зачепила?

Та не було часу розмірковувати. Якщо в місті є мутанти, вони могли чути вибухи, тож треба поквапитися. Перше – зорієнтуватися. В пам’яті Єгора одразу ж виникла мапа. В мить вибуху «Росомаха» була на відстані п’яти кварталів од штабу. Напрямок відомий, тож досить зволікати, вперед!

Сіро-білий камуфляж, хоч і не адаптивний, проте досить непогано маскував Єгора, що біг підтюпцем серед засніжених руїн зі «Скальпелем» напоготів, не забуваючи пильнувати за оточенням.

Але довколишній «натюр-морт» ока не тішив. Рештки будівель виглядали як звалище велетенських кістяків із порожніми чорними очницями зловісних мовчазних черепів. А ось руїни, розвалені не до підмурків, провокували якісь нові, незвичні відчуття. Щось негаразд… Чи то не Кулька, бува, щось у голові наплутала й не так з’єднала? Та байдуже. А от якось розвіяти це тяжке враження не завадило б. Ось тільки нова знайома чорт зна де й запропала.

– Та тут я. У тебе в панцирі. Затишно!

– Ну, як затишно, то й сиди собі тихесенько. Тільки скажи чесно, що ти там у мені перекроїла?

– Все як просив. Здоровий, без каліцтва.

– Гаразд, тільки не пустуй, рятівнице. До речі, Кулько, ти хлопчик чи дівчинка, кульбаба чи кульдід?

– Йолоп!

– Пробач, пожартував. Якби ти було розумним створінням, то могло б і зрозуміти. Ти, взагалі, розумне чи ні?

Мовчання у відповідь могло свідчити про що завгодно. Або питання було занадто складним для нерозумної тваринки, або ж розумна істота не поспішала розкривати свій справжній інтелектуальний рівень. Чи, може, образилася? Та що вдієш, коли не в змозі ніяк уплинути на поведінку цього дивного попутника? Махнути рукою, та й годі! Не заважає – і то вже добре. Вперед, до об’єкту!

Пробігти залишалося не більше кварталу, коли Єгор на перехресті ледь не наскочив на двох людей, що виходили з-за рогу будівлі. Це трапилося так зненацька, що лише професійна реакція Єгора врятувала людей від променів «Скальпеля».

Вся трійця на якусь мить застигла нерухомо, і Єгор зміг роздивитися зустрічників. Це виявилася молода дівчина з цеберком води, яке вона від несподіванки одразу ж упустила. Наперед миттєво виступив хлопчик років дев’яти-десяти, прагнучи захистити, мабуть, старшу сестру, хоч затулити її міг хіба що ледь вище пояса.

Здається, нормальні люди. Дівчина навіть вродлива. А хлопчина – герой, байдуже що недомірок.

– Мутанти в місті є? – випалив Єгор перше, що спало на думку.

– Ти що, бовдур? – покрутив хлопець пальцем біля скроні. – Які мутанти? Хіба що ти один-єдиний.

Посміхнувшись, Єгор хитнув головою, мовляв, проходьте, а собі подумав, дивлячись їм услід: «І як вони тут тільки живуть? По підвалах, наче щури, ховаючись од виродків. Не живуть, а животіють. І чого було не полишити цей цвинтар?»

Та бог із ними, треба повертатися до власних справ…

* * *

Колишній штаб Єгор знайшов без ускладнень, а от усередині… Будівля стояла вельми пошматована, тож потрібне приміщення вдалося відшукати не одразу. Добре, хоч на першому поверсі, бо сходові прогони справляли враження радше гімнастичної зали чи майданчика для паркуру.

Ось і сейф. Цілісінький. Шкода. Якби підірваний – було б менше клопоту. Тепер лишається тільки встановити таймер, запустити самознищення, пересвідчитися в старті зворотного відліку й брати ноги в руки. Була б «Росомаха» на ходу – жодних складнощів. А так – тікай чимдуж світ за очі!

Та що за… Клята бляшанка! Не працює! Звісно, що вибухівка всередині є, та як її підірвеш?

І що тепер? «Вертай домів», на базу? Не виконавши завдання? Та ще й пішки? Куширами-чагарниками? Як не міна чи розтяжка, то мутантська засідка чи ще якась пастка, – так і так у халепу вскочиш. Колією «Росомахи»? Та це ж треба бути хіба що амфібією!

Ба ні, хлопці! Нас голіруч не візьмеш!

Якщо встановити «Скальпель» на максимум – можна дістатися вибухівки крізь сейфову броню. Коли вже гинути, то краще так, ніж ганебно…

Дістаючи зброю, Єгор здригнувся від несподіванки, побачивши, що «Скальпель» весь аж світиться, обліплений сяючим «тілом» Кульки.

– Ти що робиш, паскудо! – мимоволі вголос вигукнув хлопець.

