WINTER NOVEL (ЗИМОВИЙ РОМАН)

Позаду Інни зачинились двері. І її оповило тепло дискотечного залу. Народу, як завжди, бу-ло багато. За звичкою вона підійшла до бару і сіла на стільчик біля стійки.

- Що замовлятимете? – запитав усміхнений бармен.

- Те, що й завжди, „Ром-колу”.

- Жодних проблем. – бармен поставив перед Інною порожню склянку і наповнив її напоєм золотисто-кавового кольору.

- Дякую. – вона зробила один-два ковтки і поставила склянку на стійку.

- Ого! Які люди!

Інна скривилась і невдоволено обернулась. Перед нею стояв Макс. Худий, високий, з зачіс-кою, по якій проїхала газонокосарка та ще й з причепом фарби, адже його волосся було і коричне-вого, і оранжевого, і фіолетового, а посередині й червоного кольорів, і стирчало в різні боки, ніби цей хлопець розчісувався на сильному протязі, або й розчісувався взагалі. Від самого ж нього тхнуло спиртним. Інна ніколи й не бачила Макса тверезим і навіть не знала чи буває він таким. Позаду стояло два його дружка, які були не такими „яскравими”, а проте ні з ким із них дівчина не хотіла б мати нічого спільного.

- Ти сьогодні така секс... секс....

- Сексуальна. – підказав один із дружків.

- Точно! – підтвердив Макс. – А теє, як його...

- Платтячко. – підказав інший.

- Просто ... шик-карне.

- Макс, біжи погуляй, не псуй мені настрою.

- Я радий, що тобі подобається моє товариство.

- Чому ти постійно мене дістаєш?

- Отримую задоволення.

- От козел. – спересердя випалила вона.

- Що ти сказала?

- Пояснювати не буду, до тебе усе одно не дійде.

- Дівчинко, полегше на поворотах.

- Ти мені погрожуєш?

- Я попереджаю.

- Щезни, і своїх дружків з собою забери.

- Не твоє діло мені...

- Наказувати. – знову пролунала підказка.

- Так! Чула? Не твоє діло, с-с-су... – решту слова Макс прошипіти не встиг, тому що на його п’яну фізіономію Інна виляла вміст своєї склянки.

- Ах, ти ж... – він замахнувся, щоб ударити дівчину, але чиясь рука зупинила удар, а в насту-пну мить Макс летів у протилежному від Інни напрямку. До неї повернувся високий дужий юнак. Він увесь час сидів поруч з Інною, але у неї не було звички розглядати незнайомих людей.

- З Вами все гаразд? – запитав незнайомець. Його голос був турботливим та чаруючим. А погляд сірих очей таким глибоким та лагідним, що Інна навіть розгубилась.

- Так... так зі мною все добре, дякую.

- Мене звуть Олександр.

- Інна.

- Дуже приємно.

- Мені теж. Ще раз дякую.

- Дрібниці. Відверто кажучи, він мені теж надокучив, дуже вже вуха муляв. – Інна розсмія-лась.

- Ой, вибач... те.

- Ми ж уже познайомились, то можна й на „ти”, якщо не має заперечень.

- Ні, ні. Звичайно. Чому я раніше тебе тут не бачила?

- Я рідко приходжу. Та й то...

- У тебе не має компанії?

- Ні. О, моя улюблена пісня. Ходімо потанцюємо...

- Звичайно. – Інна сама собі дивувалась, у ній щось змінилось, але що?

Вона ж ніколи не проводила час з незнайомими людьми, а тут... Звичайно, він її врятував від Макса, але все ж таки... Інна хотіла зібратися з думками та ніяк не могла. Олександр був таким... близьким? Не може бути! Вона ж його зовсім не знає.

- Якась ти задумлива. Все гаразд?

- Так, так. – поспішила відповісти Інна, повертаючись до реального світу.

- Мені чомусь так не здається.

- Та ні, все добре, справді...

- Добре, заспокойся. Крім того, це взагалі не моя справа – розпитувати.

Пісня закінчилась.

- Дякую, - сказав Олександр і доторкнувся своїми устами Інниних.

- Це тобі дякую. Вибач. – Інна обернулась.

- Щось не так? – запитав юнак, обійнявши її за плечі.

- Не знаю... – Інна обернулась до Олександра, - здається, що все не так.

- Чому?

- Сама намагаюсь зрозуміти і... не виходить!

„Що я роблю? Що я говорю? Але ж він такий... Ні! Ні! Я його взагалі не знаю. І мені вже додому пора...”

- Ні, не можу! – проказала Інна.

- Що не можеш? – не зрозумів Олександр. Інна зашарілась, зрозумівши, що останню думку сказала вголос.

- Вибач...

- За що? Ти вже тричі попросила вибачення, але за що?

- Я... Тільки не зрозумій мене неправильно, я не така..

- Яка?

- Ти мені... Я тебе...

- Мовчи. – Олександр пригорнув її до себе і поцілував. Інні хотілось щоб ця мить тривала все життя.

„А що, коли він зайнятий, або ж... жонатий” - зрадниця-думка боляче вколола дівоче серце. Інна відсахнулася.

- Олександре, скажи мені правду...

- ...

- У тебе є дівчина? – юнак посміхнувся, - чому ти смієшся?

- Ні, і навіть не одружений.

- Добре... – Інна пригорнулась до Олександра.

- Ти не повіриш...

- Сьогодні я в усе вірю.

- Зі мною таке вперше. Я ще не зустрічав такої дівчини, як ти.

- Інакше, не зустрів би мене.

- Так...

- Мені так не хочеться з тобою розлучатися.

- Розлучатися? Ти... у тебе є хлопець? – з острахом запитав Олександр. Інна посміхнулась.

- Ні. Я не про те.

- А про що ж?

- Уже пізно... мені час повертатись додому.

- Але ж завтра ми зустрінемось?

- Обов’язково.

- Можна тебе провести?

- Звичайно.

На дворі стояла місячна морозна ніч. В повітрі втомлено пролітали сніжинки. Двоє молодих сердець повільно, а проте впевнено рухались вперед, на зустріч новому дню, новому коханню, новому щастю....