– Харчуюся, – незворушно відповіла істота.

– Геть звідси! – Єгор рефлекторно спробував струсити зі зброї зайву субстанцію.

Кулька неохоче відліпилася од «Скальпеля» й ображено злинула до стелі.

Індикація заряду зброї спочивала на нулі.

– Ну от, падлюко, через тебе тепер ані підірвати, ні до вмісту дістатися! Хоч застрелься! Та й то, тепер нема чим!

– Дістатися до вмісту? Відчинити?

– А що, зможеш?

Кулька знехотя просочилася всередину сейфа, там щось хляснуло, і дверцята прочинилися. Блискавка переможно випливла назовні, наче кажучи «вуаля!», і знов гайнула під стелю.

– Ведмежатниця, – подумки схвалив Єгор і поліз до сейфу. Обнишпоривши його згори донизу, він знайшов лише сіру теку з документами.

Серед мап мінних полів, які розвідник і сам знав напам’ять, у теці також зберігалися секретні схеми розташування законсервованих баз. Єгор віднайшов і ту базу, де вони нещодавно висадилися. І ще одна мапа – кліматична. Всієї планети Флориди. З розкиданими там і сям позначками у вигляді блискавок. Єгор знав, що символізували ці умовні знаки, але ніяк не міг у це повірити. Не може бути! Так позначалися місця завдання ударів кліматичною зброєю. Забороненою зброєю! Це, певно, справа рук мутантів! Скажені самогубці!

Але всі вагання розвіяв наступний документ. Виготовлений із високоякісного гербового пластику з купою ступенів захисту, він не лишав жодних сумнівів у своїй автентичності. Це був наказ самого Генералісимуса Вірджинії. Під грифом «найвищий ступінь таємності».

В наказі йшлося про згортання наземної фази операції на Флориді перед черговим віддаленням планет, створення законсервованих баз на поверхні та відведення орбітального угруповання. Далі – завдавання (в режимі секретності) повномасштабного ураження кліматичною зброєю згідно з доданою схемою. І терміни виконання. Це вже сталося! Далі, під час наступного зближення – розгортання другої фази наземної операції – повна зачистка планети. Це починається зараз.

Повна зачистка! А як же захист знедолених братів і сестер? Спочатку довбонути кліматичною… А потім стерти всіх, хто залишився. Всіх – і мутантів, і нормальних ахроматів! Усіх свідків… А коли природа оговтається – тоді вже колонізуй Флориду наново…

* * *

– Ану, заклякни, – Єгор аж здригнувся, раптом почувши позаду впевнений твердий голос. – Кидай зброю і повільно повертайся.

– Зачитався мутантик, – іронічно пролунав другий голос. – Ти ба, який освічений!

Впустивши марний уже «Скальпель», Єгор неквапно повернувся. Залишалася остання зброя – імплантований у шию мікрозаряд. За інструкцією, потрапивши в полон, потрібно було тільки відстукати зубами певний код. Що він і виконав. Нічого. Друга спроба – все даремно. Кулька, тварюка, точно вона щось наплутала!

– То було зайвим у твоїй макітрі!

– Хто б сумнівався!

– А що це наш герой там щелепами гуркотить? – продовжив той самий жартун, один із чотирьох вояків, що стояли навпроти Єгора в сіро-білих, як і в нього, камуфляжах, наставивши на хлопця зброю. – Може, зголоднів? Пробач, сердешний, немовлята й вагітні ахромати вже скінчилися! Геть усіх доїли!

– Джокере! Годі блазнювати! – суворо присадив балакуна сивий воїн, мабуть, ватажок. – Це код самознищення. Тож хлопець серйозний.

– Щось, здається, не дуже. Живий же! – озвався третій, здоровань із купою пристроїв на шоломі.

– Дуже чи ні, Хакере, розберемося згодом, – відрізав сивий. – А наразі надягни на нього браслетики.

Доки Хакер обшукував полоненого своїми «міношукачами», сивий ватажок устиг нашвидкуруч ознайомитися з документами.

– Оце-то здобич! – вигукнув він, вимахуючи в повітрі гербовим пластиком генералісимуса. – Наказ самого великодержавного параноїка про ввімкнення клімат-контролю! Тепер зрозуміло, що ти тут, герою, забув. Здається, ваш миршавий курдупель поспішає замести сліди до прибуття спостережної місії Галактичної Ради! Тільки що ж це ти так недолуго підірвав свою чортопхайку?

– На вашій енергоміні, – пробурмотів Єгор.

– Оце-то відповідь! – знов завівся Джокер. – Аби не мовчки! Від енергомін, дурню, боєкомплект не вибухає! Либонь, смалив у салоні?

– Не курю.

– Та й не повинно бути в місті мін, – задумливо протягнув сивий. – Чи є? Га, Хакере?

– Я б знав, – похитав головою Хакер.

Раптом пожвавився четвертий вояк – худорлявий мовчун, що весь час стояв трохи осторонь і лише спостерігав:

– Щось мені цей шпигун не подобається.

– А кому він тут подобається? – знову реготнув Джокер. – Чи в тебе, Доку, свої вподобання?

– Зараз побачимо, – серйозно відповів Док, не зважаючи на жарти Джокера, і заходився щось пильно видивлятися в очах Єгора, підсвічуючи собі маленьким ліхтариком.

– Мутант, кажеш?

– Я не мутант.

– А так? – Док миттєво розстебнув свою камуфляжну куртку, під якою…

Колись раніше, побачивши светр цього Дока, Єгор міг би заприсягтися, що він однотонний. А зараз… На светрі вояка однаковими відтінками, та все ж вирізнявся (!) портрет генералісимуса з підписом «Скажене лайно».

– Читай уголос усе, що бачиш! – наказав Док.

– Я не буду цього читати, – відповів Єгор механічно, позаяк майже весь його розум був зайнятий іншим – гарячково намагався збагнути, яким чином можливе таке шахрайство в градаціях сірого.

– Що й треба було довести! – переможно підсумував Док, застібаючи куртку. – Кольори розрізняє, тож ніякий він не ахромат.

– Ах ти ж паскудо! – шарпнувся Джокер, хапаючись за зброю. – Скільки справжніх героїв, і ахроматів, і монохромів, полягло за Флориду, а ця гнида з нормальним зором…

– Тихо! – різко увірвав його Хакер, піднявши палець лівої руки догори, а праву притиснувши до вуха. Вислухавши доповідь, він промовив одразу до всього товариства:

– Наші хлопці добряче понишпорили в «Росомасі». Знайшли контакти, під’єднані до енергоблоку. Схоже, спрацював детонатор, установлений на певний рівень заряду. Тож, у будь-якому разі, хлопче, виконав би ти завдання, чи ні, на зворотному шляху тебе б чекала гідна нагорода… Тільки ніяк не доберу, де ти подів весь заряд енергоблоку? Чи дуже здалеку плуганився, а вертати й не збирався? Та ні, тоді б закладка не мала сенсу.

Джокер знову реготнув.

– А тепер що кумедного? – зреагував на нього сивий, який перед тим уважно слухав Хакера.

– А я знаю, що то була за міна, – звівши очі догори, відповів Джокер, не припиняючи посміхатися.

Там, під стелею, маскуючись під плафон світильника, висіла бліда, майже згасла Кулька.

– Ось хто висмоктав усю енергію.

Джокер повільно повернувся до виходу і пробурмотів собі під ніс:

– Тікаймо, хлопці, бо ж я знаю – ці тварючки непередбачувані!

– А з цим що? – холоднокровно запитав сивого Док, хитнувши головою в бік Єгора.

– Ведіть його з Джокером до мерії, – відповів сивий. – Там зачиніть десь, потім розберемося. Й одразу ж – мухою до нас із Хакером. Маємо тепер важливіший клопіт, – він помахав у повітрі текою з документами.

* * *

Єгора завели до мерії, точніше, до того її єдиного крила, де якимось дивом уцілів перший поверх, хоча й геть без шибок. Знявши з бранця кайданки, вояки заштовхнули його до напівпідвального прикомірку й гучно грюкнули засувом. Кроки віддалилися й затихли.

Єгор усівся на якийсь короб і обхопив голову руками. Ну, ось і все…

Мертва тиша разом із мороком склепу, напевно змовившись, навалилися на хлопця, наче намагалися остаточно розчавити його своїм невблаганним тягарем. Думати не хотілося. Мозок заціпенів у безнадійному ступорі від пережитого за останні години. Останні? Чомусь навіть це, раніше дратівливе для вояка, слово не викликало жодних емоцій.

Раптом у комірчині проясніло. Світло, що лилося крізь маленьке заґратоване віконце, почало набирати сили. Здається, надворі розвиднялося. Чомусь саме ця переміна вивела Єгора з нечулості. Він рвучко кинувся до ґрат. Під сонячним промінням, яке тепер, хоч і насилу, та все ж пробивало білу мряку, руїни міста вже не видавалися такими безнадійними і безживними.

Повз мерію неквапливо проходила вже знайома Єгорові парочка – дівчина з молодшим братом. Чомусь це додало арештантові ще більше оптимізму. Настільки, що навіть здалося, буцімто дівчина посміхається до нього.

Підкоряючись раптовому поривові, Єгор замахав рукою й погукав:

– Привіт! Мене Єгором кличуть!

Дівчина ніяк не відреагувала. Здається, не почула. Проте почув хлопчисько.

– Вона глуха, покидьку, – він нахилився до підталого замету з грязьким снігом і зліпив чималеньку сніжку. – Та ще й майже сліпа! Все через вас, виродки!

Єгор ледь устиг відсахнутися од віконця, коли сніжка влучила в ґрати й заляпала йому лице брудними сірими бризками.

Стираючи з обличчя патьоки, Єгор раптом помітив Кульку, що невимушено висіла під стелею.

– Ось бачиш, істото, в якому я лайні! І все через тебе!

– До чого тут я?

– Та звісно ж, ні до чого! Самі халепи від тебе! Хоч би щось корисне…

– І що, наприклад?

– Але ж ти-бо ведмежатниця! А ну, відчиняй в’язницю!

– А треба?

– Роби, що кажуть! Хоч якось загладиш свої провини!

Блискавка якось повільно, навіть неохоче, виконала наказ.

Вибравшись назовні, Єгор забарився на ґанку, а потім і взагалі сів на каміння. Що далі? Тут я – ворог, клятий ахромат. І хоча вже й ні, та хто цим перейматиметься? А там? Навіть якщо поталанить дістатися бази. Там я двічі небіжчик. По-перше – через те, що тепер для них я – мутант, по-друге – бо забагато знаю. Чи навпаки? Байдуже. Головне – там я теж зайвий. То що ж робити далі?

– Жити.

– Звісно, кому ж, як не тобі, безглузде створіння, розумітися на людському житті!

– А чого це ти так певен, що я розуміюся на житті менше за тебе? От, наприклад, щоб вирішити, що робити далі, треба, як мінімум, жити. Ти живеш, тож маєш шанс. Вирішуй.

– Отакої! А чи не занадто глибока думка для приблудної тваринки? Та що ти, взагалі, таке?

– Щось про янголів-охоронців чував?

– Оце так маєш! Аж завидки беруть, який у мене янгол-охоронець! Лише за півдоби примудрився зруйнувати мені життя! Дощенту!

– Якби ти був уважнішим, то зрозумів би, що лише за півдоби твоє життя було тричі врятоване. Не рахуючи звільнення допіру.

– А хто з мене зробив мутанта?

– Сам просив – без каліцтв. Тепер ти нормальний поліхромат.

– Гаразд, і що далі? Кому я тепер потрібен в якості того… поліхромата?

– Припустімо, що мені. Але передусім – собі. Нова якість – нові можливості. І нові втрати. Але ж це – життя. Доки живеш – помиляєшся. Проте, так само, доки живеш – маєш змогу усвідомити скоєні помилки і спробувати їх виправити. Тож вирішуй сам. А я буду поруч.

На ґанку роздовбаної мерії сидів сам не знати хто в плямистому сіро-білому камуфляжі. Вже не чорно-білий ахромат, але ще й не повноцінний поліхромат. Поруч висіла кулькова блискавка. Вже не біла, а з якимось ледь уловимим забарвленням.

– До речі, а ти можеш вилікувати ту дівчинку?

Вони мовчки спілкувались. І так заглибилися в розмову, що навіть не одразу помітили, як з-за обрію вигулькнула й попрямувала до міста ціла зграя бойових коптерів.

«З’ясували, що тихцем не вийшло, – майже зловтішно зауважив подумки Єгор. – Тож вирішили тепер нахрапом? Та зараз, здається, вже запізно!»

Назустріч коптерам з околиць міста шугонули вогняні шлейфи ракет. Забарвлені якимось яскравими кольорами.

«Ти ба! Здається, мут… поліхромати ще мають чим оборонятися!»

І небо! Мінливий вітер зненацька розігнав навалу хмар, майже повністю розчистивши все склепіння. Проте небо тепер стало не просто ясним. Воно було вже не світло-сірим! Воно мало колір! А рештки хмаринок на обрії? Казкові, нестерпно-яскраві барви! Від цього відчуття в Єгора, хоч і приємно, але запаморочилась голова. Він опустив погляд, проте в струмочках талої води, що дзюркотіли під ногами, знову відбивався той самий небесний колір, та ще й мерехтіли у хвильках відблиски зовсім не білого сонця. Поміж талих снігових заметів серед сірої (чи знову не цілком?) мертвої торішньої трави випинались маленькі несміливі паростки. Вони теж мали свій колір і навіть різні відтінки.

Світ несподівано налинув на Єгора шаленим розмаїттям барв і народжуваних ними відчуттів. Кольорів і відтінків, що їхніх назв він ще не знав. Нових кольорів. Нового життя?..

P. S: – Я тут щойно покопирсалася в мізках автора. Він дуже переймається, чи, бува, не образив якимось чином людей із вадами зору? Впевнена, що він мав на увазі дещо інше. Про всяк випадок, складаю за нього вибачення, бо ж він – звичайнісіньке людське створіння. Таке недолуге, що навіть свої похибки здатне визнавати не завжди. Але ж ми-бо з вами його пробачимо?